— Заїдьмо до церкви, — запропонувала Поліна.
Вадим подивився на дружину й усміхнувся. Вони були в шлюбі вже дев’ять років, і весь цей час намагалися завести дитину. Зверталися до лікарів, проходили обстеження скрізь, де тільки можливо. Робили все, що могли, здавали всі можливі аналізи, але нічого не допомагало.
Поліна дуже страждала й часто плакала. Вадим умовляв її всиновити дитину з дитбудинку, але дружина була проти. Вона казала: «Що я за жінка, якщо не можу народити дитину? Навіщо я тоді потрібна? Навіщо прийшла в цей світ?»
Одного разу вона прочитала, що треба піти до церкви й попросити дитину. Вона молилася кілька разів, а потім якось заспокоїлася й перестала думати про це. Через місяць вони дізналися, що Поліна вагітна. Це було справжнє щастя! Відтоді Поліна щомісяця відвідує церкву. Дитина народилася абсолютно здоровою. Доньці вже виповнився рік, але Поліна й досі ходить до маленької церкви.
— Добре, заїдьмо, люба, — лагідно усміхнувся Вадим.
Після народження дитини вони почали ставитися одне до одного ще краще, ніби дитина ще більше зміцнила їхній союз і зблизила їх. Поліна накинула на голову хустку й щільніше загорнулася в дорогу шубу, яку їй подарував чоловік на Новий рік. Вийшла з автівки, а Вадим залишився всередині. Він не завжди супроводжував Поліну до церкви, хоча й вірив у Бога. Вважав, що до храму треба йти тоді, коли душа просить. Сьогодні такої потреби не було.
Поліна зникла за масивними дверима церкви, а Вадим ліниво спостерігав за всім крізь вікно. З церкви вийшла жінка в чорній сукні та хустці. Її куртка теж була чорною. Вона перехрестилася й витерла очі. Мабуть, когось втратила.
Потім вийшов чоловік, за ним — жінка з дитиною. Вони усміхалися. Можливо, теж прийшли подякувати за довгоочікуване дитя.
Вадим вирішив вийти на свіже повітря. Він увімкнув сигналізацію й пройшовся навколо церкви. Потім побачив лавку, біля якої на землі сидів чоловік у брудному одязі. На ньому було довге пальто, з-під якого визирали ноги в брудних літніх кросівках, колись білих. Руки в чоловіка були забруднені, обличчя заросле бородою, а на голові — чорна в’язана шапка. Судячи з вигляду, це був безхатько. Поруч із ним стояв маленький візок, на якій лежали якісь ганчірки й, мабуть, ковдра. У руці чоловік тримав пластиковий стаканчик, у який йому кидали милостиню.
Чоловік сидів мовчки, не докучаючи людям, і багато хто його просто не помічав. Лише іноді хтось кидав йому дріб’язок. Вадим уважно спостерігав за безхатьком. Зазвичай він не звертав уваги на таких людей, що опинилися на дні. Вважав, що вони не заслуговують на його увагу, якщо вже живуть на вулиці. З будь-якої ситуації є вихід. Але після народження дитини Вадим став трохи інакше ставитися до таких людей. Іноді навіть подавав милостиню.
Вадим уважно дивився на безхатченка. Жінка, що проходила повз, засунула в його стаканчик паперові гроші. Бездомний усміхнувся жінці, але його усмішка виглядала жалюгідно. Жінка не звернула на нього уваги й пішла далі.
У цей момент безхатченко обережно дістав зі стаканчика купюру, дбайливо склав її й сховав у кишеню. Вадим звернув увагу на його довгі й рівні пальці — як у музиканта чи піаніста.
«Мабуть, цей чоловік у минулому був кимось значущим», — подумав Вадим.
Що ж мало статися, щоб він опинився на вулиці?
Вадим відкрив автівку, дістав із гаманця п’ятсот гривень, підійшов до безхатченка й поклав гроші в стаканчик. Той одразу відсахнувся, але Вадим почув його глибокий голос:
— Ви дуже щедрий. Мені ще ніколи не давали таку суму. Я вам дуже вдячний. Не думайте, що я ці гроші проп’ю. Я не п’ю. Зате тепер я тиждень зможу купувати собі їжу.
У кількох кварталах є невеличкий магазинчик. Продавчиня там дуже добра жінка. Вона не відвертається від мене, дозволяє купувати їжу. Я зможу брати там гарячий чай і булочки. Мені навіть вистачить більше, ніж на тиждень. Дякую вам. Нехай вас Бог оберігає.
Вадим повернувся до безхатченка. Його здивувало, що в чоловіка був такий незвичайний голос. Йому навіть здалося, що він уже десь його чув.
Вадим не збирався розмовляти з безхатченком, але щось змусило його запитати:
— Ви давно живете на вулиці?
Безхатченко здивувався, що цей добре вдягнений чоловік до нього звернувся, і відповів:
— Уже три роки. Але близько двох років я жив у підвалі одного будинку. А потім мене помітили, вигнали звідти, повісили великий замок на двері. Тепер я не можу знайти собі притулок. Сплю, де доведеться, поки ще не змерз. Дивно це чути від мене, але, можливо, краще б я вже пішов із цього світу.
Вадим зачаровано дивився на чоловіка. Чому його голос так нагадує когось? Але він не міг зрозуміти — кого саме. Йому хотілося знову й знову слухати цей голос. Тому він поставив ще одне запитання:
— Чому у вас немає дому? Що з вами сталося?
Безхатченко уважно подивився на Вадима:
— Не думаю, що вам буде цікаво слухати мою історію. Багато людей опиняються на вулиці. Різні ситуації трапляються. Це все так непередбачувано. Ти можеш бути успішним лікарем, а потім в одну мить втратити все. Тебе багато років кликали Борисом Сергійовичем, а потім раптом ти для всіх — ворог і порожнє місце. І не знайдеться жодної душі, яка б поставилася до тебе по-людськи. Ця історія не надто відрізняється від інших, які можуть розповісти безхатченки. У кожного є своя причина, яка привела його до такого життя.
Вадим відчув, як у нього пришвидшився пульс. Він упізнав цей голос. Востаннє він чув його майже десять років тому, але тоді пообіцяв собі, що ніколи не забуде.
— Ви були хірургом, — тихо сказав Вадим.
Безхатченко різко підняв голову, уважно подивився на Вадима й кивнув.
— Так, я був хірургом колись. Але це в минулому. Тепер я — ніхто.
Вадим мовчки дивився на чоловіка.
Близько десяти років тому цей чоловік врятував йому життя. Вадим мало не загинув, лікарі вчасно не встановили правильний діагноз. У нього був апендицит, але операцію не зробили вчасно — почався перитоніт. Медики казали, що шансів немає, але Борис Сергійович вирішив його оперувати. Він витягнув його з того світу, а після операції неодноразово повторював, що все буде добре. «Ти ще довго житимеш і будеш щасливий, хлопче. Ще стільки добрих справ зробиш, так що тримайся. Ти житимеш, я тебе не віддам. Борись, хлопче, борись», — казав йому лікар.
І Вадим вижив, хоча частину кишківника довелося видалити. Але він був живий. І пообіцяв собі, що ніколи не забуде лікаря, який урятував йому життя.
— Ви врятували мені життя. Я пам’ятаю вас. Я впізнав ваш голос, — сказав він безхатченку.
Той опустив голову й пробурмотів:
— Радію, що колись був вам корисний. Але зараз я вже нікому нічим не можу допомогти. Що з вами сталося? Чому ви опинилися на вулиці?
Вадим підійшов ближче й нахилився до нього. Люди здивовано дивилися на добре вдягненого чоловіка, який чемно розмовляв із безхатьком, але Вадим не звертав на них уваги. Його цікавив тільки Борис Сергійович.
Колишній хірург розповів свою історію. У нього все було добре: престижна робота, вдячні пацієнти, хороша зарплата. Але потім сталася аварія, і Борис Сергійович став винуватцем. Унаслідок трагедії загинули його дружина й донька.
Дружина Бориса була донькою дуже впливової та багатої людини в місті. Батько дружини не пробачив зятю загибель єдиної дитини. Він зробив усе можливе, щоб позбавити Бориса всього, що той мав.
Борис втратив найголовніше — свої руки. Він вижив після аварії, але дуже сильно травмував кисті. Його оперували навіть в іншому місті, але нічого зробити не змогли. Борис Сергійович більше не міг бути хірургом. Після цього все пішло шкереберть. Ні, він не почав пити, але почали відбуватись дивні речі одна за одною.
Після втрати роботи він втратив авто, квартиру, усіх друзів. Усі від нього відвернулися. Родичів у нього не було. Дружина й донька загинули. Тесть його зненавидів. Він залишився один у цьому світі.
Так він і опинився на вулиці. Ніхто не згадував про нього, ніхто не думав. Він просто зник — і цього ніхто навіть не помітив. Єдине, що в нього залишилося, — це паспорт. Він дбайливо зберігав його за пазухою, хоча йому він був ні до чого. Його всі забули. У нього не було дому, не було нікого й нічого.
Вадим провів рукою по обличчю — по щоках котилися сльози. Люди з подивом дивилися на чоловіка, який стояв навколішки перед безхатченком і плакав. Борис Сергійович закінчив свою розповідь і зітхнув. Він ледь усміхнувся й сказав:
— Молодий чоловіче, дякую вам за вашу доброту, але ви розбурхали у мені спогади, які я намагався забути. Ви дуже добрий, але дозвольте мені займатися своїм. А вам я бажаю удачі. Радий, що колись урятував вам життя.
— Значить, не даремно. Мене звати Вадим. Борисе Сергійовичу, насправді людей, які зобов’язані вам життям, дуже багато. Я в цьому впевнений. І я вам обіцяю, що так це не залишу. Я не можу вас тут залишити. Щось придумаю. Обіцяю. А ви пообіцяйте мені, що будете тут і завтра. Мені треба все обміркувати. Я приїду. Домовилися?
Чоловік здивовано подивився на Вадима.
— Я не заслуговую на таке. Через мене загинули дружина й донька. Мені немає місця серед людей. Я не гідний цього.
— Ви помиляєтесь. Ви ні в чому не винні. Це була трагедія, випадок. Обіцяйте, що будете тут.
Чоловік лише кивнув. Вадим простягнув руку Борису Сергійовичу. Той зніяковіло потиснув її. Вадим підвівся й пішов до машини. Біля неї вже стояла Поліна. Вона здивовано дивилася на чоловіка.
— Вадиме, що сталося? Чому ти розмовляв із цим чоловіком? Він щось погане сказав?
Вадим поспішив заспокоїти дружину.
— Ні, Полінко, ні. Просто цей чоловік — лікар, який урятував мене. Пам’ятаєш, я тобі розповідав?
Поліна ахнула й прикрила рот рукою.
— Який жах! Чому він на вулиці? Що з ним сталося? Йому треба допомогти! Боже, це жахливо! Сідай у машину, я все тобі розповім дорогою додому. Я хочу з тобою порадитись. У мене з’явилася одна ідея. Я буду радий, якщо ти мене підтримаєш.
Вадим розповів дружині все. Вона уважно слухала, навіть витерла сльозу. Потім він поділився з нею своєю ідеєю — і вона його підтримала. Вадим був безмежно щасливий.
Наступного дня Вадим знову приїхав до церкви. Борис Сергійович сидів на тому ж місці. Йшов сніг, було дуже холодно, і чоловік майже замерз. Вадим довго з ним розмовляв. Борис Сергійович постійно хитав головою, не погоджувався, але Вадим був наполегливим. Нарешті той здався. У нього на очах з’явилися сльози, коли він кивнув — погоджуючись.
Вадим посадив безхатченка в машину й повіз із собою. Люди, що стали свідками цієї сцени, з подивом дивилися вслід машині, що від’їжджала. Навіщо цей чоловік забрав із собою якогось брудного жебрака? Хто він йому? Для чого йому це? Але відповіді ніхто не почув. Вадим забрав Бориса Сергійовича до себе. Він поселив його у квартирі, яка дісталась йому від бабусі. Квартира довго стояла порожньою, і Вадим ніяк не міг її продати. Ніби щось утримувало його. Тепер вона стала домом для Бориса Сергійовича.
Вадим допоміг чоловіку відновити всі документи та оформити реєстрацію. Підтримував його фінансово, поки той не знайшов роботу. Через кілька місяців Борис Сергійович влаштувався до дитячого садка. Робота була низькооплачуваною, але це була його перша робота після довгої перерви.
У садочку Борис Сергійович виконував різні обов’язки: був охоронцем, садівником, сторожем і помічником. Йому подобалась ця робота — він любив дітей, їхній сміх і спілкування. Працівники закладу теж полюбили його за доброту й щирість. Зверталися до нього з повагою, відчуваючи, що перед ними інтелігентна, розумна людина. Ніхто не питав про його минуле, але всі відчували — за цим чоловіком стоїть особлива історія.
Вадим був щасливий, що зміг допомогти людині, яка колись урятувала йому життя. А Борис Сергійович ставився до нього як до сина і теж був вдячний долі за шанс знову стати Людиною, бути потрібним і важливим.
Онуки вирішили позбутися бабусі й привезли її до покинутого будинку. Але коли до неї постукали, вона не повірила своїм очам.