Олена побачила чоловіка раніше, ніж він міг її помітити.
Вона зайшла в кафе «Кориця» на Сумській вулиці, щоб замовити торт. До дня народження Артема залишалося чотири дні, і Олена хотіла зробити все заздалегідь: обрати начинку, обговорити оформлення, домовитися про доставку.
Кафе було розташоване за три квартали від офісу чоловіка, і вона планувала після замовлення зазирнути до нього, влаштувати маленький сюрприз посеред робочого дня.
За вікном падав мокрий сніг, змішаний із дощем. Кінець лютого в Харкові рідко тішив гарною погодою, і Олена промокла, поки йшла від метро.
Вона штовхнула важкі двері кафе, струсила краплі з коміра пальта і зробила три кроки всередину.
Потім вона зупинилася.
Артем сидів за кутовим столиком біля вікна. Навпроти нього розмістилася жінка років тридцяти з темним волоссям, зібраним у низький хвіст.
Олена впізнала чоловіка зі спини.
Олена відступила за широку колону біля входу. Вона не розуміла, навіщо ховається.
Можливо, це колега. Можливо, клієнтка.
Артем працював юристом, він постійно зустрічався з різними людьми. Олена знала це і ніколи не ревнувала без причини.
Вона стояла нерухомо і дивилася на двох людей за столиком. Між ними стояли дві чашки кави, і Артем м’яв паперову серветку.
Олена знала цей жест: так він робив, коли нервував перед складною розмовою, коли підбирав слова для неприємних новин.
Голоси долітали до неї уривками. У кафе грала тиха музика, і Олена не все могла розібрати.
Але кілька фраз вона почула чітко.
«Я не можу вічно жити в цій брехні, але й розірвати все зараз… Це занадто складно».
Жінка навпроти похитала головою. Олена бачила її профіль: прямий ніс, темні брови, акуратне підборіддя.
«Ти обіцяв, що скоро все вирішиш. Наші діти мають право на повноцінну сім’ю».
Олена притиснула долоню до рота. Вона зробила це машинально, щоб не видати жодного звуку.
У голові все змішалося. Діти.
Він сказав «наші діти». Не «твої діти», не «діти клієнтки», а «наші».
Вона простояла за колоною ще кілька хвилин. Пара за столиком продовжувала розмовляти, але Олена більше не могла розібрати слів.
Вона чула тільки стукіт власного серця і шум крові у вухах. Потім Артем піднявся, допоміг жінці вдягнути пальто, торкнувся її ліктя.
Вони попрямували до виходу.
Олена відступила глибше, до вішалок, де висіли чужі куртки. Артем і жінка пройшли повз, не повернувши голови.
Двері за ними зачинилися, впустивши до приміщення вологе й холодне повітря.
Офіціантка за стійкою підняла очі.
«Добрий день. Ви хотіли зробити замовлення?»
Олена дивилася на неї кілька секунд. Молода дівчина з косою через плече, у світлому фартуху з логотипом кафе.
Вона посміхалася привітно і чекала на відповідь.
«Ні. Я передумала».
Вона вийшла на вулицю і не одразу зрозуміла, чому щоки стали мокрими — від снігу чи від сліз.
***
Дорогою додому Олена намагалася згадати, коли все почало змінюватися.
Вона їхала в метро, трималася за поручень і дивилася в темне вікно, де миготіли вогні тунелю. Навколо сиділи та стояли інші пасажири: жінка з важкими сумками, студент у навушниках, літній чоловік із газетою.
Ніхто не звертав на Олену уваги. Ніхто не знав, що її життя щойно розділилося на «до» і «після».
П’ять років тому все виглядало інакше.
Вони познайомилися на дні народження спільної подруги. Артем прийшов пізніше за всіх, у світлому піджаку, з пляшкою гарного вина.
Він багато жартував, легко сміявся, а коли дізнався, що Олена працює бібліотекаркою, не став кривитися чи відпускати зверхні зауваження. Замість цього він розпитував її про книжки, про читачів, про те, як воно — проводити дні серед полиць з історіями інших людей.
Через три місяці вони з’їхалися. Через рік побралися.
Артем тоді щойно отримав підвищення в юридичній фірмі і зміг взяти іпотеку на квартиру на Олексіївці. Не центр міста, зате тихий район, поруч із метро.
«Тут буде дитяча, — казав він, показуючи на маленьку кімнату з вікном у двір. — Або кабінет, поки дітей немає. Але потім обов’язково дитяча».
Олена пам’ятала, як раділа цим словам. Пам’ятала його руки на своїх плечах, його впевненість, його плани на майбутнє, яке вони збиралися будувати разом.
Він дарував їй тюльпани щоп’ятниці, без приводу. Дзвонив в обідню перерву, просто щоб почути її голос.
Коли це закінчилося?
Олена намагалася згадати точний момент, але не могла. Зміни накопичувалися поступово, як пил на книжкових полицях.
Спочатку Артем став затримуватися на роботі. Потім перестав дзвонити в обід.
Потім почав відмахуватися від розмов про дітей.
Рік тому Олена запитала його прямо. Їй виповнився тридцять один, і вони давно домовлялися, що почнуть спроби після тридцяти.
«Не зараз, — відповів Артем. — Давай почекаємо ще».
Він не пояснив, чого саме вони мають чекати. Олена не стала наполягати.
Вона переконувала себе, що чоловік втомлюється на роботі, що йому потрібен час, що все владнається саме собою.
Потім з’явилися зауваження. Спочатку дрібні, майже непомітні.
«Ти забула купити молоко».
«Чому у ванній знову безлад?»
Олена намагалася виправлятися. Вона складала списки покупок, частіше прибирала квартиру, готувала складні страви, які раніше Артем хвалив.
Але зауваження ставали більшими.
«Тобі варто зайнятися собою. Ти набрала пару кілограмів після Нового року».
«Може, знайдеш роботу цікавішу? Бібліотекарка — це несерйозно».
Олена працювала в районній бібліотеці вже вісім років. Вона любила цю роботу: тихе місце серед книг, постійні читачі, яких вона знала на ім’я, неспішний ритм, що дозволяв думати.
Зарплата була невеликою, але Артем заробляв достатньо, і вони ніколи не мали нестачі.
Вона списувала його слова на стрес. На завантаженість.
На вік — йому нещодавно виповнилося тридцять п’ять, і, можливо, він переживав якусь внутрішню кризу.
Тепер вона розуміла, що криза була зовсім іншого роду.
Олена вийшла з метро на станції «Олексіївська» і пішла додому. Мокрий сніг продовжував падати, змішуючись із дощем.
Вона не розкрила парасольку, хоча вона лежала в сумці. Їй було байдуже.
«Наші діти», — повторювала вона про себе. Він говорив про дітей з іншою жінкою.
Олена відчинила двері квартири й зайшла всередину. Зняла мокре пальто, повісила на гачок.
Краплі стікали на підлогу, утворюючи маленьку калюжу на паркеті.
Вона сіла на диван у вітальні, не вмикаючи світло. За вікном темніло рано.
Олена сиділа нерухомо і чекала, коли Артем повернеться додому і скаже їй чергову брехню.
***
Артем прийшов о восьмій вечора, як зазвичай.
Олена чула, як він відчинив двері ключем, як зняв черевики в передпокої, як повісив пальто. Усі ці звуки були їй знайомі до найменших деталей.
Вона прожила з цією людиною п’ять років і могла за кроками визначити, в якому він настрої.
Зараз він ішов упевнено, спокійно. Він не знав, що вона бачила його в кафе.
«Привіт, ти чому в темряві сидиш?»
Він клацнув вимикачем. Світло залило кімнату, і Олена примружилася від несподіванки.
На колінах у неї лежала книжка, яку вона взяла машинально, щоб зайняти руки. Вона не прочитала жодної сторінки.
«Вечеря готова?»
«Хто вона?»
Він зупинився на півкроці. Олена бачила, як він напружився.
«Про що ти?»
«Про жінку в кафе. Я бачила вас сьогодні. Про яких дітей ти говорив?»
Артем зблід. Це тривало лише секунду, потім він опанував себе.
Олена спостерігала за ним і розуміла, що бачить професіонала в роботі. Артем провів сотні судових засідань, він умів контролювати емоції та вибудовувати захист за лічені миті.
«Ти стежила за мною?»
«Я зайшла замовити торт до твого дня народження».
Він підійшов ближче і сів у крісло навпроти дивана. Схрестив руки на грудях, потім розімкнув їх, поклав долоні на коліна.
Олена знала ці рухи: так він виглядав, коли готувався переконувати.
— Олено, не накручуй себе. Це Марина, моя колега. Точніше, клієнтка. У неї складна ситуація: розлучення, колишній чоловік намагається відсудити дітей. Я веду її справу вже пів року.
— Ти сказав «наші діти».
— Це вона так висловилася. У сенсі — діти, за яких ми обоє переживаємо: вона як мати, я як її адвокат. Розумієш? Ми обговорювали стратегію захисту, емоції розпалилися, і слова пролунали двозначно.
Олена дивилася на нього. Артем говорив упевнено, дивився їй прямо в очі, не відводив погляду. Він був хорошим юристом. Він умів брехати так, що хотілося вірити. П’ять років тому вона б повірила. Рік тому — теж. Але зараз вона згадувала, як він торкався ліктя тієї жінки, як допомагав їй одягнути пальто, як нахилявся до неї через стіл. Так не спілкуються з клієнтами.
— Добре, припустимо, я повірю.
Артем розслабився. Куточки його губ здригнулися, намічаючи посмішку — ту саму посмішку, якою він колись зачарував її на дні народження спільної подруги.
— Але знай: я більше не закриватиму очі на твої таємниці.
Посмішка зникла так само швидко, як з’явилася. Вони повечеряли в мовчанні. Олена розігріла вчорашній суп, нарізала хліб, поставила на стіл масло. Артем їв, втупившись у телефон, як робив це останній рік. Раніше він розповідав їй про свої справи, про складних клієнтів, про перемоги в суді. Тепер він гортав екран і односкладно відповідав на її запитання.
Вночі Олена лежала поруч із ним, слухала його рівне дихання. Артем заснув швидко, як завжди. Йому не заважала ні сварка, ні її мовчання, ні запитання, що залишилися без справжніх відповідей. Олена не спала до третьої години ночі. Вона думала про те, що їй потрібні докази. Якщо вона помиляється — вона має це знати напевно. Якщо не помиляється — тим паче. Слова проти слів нічого не значили, особливо коли один із тих, хто сперечається, заробляв на життя тим, що переконував суддів у своїй правоті.
Три тижні Олена грала роль, яку грала останні роки, — слухняної та неуважної дружини. Вона готувала сніданки та вечері, посміхалася, запитувала про роботу, не ставила зайвих запитань. Артем, схоже, вирішив, що інцидент у кафе забутий. Він знову став затримуватися допізна, знову відповідав ухильно на запитання про плани на вихідні. Усе повернулося у звичну колію. Але тепер Олена дивилася на цю колію іншими очима.
У бібліотеці, де вона працювала, стояв старий комп’ютер із доступом до інтернету. В обідню перерву, коли читальний зал порожнів, Олена сідала за цей комп’ютер і шукала інформацію. Вона дізналася, як знаходити людей за ім’ям та приблизним віком, які соціальні мережі популярні серед молодих матерів, скільки коштують послуги приватного детектива. Останній варіант виявився занадто дорогим: її зарплата бібліотекарки ледь покривала особисті витрати, а просити гроші в Артема на таку справу вона не могла.
Марина знайшлася сама.
У вівторок ввечері Артем залишив телефон на кухонному столі й пішов у душ. Він ніколи не робив цього раніше — завжди носив телефон із собою, навіть у ванну. Можливо, розслабився після трьох спокійних тижнів. Можливо, просто втомився. Олена мила посуд, коли екран телефону засвітився від вхідного повідомлення. Вона не збиралася перевіряти повідомлення. Вона витерла руки рушником, підійшла до столу, щоб пересунути телефон далі від краю. І тоді побачила текст.
«Ваня питав, коли тато приїде. Соня намалювала тобі листівку». Контакт був збережений під ім’ям «М. Проєкт».
Олена стояла над телефоном кілька секунд. Вона чула шум води з ванної. У неї був час. Вона дістала свій телефон із кишені халата і сфотографувала екран. Потім вона повернулася до раковини та продовжила мити тарілку, яку тримала в руках.
У наступні дні Олена діяла обережно та методично. Вона знала, що Артем іноді робив фотографії на телефон і забував вимикати функцію визначення місця. Вона знала пароль від його хмарного сховища — він не змінював його три роки, відтоді як вони разом налаштовували йому новий комп’ютер.
У суботу, коли Артем поїхав «на зустріч із клієнтом», Олена відкрила його хмарне сховище на домашньому ноутбуці. Вона витратила дві години, переглядаючи фотографії. Більшість були робочими: документи, візитки, слайди презентацій. Але серед них траплялися й інші. Артем із хлопчиком років шести на дитячому майданчику. Дівчинка років трьох чи чотирьох на його руках. Жінка з темним волоссям — та сама Марина — за накритим столом. Усі знімки були зроблені в одному й тому самому районі. Геолокація вказувала на район Салтівки.
Олена записала адресу.
У понеділок вона сказала на роботі, що їй потрібно піти раніше через візит до лікаря. Вона сіла на автобус і поїхала через пів міста, з Олексіївки на Салтівку. Дорога зайняла півтори години з пересадкою, і весь цей час Олена дивилася у вікно, не помічаючи вулиць, що миготіли повз. Вона знайшла потрібний будинок за адресою з фотографій. Звичайна багатоповерхівка, спальний район. Олена стала біля зупинки навпроти під’їзду і почала чекати.
Через сорок хвилин із під’їзду вийшла Марина з двома дітьми. Хлопчик ішов поруч із матір’ю, щось розповідаючи їй і розмахуючи руками. Дівчинка дріботіла ззаду, тримаючи в руці маленьку іграшку. Вони попрямували в бік дитячого майданчика за будинком. Марина сміялася з чогось, що говорив син. Олена дістала телефон і зробила кілька знімків.
За наступні два тижні вона приїжджала на Салтівку ще тричі. Один раз вона побачила, як Артем забирав дітей із дому і вів їх у кафе неподалік. Іншого разу — як він прощався з Мариною біля під’їзду, обіймаючи її та цілуючи в лоб. Усе це Олена фіксувала на камеру телефону. Вона знайшла Марину в соціальних мережах. Профіль був напівзакритим, але на аватарці стояла саме вона, а в статусі значилося: «Мама Вані та Соні». Вік дітей збігався: хлопчику шість, дівчинці чотири. Батько не був указаний.
У п’ятницю ввечері, коли Артем розмовляв телефоном на балконі, Олена почула частину розмови через прочинені двері.
— Я кохаю тебе, рідна. Скоро все вирішиться. Я обіцяю.
Вона записала ці слова на диктофон свого телефону. День народження Артема наближався. Олена знала, який подарунок йому приготує.
День народження чоловіка припав на суботу. Олена провела весь попередній тиждень у підготовці. Вона замовила торт у тій самій «Кориці» — їй хотілося саме цього, хоча вона сама не могла пояснити чому. Вона купила продукти для святкового столу, зателефонувала батькам Артема, запросила двох його колег із дружинами та шкільного друга Максима. Вона прибрала квартиру, розставила квіти, приготувала закуски.
Артем нічого не підозрював. Він бачив дружину, яка клопоталася, і, здається, навіть пишався нею. Вранці він обійняв Олену і сказав:
— Дякую, що ти так стараєшся.
Олена посміхнулася у відповідь. Гості почали збиратися о шостій вечора. Першими прийшли батьки Артема: Тамара Львівна в темно-синій сукні та Сергій Павлович у костюмі, який він одягав тільки у свята. Потім з’явилися колеги — Дмитро та Ігор із дружинами, потім Максим із пляшкою коньяку. Квартира наповнилася голосами, запахом принесених квітів та парфумів. Олена зустрічала кожного гостя з посмішкою, приймала подарунки, проводжала у вітальню. Вона накрила стіл заздалегідь: салати, нарізки, гаряче чекало в духовці. Торт стояв у холодильнику.
— Ти чудово виглядаєш, — сказала Тамара Львівна, цілуючи Олену в щоку. — І стіл чудовий. Артем завжди казав, що йому пощастило з дружиною.
— Дякую, Тамаро Львівно.
Артем стояв у центрі кімнати. Він приймав вітання, обіймав друзів, тиснув руки колегам. На ньому був темно-сірий костюм, волосся ретельно вкладене. Він посміхався тією самою посмішкою, яку Олена колись кохала, а тепер бачила в ній тільки маску. Близько восьмої вечора, коли гості випили по кілька келихів і розмови стали гучнішими, Олена оголосила, що настав час дарувати подарунки.
«Артеме, підійди сюди».
Він став поруч із нею, поклав руку їй на талію. Хтось із гостей дістав телефон, щоб зняти відео.
Батьки Артема сиділи на дивані, посміхаючись.
«Сьогодні твій день, і я хочу подарувати тобі те, що ти давно заслужив».
Вона відійшла до ноутбука, який стояв на тумбочці біля телевізора. Один клік — і на великому екрані з’явилася фотографія.
Артем у парку. Поруч із ним жінка з темним волоссям.
На руках в Артема дівчинка років чотирьох, а хлопчик старшого віку тримається за його ногу. Усі четверо сміються.
Кімната замовкла.
«Це Марина, — сказала Олена. — Це Ваня та Соня. Діти Артема».
Вона перемкнула на наступний знімок. Артем цілує Марину біля під’їзду.
Наступний: сімейна вечеря в ресторані, Артем на чолі столу, діти по обидва боки.
Тамара Львівна притиснула руку до грудей. Сергій Павлович важко підвівся з дивана і, не кажучи ні слова, вийшов на балкон.
Колеги перезиралися, дружини відводили очі.
Олена ввімкнула аудіозапис.
«Я кохаю тебе, рідна. Скоро все вирішиться. Я обіцяю».
Голос Артема заповнив тишу кімнати.
«Це не те, про що ти подумала! — Артем зробив крок до Олени, потім зупинився. Обличчя його побіліло, на лобі виступив піт. — Я збирався все розповісти. Я не знав як. Я…!»
«Ти брехав мені роками».
Олена вимкнула ноутбук і повернулася до чоловіка.
«Ти вимагав від мене досконалості, змушував мене почуватися винною за те, що не відповідаю твоїм очікуванням, хоча сам не міг відповідати найпростішому — бути чесним».
Вона обвела поглядом кімнату.
«Вибачте, що зіпсувала вечір. Частування на столі, можете залишатися».
Ніхто не залишився. Гості розходилися мовчки, уникаючи погляду на Артема.
Максим потиснув йому руку на прощання, але нічого не сказав. Колеги пішли першими, забираючи дружин, які шепотілися між собою.
Батьки Артема поїхали останніми. Тамара Львівна плакала, і Сергій Павлович вів її до ліфта, підтримуючи під руку.
Артем стояв посеред вітальні, серед порожніх стільців і недоїдених закусок. Олена пішла в спальню, зачинила двері й сіла на ліжко.
Вона просиділа там до ранку, слухаючи, як чоловік ходить квартирою, переставляє щось, упускає, лається напівголосно. Він не прийшов до неї.
Вона була цьому рада.
Через тиждень Олена переїхала до батьків на Салтівку.
Вона зібрала речі, поки Артем був на роботі: одяг, книги, документи, кілька пам’ятних фотографій із власними батьками. Усе вмістилося у дві валізи та велику спортивну сумку.
П’ять років спільного життя — і так мало того, що належало тільки їй.
Артем дзвонив по кілька разів на день. Олена не відповідала.
Він писав повідомлення, довгі, плутані, сповнені виправдань та обіцянок. Вона прочитала перші кілька, потім перестала.
«Це була помилка. Я не кохав її так, як тебе». «Діти з’явилися випадково, я не планував». «Давай поговоримо. Я все поясню».
Олена не розуміла, що тут пояснювати. Він шість років жив на два доми.
Він ростив дітей з іншою жінкою. Він брехав їй щодня, щовечора, щоранку, коли цілував її перед виходом на роботу.
Жодні пояснення не могли змінити ці факти.
Чутки поширилися швидко. Харків — велике місто, але юридична спільнота виявилася тісною.
Хтось із гостей розповів колегам, ті розповіли своїм знайомим, і через два тижні про подвійне життя Артема Воронцова знали в кількох великих фірмах.
Партнери його компанії цінували репутацію. Клієнти довіряли їм свої справи, бо вірили в чесність і надійність.
Адвокат, який роками обманював власну дружину, не викликав довіри.
Артема не звільнили, але відсторонили від ключових проєктів. Його перевели на рутинну роботу з документами, без судових засідань та зустрічей із важливими клієнтами.
Кар’єра, яку він будував п’ятнадцять років, руйнувалася.
«Ти зруйнувала моє життя, — сказав він, коли йому нарешті вдалося додзвонитися до Олени».
Вона взяла слухавку тільки тому, що номер був незнайомий — він дзвонив із робочого телефону колеги.
«Ти сам його зруйнував».
Вона натиснула відбій і додала номер у чорний список.
Батьки її не розпитували. Мати готувала обіди, батько мовчки кивав, коли бачив її вранці.
Вони розуміли, що їй потрібен час. Олена була вдячна за це мовчання.
Вона повернулася на роботу в бібліотеку через три дні після переїзду. Колеги не ставили запитань.
Вони просто частіше заварювали чай і залишали на її столі печиво. Постійні читачі помічали, що вона стала тихішою, але книги, як і раніше, видавала з тими ж акуратними помітками в картках.
У середині березня Олена подала заяву на розлучення.
Суддя розглянув справу швидко. Артем не з’явився на перше засідання, а прислав адвоката.
На другому засіданні він спробував оскаржити поділ майна, але Олена підготувалася: вона знайшла безкоштовну юридичну консультацію при міській раді та знала свої права. Квартиру на Олексіївці розділили: її частку виплатили грошима, яких вистачило на оренду однокімнатної квартири неподалік від роботи.
Наприкінці березня Олена їхала Сумською вулицею і побачила, що кафе «Кориця» зачинилося на ремонт. Вивіску зняли, вікна завісили плівкою.
Вона пройшла повз, не сповільнюючи крок.
На початку квітня Артем прийшов до будинку батьків Олени.
Вона побачила його з вікна третього поверху: він стояв посеред двору, між дитячими гойдалками та старими лавками, на яких влітку сиділи пенсіонери з газетами. У руках він тримав великий букет червоних троянд.
Квіти виглядали недоречно серед сірих стін багатоповерхівки та калюж, що залишилися після ранкового дощу.
«Лено! — крикнув він, задерши голову до вікон. — Я знаю, що ти там! Вийди, будь ласка!»
Вона не відповідала. Стояла біля штори, трохи відсунувши її вбік, і дивилася на людину, з якою прожила п’ять років.
«Я помилився! — Голос Артема розносився двором, і сусідка з першого поверху визирнула з вікна, щоб подивитися на джерело шуму. — Я кохаю тільки тебе! Давай почнемо все спочатку!»
Олена відчинила вікно. Холодне квітневе повітря пахло талим снігом і мокрою землею.
Бруньки на деревах у дворі ледь проклюнулися.
«Ти вже почав нове життя, — сказала вона неголосно, але в ранковій тиші двору її слова було добре чути. — Без мене».
Вона зачинила вікно і засмикнула штору.
Артем простояв внизу ще пів години. Потім він поклав букет на лавку і пішов.
Олена не дивилася, в який бік.
Через тиждень вона отримала документи про розлучення. Рішення було остаточним.
Вона склала папери в теку, прибрала в ящик столу і сіла пити чай.
Мати зайшла на кухню, сіла навпроти.
«Ти впораєшся, — сказала вона. — Ти завжди була сильною».
Олена не відчувала себе сильною. Вона відчувала втому і порожнечу.
Але ця порожнеча відрізнялася від тієї, що була раніше. Раніше всередині неї постійно жило напруження: чи достатньо вона хороша, чи не зробила чогось не так, чому чоловік знову незадоволений.
Тепер напруження не було. Було тихо.
Наприкінці квітня Олена переїхала в орендовану квартиру на Павловому Полі. Маленька однокімнатка на п’ятому поверсі без ліфта, але поруч із бібліотекою.
Вона могла ходити на роботу пішки за двадцять хвилин через тихі двори.
Насамперед вона розпакувала книги та поставила їх на полицю біля вікна. У дворі внизу діти грали в м’яч, вона чула їхні голоси крізь скло.
Вона зварила каву в турці, купленій напередодні в господарському магазині на розі. Кава виявилася гіркою — вона ще не звикла до нової плити.
Олена поморщилася, додала цукру, зробила ковток. Вийшло терпимо.
Наступного тижня в бібліотеку обіцяв приїхати дитячий письменник для зустрічі з читачами. Потрібно було підготувати зал, надрукувати афіші, обдзвонити школи району.
Роботи вистачало до кінця місяця.
Олена допила каву, вимила чашку, поставила її в сушарку.
Потім вона відкрила щоденник і перегорнула сторінку. Наступна була чистою.
Вона взяла ручку і почала писати список справ на завтра.
«Ти що, мене лякаєш?» — розгублено вигукнула Альона, щойно дізнавшись про непроханих родичів у власному будинку