— Мусиш віддати квартиру, бо ти — старша! Тобі не трісне там від двох квартир?

— Мусиш віддати квартиру, — в один голос кричали мама, тато й молодша сестричка, — бо ти — старша! Тобі не трісне там від двох квартир? Негайно висели квартирантів і посели Ірину в бабусину двушку! Їй зараз дуже важко! Без роботи, без чоловіка — дівчина пропадає…

***

Олена завмерла, притискаючи телефон до вуха. Мама що — зовсім здуріла?

— …Отож, Оленко, Ірині ж справді нема де жити, ти ж це розумієш? А твоя квартира все одно пустує. Ну, тобто, там, звісно, ці… твої квартиранти, але це ж не проблема, правда? Хай з’їжджають. Але нехай ще гарненько все приберуть. Ірина поживе там, поки не стане на ноги. Пару-трійку місяців. Ну, або скільки треба буде.

Олена зробила глибокий вдих і через зуби відповіла:

— Мамо, там живуть люди, і вони мені за це платять. Це наш дохід, розумієш? І квартира… вона не просто «моя» — ми за неї заплатили. Все, до копійки Ірі віддали, ти ж пам’ятаєш? Ми викупили її частку. За повною вартістю!

На тому кінці проводу запанувала пауза, а потім долинуло характерне цокання язиком — фірмовий знак маминого невдоволення.

— Ой, Олено, ну навіщо ти починаєш! Які ще рахунки? Ви ж сестри! Гроші — це ж не головне! Головне — допомогти рідній кровиночці, яка опинилась у біді! Ти ж не чужа їй! Олено, я не хочу чути ніяких відмовок! Я вимагаю твоєї участі в розв’язанні проблеми!

«Не чужа?» — подумки гірко усміхнулася Олена. От коли мова йшла про гроші, про її спадкову частку — там усе було дуже навіть «головне». Іра билася за кожну гривню до останнього. Жодного разу не згадала, що вони — сестри. А тепер, коли припекло, гроші раптом стали «не головне», і «рідна кровиночка» згадала про існування сестри.

— Ні, мамо. Я не можу цього зробити. Я Іру у свою квартиру не пущу. І крапка.

Запанувала тиша. Олена знала, що буде далі.

***

Життя Олени та її чоловіка Дмитра ніколи не було легким. Обоє — з простих родин, усього досягали самі. Знімали крихітну квартирку на околиці, працювали, не покладаючи рук. Олена була бухгалтеркою, Дмитро починав простим різноробом на будівництві, а згодом став виконробом. Вони збирали на перший внесок за іпотеку, мріяли про власне житло.

У Олени була сестра — Ірина. Молодша. Гарна, завжди яскрава, з характером.

Батьки, Іван Сергійович та Ольга Миколаївна, завжди Ірину балували. Лена з дитинства тільки й чула:

— Вона ж молодша!

— Їй потрібно все найкраще!

— А ти ж у нас розумниця, сама впораєшся. А Ірочка — ніжна, їй треба допомога.

Олена й справді сама справлялася. Навчалась на бюджеті, підпрацьовувала, сама собі на одяг заробляла. А Ірина… Ірина вміла гарно жити. Вона завжди в когось щось отримувала. Гроші витягувала і з батьків, і з друзів, і з хлопців.

Після смерті бабусі залишилася квартира — невеличка «двушка» у старому будинку в самому центрі міста. Золота жила, не інакше. За заповітом — їм, сестрам, порівну. Хоча доглядала за бабусею лише Олена. Іра на будь-яке прохання, що стосувалося бабусі, лише кривилася:

— Ой, ні, йди до неї сама. Від неї тхне! Я не можу, в мене від запаху старості нудить.

Для Олени та Дмитра це був шанс. Шанс не влізти у кабальну іпотеку на найближчі тридцять років, отримати щось своє, або хоча б використати цю квартиру як стартовий майданчик. Вони щойно одружилися, жили на зйомі, і питання житла стояло гостро.

Ірина на той момент вже кілька років була заміжня за Олексієм. Олексій був чоловіком хитрим, з досвідом. Мав свій бізнес, хоч і дрібний, але прибутковий — хватка в нього була залізна. Жили вони непогано, знімали квартиру й особливо не поспішали купувати власне житло. Навіщо, мовляв, забивати голову дурницями?

Ідея отримати квартиру в одноосібне користування першою спала на думку Дмитрові. Якось, обговорюючи черговий раз питання про власне житло, він запропонував дружині:

— Слухай, Олено, а що, як поговорити з Ірою? Може, вона погодиться продати тобі свою частку? Дивись, я все продумав: пів квартири коштуватиме значно дешевше, ніж ціла. Якісь заощадження в нас є — якраз укладаємося в ринкову вартість половини двокімнатної. Запросимо оцінювача, нехай назве суму. Так нам не доведеться лізти в борги чи кредити.

— Не знаю, Дімо, — знизала плечима Олена. — Ми з Ірою ніколи це прямо не обговорювали, але, здається, їм з Олексієм та квартира особливо й не потрібна. Ти ж сам знаєш, що вони на орендованій живуть, своє купувати не планують. Мовляв, варіант вигідний — квартира нова, ремонт хороший, плату велику не просять. Можна спробувати… Може, ще й знижку якусь по-родинному отримаємо.

— А давай ми Ірі зателефонуємо? — запропонував Діма. — Так би мовити, закинемо вудочку.

Олена погодилася. Набравши номер сестри, вона не стала ходити навколо — одразу спитала:

— Іро, не хочеш продати мені свою частку квартири?

— А ти що, купити хочеш? — пожвавішала сестра. — Ну, я навіть не знаю… Я ще про це не думала. А за скільки купиш? Тільки врахуй, Олено, я все перевірю! Не розраховуй, що я тобі ціну скину — гроші нам з Олексієм зараз ой як потрібні. І взагалі, я спочатку маю з ним порадитися. Він у нас у родині головний — рішення приймає. Я тобі потім передзвоню.

Олена поклала слухавку. Діма хмикнув:

— Ага, розбіглась на знижку. Як би ціну не загнула! Вписатись би в ту суму, що в нас є. Дуже не хочеться в борги лізти. Але й без житла вже якось зовсім не те — час давно придбати свій куток. Коротше, зачекаємо дзвінка твоєї сестрички, послухаємо, що скаже.

Замість Іри вийшов на зв’язок Олексій.

— Олено, ти ж розумієш — це ж актив! — заявив він. — Це ж центр міста! Ми з Іриною подумали… треба найняти оцінювача. Щоб усе було по-чесному.

Оцінювача знайшов сам Олексій. Той нарахував по верхній межі, навіть трохи вище. Олена й Дмитро розгубилися — сума вийшла… непосильна на той момент.

— Льошо, та це ж занадто! — намагалась вмовити Олена. — Ми ж не чужі! Може, хоч трохи поступитесь? Ми ж сестри…

Олексій розвів руками, а Ірина стояла поруч з кам’яним обличчям.

— Олено, про які поступки мова? Це ж ринок! Ми що, благодійники? Нам теж гроші потрібні, між іншим. У нас свої плани. Машину хочемо поміняти, відпочити поїхати. А тут такий шанс! Ні, тільки за оцінкою.

Батьки? Батьки в цю історію особливо не втручались.

Ольга Миколаївна тільки зітхала:

— Ну що, дівчата, домовляйтесь самі. Гроші — справа тонка.

Іван Сергійович мовчав. У глибині душі Олена розуміла: батьки мовчки на боці Ірини — їй же «потрібніше», вона ж молодша, улюблена. А Олена і так дасть собі раду.

Довелось погоджуватись. Олена й Дмитро залізли в борги. Позичили в усіх, у кого тільки можна. Взяли невеликий кредит у банку під грабіжницький відсоток. Затягнули паски так туго, що тріщали шви на старих джинсах. Рік жили буквально на хлібі й воді, всі вільні гроші віддаючи сестрі з її хитрим чоловіком і погашаючи проценти по кредитах. Але вони впорались. Виплатили Ірі до останньої копійки. Отримали документи на квартиру. І відразу ж здали її в оренду, щоб хоч якось покрити борги та проценти.

***

Ірина була зовсім іншого складу — не знала, що таке праця, не розуміла, що таке нестача. Із самого дитинства вірила, що всі довкола мають вирішувати її проблеми й догоджати їй. Впевнена у своїй винятковості, вона щиро вважала, що світ існує лише для того, щоб потурати її забаганкам. У той час як Олена боролась за кожен день, Ірина літала, як метелик, від одного задоволення до іншого, не обтяжуючи себе ані клопотами, ані відповідальністю.

Але якщо щось і викликало в Ірини справжню, майже тваринну відразу — так це діти. Своїх у неї не було — і слава Богу, як вона іноді цідила крізь зуби. А чужі, особливо племінники — діти Олени — були для неї втіленням усього, що вона ненавиділа: шуму, безладу, необхідності приділяти увагу комусь, крім себе. Їхня безпосередність, сміх, прості радощі — все це здавалося їй вульгарним і дратівливим. Вона не приховувала свого нетерпіння, свого бажання, аби ці маленькі істоти зникли з її поля зору, залишивши її в спокої та комфорті. У її світі не було місця нічому, що вимагало душевних сил, співчуття чи відповідальності. Лише вона сама, її бажання та її невгамовна жага легкого життя.

Минуло кілька років із тих подій. Олена з Дмитром вибралися з боргової ями. Працювали, як прокляті, але підвели себе на ноги. Спершу подружжя думало продати бабусину квартиру, але зрозуміло, що ринок просів. Довелося знову відкладати, але натомість вони купили власний будинок. Великий, світлий, вистражданий потом і важкою працею. Бабусину квартиру залишили сину, а згодом придбали ще одну — меншу, як інвестицію, і почали її здавати. Це був їхній стабільний невеличкий дохід, їхня фінансова подушка безпеки.

А в Ірини… у неї все пішло шкереберть. Олексій, мабуть, награвся в родину або просто втомився від її вічних претензій, скандалів і небажання працювати.

Подружжя розлучилося. Олексій, звісно, щось їй залишив, але не так багато, як вона розраховувала. Квартира, де вони жили, була орендована. І ось тепер Ірина — без чоловіка, без роботи й без житла — повернулася в батьківський дім.

Для Ольги Миколаївни та Івана Сергійовича це стало справжнім випробуванням. Ірина не вміла жити тихо. Вона нила, вимагала уваги, грошей, скаржилась на життя, на Андрія, на Олену — мовляв, у них-то все добре, як у Бога за пазухою. Не те, що вона — нещасна. Батьки вже немолоді, зі здоров’ям негаразд, їм би тиші. А тут таке «щастя» навалилося. Проживши з молодшенькою під одним дахом пару місяців, вони завили.

І от тоді, в один із вечорів, коли Ірина вкотре влаштувала скандал на порожньому місці, Ольгу Миколаївну та Івана Сергійовича осяяло.

***

Почали здалеку. Спершу мама подзвонила Олені — просто «поспілкуватись».

— Оленочко, як ви там? Як Діма? Як ваш будиночок? Молодці ви, всього самі досягли… — голос Ольги Миколаївни був улесливим, аж нудотно-солодким — такий він ставав, коли їй щось було потрібно. — А от Ірині зараз тяжко… Розлучилась… Ну такий уже чоловік їй дістався…

Олена слухала, намагаючись не перебивати. Вона вже здогадувалась, куди хилить мати.

— Так, мамо, чула. Шкода, звісно.

— Шкода, Оленко, шкода! Вона ж зовсім одна залишилась. Ні кола ні двора… Живе з нами. А нам уже важко, роки… Та і їй, дорослій жінці, з батьками… незручно.

— Ну, вона може знайти роботу, зняти житло… — припустила Олена.

— Роботу? Оленко, ну яку роботу? Вона ж не звикла! Та й зараз із роботою скрутно! А знімати… це ж гроші! А в неї зараз зовсім біда! Оцей паразит Олексій усе майже забрав! От ми й думаємо… — майже пошепки додала мати, — може, ти б їй допомогла, Оленочко? Ти ж у нас така добра, така розуміюча…

— Чим, мамо?

— Ну… у тебе ж є квартира? Та, бабусина? Ну, яку ви в Ірини викупили…

Олена відчула, як напружується кожен м’яз.

— У мене є квартира, яку ми з Дімою купили. Не бабусина — ту ми давно продали. Іншу, меншу. Ми її здаємо.

— Неважливо, яка! Головне — є ж! Ну от… може, пустиш Ірину пожити? Тимчасово?

Голос матері став ще більш улесливим. Олена мовчала. В голові промайнули картини їхнього життя з Дмитром — стара орендована халупа, вічний недосип, відмова від усього заради виплати боргу Ірині й Олексію, роки суворої економії, радість від покупки власного будинку. І от тепер… це.

— Мамо, там живуть люди, — повторила Олена, намагаючись зберегти спокій, — у них договір. Вони платять нам оренду. Це — наш дохід.

— Ну і що? — тон матері різко змінився. — Договір, подумаєш! Виселиш їх! Рідна сестра важливіша за якихось чужих людей!

— Мамо, я не можу просто так виселити людей! Це незаконно і просто нечесно! У них, можливо, сім’ї!

— Ой, Олено, вічно ти все ускладнюєш! Не збіднієте! Подумаєш, місяць-два без оренди поживете! Зате сестрі допоможеш! Ти ж знаєш, як їй зараз погано!

— Погано? — перепитала Олена. — Їй погано, бо вона все життя жила за чужий рахунок і не навчилась відповідати за себе. А тепер я повинна це розгрібати?

Розмова закінчилась нічим. Олена твердо відмовила, а мати образилась. Сказала, що Олена — черства егоїстка, і кинула слухавку.

Але це було лише початком.

За кілька днів зателефонував батько. Іван Сергійович зазвичай був небагатослівним, але коли йшлося про Ірину — він перетворювався на її запеклого захисника.

— Олено, привіт. Мати засмучена ходить… Поговорив із нею. Ти що, не хочеш допомогти сестрі?

Голос батька був суворий, з тиском. Олена відчула себе школяркою, яку сварять за погану оцінку.

— Тату, я все пояснила. Квартира здається. Там живуть люди. Ми за неї заплатили великі гроші. Це наша власність, наш дохід.

— Заплатили! — гаркнув батько. — Ну і що, що заплатили?! Це ж бабусина квартира! Вона вам обом дісталась! Ти, бач, яка хитра — викупила її частку, а тепер, коли допомога потрібна, в кущі?! Це не по-людськи, Олено! Не по-родинному! Ти що, забула, що таке сімейні зв’язки?!

— Тату, а ви забули, як Ірина з Олексієм витискали з нас кожну копійку, коли ми викупали її частку?! Як ми в борги залазили?! То тоді були «ринкові відносини», так?! А тепер, коли Ірині припекло, це раптом стало «сімейними зв’язками»?! Це лицемірство, а не родина!

Олена вже не могла стримуватись. Голос тремтів від образи й злості.

— Ой, досить! — відрізав батько. — Не було ніякого лицемірства! Просто кожен тоді думав про себе! А тепер ти повинна подумати про сестру! Ти ж не бідна! Будинок у тебе є, квартира здається! Могла б і поділитись!

— Поділитись?! Тату, ми за цю квартиру заплатили! Ми її не успадкували просто так! Ми її викупили! В Ірини!

Розмова швидко переросла у сварку. Батько кричав, що Олена черства, що гроші її зіпсували, що вона забула, хто вона така. Олена кричала у відповідь, що її власна сім’я для неї важливіша, ніж забаганки й безвідповідальність сестри, і що вона не зобов’язана утримувати дорослу працездатну жінку лише тому, що та розлучилась.

Закінчилось тим, що батько загорлав, що Олена їм більше не донька — і кинув слухавку. Олена сиділа, важко дихаючи, з мокрими від сліз очима.

***

Наступного дня зателефонувала Ірина. Олена не хотіла відповідати, але Дмитро вмовив:

— Поговори. Може, хоч щось зрозуміє. Або хоча б вислухай.

Ірина була в ударі. Вона не просила — вона вимагала.

— Ну що, Олено? Мама сказала, ти там корчиш із себе невідомо кого? Не хочеш сестрі допомогти?

Голос Ірини був різкий, зверхній і вимогливий.

— Іро, я нічого з себе не корчу. Я просто не можу виселити людей з квартири, яку ми здаємо. Це наш дохід.

— Який ще дохід?! Ти що, бідна?! У тебе такий дім відгрохали! Думаєш, ми не в курсі?! Могли б і без того доходу обійтись! А мені жити ніде! Ти взагалі уявляєш, як це — у моєму віці жити з батьками?! Вони мене пиляють без кінця! Мені терміново треба своє житло! І твоя квартира — ідеальний варіант! Вона ж все одно пустує!

— Швидко ж ти забула, як витиснула з нас за свою частку повну суму!

— Ой, та скільки можна про гроші й борги?! Заговорилася! Було й минуло! Це ж усе одно бабусина квартира! Частка ж моя по праву була! А ти її забрала!

Олена остовпіла. Забрала?!

— Я нічого не забирала!

— Могли б залишити як спільну! Або просто віддати мені! Ти ж багата!

— Багата?! Іро, ми з Дімою працювали як прокляті, щоб вибратись із боргів, у які залізли, коли викупили твою частку! А ти тим часом жила безтурботно! І зараз могла б піти працювати й винайняти собі житло! Ти здорова жінка!

— Я не зобов’язана пахати на трьох роботах, як ти! У мене інші запити! І взагалі… ми ж рідні! Ти ж не кинеш сестру в біді? Мама з татом так засмучені! Кажуть, ти зовсім здичавіла!

— Здичавіла? — Олена ледве стримувалась. — Це я здичавіла?! А ти, яка все життя сиділа на шиї в батьків, потім у чоловіка, а тепер знову в батьків — це нормально?! Ви хочете, щоб я тепер тебе тягнула?! І ще й людей на вулицю викинула?!

— Це не «тягнути»! Це просто допомога. По-родинному! І взагалі, ти зобов’язана! Ти ж старша! Ти завжди мала про мене дбати!

Це була остання крапля. Зобов’язана? Дбати? А хто дбав про Олену, коли вона сама пробивалась у житті, поки Ірина безтурботно літала?

— Знаєш що, Іро? Я тобі нічого не винна. Ні тоді, ні зараз. Ти отримала свою частку спадщини. Повністю. Навіть більше, ніж отримав би чужий покупець. Ми за неї заплатили. Залізли в борги. Роками працювали, щоб усе повернути. Ця квартира — результат нашої праці, наших жертв. І я не збираюся віддавати її тобі безкоштовно. Не збираюся виселяти заради тебе людей. Не збираюся розв’язувати твої проблеми, які ти сама собі створила своєю безвідповідальністю.

Ірина мовчала.

— І знаєш ще що? — продовжила Олена, вже не стримуючись, — мені набридло. Набридло ваше вічне «ти зобов’язана». Набридло ваше лицемірство. Коли вам вигідно — ви родина, коли ні — бізнес. А тепер, коли бізнес у тебе прогорів, ти раптом згадала про «родинність»?! Досить! Я більше не купуюсь на це.

У слухавці почувся істеричний вереск:

— Ах ти жаба! Егоїстка! Я так і знала! Ти завжди мені заздрила! Ненавиділа мене! Мамо! Тату! Чуєте?! Вона! Вона відмовляє! Вона!

У трубці з’явилися голоси батьків, які приєднувались до хору звинувачень, криків, прокльонів.

— Безсердечна! — кричала мати.

— Ганьба родини! — ревів батько.

— Щоб тобі пусто було! — верещала Ірина.

Олена слухала все це, але в душі ставало… спокійно. Дивне, несподіване полегшення.

Вона дочекалась, коли їхні крики досягли піка, а потім спокійно, чітко сказала:

— Усе. Я вас почула. Мені більше нічого сказати. І слухати вас я теж більше не збираюсь.

І Олена натиснула кнопку «відбій».

***

Телефон у її руці завібрував — вхідний дзвінок від матері. Потім від батька. Потім знову від матері. Олена не відповідала. Вимкнула звук.

Вона сиділа на дивані у своєму будинку й дивилась у вікно. На серці було важко, але водночас — легко. Важко — від усвідомлення, що її «родина» — це отаке. Вічні вимоги, заздрість, лицемірство, готовність розтоптати її почуття та інтереси заради власної вигоди та безвідповідальності. А легко — від того, що вона нарешті сказала «ні». Голосно й чітко. Перестала намагатися відповідати їхнім очікуванням, перестала почуватися винною за те, що живе своїм життям і сама досягає успіху.

Маму, тата й сестру Олена з життя викреслила. Вона їм не телефонує, і на дзвінки — не відповідає. Їй тепер живеться легко й спокійно — вперше за багато років.