Провчив мажора

Прозріння прийшло раптово.

Того вечора вона затрималась в університеті допізна, дописуючи останній розділ курсової.

Виходячи з бібліотеки, Алла почула знайомий сміх, що лунав з-за колони в холі.

Професор Кравченко задумливо постукав вказівним пальцем по столу. Тиша в аудиторії стала відчутною, липкою.

— Пане Савицький, — тихо промовив професор, дивлячись на Михайла, — ви, здається, вважаєте, що криміналістика — це така собі весела гра в копів і злочинців?

Михайло недбало відкинувся на спинку стільця. На його доглянутому обличчі грала поблажлива усмішка.

— Чому ж гра, Вікторе Сергійовичу? Просто я вважаю, що деякі речі зайве ускладнюються.

— Справді? — Кравченко підняв брову. — І що ж, на вашу думку, зайво ускладнено в методиці зняття відбитків пальців із пористих поверхонь?

— Ну, в наш час є спеціальні лабораторії, — Михайло знизав плечима. — Навіщо юристу забивати голову технічними деталями?

Алла скривилась. Вона сиділа через прохід від Савицького й чудово бачила, як той демонстративно поглядає на золотий годинник на зап’ясті.

Типовий представник «золотої молоді» — татків синок, що вважає, ніби гроші вирішують усе.

— Знаєте, молодий чоловіче, — Кравченко зняв окуляри й акуратно протер їх хустинкою, — колись від ваших знань може залежати чиєсь життя. І жодна лабораторія не допоможе, якщо ви не навчитесь мислити як професіонал.

Після пари Алла затрималась, збираючи конспекти. Вона любила ці хвилини відносної тиші, коли аудиторія порожніла і можна було спокійно обміркувати почуте на лекції.

— Гей, відміннице! — пролунав за спиною знайомий голос. — Не поспішаєш?

Алла обернулась. Михайло стояв, недбало спершись об парту, і посміхався. У його усмішці з’явилось щось нове — вона здавалася теплішою, без звичної насмішки.

— Поспішаю, — сухо відповіла Алла, застібаючи сумку. — У мене ще бібліотека.

— О, як вдало! — пожвавішав Михайло. — Я теж збирався туди зайти. Складеш компанію?

Алла завмерла. За два роки навчання Савицький уперше звернувся до неї не для того, щоб позичити конспект чи попросити підказку на семінарі.

— Ти? До бібліотеки? — недовірливо перепитала вона. — Із яких це пір?

— З того часу, як зрозумів, що Кравченко не з тих, кого можна… переконати бути поблажливим, — Михайло ніяково потер шию. — Слухай, я знаю, що поводився як іді…т. Але ж люди змінюються, правда?

У його голосі звучала така щира надія, що Алла мимоволі пом’якшилась. Урешті-решт, кожен заслуговує на шанс виправитися.

— Гаразд, ходімо, — кивнула вона. — Тільки без дурниць.

Наступні тижні промайнули, як у тумані. Михайло виявився на диво приємним співрозмовником, коли не намагався вдавати пересиченого життям мажора.

Вони подовгу засиджувалися в бібліотеці, обговорюючи прочитане. Алла допомагала йому розбиратися в складних темах, а він розповідав кумедні історії з життя «золотої молоді».

— Знаєш, — якось сказав Михайло, дивлячись на неї поверх відкритого підручника, — я тільки зараз зрозумів, яким був дурнем. Стільки часу втратив, марнуючи життя.

Алла посміхнулась, відчуваючи, як на душі тепліє. Їй подобалося бачити ці зміни в ньому.

Коли Михайло попросив допомогти з курсовою, вона погодилась не вагаючись.

Тема була цікавою — «Сучасні методи криміналістичної експертизи документів», — і Алла з головою поринула в дослідження.

Поступово «допомога» перетворилась на повноцінне написання роботи. Михайло дедалі частіше пропускав зустрічі в бібліотеці, посилаючись то на сімейні справи, то на термінові зустрічі.

Але Алла не надавала цьому значення — вона була занадто захоплена роботою і занадто… занадто закохана.

Прозріння прийшло раптово.

Того вечора вона затрималась в університеті допізна, дописуючи останній розділ курсової.

Виходячи з бібліотеки, Алла почула знайомий сміх, що лунав з-за колони в холі.

— Ти б бачила її обличчя, коли я почав розповідати про «переосмислення цінностей»! — голос Михайла сочився самовдоволенням. — Повелась, як мала дитина.

Тепер у мене буде найкраща курсова на потоці, і навіть Кравченко не причепиться.

— А вона не здогадується? — другий голос належав Каті Рябчинській, їхній одногрупниці.

— Та ну! Ці заучки такі наївні. Тільки натякни на прекрасного принца, який «взявся за розум», і вони готові гори звернути.

Алла відчула, як земля йде з-під ніг. У горлі встав клубок, а до очей підступили сльози. Стиснувши кулаки, вона вийшла з-за рогу.

— Значить, наївні? — її голос тремтів від ледь стримуваної люті.

Михайло різко обернувся. На його обличчі майнуло щось схоже на каяття, але воно швидко змінилося звичною глузливою маскою.

— А, це ти, — протягнув він. — Ну що ж, раз уже так вийшло… Дякую за допомогу, дівчинко. Ти дуже виручила.

Катя хихотнула, прикривши рота долонею. Алла стояла, відчуваючи, як усередині все холоне від огиди — до Михайла, до себе, до власної дурості й довірливості.

— Ти… — почала вона, але замовкла.

Говорити не було чого. Все було кришталево ясно.

Розвернувшись, вона швидко пішла до виходу. У слід долинув глузливий голос Михайла:

— Ей, а як же моя курсова? Ти ж її допишеш?

Алла не озирнулася. В голові билася єдина думка: «…ра. Яка ж ти …ра».

Ранок перед захистом курсових видався сирим і похмурим. Алла брела через університетський двір, кутаючись у шарф, і думала про те, як дивно влаштоване життя — ще тиждень тому вона літала, мов на крилах, а тепер кожен крок давався важко, ніби ноги налилися свинцем.

В аудиторії було незвично тихо. Ніхто не перешіптувався, не горталися конспекти, не повторювався матеріал перед захистом.

Лише Катя Рябчинська, що сиділа через три ряди попереду, раз по раз оберталася й кидала на Аллу насмішкуваті погляди.

«Цікаво, — подумала Алла, розкладаючи перед собою папери, — скільком вона вже встигла розповісти? Напевно, весь потік знає, яка я наївна …»

Михайло з’явився за хвилину до початку, влетів в аудиторію, на ходу поправляючи бездоганно зав’язану краватку. Окинув присутніх самовпевненим поглядом, підморгнув Каті. На Аллу навіть не глянув.

— Прошу уваги! — Кравченко зайшов до аудиторії, несучи під пахвою солідну стопку книжок. — Сьогодні в нас захист курсових робіт.

Нагадаю правила: спочатку ви коротко викладаєте суть свого дослідження, потім відповідаєте на запитання. Оцінка складається з якості роботи, глибини опрацювання теми й, звісно, вашого розуміння матеріалу.

Алла відчула, як до горла підступає нудота. Власна курсова, яку вона дописувала цієї ночі, раптом здалась їй нікчемною, поверхневою.

А колись вона так пишалася темою — «Психологічні аспекти проведення слідчого експерименту».

Гірко усміхнувшись, подумала: «От вже справді — психологічні аспекти. Сама влипла, як остання …»

— Почнемо, мабуть, з вас, пане Савицький, — Кравченко надягнув окуляри й взяв до рук першу роботу. — Прошу до дошки.

Михайло підвівся, поправив піджак і, чітко відбиваючи крок, пішов до кафедри. У його поставі читалась така впевненість, що Алла мимоволі стиснулась — невже вона помилилася? Може, він таки підготувався до захисту?

— Отже, — протягнув Кравченко, — «Сучасні методи криміналістичної експертизи документів». Тема цікава. Що спонукало вас її обрати?

— Бачите, Вікторе Сергійовичу, — Михайло усміхнувся своєю фірмовою чарівною усмішкою, — у наш цифровий вік особливо важливо вміти відрізняти підробку від оригіналу. Я вважаю цю тему надзвичайно актуальною.

— Чудово, — кивнув професор. — Тоді поясніть, будь ласка, в чому принципова різниця між люмінесцентним і електростатичним методами виявлення слабко видимих записів?

Усмішка Михайла трохи зів’яла.

— Ну… при люмінесцентному методі використовується спеціальне освітлення…

— А конкретніше? Яка довжина хвилі ультрафіолетового випромінювання при стандартній процедурі?

— Я… — Михайло зам’явся, — точно не пам’ятаю цифри…

— Добре, давайте простіше, — Кравченко зняв окуляри й подивився Савицькому прямо в очі. — Назвіть хоча б колір обкладинки монографії Сафроненка «Експертиза документів у криміналістиці», на яку ви посилаєтесь у своїй роботі п’ятнадцять разів.

В аудиторії запанувала дзвінка тиша. Алла фізично відчувала, як краплі поту стікають по спині Михайла.

— Зелена? — нарешті видавив він.

— Червона, — відрізав Кравченко. — Класичний тритомник у червоній палітурці. Базовий підручник із вашої теми. Який ви, судячи з усього, навіть у руках не тримали.

Михайло побілів.

— Вікторе Сергійовичу, але ж робота написана правильно! Усі джерела вказані, оформлення…

— Робота, безперечно, грамотно написана, — погодився професор. — От тільки не вами.

— Що ви маєте на увазі? — Савицький намагався надати голосу обурених ноток, але вийшло непереконливо.

— А те, що я впізнаю стиль і думки Алли Сергіївни, — Кравченко мимохідь глянув на завмерлу за партою дівчину. — Її манеру аналізувати, її підхід до добору джерел.

І мені вкрай неприємно бачити, як талановита людина стає жертвою чужої непорядності.

Алла відчула, як щоки заливає рум’янець. У цей момент їй хотілося провалитися крізь землю.

— Вибачте, — пробурмотіла вона, — я не повинна була…

— Ви не повинні були дозволяти використовувати себе, — м’яко закінчив Кравченко. — Але це теж урок.

Що стосується вас, пане Савицький, — його голос став жорстким, — ваша оцінка — «незадовільно».

І будьте певні, перескладання буде значно більш… скрупульозним.

Михайло, досі блідий, мов стіна, поплентався на місце. Проходячи повз Аллу, він прошипів:

— Ти спеціально все підстроїла, так? Наскаржилась старику?

— Алло Сергіївно, прошу вас, — озвався Кравченко, ніби не помічаючи сцени.

Вона повільно підвелась, відчуваючи, як тремтять коліна. У голові шуміло, пальці, що стискали теку з роботою, помітно дрижали.

— Я уважно прочитав вашу роботу, — професор дивився на неї з ледь помітною батьківською усмішкою. — «Психологічні аспекти проведення слідчого експерименту».

Блискучий аналіз, глибоке розуміння теми. Особливо вразив розділ про маніпулятивні практики та способи їх виявлення.

Алла стояла, не вірячи власним вухам. Невже…

— Ба більше, — продовжив Кравченко, — ви на власному досвіді вивчили, як працюють механізми психологічного тиску і маніпуляції.

Я ставлю вам «відмінно». Ви це заслужили — і не лише цією роботою.

В аудиторії пролунали рідкісні оплески. Хтось засвистів. Катя Рябчинська демонстративно відвернулась до вікна.

Після захисту Алла довго стояла біля вікна в порожньому коридорі, спостерігаючи, як дощові краплі стікають по склу. На душі було дивно спокійно.

«А й справді, — думала вона, — це був урок. Можливо, найважливіший за весь час навчання».

Вона згадала обличчя Михайла, його розгубленість і злість, коли викрили обман.

Згадала, як сама ледь не розплакалась від сорому й полегшення, коли зрозуміла, що професор усе знав і розумів.

За вікном поступово темніло. Дощ посилювався, барабанячи по карнизу. Десь у далечині прогримів грім.

«Цікаво, — подумала Алла, — я ж справді багато чого зрозуміла».

Вона ще раз глянула на свою курсову, на червоне «відмінно» у верхньому кутку. Попереду був ще один рік, потім диплом, робота… Життя тривало.

Накинувши сумку на плече, Алла попрямувала до виходу. Біля дверей вона зіштовхнулась із Кравченком, який щось шукав у портфелі.

— Вікторе Сергійовичу, — звернулась вона до професора, — дякую вам.

Він підвів голову, усміхнувся:

— Нема за що, Алло. Просто пам’ятайте — у нашій професії чесність і принциповість важливіші за все.

Навіть якщо іноді доводиться вчитись цьому на власних помилках.

Вона кивнула й вийшла під дощ. Вперше за останні дні їй хотілося посміхатися.