Артем сидів на кухні, уткнувшись носом у підручник з алгебри. За вікном кричали діти, граючи у футбол, але він не відволікався.
Бабуся Лідія Петрівна, вмостившись у кріслі з клубком вовни, в’язала черговий светр.
Попри пенсійний вік, жінка встигала не тільки працювати, а й доглядати за онуками.
— Відірвися на хвилинку, — лагідно сказала вона, простягаючи Артему кухоль з узваром. — Очі собі зіпсуєш.
Хлопчик потягнувся за склянкою і випадково зачепив бабусині окуляри. Вони з легеньким дзвоном впали на підлогу.
— Ой, пробач! — ніяково промовив він і швидко підняв окуляри.
— Нічого-нічого, — засміялась Лідія Петрівна, поправляючи сиве волосся. — Краще скажи, як контрольна з хімії? Знову п’ятірка?
Онук кивнув, ніяково усміхаючись. Бабуся завжди цікавилася його життям і навчанням, на відміну від батьків.
Двері з гуркотом розчинилися. На порозі стояв Максим, дванадцятирічний брат Артема, в подертих джинсах і з великим синцем під оком.
— Мама вдома? — кинув він, навіть не привітавшись.
— На роботі, — відповів Артем і хотів ще щось додати, але Макс уже зник, грюкнувши дверима.
— Весь у батька… — тяжко зітхнула Лідія Петрівна й похитала головою.
Артем хотів щось сказати, але в цей момент у квартиру влетіла Катя. У свої тринадцять вона вже яскраво фарбувалася: густо підведені очі та нафарбовані губи.
— О, бабця знову в’яже свою гидоту? — фиркнула вона, тицяючи пальцем у светр. — Хто це буде носити?
— Катю, не груби, — суворо сказала Лідія Петрівна, але дівчина лише закотила очі.
— Мама сказала, що ти маєш купити мені ту саму кофту з «Zara». Де вона? — перебила онука.
— Кофта почекає. У Артема скоро день народження, — невдоволено відповіла бабуся і насупила брови.
— Ну звісно. Ти спочатку всі гроші на його свято спустиш, а потім вже про нас із Максом подумаєш, — єхидно проказала Катя й скривила губи.
Артем, як старша дитина в родині, винувато опустив очі. Йому не подобалися такі розмови.
Батьки завжди казали, що він має поступатися брату й сестрі, бо вони молодші, однак бабуся вважала інакше.
Лідія Петрівна удала, що не чула слів Каті, й продовжила мовчки в’язати.
Наступного дня Ольга, донька Лідії Петрівни, повернулась із роботи раніше, ніж зазвичай.
Вона недбало скинула в передпокої туфлі на підборах і одразу пішла до холодильника.
— Мамо, ти знову нагодувала Артема пирогами? — запитала вона, роздивляючись крихти на столі. — Він же так розтовстіє!
— Внук учиться, йому сили потрібні, — парирувала бабуся, не відриваючись від в’язання.
Дмитро, чоловік Ольги, щойно повернувся з роботи й почув лише частину розмови.
Чоловік недбало жбурнув ключі від квартири на тумбу й пройшов до вітальні.
— Досить його балувати, він і так нічого не цінує. Макс учора в школі побився, бо в нього рюкзак старий. А в Артема кожен рік новий! — роздратовано сказав Дмитро.
Артем стиснув кулаки під столом. Бабуся подарувала йому цей рюкзак за перемогу на олімпіаді. Синя модель з помаранчевими блискавками виглядала стильно.
— Тату, я ж не просив… — почав виправдовуватися син.
— Мовчи! Бабуся тебе остаточно зіпсує, — перебив його батько.
Лідія Петрівна різко підвелася й ненароком впустила клубок шерсті з рук.
— Якби не я, він би ходив у лахмітті! Коли ви востаннє щось йому купували? — обурено вигукнула вона.
У вітальні миттєво запала тиша. Ольга відвернулася, роблячи вигляд, що риється в сумочці.
Батьки Артема жили скромно і з останніх сил тягнули трьох дітей. Уже кілька років вони мовчки переклали турботу про старшого сина на Лідію Петрівну.
На п’ятнадцятий день народження Артема бабуся принесла величезну коробку, обгорнуту святковим папером і перев’язану стрічками.
— Відкривай, онучку! — радісно промовила вона.
Артем розірвав упаковку. З-під кришки визирала новенька ігрова приставка. Хлопець аж принишк — від несподіванки перехопило подих.
— Це вже занадто! — вибухнув Дмитро. — Максиму ви таких дорогих подарунків ніколи не робили!
— Хай вчиться, як Артем, — холодно відповіла Лідія Петрівна. — Тоді й отримає.
Катя, яка стояла у дверному проході й спостерігала за всім, голосно схлипнула:
— Це несправедливо! Я теж хочу гарний подарунок!
— Не плач, кошенятко. Ми тобі щось купимо… — схвильовано сказала Ольга й обійняла доньку.
Артем дивився на приставку, відчуваючи, як щира радість втрачає смак через реакцію рідних. Він простягнув коробку сестрі:
— Хочеш… разом пограємо?
— Не треба мені твоєї подачки! — Катя вибігла з квартири, грюкнувши дверима.
— Бачиш, онучку? Добро їх тільки злить, — спокійно сказала бабуся.
Того вечора Артем почув, як батьки сваряться на кухні.
— Твоя мати зовсім з глузду з’їхала! — шипів Дмитро. — Подарувала хлопцю приставку за кілька тисяч гривень!
— А що я можу зробити? — огризнулася Ольга. — Вона ж це навмисне — щоб нас вивести!
— Завтра йдемо й купуємо Максу й Каті по гіроскутеру… дорогому!
— У нас немає таких грошей!
— Візьмемо в кредит. Не дозволю, щоб мої діти відчували себе гіршими через цього бабусиного улюбленця!
Наступного дня у квартирі стояли два гіроскутери. Максим одразу поїхав кататись на вулицю, а Катя записала розпакування й виклала в соцмережі.
Артем повертався з бібліотеки, ховаючи в кишені нову книжку з математики. У дворі він зустрів молодшого брата.
— Дивіться, наш ботанік! — гукнув Макс, пролітаючи повз на яскраво-червоному гіроскутері. — Хочеш прокататися?
Артем похитав головою. Він знав: як тільки погодиться — брат одразу передумає і насміхатиметься.
Наступні п’ять років Артем жив у бабусі. Хлопець закінчив школу з відзнакою й вступив до університету.
Лідія Петрівна наполягла, щоб двадцятиріччя онука святкували в неї вдома.
Втім, Ользі й Дмитру було байдуже, де святкує день народження їхній син.
На святковому столі стояли пироги, соковиті котлети й улюблений оселедець під шубою.
Артем сидів на краю дивана, тереблячи манжети сорочки — подарунка від батьків.
Мати вручила її вранці зі словами: «Одягни, щоб бабуся не бурчала, що ми про тебе не дбаємо».
Попри те, що рукави були короткі, а комір натирав шию, Артем не заперечив.
За столом уже сиділи Максим і Катя. Брат щойно закінчив школу й ще нікуди не вступив.
Він відростив бороду й носив шкіряну байкерську куртку. Дев’ятнадцятирічна сестра жувала жуйку, втупившись у телефон.
Вона навчалась у педагогічному коледжі на виховательку, бо до університету не вступила.
— О, іменинник! — протягнув Максим, дивлячись на брата. — Чого такий кислий? Боїшся, що бабуся знову светр подарує?
— Або ще одну куртку «на виріст», — фиркнула Катя й зневажливо усміхнулась.
Артем промовчав. Він звик. Згодом усі зібралися за столом і почали святкувати.
Приблизно за годину Лідія Петрівна винесла до вітальні торт у вигляді розгорнутої книжки. На глазурі золотилися літери: «Найрозумнішому онуку».
— Ну, задувай! — бабуся запалила свічки й підсунула торт імениннику.
Артем загасив полум’я під схвальні оплески. Дмитро налив собі коньяк і мовчки випив. Відносини зі старшим сином у нього були прохолодні.
— Ну, показуй, що бабуся цього разу подарувала, — кинув він і розвалився на стільці.
Лідія Петрівна підійшла до шафи й дістала з полиці великий конверт і маленьку коробочку.
Артем потягнувся до подарунка, але бабуся його зупинила:
— Зачекай, онучку. Спершу послухай.
Вона відкрила конверт і дістала звідти документи.
— Квартира. Вул. Шевченка, 15. Двокімнатна, з євроремонтом, — говорила вона швидко, ніби боялася, що її переб’ють. — Оформлена на тебе.
Після цього відкрила коробочку, де лежали ключі, і простягнула її разом із документами онукові.
— Що?! — вигукнула Катя.
— Ти що, бабусю, зовсім з глузду з’їхала?! — обурився Максим і схопився з місця, випадково перекинувши стілець.
— Мамо, це жарт? — Ольга схопилася за серце.
Дмитро вихопив документи з рук Артема й почав читати.
— Подивіться… Договір дарування. Зареєстрований, — він зблід. — На які гроші, тещо, ви купили цю квартиру?!
— Не на ваші, — крижано відповіла Лідія Петрівна. — Я все життя працювала й достатньо заощадила.
— Але ж ми домовлялися, що ти допоможеш нам! — Ольга вчепилася в край столу. — Максу — на весілля, Каті — на навчання…
— Максим ще наречену не знайшов і розуму не набрався. Катя навіть на контракт в університет не вступила, тож гроші їй не потрібні. А на свої забаганки — хай самі заробляють, — суворо відповіла мати. — Артем, на відміну від них, заслужив квартиру.
Катя різко встала, випадково зачепила тарілку з олів’є, і салат розсипався по скатертині.
— Заслужив?! — її голос перейшов у вереск. — Він що, ракети в космос запускає?! Сидить у своїй кімнаті, як миша, а йому — квартира?!
Максим підійшов до Артема й схопив його за груди.
— Ти задоволений? Стільки років підлизувався до бабусі — і нарешті отримав свою винагороду! — прошипів брат.
— Я… я не підлизувався, — розгублено сказав Артем.
— Брехня! — Дмитро швиргонув договір на підлогу. — Ти її роками налаштовував проти нас усіх!
Лідія Петрівна стала між ними й жестом вказала на вихід.
— Досить! Геть усі. Негайно, — наказала вона.
— Мамо, ти не можеш… — почала Ольга.
— Геть! — мати тремтячою рукою вказала на двері. — І забудьте дорогу до мого дому.
У квартирі на Шевченка, 15 пахло свіжою фарбою й деревом. Бабуся не збрехала: ремонт був ідеальний — світлі стіни, паркет, кухня з глянцевими фасадами.
Артем увімкнув світло, і люстра-кулька розсипала по кімнаті відблиски.
— Подобається, онучку? — з цікавістю спитала Лідія Петрівна.
— Дякую, бабусю, — Артем обійняв її. — Краще й уявити неможливо.
Він запросив усю родину на новосілля. Ольга відповіла сухим смс: «Зайняті». Дмитро проігнорував.
Зате Максим написав: «Звичайно прийдемо, подивимось на твій палац, корольок».
Увечері у двері подзвонили. На порозі стояли брат у потертій косусі й сестра з величезною порожньою сумкою із секонд-хенду.
— Ого, — протягнув Максим, розглядаючи високі стелі. — Бабуся тебе справді любить.
Катя пройшлася кімнатами, клацаючи фото на телефон.
— Ти тут сам житимеш? Хоча з ким ще погодиться жити такий зануда, як ти, — усміхнулася дівчина.
— З тобою теж ніхто не захотів будувати стосунки, тому ти досі живеш з батьками, — огризнувся Артем і пішов допомагати бабусі накривати на стіл.
Лідія Петрівна приготувала безліч страв, але брат із сестрою навіть не доторкнулися до них.
Макс недбало колупав салат виделкою, а Катя лущила лак на нігтях.
— Ну як вам? — спитала бабуся, розливаючи чай.
— Нормально, — буркнув Максим. — Тільки без смаку якось.
— Та ще і як, — фиркнула Катя. — Ні штор, ні картин. Як у лікарні…
Артем стиснув зуби. Він мріяв, що вони хоча б трохи порадіють за нього. Хоч би прикинулись.
— Може, екскурсію влаштуєш? — спитав молодший брат і встав з-за столу. — Покажи свій палац.
Хлопець, нічого не підозрюючи, повів їх по кімнатах. Родичі уважно все розглядали.
— Телевізор якийсь дрібний. У мене б уже стояв більший, з 4К, — самовпевнено заявив Максим.
Катя затрималась у спальні, розглядаючи шафу.
— Одягу в тебе мало. Треба тебе в магазин зводити. Заодно купимо щось нормальне, а то виглядаєш як опудало, — засміялась дівчина.
— Мені вистачає, тож у твоїх послугах не потребую, — образливо пробурмотів Артем.
Коли гості пішли, він з полегшенням зітхнув. Бабуся помила посуд і поїхала до себе.
Наступного ранку Артем не знайшов ноутбука. Він обшукав усю квартиру: ні на столі, ні під ліжком.
Потім помітив — зникла й нова кофта, яку до цього міряла Катя. Серце стислося.
— Не може бути… — він рвонув у передпокій. На вішалці не вистачало куртки з натуральної шкіри, яку Лідія Петрівна подарувала йому на випускний.
Артем набрав номер Максима. Той відповів після третього гудка.
— Що? — невдоволено запитав брат.
— Ти… не брав мої речі? — голос хлопця здригнувся.
— Опа, король підозрює мене в крадіжці! — засміявся Максим. — Може, ти їх сам десь загубив?
— Катя була з тобою! Де мої… — сердито вигукнув Артем.
— Відчепись, — перебив його брат і кинув слухавку.
Артем не став терпіти таку поведінку родичів і написав заяву в поліцію. Через два дні Максима й Катю викликали на допит.
— Ти що, здурів?! — кричав у трубку Дмитро. — Забери заяву!
— Ні, — вперше в житті Артем не послухав батька.
— Тоді ми тебе виженемо з родини! — пригрозила мати.
— Я й так уже не у вашій родині, — похмуро сказав хлопець і кинув слухавку.
Увечері у двері постукали. Катя з похмурим виглядом простягнула сумку з ноутбуком.
— На, забирай своє барахло. Тільки заяву забери, — буркнула сестра й боязко глянула з-під лоба.
— А куртка? Кофта? — спитав Артем.
— Продали, — Катя усміхнулась. — Треба було краще ховати.
Він мовчки зачинив двері перед її носом, вирішивши більше не спілкуватися з родичами.
Артем змінив номер телефону й відписався від них у всіх соцмережах. Іноді бабуся привозила пироги й розповідала новини: Катя кинула коледж, Максим влаштувався вантажником.
— Шкода їх? — якось спитала вона.
Артем подивився у вікно. Унизу діти ганяли м’яча — так само, як колись він і брат Макс.
— Ні, — відповів він. — Вони самі обрали свій шлях.
Бабуся кивнула й накрила на стіл. У тиші нової квартири пахло вишневими пирогами та свободою.
«Мовчиш — отже, щось замислила!» — свекруха увірвалася до квартири й мало не зруйнувала подружжя