Зустріла приятеля — і випадково дізналась про чоловіка багато нового

— Наталю, ти все витрачаєш? — Віталік підійшов до Наталі, помітивши її в торговому центрі. Наталя придивлялася до нових туфель, і Віталік не зміг пройти повз.

— І тобі привіт… — здивовано поглянула вона на приятеля чоловіка.

— Привітом ситий не будеш. І взагалі, могла б і скромніше поводитися! У вас же донька росте! А твій чоловік і так на тебе витрачається: то телефон, то шуба… Тепер от туфлі!

— А чому б і ні?! — вона нарешті зрозуміла, що Віталік лізе не у свої справи, і вирішила дати відсіч: — Мій чоловік дарма, чи що, працює цілодобово? Дарма, що він місяцями вдома не буває? Маю право! — сказала вона, не чекаючи почути те, що скаже Віталік у відповідь.

Десять років тому Наталя думала, що з Сашком вони зможуть усе: збудувати будинок, народити щонайменше трьох дітей, їздити у відпустку двічі на рік, жити «як люди». Але чомусь уявлення про те «як у людей» не збіглися з реальністю. Вона виявилася прозаїчною: життя подружжя перетворилося на нескінченні розмови про те, що грошей не вистачає. Особливо гостро це стало відчутно цього року, коли донька Настя мала йти до першого класу. Форма, підручники, шкільне приладдя, підготовчі курси… — усе це тягнуло гроші, яких і так було небагато.

— Саш, усі вже купили своїм першачкам нові комп’ютери та планшети.

— На старому повчиться, нічого страшного.

— Але планшет їй точно потрібен.

— Вирішу, — буркнув чоловік.

Потім постало питання ремонту в дитячій.

— Треба б світло переробити. І стіл письмовий новий, і стілець…

— Наталю, давай усе по кроках? Я, наприклад, уроки робив за кухонним столом, а мій брат взагалі «на колінах»!

— Тому й працюєш за копійки, і не вистачає зараз на ремонт! І взагалі, ні на що не вистачає! Як же я втомилась!

Сашко довго удавав, що не чує, але врешті сказав:

— Гаразд. Візьму підробіток. Є варіанти.

Наталя зраділа — чоловік старається заради родини. Але радість була недовгою: ні на бюджеті, ні на покупках це ніяк не відобразилося.

— Усе на доньку йде, Наталю! Я не встигаю заробляти, а ти мені черговий список «у зуби»! — кинув чоловік і вирішив уникнути розмови.

— На доньку?! А я? Я тобі не родина? — Наталя стояла у дверях кухні, заступаючи йому шлях. — У Люди чоловік працює менше, а в відпустку її повіз на море! А Тані чоловік сережки золоті подарував! А в Рити…

— Тобі що, сережки треба? Чи на море? — перебив Саша.

— І те, й інше!

— І можна без хліба! — передражнив він.

Вони перейшли на крик. Того вечора Саша назвав її «пилою», а вона його — «ганчіркою».

У результаті — розійшлися. Саша ту ніч спав на кухні.

Через три тижні у Наталі був день народження. Після тієї сварки вона чекала на особливий подарунок, і Саша прийшов додому з маленькою коробочкою в руках.

— Ой! Дякую, я знала, що ти не просто так працюєш, — задоволено промовила Наталя, дістаючи сережки й роздивляючись їх при світлі лампи.

Але радість тривала недовго. Сережки виявилися скромнішими, ніж у Тані, а незабаром Таня взагалі прийшла на роботу з новим телефоном.

— Ось, чоловік купив. Сказав, що з моїм уже соромно, — похизувалася вона. Новий телефон був стильним, модним — усі такий хотіли. Та не всі могли…

Правда, за кілька днів Юля, їхня колега, також прийшла з новеньким смартфоном:

— Хлопець подарував. Так, дуже мене любить, тому й балує.

— Мені теж мій обіцяв на річницю, — підхопила інша колега…

Жінки на обіді почали обговорювати чоловіків, і з’ясувалося, що лише Наталя купувала собі телефон сама. Це було до болю прикро і… навіть соромно.

Увечері вона не витримала:

— У мене мобільник, як у бабусі на базарі! А всі мої дівчата з новенькими хайтековими телефонами ходять!

— Дорога, але ж у нас усі гроші йдуть на квартиру, ще й Настя до школи пішла…

— Це не виправдання! — гаркнула Наталя. — Ти ж на підробіток пішов, а «пісня» все та сама!

— Я ж сильно витратився на подарунок для тебе… — почав Саша.

— Ти мені дорікаєш, що «сильно витратився»?! Коли залицявся до мене, що казав? Що я ні в чому не буду мати потреби! А тепер я змушена все у тебе випрошувати!

— Мам, я теж хочу хайпфон!

— Це татові скажи. Він у нас, мабуть, живе в паралельному всесвіті. Там, де дзвонять із кнопкових телефонів і носять одне плаття на всі свята. Ласкаво просимо на сто років назад!

— Добре, я працюватиму більше, — прошипів він крізь зуби. — Але не дивуйтесь, що мене не буде у вихідні.

Мати й донька знизали плечима.

Відтоді він майже не жив удома. Приходив пізно, у вихідні зникав, іноді ночував просто на роботі.

На запитання дружини незмінно відповідав:

— Працюю заради сім’ї. Повернуся в понеділок. Або у вівторок.

В один із рідкісних вечорів, коли він з’явився вдома, Наталя, ніби між іншим, сказала:

— Як на роботі?

— Нормально.

— Треба купити нову мікрохвильовку. Стара зламалась. І ще в нас кран капає.

Чоловік мовчки витягнув із гаманця готівку.

— Цього мало.

— Що ще?

— Мені, як і раніше, потрібен новий телефон.

— Буде тобі телефон, — Саша відвернувся.

За два тижні він і справді приніс дружині омріяну коробку.

— О… Дякую! — Наталя була на сьомому небі. Зрозумівши, що чоловік нарешті почав заробляти й може витрачати не лише на базові речі, вона почала просити все підряд — і апетити зростали.

Після телефону були сумка, чоботи… І навіть шуба. Він бурчав, сперечався, але майже все приносив. Так тривало близько року.

І от одного разу, гуляючи торговим центром у пошуках нових туфель, Наталя несподівано зустріла Віталика, давнього приятеля чоловіка. Він підійшов до неї — не зміг пройти повз.

— Наталю, може, вже досить мотузки з чоловіка вити? — сказав він.

— Маю право! — спалахнула вона. — Він удома не буває, донька — на мені! Навіщо працювати, якщо грошей ми не бачимо? То вже хай хоч з подарунками!

— Працює? — Віталик посміхнувся криво. — Та якщо він і працює, то лише щоб борги віддавати. Він мені ще за твою сумку не розрахувався. Про шубу я взагалі мовчу. Друзі з ним уже не зустрічаються — знають, що знову проситиме грошей. Я йому точно більше не дам у борг. І взагалі, скажи чесно: куди тобі в шубі йти? У нас же морозів нема!

— Які борги? — Наталя схопила його за рукав.

— Він позичає в друзів і знайомих уже рік. Скоро в кредитах потонете, коли прийде час усе віддавати.

— Але ж він у відрядження їздить, позмінно працює… — зблідла Наталя.

Віталик подивився на неї дивно, ніби хотів сказати більше, але махнув рукою й пішов.

Тієї ночі Наталя майже не зімкнула очей. Слова Віталика не давали спокою. Вона вирішила, що має знати правду. Може, Віталик просто жартував?

— Саш, я Віталика бачила, — почала Наталя.

— М, — пробурмотів Саша, відвертаючись до стіни, і захропів. Останнім часом вони не лише не виконували подружніх обов’язків, вони навіть майже не розмовляли — Сашко вічно був «зайнятий» або взагалі зникав з дому. Зранку, коли Наталя прокинулась, чоловіка вже й слід прохолов.

«Гаразд, піду іншим шляхом», — подумала Наталя.

Коли Саша сказав, що їде «на підробіток», вона тихцем вийшла з дому слідом. Маршрут виявився несподіваним: автобус від автостанції — прямо в перше село за містом. Наталя зловила таксі й поїхала слідом за автобусом, а потім простежила, де саме вийде Саша. Як з’ясувалося, він зупинився біля невеликого дерев’яного будиночка. З хвіртки на дорогу вийшла молода жінка з довгою косою. Просто справжня «панянка» — плюс-сайз, обійми якої поглинули Сашка, як пилосос поглинає крихти.

Наталя попросила водія пригальмувати й прислухалася, опустивши вікно. Закохані на таксиста не звернули уваги.

— Ходімо, Сашуню, я пирогів напекла. Молоко з ферми — свіже, — гучно сказала дама, і вони зайшли в дім.

Наталя судомно обмірковувала, що робити. Перша думка — відтаскати ту красуню за косу. Але, вирішивши, що красуня може відтаскати у відповідь, а сили точно будуть не рівні, вона підійшла до сусіднього двору. На грядках поралась у землі літня жінка.

— Добрий день, я… я наче як нова сусідка, — почала Наталя, відчуваючи, як тремтить голос. — Хотіла дізнатись, хто живе поруч, щоб познайомитися.

Бабуся випросталась, витерла руки об фартух.

— Здрастуйте. А з якого ви будинку?

— Он з того, — махнула Наталя.

— Наче ніхто не продавав… А! Згадала, Фролови продали. Ну так, так… Заходь, чого стояти на порозі.

Наталя зайшла. Вони присіли на лавку.

— Мене Шурою звуть. — Сусідка почала довгу розповідь. Наталя не хотіла все це слухати. Але варіантів не було.

— А це чий будинок?

— Тамара там живе. Молода, та нещасна… Чоловік у неї рано загинув. Відтоді ось сама. Ну, тепер ніби мужичок до неї зачастив. З міста. Кажуть, одружитися хочуть. Хороший, спокійний… Хоч і не місцевий.

У Наталі задзвеніло у вухах.

— А там далі — Миронови. У них собаки злі, ти до них не ходи… — бабуся продовжувала свою розповідь, а Наталя дивилася на дерев’яний будинок і боялась уявити, що робить її чоловік там, в обіймах цієї Тамари.

— Дякую вам, я все зрозуміла. Піду. — Наталя встала й похитнулась.

— Тобі що це?

— Та я… Напевно, перегрілася. Або застудилася.

— Треба берегтися! Ех ви, молодь!

Вона кивнула, щось пробурмотіла й відійшла. Ноги наче налилися свинцем, але вона йшла, не зупиняючись, поки не дійшла до машини. Таксист чекав.

Вона забрала доньку з занять з малювання, на автоматі підігріла вечерю, не стала перевіряти домашку… Просто щось робила, не усвідомлюючи. Коли схаменулась — Настя вже спала.

Наступного дня все було як у тумані. А ближче до ночі, о пів на першу, у замку повернувся ключ.

Саша увійшов, намагаючись не шуміти, але в напівтемряві наткнувся на дружину.

— Ти чого не спиш? — пробурмотів, знімаючи вітровку.

— Чекала на тебе, — відповіла Наталя спокійно, хоч усередині все тремтіло. — Хотіла спитати, як там твій «підробіток». Багато заробив?

— Знову починаєш? — зітхнув він, кинувши рюкзак на диван.

— Я все знаю, Саша. Про село. Про Тамару. Про те, як вона тобі пирогів напекла й чекає біля віконця! Навіть про те, що ви «одружитися хочете»!

Він завмер, а потім спробував усміхнутися, наче вона сказала дурницю:

— Наталю, що ти вигадала? Яка Тамара?

— Нічого я не вигадала, — перебила вона. — Я за тобою прослідкувала! Бачила вас. Розмовляла з сусідкою. Все. Кінець казці про нічні зміни й понаднормову роботу! І Віталік мені сказав, звідки гроші. Можеш не виправдовуватись. Ти просто… жалюгідний зрадливий чоловік.

— У нас удома постійно сварки. Мені набридло так жити. Хотілося, щоб хтось чекав просто так. Бо я потрібен, а не мій гаманець! Ти постійно тиснула, от і притисла.

— Це вона тебе притисла! Своїми 120 кілограмами! — закричала Наталя. Було нестерпно боляче, що чоловік зрадив з такою, коли вдома на нього чекала «Наташка» з 42 розміром і талією як в оси. Так, Тамара була розкішна жінка, але у той момент у Наталі було тільки роздратування й злість — до чоловіка й до його «дами». — А ти мене робиш винною! Дружину, яка самотужки виховувала дитину, терпіла твою постійну «відсутність», твої рідкі появи вдома? Я ж вірила, що ти стараєшся для нас!

— Я і для вас… теж, — спробував вставити він.

— Замовкни. — Наталя встала, пройшла в спальню й викотила зібрану валізу. — Іди. Зараз же.

— Наталю, ніч надворі…

— Мені байдуже. Ти ж не вперше вночі до неї тікаєш. То й не звикай до теплого ліжка.

Наталя відчинила двері навстіж. Їй було не шкода, що донька почує їхню розмову. Вона хотіла, щоб Настя зрозуміла: тато — поганий.

— Іди. До своєї Тамари. Краще вже одній, ніж із чоловіком-брехуном.

Саша взяв валізу й пішов назад на автостанцію. Наступний автобус був лише о п’ятій ранку.

Наталя зачинила двері й дала волю сльозам.

Наступного дня вона подала на розлучення і на аліменти. Усі подарунки залишила собі, а от квартиру довелося ділити.

Наталі з донькою вдалося купити однокімнатну, а Сашкові — все віддати друзям у рахунок боргів. Добре хоч Тамара його прихистила — не така вже й меркантильна, як Наталя… А може, це поки що. Час покаже.