Марина прокинулася у дивному й незнайомому місці. Напівтемна кімната була обтягнута червоним оксамитом, у центрі височіло величезне ліжко з химерним узголів’ям. У повітрі витав солодкуватий, нудотний запах. Голова розколювалася від болю, у роті було сухо, а спрага пекла кожну клітину. На ній було коротке коктейльне плаття, колготи зі слідами пориву, а ні сумочки, ні туфель не було видно.
Вона напружила пам’ять, намагаючись згадати останні події. Ось знову сварка з батьком — відомим бізнесменом Романовим. Він дорікав їй за нічні клуби, несерйозне життя та пропуски занять в інституті економіки. Далі вона обдурила охорону, приставлену батьком, і через чорний хід вирушила з подругою Оленкою у новий популярний клуб. До них підсіли двоє кремезних хлопців, почали залицятися та замовили коктейлі. Після танців вони запропонували вийти на свіже повітря. На цьому спогади урвалися… Суцільна темрява.
У кімнату увійшла кремезна жінка у вульгарному мереживному пеньюарі. Її обличчя спотворювала насмішка.
— Отямилася, красуне? — зухвало запитала вона. — Щось наші хлопці перестаралися з наркозом.
— Де я? Хто ви такі? — розгублено прошепотіла Марина.
— Тепер ти в борделі, дівчинко. Тебе сюди продали. Я — Ірина. Відтепер я тобі і мама, і тато. Зрозуміла? Приведи себе до ладу, познайомся з іншими дівчатами. Будеш слухняною — житимеш спокійно. Спробуєш бунтувати — будеш обслуговувати всіх безплатно! Все ясно?
— Ви що, здуріли? Та ви хоч знаєте, хто мій батько? Він відомий бізнесмен у Києві! Вас усіх з-під землі дістануть! — кричала Марина.
Ірина підступила ближче й різко дала їй ляпаса.
— Який Київ? Ти у Львові, мала. І наш «дах» такий, що твоєму татусеві й не снився. Документи твої в нас. Краще змирися, бо шкодуватимеш. На збори маєш дві години. Щоб через цей час стояла у загальному залі! — прошипіла вона.
Марину охопила паніка. Вона відчувала, як її тіло тремтить від страху. «Яка ж я дурна! Батько ж попереджав не ходити по клубах самій!» Що робити далі? Ні грошей, ні документів, ні телефону. Тільки думка про те, що її використовуватимуть, як іграшку, викликала жах. Усе це розбило її уявлення про «круте» життя. Дівчата, яких вона зустріла в кімнаті, лише підлили масла у вогонь, розповівши, що її чекає.
З тремтячими ногами, одягнена у дорогий комплект білизни та високі підбори, Марина приєдналася до інших дівчат у загальному залі.
Перед ними сидів товстий чоловік, від якого пахло потом і тютюном. Він важко дихав і ліниво вказав пальцем на Марину:
— Оцю хочу. Схоже, вона тут новенька.
Чоловік схопив її за руку, потягнув до тієї самої кімнати й штовхнув на ліжко.
— Будь ласка, не робіть цього! Я тут не за власним бажанням! Мене викрали! Допоможіть! — благала вона зі сльозами на очах.
Проте чоловік не слухав. Він лише бурчав:
— У всіх одна й та сама пісня на початку. Не вередуй, будь слухняною, потіш дядька.
Зрозумівши, що іншого виходу немає, Марина вхопила бронзову статуетку зі столика й щосили вдарила чоловіка по голові. Той захрипів і звалився на підлогу.
«Господи, я його вбила! Тепер мене посадять! Потрібно тікати!» — панічно подумала Марина.
Вона швидко обшукала його кишені, знайшла гроші й, босоніж та в одному пеньюарі, вилізла через вікно. На щастя, це був перший поверх.
«Куди бігти? На вокзал!» — вирішила вона й побігла, питаючи дорогу у перехожих. Люди дивилися на неї з подивом, але дівчині було байдуже. Вона бігла щодуху, серце калатало в грудях. Ось уже виднілися вогні вокзалу. Там є поліція, люди — хтось допоможе. Марина раділа: «Я врятуюся!» Вона й не підозрювала, що за нею вже женуться…
Раптом Марину окликнули зі спини:
— А куди це ти зібралася, красуне? — двоє охоронців із борделю єхидно посміхалися й міцно схопили її за руки, тягнучи назад.
Дівчина відчайдушно пручалася, дряпалася, кусалася, намагалася вирватися з їхніх залізних хваток. Один із чоловіків не витримав, розлютився й сильно вдарив її по потилиці. Марина знепритомніла і безвольно обм’якла. Але цього їм здалося замало — вони відтягли її до дороги й гидливо скинули в канаву. Ніхто не переживав, що їх викриють: документи дівчини були у них, а сама вона тепер нікому не потрібна.
Наступного ранку хлопець на ім’я Семен прибирав територію вокзалу. Раптом він почув слабкі стогони. Кинувши мітлу, він побіг до канави. Побачене змусило його похолонути від жаху. У купі битого скла й сміття лежала дівчина в розірваній білизні, з жахливою раною на обличчі!
Руки хлопця тремтіли, коли він намагався набрати номер швидкої допомоги:
— Д-д… Дівчино, потримайтеся! Зараз… викличу лікарів! — Семен нервував ще більше й почав заїкатися сильніше.
Марина прийшла до тями вже в лікарні. Її голова й обличчя були закутані в бинти, кожна клітина тіла боліла. Поліція й психологи намагалися з’ясувати, що сталося, але вона нічого не пам’ятала, крім свого імені. Лікарі пояснили, що це через сильний шок і травму голови. Пам’ять могла повернутися з часом, але гарантій не було.
Проте найбільший удар чекав на Марину, коли зняли шви й вона побачила своє відображення в дзеркалі. Через усю щоку тягнувся страшний, потворний шрам. Волосся їй обрізали під час операції, залишивши коротке пасмо, що робило її схожою на персонажа фільму жахів. Вона впала в депресію, цілими днями лежала, відвернувшись до стіни.
Єдиним, хто її провідував, був Семен. Він приходив регулярно, приносячи невеликі гостинці, куплені на останні копійки, й мовчки сидів поруч. Чомусь ця незнайомка не давала йому спокою, і він не міг залишити її напризволяще. Семен знав, як це — бути ізгоєм.
Його мати виховувала його сама, працюючи двірничкою. Вони тулилися в тісній кімнатці, яку надали в ЖЕКу. Семен заїкався з дитинства, у школі його дражнили «бідняком» і «заїкою». Він замкнувся в собі, утікаючи від реальності в книжки. У п’ятнадцять років, коли мати захворіла, він узяв на себе її роботу, підмітаючи двори. Навіть із відмінними оцінками грошей на життя завжди не вистачало.
Одного дня до Семена підійшла медсестра й суворо сказала:
— Ми більше не можемо тримати її тут. Вона фізично здорова, а коли повернеться пам’ять — невідомо. Ви її заберете?
Семен сам здивувався своїй відповіді:
— Так, заберу.
Він зайшов до палати й, заїкаючись, тихо промовив:
— Х-хочеш піти до м-мене жити? Я м-матір переконаю.
Марина в розпачі закричала:
— Навіщо я тобі потрібна? Ідеальна пара — заїка та потвора! Краще б я залишилася в тій канаві!
Семен сумно зітхнув і вже збирався піти: «Я ж від щирого серця, а вона…» — думав він, опускаючи голову.
Але Марина раптом схаменулася, витерла сльози й гукнула:
— Сень, зачекай! Пробач мені… Я згодна! — вона усвідомила, що їй нікуди йти.
Коли Семен привів її до своєї кімнати, Марина була шокована. Темна, задушлива кімната з неприбраним ліжком. На ньому лежала змучена жінка. Семен невпевнено їх познайомив.
— Вибач, що тут брудно. Я не встигаю прибрати: зранку працюю, а потім доглядаю за мамою. Не хвилюйся, я тобі на дивані постелю, а сам спатиму на розкладачці в коридорі.
Мати Семена, Валентина, зітхнула:
— Ой, Сенько, ну й у кого ти такий? Ми й самі ледь виживаємо, а ти ще одну біду привів у дім!
— Мам, ти ж завжди вчила допомагати тим, хто в біді. Як я міг її залишити саму? Вона ж нічого не пам’ятає!
Марина тихо додала:
— Я не затримаюсь надовго. Як тільки пам’ять повернеться, піду. Я знайду роботу, щоб не бути тягарем. Якщо мене, звісно, кудись візьмуть такою потворою…
З величезними труднощами Марині вдалося знайти роботу санітаркою у тій самій лікарні, де вона нещодавно лежала. Її взяли більше зі співчуття, ніж за заслуги.
Щоденні зміни були виснажливими. Фізична праця вимотувала до краю, а осудливі погляди та глузування колег завдавали ще більше болю. Хотілося плакати й вити від відчаю. Єдиною підтримкою був Семен. Він завжди був поруч, розумів її краще за всіх. Їхні стосунки ставали дедалі міцнішими, і з часом хлопець майже перестав заїкатися в її присутності.
Марина навела лад у кімнаті: вимила вікна, випрала запилені фіранки, і кімната засяяла чистотою. Готувати вона теж навчилася, а Валентина, мама Семена, давала поради та настанови. Через свою хворобу жінка майже не вставала з ліжка, але жаліла Марину, не дорікала їй і навіть раділа, що її син нарешті відкрився комусь. «Шрам — не головне», — думала Валентина, — «важливо, що людина добра й щира».
Минув рік. Сусіди не втомлювалися пліткувати:
— Ви тільки погляньте на цих диваків! Заїка, мати-інвалід, а ще й цю Квазімодо до себе притягнув! Ніби з фільму жахів!
Але Семен, ігноруючи злі язики, гордо йшов вулицею з Мариною під руку, ніжно цілував її в щічку і дивився на неї з захопленням. Для нього вона була найпрекраснішою людиною у світі.
Одного разу під час чергування Марина побачила, як привезли важкого пацієнта — літнього чоловіка з інфарктом. Його стан був критичним. Коли вона глянула на нього, серце затріпотіло, а в голові з’явилися уривки спогадів: ласкаве море, величезне морозиво, чоловік, що годує чайок і сміється разом із нею… Або суворий голос: «Ти ж розумниця й красуня! Як тобі не соромно поводитися, як вулична дівчина?»
«Що зі мною відбувається?» — Марина була збентежена й налякана. Вона поділилася переживаннями з Семеном.
— Думаю, ти знала цього чоловіка раніше, але пам’ять ще не повернулася, — припустив Семен. — Можливо, коли він отямиться, він тебе впізнає?
Марина дбайливо доглядала за пацієнтом. У журналі реєстрації вона прочитала його прізвище — Романов. Це ім’я здалося їй знайомим. Два охоронці біля реанімації лише підтверджували, що чоловік важлива персона.
Коли його стан стабілізувався й його перевели до звичайної палати, Марина прибирала там. Звичним рухом вона відкинула волосся з обличчя, і чоловік уважно подивився на неї.
— Дівчино, як вас звати? — тихо запитав він.
— Марина, — відповіла вона.
— Марина? Підійди ближче… Боже мій! Не може бути! Цей шрам… важко впізнати, але очі… це ті самі очі. А волосся, як у мами… — його голос тремтів.
— Я втратила пам’ять. Я нічого не пам’ятаю про себе. Але коли дивлюся на вас, здається, що ви мені дуже близька людина. Ми знайомі?
— У тебе є родима плямка на нозі, трохи вище коліна, у формі краплинки? — майже закричав він.
— Так, є. Хто ви? — Марина тривожно дивилася на нього.
Чоловік розплакався й міцно обійняв її:
— Донечко! Маришо! Моя Муся, Марусю, як я тебе в дитинстві кликав! Я твій батько! Господи, дякую, що знайшов тебе! Цілий рік шукав, усе обійшов, усі зв’язки підключив, але марно. Я дізнався про викрадачів, приїхав розібратися, але так розхвилювався, що ледь не загинув. Та нічого, як тільки одужаю, вони всі відповідатимуть за скоєне!
Марина сіла на стілець, заплющила очі. Спогади нахлинули на неї, мов хвиля: щасливе дитинство, мама, тато, клуб, жахіття борделю…
Вона міцно обійняла батька й прошепотіла:
— Татку, я все згадала! Прости мене, дурну та вперту! Ти ж стільки разів казав бути обережнішою, а я… Тепер залишуся страховиськом на все життя. Але я така щаслива, що ти поруч!
— Тихо, донечко, не хвилюйся. Все виправимо! Я відправлю тебе до Німеччини, до найкращої клініки пластичної хірургії. Там творять дива! Тільки трохи одужаю, і все владнаю. Тепер ти від мене ні на крок! Додому поїдеш, Таїсія, наша економка, буде на сьомому небі від щастя! Вона ж тебе з пелюшок виховувала, всі очі виплакала, коли ти зникла. А твоя Лялька, наша собачка, досі ні до кого не йде, нічого не їсть! Уявляєш, яка радість буде?
— Татусю, зачекай. Я не можу просто так піти від людей, які врятували мене, прихистили, коли самі не мали шматка хліба. Вони підтримали мене в найважчі моменти. Ми з Сенею любимо одне одного. Він хоч і трохи заїкається, але він найкращий хлопець. Його мама, Валентина, дуже хвора, їм потрібна допомога. Якби не Сеня, я б не вижила! — швидко тараторила Марина.
— Не переживай, доню! Я подякую цим людям, як належить. Нічого для них не пошкодую, — заспокоїв її батько.
Марину відправили до Німеччини. Після трьох операцій вона знову стала тією самою красунею — веселою, радісною і впевненою в собі. Волосся вже відросло, знову перетворившись на розкішну, доглянуту гриву. Дівчина взялася за розум: поновилася в інституті й наполегливо вчилася. Про клуби й розваги вже не йшлося — це більше її не цікавило.
Семен пройшов курс лікування від заїкання й позбувся цього недугу. Виявилося, що проблема була лише в його невпевненості й стресах. Його маму, Валентину, відправили до приватного пансіонату для довготривалої реабілітації. Тепер вони з Сенею жили в затишній квартирі неподалік від Марини. Семен пройшов курси програмування й знайшов роботу у престижній фірмі. Він завжди був кмітливим і здібним хлопцем.
Коли Семен і Марина — красиві, модно одягнені та щасливі — з’явилися в колишньому будинку Семена, щоб владнати всі документи, сусіди ахнули:
— Нічого собі Квазімодо! Яка ж красуня стала! А Сеньку не впізнати — йде, як справжній орел! І зовсім не заїкається. Чули, Валюху відправили в пансіонат, дбають про неї, як про королеву! От пощастило ж людям! — перешіптувалися сусідки.
Перед від’їздом Марина вирішила зайти до лікарні. Вона принесла величезний торт, шампанське та делікатеси. Зібралися завідувачка відділення та весь персонал.
Марина підняла келих і промовила:
— Дякую вам усім за те, що лікували мене, підтримали, дали роботу. Біда може статися з кожним. Дякую навіть тим, хто насміхався з мене — ви зробили мене сильнішою!
Дехто щиро радів за неї, а інші соромливо відводили очі, розуміючи, що ці слова адресовані саме їм.
Марина хотіла подякувати Семену за все, що він для неї зробив, і вирішила підготувати особливий сюрприз.
— Сень, коли я була на межі життя і смерті, ти не покинув мене, допомагав і захищав. Ти поділяв зі мною останній шматок хліба, не звертав уваги на злі язики. Тепер моя черга здивувати тебе! Зустрінемося о дев’ятій вечора! — вона підморгнула йому з таємничою усмішкою.
У призначений час Марина привела Семена на дах найвищого хмарочоса в Києві. Перед ними відкривалася неймовірна панорама міста — мільйони вогнів, які сяяли, немов зірки. Семен затамував подих від захоплення.
— Це найпрекрасніше, що я бачив у житті! — прошепотів він, боячись порушити магію моменту.
Марина все організувала до найдрібніших деталей, а батько їй допоміг. На даху стояло два стільці та столик, на якому красувалося вино й фрукти. Вони сиділи там до самого ранку, милуючись казковим краєвидом столиці, цілувалися й мріяли про майбутнє: про затишний дім, веселий сміх дітей і щасливе життя разом. Вони зрозуміли, що не можуть жити одне без одного, і вирішили одружитися.
Пережиті випробування назавжди змінили Марину. Вона стала серйознішою, відповідальнішою й навчилася цінувати кожну мить життя. Тепер вона знала, що найголовніше — це здоров’я та близькі люди поруч, адже життя може змінитися в будь-який момент.
Ті, хто скоїв зло, отримали по заслугах. Викрадачі й лиходії були покарані за всі свої злочини. Дівчат із борделю звільнили й повернули до нормального життя.
Валентина теж поступово одужувала. Завдяки ефективному лікуванню вона почала вставати на ноги й потроху ходити. Тепер вони часто відпочивали всі разом: Марина, Семен, Валентина й батько Марини. У такі моменти чоловіки готували ароматний плов на вогнищі, а Марина з Валентиною ділилися жіночими секретами й думками.
Батькові Марини дуже подобався Семен. Він бачив у ньому надійного й відповідального чоловіка, який готовий захищати й підтримувати його доньку за будь-яких обставин. Для нього найважливішим було те, щоб Марина почувалася під надійним захистом, як за кам’яною стіною. Він знав, що саме вчинки, а не слова, доводять справжню любов і відданість.
— Тепер залишається лише дочекатися онуків! — жартував батько, дивлячись на щасливу пару.
І, здається, це станеться дуже скоро!
Ірина не встигла завершити дзвінок чоловіка й несподівано почула жіночий голос на іншому кінці