Невинність

— Мамо, ма-а-мо, — наполегливо тягнув Семен, — лови курку, будемо нареченій невинність зображати, поки батько не повернувся.

Мати, що стояла за фіранкою в окрему кімнату, де провели цю ніч молодята, схрестила руки на грудях, але фіранки не торкнулася.

— Семочку, навіщо та курка, може, обійдеться? — запитала мати.

За фіранкою почулося схлипування.

— Чого тепер ревіти? Раз зіпсована — то й ставлення до тебе буде таке, — Семен зіскочив з ліжка й почав вдягатися.

Діана згорнулася клубочком і відвернулася до стіни. Її довгі, гарні ноги оголилися і тремтіли.

Семен зморщився. Як виявилося, єдиним способом затягнути цю дівчину в ліжко було — одружитися з нею. А вона… — Семен сплюнув на підлогу і вийшов з кімнати.

І навіщо він послухав батька й одружився? Можна було й не робити цього. Але якщо батько сказав — значить так і має бути. Батька Семен боявся і перечити не міг.

Мати вже гуркотіла посудом. Вона щойно повернулася від тітки Марії, у якої вони з батьком ночували. Зовсім скоро прибіжать жінки з дівчатами — почнуть готувати, смажити, варити. Другий день весілля. Семен почав дратуватися.

Напитися вчора йому не дали, ще й одружився. Тільки зараз Семен усвідомив всю драму ситуації. Батько наполіг на весіллі навмисно. Вважав, що так син втихомириться, і припиняться чутки по селу, що син дівчат випробовує, а на жодній не одружується. Баби ж просто так язиком не мелють. Вірно, все так і було.

Діану Семен не любив, але домагався її вперто. Вона — висока, гарна, як лебідка, з довгою шиєю, русим волоссям до пояса. Породиста. І одна. Нікого до себе не підпускала. І як було Семену повз неї пройти? Сільський ловелас, жодної спідниці не пропускав. Такі пісні співав, що рідко хто встояв. А Діана могла. Навіть не оберталася, коли Семен їй оберемки квітів рвав і під ноги кидав. Біля вікна по півночі міг стояти, поки собака з ланцюга не рветься. А вона — ні слова, ні погляду, навіть осудливого. Ніби він — порожнє місце.

Три роки тому Діана почала зустрічатися з Олексієм Нікіфоровим. Любов була. Дружили-дружили, а як Олекса з армії повернувся — одразу поїхав до міста. І більше ні слова, ні півслова. Так і минув рік.

Діана до його мами з татом часто навідувалася, цікавилася. Тато хмурився, мама просила не приходити. А потім Діана побачила, як вони вантажать продукти в машину, і підійшла.

— На весілля їдемо. Син одружується, — не обертаючись до дівчини, відповів Нікіфоров.

Діана все зрозуміла. Зрозуміла — дарма сподівалася, коханий не повернеться, дарма очі всі виплакала. От тоді й вирішила: вийде заміж за Семена, що давно вже крутився поруч. Хлопець був гарний, статний. Волосся — як пшениця, жовте і жорстке. Тільки руки. От рук його Діана боялася. Ласки в них не було. Вимогливість і рішучість — так, а ніжності ні.

— Що за пара! Гірко! — кричали жінки за весільним столом, дівчата зітхали, чоловіки трясли склянками. А молодята й справді були гарні, хоч око не відводь.

Батько Семена відчинив хвіртку саме в той момент, коли син дістав цигарку й сперся спиною об величезну дровітню, з досадою кинувши сірника в траву поруч із хатою, навіть не затушивши.

— От свій дім збудуєш — тоді й палі!

Семен загасив цигарку й підняв сірник. При батькові він не курив.

Борис Сергійович провів рукою по своїй доглянутій бороді й, оглянувши двір по-господарськи, піднявся на дві сходинки до сіней.

— Чого невдоволений, не виспався? — лагідніше запитав він сина.

— Виспався, — буркнув Семен.

Семен був точною копією свого батька.

Борис Сергійович і зараз, під п’ятдесят, виглядав бездоганно. Нічого його не брало: ні важка робота, ні спина, що вічно ниє, ні життєві тяготи. Різниця між батьком і сином була хіба що в характері. Батькові достатньо було глянути — і діти, й дружина вже знали, що і як робити, без слів. А от Семен такої внутрішньої сили не мав.

— Ларисо, молодих нагодувала? — запитав з порогу Борис Сергійович, і, помітивши засмучений погляд дружини, додав:

— Семен похмурий, і ти така сама. Що трапилось?

Дружина кивнула в бік кімнати.

— Плаче…

Діана сиділа на вже застеленому ліжку, одягнена, закутана в покривало, й намагалася приховати сльози.

— Доню, рідненька, що трапилось? Посварилися чи Семен образив? Ти не бійся, якщо він щось погане зробив — скажи, я йому поліно до рук дам, швидко розуму навчиться, — Борис Сергійович сів на край ліжка й поплескав Діану по руці, що лежала на зігнутих колінах.

— Борисе Сергійовичу… дядьку Боре… я… я ж на зло за Семена вийшла. Я ж Сашка любила… як пелена перед очима, нічого не бачила. А він одружився, — ридала Діана, витираючи сльози. — І я подумала: перетерпиться — полюбиться. А Семен зранку… так і сказав: «Раз зіпсована, то й ставлення до тебе буде відповідне.»

Від цих слів Борис Сергійович підскочив, ніби його молотом по голові вдарили. «Оце тобі й син!»

Вилетів батько на ґанок. А у двір уже жінки почали підходити, помічниці несли скатертини, стільці.

— А він де? — голосно спитав Борис Сергійович.

— За хатою, столи складає, — махнула рукою бабуся.

Отець за секунди обійшов дім. Сина не видно. Але з-за сараю долинув приглушений сміх. Семен пригортав якусь дівчину до стіни та щось шепотів їй на вухо.

— Що ж ти робиш! — батько схопив сина за груди й прошипів просто в обличчя.

Семен злякався й обм’як. Уперше він бачив батька таким.

— Вона зіпсована… — тихо пролепетав син.

— А як ти в очі дивишся дівчатам, яких зіпсував, і їхнім чоловікам? Не совісно? Та ця дівчина чистіша від тебе вдесятеро! Геть звідси! Щоб очі мої тебе не бачили! — батько скривився й з силою штовхнув сина в грядки.

— Розходьтеся по хатах, другого дня не буде! — махав руками Борис Сергійович на жінок і дівчат, що зібралися у дворі.

Дружина була тут же. Метушилася. У сінях стояла Діана, шукала свої туфлі.

— Не буде другого дня, доню, і вважай, що весілля не було. У робочий день підете, розлучитеся. І запам’ятай: губити своє життя на зло комусь — погана ідея. Життя в нас одне, і прожити його треба щасливо. — Борис Сергійович обійняв Діану за плечі. — Ходімо до хати, поп’ємо чаю, у мене є цукерки. Ходімо, ходімо.