Надія сиділа за кухонним столом, розглядаючи каталог із зображеннями банкетних залів. Їй ось-ось мало виповнитися тридцять, і вже пів року вона відкладала кожну гривню, аби влаштувати собі особливе свято — з рестораном, музикою і красивою сукнею. У їхній затісній двокімнатці всі запрошені не помістилися б, а їй хотілося, щоб цей день запам’ятався на все життя. Та ввечері Роман, повернувшись із роботи, приніс із собою не лише втому, а й погані новини.
— Надю, дзвонила мама, — сказав він, знімаючи куртку. — Дізналась про ювілей. Каже, що влаштовувати гулянку зараз недоречно. Мовляв, краще б Ані з кредитами допомогли.
Надія відклала каталог, поглянула на чоловіка. Роман був лагідним, уважним, але його мати, Тамара Семенівна, завжди встрявала в чужі справи. Її молодша донька Аня ще вчилася в університеті, й будь-яка її потреба в очах свекрухи була першочерговою.
— Допомогти Ані? — голос Надії залишався спокійним, але в погляді вже читалося обурення. — Ромо, я пів року економила. Це має бути мій день.
— Та я ж розумію, — Роман втомлено опустився на стілець і почав терти шию. — Але мама каже, що Аня живе в гуртожитку, на практику їздить, витрати ростуть. Може, відсвяткуємо скромніше?
— Тобто ти вважаєш, що це нормально? — в Надії закипало всередині. — Я рахувала копійки, відмовляла собі в елементарному, а тепер усе має піти на чужі борги?
Роман мовчав, зітхнув. І Надія зрозуміла: він знову слухає матір. Тамара Семенівна завжди ставила Аню вище за всіх. Коли вони з Романом оформили іпотеку, вона тільки й бурчала: «Нащо вам те ярмо?» А поїздки Ані на практику — це, на її думку, було святе. Надія довго терпіла. Але не цього разу. Не коли йшлося про її мрію.
Наступного дня Тамара Семенівна з’явилася несподівано. Зайшла без дзвінка, кинула сумку на диван і, не встигаючи зняти пальто, виголосила:
— Ромчику, кажуть, Надя ювілей влаштовує? Та що це за дурниці?! Краще ті гроші Ані віддайте — вона й так у боргах, а ви святкування вигадали!
Надія міцно стисла пальці, але голос залишився спокійним:
— Тамаро Семенівно, це мої зароблені гроші. Я довго відкладала. А Аня вже не маленька — нехай сама вирішує свої проблеми.
— Доросла, кажеш? — хмикнула свекруха, вмощуючись на стілець. — Вона ще студентка! Їй треба вчитись, а ти, Надю, думаєш лише про себе.
— Дивно, — не втрималась Надія. — Ви завжди допомагаєте лише одній дитині. А про Романа, якого я щодня бачу на роботі, якось забули.
— Мамо, Надя права, — втрутився Роман, опустивши погляд. — Але Ані справді важко. Можливо, частину грошей все ж варто дати?
Надія встала. Без слів вийшла на балкон. Вона знала: якщо погодиться, то від мрії доведеться відмовитися. І це вже не про бенкет чи сукню — це про неї саму. Вона працювала, економила, брала участь в оплаті іпотеки. І тепер її єдиний день пропонується пожертвувати?
Увечері вона знову завела розмову:
— Ромо, я не проти підтримати твою сестру, — промовила вона, складаючи випрану білизну. — Але чому це має бути ціною мого ювілею? Я вкладала у це серце.
— Надю, я розумію… — Роман важко зітхнув. — Але мама не дає спокою. Аня дзвонить, плаче, каже, що не витримує. Може, знайдемо компроміс?
— Компроміс? — Надія гірко всміхнулась. — Це ти називаєш компромісом — віддати всі мої збереження? Ні, Ромо. Мене це не влаштовує.
Він промовчав. І вона зрозуміла — він її не підтримує. Її охопила безнадія. Бо ювілей — це не просто дата. Це її шанс відчути, що вона — важлива. А тепер це в неї хочуть забрати. Ті, кого жаліють усі навколо. Особливо — Аня.
На роботі Надія поділилася з колегою Ольгою тим, що відбувається вдома.
— Надю, це вже переходить усі межі, — здивовано мовила Ольга. — Ваша свекруха поводиться так, ніби Аня — якась принцеса. Запитай прямо: куди ті кредити пішли? Бо дуже сумнівно, що на одні лише книжки.
— Думаєш, щось криється? — Надія задумалась. — Хоча… ти маєш рацію. У Ані постійно новий телефон, брендові речі, манікюр. Не схоже, що вона ледь зводить кінці з кінцями.
Вона вирішила: час дізнатися правду. Якщо Тамара Семенівна так упевнено захищає доньку, Надія має побачити, чи справді все так драматично.
Протягом наступних днів Надія була на межі. Вона не мала наміру відмовлятися від святкування, але тиск з боку свекрухи та невизначеність Романа добряче підкошували її терпіння. Вона щоразу чула, як чоловік стиха спілкується з матір’ю телефоном, а після кожної розмови довго мовчав і лише зітхав. Надія намагалася вивести його на відвертість, але той, як заведений, повторював:
— Надю, я не хочу сваритися з мамою. Аня й справді не витягує. Може, щось придумаємо?
— Я вже придумала, — відповіла вона, стримуючи роздратування. — Це мої гроші. І моє свято. Чому я маю його віддавати?
— Але ж це родина… — знизав плечима Роман. — Аня — моя сестра. Мама хвилюється.
Надія змовчала. Але в душі все кипіло. Її обурювало, що чоловік так легко ставить чужі інтереси вище її мрії. Заради кого? Заради сестри, яка не виглядає потребуючою?
У соцмережах Аня виглядала зовсім не як бідна студентка — кафе, селфі в салонах краси, брендові кросівки. Надії це все більше здавалося фальшивим.
Вона вирішила діяти. Коли на вихідних Аня приїхала до матері, Надія теж подалась у гості — нібито з наміром примирення. Аня безтурботно сиділа на дивані, гортаючи телефон. Нові кросівки, свіжий манікюр — усе при ній.
— Аню, як справи з навчанням? — спитала Надія лагідно. — Кредитний тягар, мабуть, нелегко дається?
— Це жах, — театрально зітхнула Аня, не відводячи очей від екрана. — Гуртожиток, постійні витрати, практика. Мам, ти ж знаєш, як я змучилась…
Тамара Семенівна з жалем подивилась на доньку, а потім — на Надію:
— Бачиш, Надю? Ані й так тяжко, а ти все про свята думаєш. Хоч би раз її пожаліла…
Надія посміхнулась, але в грудях запекло. Аня уникала конкретики, й це тільки посилило підозри.
Наступного дня на роботі Ольга не стрималась:
— Ну як? Щось вдалось дізнатися? — спитала, розвішуючи новий одяг на вітрині. — Перевірила, куди вона гроші пускає? Бо як вона бреше — ти маєш право сказати свекрусі все як є.
— Не знаю, як дістатись до правди, — Надія знизала плечима. — Може, попросити Романа поговорити з нею. Можливо, хоч він витягне, на що брала.
Повернувшись додому, вона більше не зволікала.
— Ромо, я не дам ані копійки, поки не дізнаюсь, на що пішли ті гроші, — мовила вона спокійно, нарізаючи салат. — Вона зовсім не виглядає, як людина в нужді. Поговори з нею. Або говоритиму я.
— Ти? — Роман здивовано подивився. — Надю, не варто. Це ж моя сестра. Я сам розберусь.
— Добре, — твердо відповіла вона. — Чекатиму.
Роман кивнув, але було видно — він сам не впевнений, чи хоче знати правду. А Надія відчувала: розгадка вже зовсім близько. Вона згадала, як Аня вихвалялася новим телефоном, як Тамара Семенівна говорила про її «старання». Але картина не складалась.
Того вечора Надія пішла до мами.
— Мамо, я більше не витримую, — зітхнула Надія, сидячи на кухні. — Свекруха тисне з усіх боків. Хоче, щоб я свої заощадження Ані віддала. А я ж готуюсь до ювілею…
Валентина Григорівна м’яко усміхнулась, наливаючи доньці чаю.
— Надю, це твій день. Ти маєш повне право святкувати. А свекруха, як завжди, тільки про Аню й думає. Але ти не здавайся. Тримайся до кінця.
Ці слова підтримки підсилили Надіїну рішучість. Вона знала точно: свій тридцятий день народження вона відзначить так, як хотіла з самого початку.
До свята залишався лише тиждень. Попри тиск, Надія впевнено продовжувала приготування: забронювала залу, замовила сукню, склала список гостей. Та Тамара Семенівна не вгамовувалась — щодня дзвонила Роману й просила «вмовити Надю бути розсудливою». І врешті-решт Роман зважився поговорити з сестрою.
Він запросив Аню додому. Надія не втручалася, але з-за дверей чула кожне слово.
— Аню, скажи правду, — почав він твердо. — Ти брала кредити нібито на навчання. Але Надя має рацію — у твоїх соцмережах більше кафе, ніж лекцій.
Аня заворушилася, почала крутити в руках ремінець сумки.
— Ромчику, ну про що ти? — усміхнулась натягнуто. — Усе пішло на книжки, практику, проїзд…
— Я бачив твій новий телефон. І рюкзак, і манікюр. Кажи чесно. Інакше сам дізнаюсь.
Аня зблідла, але мовчала. І тоді Надія не витримала — вийшла в кімнату.
— Аню, досить вже казок, — промовила вона спокійно. — Я бачила твої сторіз. Одяг, вечірки, кафе… На це йшли твої позики, правда?
Аня зиркнула то на брата, то на Надію. Очі забігали. Роман зробив крок уперед.
— Сестро, мама щиро вірила тобі. Якщо ти вигадувала — скажи зараз.
Аня опустила голову.
— Добре… — пробурмотіла. — Так. Я витрачала гроші на речі, телефон, тусовки. Думала, потім віддам. Мамі не кажіть — вона мене вб’є…
Надія відчула, як хвиля емоцій проходить тілом — і полегшення, і злість водночас. Роман важко зітхнув і похитав головою.
— Аню… Ти серйозно?.. Через тебе мама нападала на Надю. Поїдеш до неї й сама все поясниш.
Аня спробувала заперечити, але Роман не слухав. Наступного дня він особисто повіз її до матері. Надія теж поїхала — їй важливо було побачити все на власні очі.
Зніяковіла, червона, Аня розповіла матері, на що насправді пішли кредити. Тамара Семенівна сиділа мовчки, немов скам’яніла.
— Як ти могла… — прошепотіла вона. — Я ж тобі вірила… Надю, пробач. Я була несправедливою до тебе.
— Все гаразд, — м’яко відповіла Надія. — Я просто хотіла мати своє свято. А Ані, мабуть, настав час вчитись брати відповідальність.
Тамара Семенівна кивнула. У її погляді — розчарування, змішане з соромом. Роман обійняв Надію, і тихо мовив:
— Ти мала рацію. Ювілей буде саме так, як ти задумала.
Свято вдалося на славу. Надія сяяла в новій сукні, лунала музика, родичі сміялися, друзі обіймали. Тамара Семенівна теж прийшла — принесла невелику коробочку з сережками.
— Надю, я перегнула палицю. Ти — чудова жінка для мого сина. Пробач стару дурну.
— Все добре, — щиро відповіла Надія. — Головне, що ми розібрались.
Аня, сором’язлива й притихла, почала підпрацьовувати — борги не зникли самі по собі. Свекруха стала м’якшою, не так втручалася. А Роман усе частіше підтримував дружину.
І саме в ту мить Надія зрозуміла:
Вони навчилися чути одне одного. А це — найкращий подарунок у її тридцять.
— Я покликав на вечерю брата з родиною! Впораєшся? — радісно повідомив чоловік своїй вагітній дружині