Тяжка чавунна сковорідка нагрівалась повільно — як і має бути з гарним посудом. Марина звичним рухом прибрала з чола пасмо волосся й кинула погляд на годинник. Без п’ятнадцяти сім. Ще пів години — і м’ясо буде готове.
Господи, й спека ж… Вона прочинила кватирку, і в кухню увірвався лютневий вітер, принісши з собою запах талої сніжної води й мокрих гілок. Надворі сутеніло. У такі моменти завжди згадувалося, як у дитинстві вона сиділа на кухні в бабусі Віри, бовтаючи ногами на високому табуреті, і зачаровано спостерігала, як та готувала. «Головне в кулінарії — це любов», — казала бабуся. — «Без любові страва не та, хоч лусни».
З вітальні долинув вибух сміху. Там уже годину сиділи Олегові друзі — Вітько з дружиною та Андрій. Пили чай з її лимонним пирогом, розповідали історії. Марина усміхнулась, прислухаючись до голосів. Гарно, коли дім повен гостей…
— А пам’ятаєш, як минулого разу набухались? — гучний голос Вітька перекрив усіх. — Ну, твоя жінка, звісно, молодець, але… Слухай, це хіба кулінарія? Завжди одне й те ж. Олів’є, котлетки… До цього звикаєш, як до меблів.
Рука Марини з лопаткою завмерла. Серце пропустило удар.
— Зате економно! — засміявся Андрій. — Та й чоловіки все одно не помічають, що їдять. Нам би лише пожерти.
Вона стиснула щелепи, відчуваючи, як до горла підступає гарячий клубок образи. Економно? Та вона вчора дві години обирала на ринку найсвіжіше м’ясо! За спеціями їздила на інший кінець міста — у Ніни Петрівни завжди найкращі приправи. А сьогодні встала о шостій ранку, щоб замаринувати яловичину…
«До цього звикаєш, як до меблів». Слова били в саме серце. Перед очима промайнули недільні ранки, коли вона смажила млинці для Олега. Новорічні столи, які продумувала за місяць. Фірмове печеня на дні народження. Пироги для нежданих гостей.
А у відповідь — що? «Пожерти»?
У вітальні знову засміялися. Марина впізнала голос чоловіка — він щось розповідав, але слів не розібрати. І мовчить. Сидить і мовчить, коли його друзі…
На плиті щось зашипіло — м’ясний сік потік через край. Вона рвонула до плити, але зупинилася. А навіщо? Взагалі навіщо все це? Заради «пожерти»?
Годинник на стіні цокав знущально гучно. На руці щипав свіжий поріз — поспішала з салатом, дурепа. На столі чекали нарізані овочі, улюблені спеції, бабусин соус…
До біса. До біса все це.
Марина рішуче протягла руку до вимикача плити. У грудях щось обірвалося — і стало легко-легко, ніби з плечей камінь зняли. Пальці трохи тремтіли, але рішення вже було прийнято.
За вікном летів мокрий сніг. У дитячій цокав годинник. Десь у під’їзді грюкнули двері.
Звичайний вечір, який раптом став іншим.
Вимкнувши плиту, Марина кілька секунд стояла нерухомо, дивлячись на сковорідку, що поволі остигала. У голові було порожньо й дзвінко, як у порожній склянці. За спиною цокав годинник, відлічуючи секунди до… До чого? До моменту, коли вона перестане бути слухняною дівчинкою, яка всім догоджає?
У передпокої дзенькнуло — впала кришечка від банки з дріб’язком. Кіт, мабуть. Цей звук ніби висмикнув її з заціпеніння. Марина розправила плечі, смикнула фартух, але одразу передумала — різким рухом скинула його й кинула на спинку стільця.
— Куди ти його постійно діваєш? — долинуло з вітальні. Голос належав Світлані, дружині Вітька. — Мій теж постійно губить ключі!
Сміх, дзвін келихів. Звичайний вечір. Тільки от всередині Марини щось зламалося — чи навпаки, зцілилося? Вона й сама не знала.
Три кроки до вітальні здавались вічністю. Марина зупинилася у дверях, відчуваючи, як прохолодне повітря з кватирки холодить розпалену шию. В ніс вдарив запах сигарет — знову Андрій курив під вікном, думаючи, що вона не помітить.
— А потім я йому кажу… — Олег обірвався на півслові, помітивши її. — Марин, ти що? Щось сталося?
Усі голови повернулись до неї. Вітько з сигаретою біля вікна. Його дружина Світлана в новій синій сукні — певно, спеціально для вечері вдягла. Андрій з недопитим келихом вина. І Олег — у тій самій сорочці, яку вона зранку прасувала…
— Вечері не буде, — власний голос прозвучав чужим. Спокійним, чітким. Наче говорила не вона.
— В якому сенсі? — Олег нервово всміхнувся. — Ми ж ніби домовлялись…
— Не буде вечері, — повторила вона твердіше. — Раз усе це — просто “перекусити”, і всі мої старання — не кулінарія, а звичка… То навіщо? Якось самі впораєтесь.
У кімнаті повисла тиша. Така густа, що здавалося, її можна було торкнутись руками.
— Марин, ти що? — Вітько відвів очі, нервово загасив сигарету. — Ми ж просто пожартували…
— Та невже? — вона відчула, як тремтить нижня губа, але стрималась. — А мені здається, ви сказали те, що насправді думаєте. Те, що думали роками, але соромились сказати в очі. Бо легше обговорювати за спиною, правда?
Світлана ніяково заворушилась на стільці. Андрій уткнувся у свій келих.
— Кохана, ну чого ти розійшлась? — Олег підвівся. — Це ж просто…
— Не смій казати «просто»! — її нарешті прорвало. — Для тебе все “просто”! Просто встати о шостій ранку, щоб приготувати сніданок. Просто з роботи бігти на базар. Просто годинами стояти біля плити. Просто шукати нові рецепти, щоб вам не набридло. Просто, просто, просто! А я втомилась бути для вашої компанії звичайною кухаркою!
Вона розвернулась, відчуваючи, як пече в очах. Ні, не плакати. Тільки не зараз.
— Там у холодильнику ковбаса. А на столі хліб. Смачного.
Цокіт її підборів по паркету прозвучав, як постріли. Марина йшла до спальні, відчуваючи спиною розгублені погляди. Всередині все тремтіло, але вона знала — вона чинить правильно. Нарешті правильно.
За вікном усе ще падав мокрий сніг. Ліхтар освітлював голі гілки клена. Звичайний лютневий вечір, у який вона нарешті перестала мовчати.
У спальні було темно й прохолодно. Марина сиділа на краю ліжка, машинально погладжуючи стару бабусину ковдру. З вітальні долинали приглушені голоси — гості явно збиралися йти.
— Слухай, ми, мабуть, підемо… — голос Світлани звучав незвично винувато.
— Так, уже пізно, — підтримав Вітько. — Олег, ти це… Вибач, що так вийшло.
Звук відсунутих стільців. Шурхіт одягу. Скрип підлоги.
— Незручно вийшло, — пробурмотів Андрій.
Марина гірко усміхнулась. Тепер незручно. А коли обговорювали її за спиною — було зручно?
Вхідні двері грюкнули раз, удруге. Настала тиша, лише з кухні ледь чутно дзеленчало — Олег, мабуть, прибирав зі столу. Вона прислухалась до себе — злість пішла, залишилась лише втома. І ще щось… Полегшення?
Кроки чоловіка у коридорі. Пауза біля дверей. Тихий стук:
— Марин… Можна?
Вона мовчала. Двері все одно прочинились, впустивши смужку світла.
— Я тут подумав… — Олег знітився на порозі. — Знаєш, ти права. Я… Ми всі повелися як останні дурні.
Марина мовчала, дивлячись у вікно. Сніг усе падав і падав, наче намагався вкрити місто білою ковдрою, приховати образи та недомовленості.
— Можна я присяду? — він не став чекати відповіді, сів поруч. Ліжко трохи прогнулось під його вагою. — Знаєш, коли ти так пішла… Я раптом зрозумів, що не пам’ятаю, коли востаннє сказав тобі “дякую”. За вечерю. За сніданок. За щось…
Його голос був глухий, наче йому важко добиралось кожне слово.
— Просто звик, розумієш? Як до того, що сонце встає. Як до того, що вода тече з крана. Ти завжди була така… надійна. Турботлива. А я…
— А ти просто не помічав, — нарешті повернулась до нього. — Ви всі не помічали. Думали, що я робот якийсь? Готує, прибирає, старається… І не відчуває?
— Марин…
— Знаєш, скільки часу я провела на кухні за останній тиждень? — її голос затремтів. — Двадцять три години. Я порахувала. Майже доба! А ви… “Завжди одне й те саме”, “просто перекусити”…
Вона відчула, як по щоці покотилася сльоза. Олег потягнувся, щоб її змахнути, але зупинився на півдорозі.
— Я дурна, так? — Марина шмигнула носом. — Стільки років старалась, вигадувала нове… А ви навіть не помітили різниці.
— Ні, — він похитав головою. — Тут дурень — я. Ми всі… Знаєш, коли ти пішла, Світка раптом розплакалась. Сказала, що згадала свою маму, яка завжди готувала для всіх, а вони сприймали це як належне. А потім мама захворіла, й лише тоді Світка усвідомила…
Він замовк. У тиші було чутно, як на кухні капає вода з крана. Кап-кап-кап. Як секунди, які вже не повернути.
— Пробач мені, — Олег узяв її за руку. Його долоня була теплою й трохи шорсткою. — Я був таким дурнем. Ми всі були.
Марина подивилась на їхні переплетені пальці. Згадала, як познайомились — він тоді пролив на неї каву в інститутській їдальні. Як робив пропозицію — на даху, під зірками. Як радів, коли вона спекла свій перший пиріг…
— Я не хочу бути просто куховаркою, — тихо сказала вона. — Не хочу, щоб мою любов сприймали як… обов’язок.
— Знаю, — він стис її руку міцніше. — І я постараюся… Ми все виправимо, чуєш? Я обіцяю.
За вікном все ще падав сніг. Десь у далині сигналила машина. У коридорі цокав годинник.
Звичайний вечір, у який щось нарешті почало змінюватись.
Звук будильника розірвав ранкову тишу. Марина потяглась до телефону — шоста ранку. Звичкою вже хотіла схопитись, але згадала вчорашній вечір і завмерла. А може, сьогодні… і не треба?
З кухні долинали якісь звуки. Дивно. Вона накинула халат і вийшла зі спальні.
Те, що вона побачила, змусило її застигнути у дверях. Олег, одягнений у її фартух (який був йому відверто замалий), зосереджено розбивав яйця в миску. На столі височіла гора борошна, а в раковині вже красувалась солідна батарея брудного посуду.
— Доброго ранку! — він озирнувся, і вона побачила на його щоці слід від борошна. — Я тут подумав… Чому б не почати змінюватись просто зараз?
— Що ти робиш? — Марина не стримала усмішку, дивлячись на цей творчий безлад.
— Млинці! — гордо оголосив він. — Точніше, намагаюсь. Вже третя спроба, якщо чесно. Перші дві… — він кивнув у бік смітника, — не витримали зустрічі з пательнею.
Вона підійшла ближче. На столі лежав її старий кулінарний зошит, відкритий на сторінці з рецептом млинців. Той самий, куди вона роками записувала рецепти, секрети, маленькі хитрощі…
— Ти що, встав о п’ятій?
— Ага, — він зніяковіло почухав потилицю, лишивши ще одну борошняну пляму. — Хотів зробити тобі сюрприз. Правда, не думав, що це так… складно.
Марина оглянула кухню. Сліди тіста на столі. Краплі молока на підлозі. Яєчна шкаралупа. Раковина, повна посуду. Раніше такий безлад вивів би її з себе, але зараз…
— Іди сюди, кулінар-невдаха, — вона забрала у нього вінчик. — По-перше, ти занадто сильно збиваєш тісто. Треба ніжніше, ось так…
Його руки лягли їй на плечі:
— Навчиш?
— За однієї умови, — вона повернулась до нього. — Більше ніяких «просто перекусити». Це не просто їжа, це…
— Це любов, — тихо закінчив він. — Я зрозумів. Чесно.
Вони стояли серед кухонного хаосу — вона в старому халаті, він у смішному фартусі, обидва в борошні — і усміхались одне одному, як колись, коли тільки починали жити разом.
— Знаєш, — промовив Олег, помішуючи тісто (вже правильно, не поспішаючи), — я вчора пів ночі не міг заснути. Все думав… Ми ж правда ніби осліпли. Перестали помічати важливе.
Марина чаклувала над сковорідкою:
— М-м-м?
— Ну ось ці моменти. Як ти готуєш. Як сервіруєш стіл. Як завжди знаєш, хто що любить… — він замовк на секунду. — Я сьогодні дві години намагався зробити звичайні млинці. А ти щодня твориш дива. І кожного разу інші.
Вона відчула, як до горла підкотився клубок. Але не від образи — від тепла.
— Добре, досить балачок, — вона простягнула йому лопатку. — Твоя черга перевертати млинець. Тільки обережно, це — ціла наука…
За вікном сірів світанок. Лютневе сонце несміливо зазирало на кухню, золотячи морозні візерунки на склі. Десь у глибині дому сонно нявкнув кіт.
Звичайний ранок, з якого почалась їхня нова, спільна історія. Історія, де любов вимірюється не тільки словами, а й найпростішими, теплими моментами. Такими, як цей — коли двоє людей разом вчаться смажити ідеальні млинці.
Моя мама вразила всіх у свої 62 роки. Прийшла і оголосила таку новину