— Коли ж це припиниться? То одне, то інше. Відправлю тебе до батька, хай учить тебе розуму, — мовила вона в розпачі.
— Мамо, я з Ваньком надворі покатаюся на самокатах?
— Я знаю, як ти «покатаєшся». Потім шукай тебе бозна-де, — буркнула Ксенія.
Два дні тому вони з приятелем Ваньком раптом втекли з двору. Ксенія відшукала їх у парку — ті мчали там із якимись старшими хлопцями. Тоді вона люто відчитала сина й пообіцяла: повториться таке — відправить його до батька на «перевиховання».
— Чесно, мамо, я не буду нікуди йти без дозволу, обіцяю, — прохав Данило, дивлячись на неї так, ніби він той кіт зі «Шрека» — оченята надто вже щирі. Ксенія ледь стримувала усмішку, намагаючись утримувати строгий вираз обличчя.
— Гаразд, тільки дивись, будь обережним: не врізайся в інших і пропускай машини, — зглянулася вона.
— Обіцяю! — зрадів Данило.
— Якщо знову втечеш зі двору — більше ані на крок на вулицю не випущу, зрозумів?! — гукнула Ксенія до сина, що вже зник у передпокої, перш ніж вона передумала. У відповідь — тільки звук зачинених дверей. Данило пішов.
— І кому я це сказала… — зітхнула Ксенія.
У школах якраз почалися канікули, і десятирічним дітлахам не хочеться сидіти вдома. Хочеться хоч цілий день ганяти надворі, кататися на самокаті з друзями, відчувати літню волю. Та ще й узимку турботи — одягнися тепліше, а влітку — шорти, футболка, спортивне взуття — і гайда на подвір’я!
Ксенія наблизилася до кухонного вікна. Невдовзі з під’їзду вийшов Данило зі своїм самокатом, до нього підрулив Ванько. Хлопці щось обговорили — і взялися ганяти по двору, мов вихори. Ксенія спершу приглядалася, а потім пішла до плити: треба було кидати картоплю в бульйон. Час від часу вона зиркала у вікно, переконуючись, що все під контролем, а далі взялася підсмажувати цибулю з морквою.
«Куди ж він подінеться, — заспокоювала вона себе. — Минулого разу добряче з ним поговорила. Тим більше він знає, що я й оком не спущу, за вікном наглядаю. А от завтра, коли мене вдома не буде… Хоча, що вже заздалегідь хвилюватися. Наразі чемно слухається, а далі… Лише через пару років його ніякими погрозами не втримаєш. Якщо надто душити, він почне обманювати й тікати. А там і дівчата з’являться… Як усе це пережити? А чоловікові байдуже…» Досить було подумати про чоловіка, як у душі знову ворухнулася стара, незагоєна рана.
Вона думала, що її кохання — назавжди. Не слухала маму, поспішила вийти заміж. Результат? Рівно через рік чоловік зрадив їй із подругою. Вони розлучилися, й навіть сина чоловік не намагався втримати. Виявилось, що Данило йому геть не потрібен. Якби не юридичні зобов’язання, не платив би й аліментів. Зрідка приносить подарунок на день народження — завжди перепитує, що купити, щоб не придбати якусь найдешевшу іграшку. Гадає, що тих кількасот гривень цілком досить.
На пательні вже шипіла засмажка з овочів, коли почулися дзвінки у двері. Ксенія завмерла з лопаткою в руці. «Данило? У нього ж є ключі… Загубив? Чи…» — вона метнулась до вікна. На подвір’ї поменшало дітлахів: уже час обіднього сну для малечі. А Ванька з Даньком ніде не видно. Усе це промайнуло в її голові за якусь мить, а тим часом пролунало ще одне нетерпляче дзеленчання.
Переконана, що щось негаразд, Ксенія рішуче відчинила. На порозі стояв Данило, тримаючи одну руку в іншій, погляд переляканий, мов винний.
— От я ж попереджала! Що сталося? — спитала вона.
Напевно, її очі стали круглими, бо Данило швидко забубонів:
— Тільки не сердься, усе гаразд. Я впав із самоката…
Ксенія приглянулася до його руки й побачила прокусану шкіру, кров, сліди від зубів.
— Собака вкусила, — пояснив син, намагаючись сховати руку.
— Яка ще собака? Ти малий, щоб провокувати дворових псів?
Колись Данило просто схиблений був на собачках і кошенятах, благав завести когось. Але Ксенія вперто відмовляла. «Де я тобі звіра триматиму? Ми днями на роботі й у школі, вдома нікого не буває, все погризе, грошей обмаль», — так вона відмахувалася від мрій сина. «От виростеш — заведеш, кого схочеш».
— Вона не дворового походження, в неї є нашийник. Живе у дворі, у сусідньому будинку.
— А де її господар? Чому вкусила? Може, вона скажена?! — Ксенія так злякалася, що двері навіть не зачинила.
Раптом із коридору пролунав важкий перестук кроків, і показалася кремезна жінка, важко дихаючи.
— Ледве вас наздогнала, — випалила вона, переводячи подих. — Мене гукнули бабусі у дворі, сказали, що Гудвін вашого сина покусав. Але малий сам винен, бабці бачили! Він палицею в нього тикав. А пес домашній, усі щеплення зроблені, є документи, — говорила жінка уривчасто, борючись із задишкою. — Гудвін не скажений…
— Ви господиня тієї собаки? Навіщо випускати її саму? Вона й малюків могла покусати! — обурилась Ксенія.
— Та він у нас лагідний, й мухи не скривдить. Хлопчик сам спричинився, не слід було його дрочити… — повторила жінка й попросила: — Можна води?
Ксенія швиденько принесла склянку води. Поки жінка жадібно пила, Ксенія обурено казала, що піде в поліцію, не можна так лишати, пса слід ізолювати, інакше ще когось покусає…
— Господи, треба ж до лікарні… — схаменулась Ксенія й поспішила до кімнати, де лежав телефон.
Набираючи номер, вона ступила в коридор і зіткнулася з жінкою, яка шкутильгала їй назустріч. Начебто ткнулась у м’яку перину.
— Ніякий він не скажений! Тебе саму треба приспати! Хлопець твій сам винен, — заявила жінка. — Звертайся до господаря, коли повернеться. А без нього я тобі ніякого Гудвіна не віддам.
— Хазяїна нема, собака без нагляду — тож безпритульна, — відказала Ксенія, відводячи погляд від телефона.
— Вона не бродяжка, а тимчасово живе в мене, поки господар у відрядженні. Мені важко вигулювати, тому випускаю її… Хто додому зайшов — двері відчиняють, пес сам по сходах підіймається й шкрябає у двері. Він розумний. Та це тебе треба приспати за такі наміри! І твого сина, щоб палкою не тикав.
— Я не штрикав нею! Я показував, як пес гратиметься з палицею, — встряв Данило.
— Ви ж самі не бачили, а слухаєте плітки від бабусь під під’їздом, — зітхнула Ксенія й додала: — Так, таксі? Проїзд… будинок сімнадцять… у травмпункт… Дякую, — вона завершила дзвінок і прямувала до кухні, звідки тягло чадом підсмажених овочів.
— Дворова псюка напала на мою дитину, а ви її виправдовуєте. Відійдіть, дайте пройти! — відсічено промовила Ксенія, коли побачила, що жінка широкою спиною заступила прохід на кухню.
Злякавшись, та відступила, захитавши своїми пишними боками, звільняючи дорогу. Ксенія вимкнула вогонь, зірвала з себе фартух і повернулася до коридору, де знову зіткнулася з жінкою.
— Та дайте вийти! Ви перегородили тут усе! — гримнула Ксенія. Жінка незграбно розвернулася й вислизнула за двері.
Збуджена, схвильована і налякана за сина, Ксенія схопила сумку однією рукою, а другою взяла за уражену руку Данила. Хлопчик застогнав від болю.
— Вибач, треба бігти, таксі вже чекає, — квапливо промовила вона, зачинила квартиру й помчала сходами вниз.
На самому майданчику вона озирнулася до жінки, що притиснулася до стіни:
— Передайте вашому господарю, як повернеться, що я це так не лишу, — різко кинула вона й знову потягла Данила за собою.
У таксі дорогою до лікарні вона постійно картала сина:
— Коли це скінчиться? То одні проблеми, то інші… Слово даю: відправлю тебе до батька, хай він тобі показує, що таке дисципліна, — в серцях мовила вона.
У травмпункті лікар промив рану, розпитав, чи собака щеплена, зрештою відпустив їх додому з порадами не зв’язуватися з чужими тваринами.
— От і все, мій терпець урвався. Сидітимеш удома, якщо не вмієш поводитися, — кинула Ксенія, коли вони повернулися.
Данило, ображений, замкнувся у своїй кімнаті. Ксенія ж повернулася до кухні допрацьовувати свій суп.
— Піди помий руки, сідай їсти, — наказала вона, зазирнувши до нього лише за годину.
Спостерігаючи, як син з апетитом сьорбає, вона відчувала то ніжність, то безмірну любов, то злість. Ніби вже й дорослий, а водночас такий малий… «Коли ж він подорослішає?» — майнула думка. Але одразу ж пригадала собі: навіть якщо провинився, чи варто поводитися з ним, ніби з потенційним злочинцем? Зрештою, не варто й собаку вбивати за такий випадок. Вона повелася, як навіжена, але ж вона мати й хвилюється за дитину! При потребі за нього боротиметься, не лише репетуватиме.
— Ще раз вийдеш, і все. Завтра прийду з роботи, й почую хоч одну скаргу — одразу до батька виряджу, — підсилила вона погрозу.
Вона чудово розуміла, що це несправедливо: не годиться робити з батька «зброю покарання». Та коли виховуєш сина сама, без чоловіка, будь-які засоби здаються прийнятними, аби втримати контроль. Нехай хоча б боїться.
— Добре, — тихо мовив Данило й сховався у своїй кімнаті.
Ксенія помила посуд і завзято витирала тарілки, гучно ставлячи їх на сушку, ніби прагнула випустити пар. «Усе, заспокоїтись треба», — сказала вона собі. Згадала, як Данило у шість років звалився з гірки вниз головою. Вона ж була поруч, але відволіклася на телефон — і не змогла підхопити. Досі перед очима, як він падає, а вона нічим зарадити не може. Тоді все минулось, але могло б закінчитися серйозніше.
Невже можливо все проконтролювати? А далі стане ще складніше — син дорослішатиме, все більше гулятиме без неї, почнуться компанії, сигарети, дівчата… Лячно. Важко бути мамою й не перебільшувати свої заборони. «Де б узяти стільки мудрості?» — думала вона. «От би чоловіка, — але це лише мрія…»
Пізніше вона знову увійшла до Данилової кімнати. Син сидів на ліжку з книжкою. Ксенія сіла поруч:
— Вибач. Я ж хвилююся за тебе, без тебе жити не зможу… Ти — все, що я маю, — промовила вона тихо.
— І ти пробач, мамо, — відповів Данило.
Ксенія обняла сина, провела долонею по його короткій стрижці. Данило не відсахнувся, не пробурчав: «Ну годі, ма-а-мо…» Він розумів, що ліпше потерпіти цю її хвилю ніжності. А Ксенії від того стислося серце і налилася хвиля тепла.
— Рука не надто болить? — запитала вона лагідно.
— Трохи ще ниє… Але не страшно.
За два дні, коли Ксенія саме готувала вечерю, пролунав дзвінок у двері. Вона прочинила й побачила незнайомого високого чоловіка з псом на повідцю.
— Добрий вечір. Це мого Гудвіна вкусив ваш син? Тобто… вибачте, він покусав вашого сина?
— Заходьте, — розгублено відповіла Ксенія.
— Привіт, як ти? — чоловік подивився повз неї. Ксенія озирнулася: Данило виглядав з кімнати.
— Та нормально, — промимрив хлопчик.
— Пробачте, що таке сталося, я хотів би компенсувати… — почав чоловік, та Ксенія його обірвала:
— Вибачте? А якби він накинувся на малечу? Навіщо тримати собаку, якщо ви їздите у відрядження? Він стане безпритульним?
Незнайомець лише мовчки вислуховував її роздратовану тираду. Ксенія й сама відчула, як палає від досади. «Знову реагую, як фурія», — подумала вона, але стриматись не могла.
— Сусідка стверджує, що ваш син винен. Це ж пес, і зуби для нього — єдиний спосіб оборони. Проте я хотів сказати, що прошу вибачення за нас обох — за себе і за Гудвіна. Готовий відшкодувати будь-які збитки, — промовив чоловік спокійно.
— А скільки ви оцінюєте здоров’я мого сина? Гроші все вирішать? Собака дорожчий за дитину? — розпалювалася Ксенія ще більше.
— Я прийшов помиритися, а ви… Істеричка, — кинув чоловік.
— Я не істеричка, я мати! — Ксенію пронизала образа, вона ледь не задихнулася. — Ідіть собі геть з вашим псом. І тримайтеся подалі від нас. Скоро ваша тварина опиниться на вулиці, й тоді…
— Так, ви маєте рацію, я часто подорожую. Колись ми з дружиною вирішили завести собі цуценя, бо дітей не мали. Але вона пішла від мене до іншого, собаку хотіла здати до притулку. Я змилувався над ним і лишив у себе. Змушений часом залишати Гудвіна сусідці, але не думав, що це аж так складно. Вибачте. — Чоловік різко обернувся й вийшов. Ксенія зачинила двері, ледве втримавшись, щоб не грюкнути ними з розлючення.
«Ото грубіян. Прийшов, щось про дружину розповідає… Мені яке діло? А я теж, виходить, накричала. Істеричка…» — із сумом подумала вона.
Щодня, повертаючись із роботи, Ксенія бачила у дворі Гудвіна з господарем. Той намагався чемно вітатися, а вона відвертала голову, корячи саму себе, що не може приборкати злість.
Минуло два тижні. Раннього недільного ранку дверний дзвінок розбудив Ксенію. У халаті й зі скуйовдженим волоссям вона відчинила — на порозі знову стояв той чоловік, а біля його ніг Гудвін на повідцю. Вона розгубилася, не знаючи, як реагувати.
— Пробачте, що без попередження, — почав він винувато. — Маю терміново виїхати на кілька днів, а лишити Гудвіна ні з ким. Бо ж ваша сусідка… ну… Я не хочу повторення історії. Тому звертаюся до вас. Я вже все приготував, вашому синові буде неважко вигулювати його, вони ж гарно порозумілися.
— Гудвін! — почулося з-за спини Ксенії. Пес радісно рвонув уперед, заграв хвостом, Данило аж розквіт. Він навприсядки обійняв пса, той облизав йому обличчя.
— Коли ви встигли потоваришувати? — здивувалася Ксенія.
— Ми з ним щоранку гуляли у дворі, — озвався Данило, не відриваючи погляду від пса.
— То як, зможете пару днів доглянути його? — спитав чоловік.
— Мамо! — Данило глянув на неї, вмикаючи свій «погляд кота зі Шрека» — стояв у самих футболці й трусах.
— Ну що з вами двома робити… — зітхнула Ксенія, усміхаючись.
Чоловік простягнув повідець і почав розказувати, як годувати Гудвіна, коли виводити. Та раптом зиркнув на годинник:
— Даня вже все знає, — кивнув він. — Мені пора бігти, бо на літак не встигну.
Ксенія дивилась, як син заходиться у захваті з новим «другом», і подумала: «Може, воно й на краще. Тепер менше гасатиме двором без нагляду, а замінить це спілкування з псом». Заодно подбає про нього, привчиться до відповідальності. Та й подрузі-приятелю Ваньку все одно нещодавно довелося виїхати.
Собака й справді виявився незлобивим, а Данило сяяв від радості, маючи хвостатого друга. Незабаром і Ксенія до нього звикла: уже не здригалася, коли вночі пес цокав кігтями по ламінату. Рука Данила заживала. Вона пом’якшала у ставленні до Гудвіна. А незабаром мав повернутись чоловік, щоб забрати собаку. Ксенії чомусь стало сумно від цієї думки.
Минув тиждень, і господар Гудвіна з’явився на порозі з дорожнім рюкзаком і пакетом у руках. Усміхаючись, простягнув пакет Ксенії.
— Не треба, — ніяково відмовилась вона.
— Беріть. Це від нас із Гудвіном, — усміхнувся він.
Усередині виявилися велика мушля і коробка цукерок. Чоловік нахилився до пса, що вибіг до нього, й потріпав йому загривок. Гудвін радісно лизнув його в щоку, а потім підбіг до Данила.
— Дивлюся, він тут добре прижився, — мовив чоловік. — Але вистачить гостювати, Гудвіне, йдемо додому.
Пес дивився на нього винувато, махаючи хвостом, проте притискався до Данила.
— Ви ж знову поїдете у відрядження? То може, залиште його нам? Данило звик до нього… Я теж… — сказала Ксенія, беручи мушлю й піднісши її до вуха. — А це шумить?
— Це невелика, зазвичай голосно шумлять тільки великі. Я привезу вам таку наступного разу. — Він ледь посміхнувся. — Зрештою, буду вдячний, якщо ви залишитесь із псом. Мені справді простіше, бо не доведеться перед кожною поїздкою думати, кому його віддати. Ви впевнені, що не заважатиме?
— Що ви. Та й пробачте, що тоді накинулася. Ви, може, голодні після дороги? Залишайтеся поснідати з нами, — оглянулася вона на сина, шукаючи підтримки.
— Стас, зоставайтесь, — втрутився Данило.
— О, ви знайомі? — здивувалася Ксенія.
— Ну так, ми часто разом вигулювали Гудвіна, — пояснив син.
За сніданком Стас повідав, що працює інструктором із дайвінгу, часто виїжджає за кордон. І мушлю ту дістав сам із дна океану. Данило слухав, розкривши рота:
— А це важко — пірнати? — спитав він.
— Спочатку незвично дихати через акваланг, потім легше, — розповідав Стас.
Ксенія бачила, як син ловить кожне слово, і в думці зауважувала: «От би Данилові такого батька». Згадала, як колись поспішила заміж, а можна було почекати…
Відтоді після кожного відрядження Стас навідувався, приносив нову мушлю та лишався в гостях усе довше. Аж поки одного дня не лишився назовсім…
«Людям часто непросто дістати власне щастя. Вони замикаються, роблять помилки, не усвідомлюють власних бажань… і сумують. У псів таких непорозумінь немає. Для них щастя — втішати свого двоногого товариша. І вони щасливі, коли їм це вдається».
