«Мовчиш — отже, щось замислила!» — свекруха увірвалася до квартири й мало не зруйнувала подружжя

Марина з Дмитром саме вечеряли, коли вхідні двері розчахнулися й до оселі майже влетіла його мама — Лідія Петрівна.

— Синку, ти маєш знати ПРАВДУ про свою дружину! — вигукнула вона з порога.

— Мамо, присядь, заспокойся, у тебе ж тиск, — стривожено підвівся Дмитро.

— Отож! — спалахнула свекруха, а тоді повернулася до Марини. — Я сьогодні зустріла твою колегу Олю, і вона все мені розказала!

— І що саме? — спокійно запитала Марина, дивлячись просто в очі гостей.

— Що тебе підвищили ще торік, і тепер твоя зарплата вдвічі більша, ніж у Діми! А він і гадки не мав! Ти від нього це приховувала! — Лідія Петрівна аж задихнулася від обурення.

— То й що? Ми ж у вас грошей не просимо, справляємося самі. Де тут зрада? — Марина поставила чашку на стіл.

— Навесні я просила трохи допомогти з ремонтом на дачі, а ти сказала, що «ні копійки немає». А тепер, виявляється, гроші є! Накопичуєш на розлучення, так?! — стерпним криком перейшла свекруха.

Марина підвелася й звернулася до чоловіка:

— Дімо, будь ласка, принеси з тумбочки у спальні зелену теку.

Дмитро без слова виконав прохання.

— Що це? — здивувався, гортаючи документи. — Вкладні рахунки?

— Так. На Івана і Настю. Я щомісяця відкладаю частину зарплати дітям. Коли відчула, що в цій родині мене вважають чужою, довелося подбати про їхню безпеку.

— Яка ж ти чужа? — обурився Дмитро.

— Пригадай, коли ми купували квартиру на гроші від проданої татової «двушки». Оформили тільки на тебе, «про всяк випадок». Я була вагітна й мовчала, а ти?

Дмитро опустив плечі. Лідія Петрівна знову встряла:

— То була страховка!

— Від кого? Від матері ваших дітей? — голос Марини тремтів. — А тепер дивуєтесь, чому я відсторонена.

— Де сховані гроші, Марино? — не відставала свекруха. — Якщо не в родину, значить, на втечу!

Марина глянувши на Дмитра, сказала тихо:

— Дімо, проведи маму, будь ласка. Більше нам говорити нічого.

— Ага, тікаю! — буркнула Лідія Петрівна. — Запам’ятай: це ти руйнуєш сім’ю! Ви спочатку надто різні були!

Двері зачинилися. Дмитро мовчав.

— Ти думала, що я готую запасний варіант? — нарешті озвався.

— Я не знала. Ти ж мовчав, а мовчання — теж відповідь.

— Я не хочу розлучення. Люблю тебе й дітей. Дай довести, що для мене ти — не тимчасова.

— Тоді доводь, — Марина зітхнула. — Почни з того, що перепишеш квартиру на доньку, а вкладати будемо разом, офіційно й регулярно.

— Згоден. І слово «розлучення» більше не вимовляємо, — усміхнувся Дмитро.

Вони дійшли згоди. Вперше за довгий час говорили не як чужі, а як справжні партнери. Сім’ю тримає відвертість, а не гроші; тиша руйнує, а чесність зцілює.