Він не любить ліфти… Оповідання

Юра народився звичайним, але Аня одразу відчула: з її сином щось не так. Вона заглядала в тьмяні оченята немовляти й не знаходила в них чогось важливого — того, що мало б бути, якби з ним усе було гаразд. І недарма боялася — сімнадцять років життя під одним дахом із сестрою, яка не ходила й жила у своєму незвіданому світі, навчили її думати про таке.

«Тільки б він був нормальним, тільки б нормальним!» — повторювала Аня як мантру всю вагітність, кожну хвилину зовсім безболісних пологів, години його дитинства, що тягнулися нескінченністю.

— Попийте заспокійливого, — радив їй кожен лікар, до якого вона зверталась, невпевнено бубонячи щось про очі й порожнечу в них. — З вашим хлопчиком усе гаразд.

Нічого не було гаразд. Мабуть, вона завжди це знала — все дитинство потайки раділа, що саме вона нормальна, а Надя — ні. Хоч і народилися з різницею у сім хвилин, обидві довго лежали в реанімації для новонароджених — але Ані пощастило, а Наді — ні. Бігаючи стежками залитої сонцем паркової доріжки, збираючи соковиту малину на дачі в бабусі, розв’язуючи складні рівняння на уроках алгебри, Аня не могла позбутися смутного відчуття тріумфу — вона нормальна, а Надя — ні. І ось тепер розплачується за це, тягнучи на собі п’ятирічного Юрика, який щосили лупить брудними черевиками, ставлячи їй синці й бруднячи вчора випрану куртку. Йти лишалося ще дві зупинки, і Аня старалася не зустрічатися очима з перехожими, які дивилися то з осудом, то зі співчуттям, бо від крику Юри закладало вуха.

— Такий великий, а в мами на руках — як не соромно! — каже жінка в зеленому пальті, і від цього Юра заходиться ще дужче.

Коли він був у гарному настрої, вони їхали автобусом — до його улюбленого майданчика у чотирьох зупинках від дому. Так випадково склалося: якось вони поїхали до нутриціолога й, чекаючи на прийом, знайшли той майданчик із літачками й рипучими гойдалками, від яких Юра був у захваті. Тепер доводилося їздити — це краще, ніж слухати його вимогливий вереск.

З роками мантра Ані змінилася — дедалі частіше вона ловила себе на думці, що хоче, аби він зник. Щез, розтанув — так у житті не буває, але ж помріяти можна. Вона уявляла, як прокидається вранці, а в кімнаті — жодного дитячого ліжечка, і Валера досі живе з нею, займаючи свою половину ліжка, смішно розкинувши руки, наче навіть уві сні намагається когось урятувати, зображаючи супергероя. Ні, вона не ображалася на нього — якби міг щось зробити, зробив би. Не було такого, що могло б його налякати. Не було — крім одного: Валера не міг змиритися з тим, що іноді навіть він — безсилий.

У ті рідкісні дні, коли Юрі вдавалося проспати понад п’ять годин, вона й сама могла виспатись, прокидаючись не від його крику, а від того, як сонце торкається обличчя, від того, що мозок нарешті завершив усі потрібні процеси перезавантаження й готовий працювати на повну потужність — що траплялося нечасто. Тоді вона трохи відкривала очі, аби не бачити ліжечко, й вдавала, що їй дев’ятнадцять і вона щойно вийшла заміж. Зараз вона обійме Валеру, а потім вони разом поснідають і підуть — вона на навчання, він — на роботу рятувати людей.

Коли до майданчика залишалося не більше двохсот метрів, Юра раптом заспокоївся і замовк, попросився спуститися на землю й невпевнено почовгав у тісному для нього взутті (на нові, більшого розміру, він категорично не погоджувався, і Аня шкодувала, що тоді не купила всі доступні розміри тих дурнуватих черевиків).

— Ну от, бачиш — он твої улюблені літачки… Давай купимо зараз булочку в кіоску, хочеш?

Юра, загалом, був байдужий до булочок, але це був ритуал, необхідний обом — Аня брала собі велику порцію солодкого капучино, купувала дві булочки з білим кремом, і потім сідала на лавочку, отримуючи заслужену «вуглеводну бомбу» після цього щоденного виснажливого заходу під назвою «з’їздити на майданчик».

Поки вона пила каву, Юра обходив свої володіння, закидаючи піском суперників, якщо такі траплялися.

— Дивіться за своїм сином! — незадоволено дорікали матусі скривджених дітей, і Аня, як звично, вибачалась, навіть не намагаючись пояснити, що вона не винна і що вже тисячу разів говорила йому так не робити.

Сьогодні пощастило — майданчик був порожній, і можна було спокійно пити каву, мружачись від несподівано яскравого сонця, яке хоч і не зігрівало пронизливе жовтневе повітря, усе ж створювало ілюзію тепла, що разом із пухнастою зимовою курткою й гарячою солодкою кавою заколисували Аню, огортаючи її ніжними обіймами…

Вона здригнулася, відкрила очі — спершу нічого не побачила через яскраве світло. Вона намагалася знайти блакитну курточку — в одному літачку, в іншому, на гойдалках… Ніде немає.

Перше, що вона відчула, — це сором’язлива радість. Вона ж хотіла, щоб він зник — і він зник. Але вже за мить на Аню обрушилося нове, раніше їй зовсім незнайоме відчуття — липкий, чіпкий страх, що сковував усе тіло, дихати було важко, не те що поворухнутися.

Повільно, наче її тіло стало дерев’яним, Аня підвелася на ноги й покликала:

— Юро!

Тиша.

— Юрчику!

Жодної відповіді.

Хоча він і рідко озивався на ім’я.

До Ані повернулася здатність рухатися — вона побігла, кидаючись з одного боку в інший, вигукуючи ім’я сина, ледь стримуючи в голосі істеричні нотки, щоб не злякати його ще більше. Але Юри ніде не було. Незабаром до неї приєдналися сердечна бабуся і двоє підлітків, які побігли шукати по сусідніх дворах.

Аня набрала номер Валери.

— Юрчик загубився, — видихнула вона у слухавку.

Це було те, що Валера міг. Він навіть відчув піднесення — нарешті з’явилася нагода зробити щось для сина й для Ані, хоч трохи спокутати своє боягузливе втечу.

Він і знайшов Юру — в одному з дворів по інший бік вулиці. І як хлопчик перейшов дорогу? Чому ніхто не зупинив його — такого маленького, зовсім одного? Коли Валера передав їй на руки тихого Юрика, що солодко сопів на татовому плечі, Аня нарешті розплакалася. Сльози текли по обличчю, мов вода, змиваючи неживі промені осіннього сонця й той сором’язливий проблиск надії, що все вирішиться само собою. Не вирішиться. Юра буде з нею завжди, і тільки від неї залежить, як вони житимуть. Ніхто їх не врятує. Навіть Валера.

— Давай я відвезу вас додому, — запропонував він.

Аня похитала головою.

— Відвези мене до мами.

Вона сказала — до мами, але це означало ще й до Наді, якій, зрештою, пощастило значно менше, ніж Юркові. А отже, їй, Ані, знову пощастило — просто вона раніше цього не усвідомлювала.

У машині Валери, як завжди, чисто, але пахне по-новому — чимось нудотно-солодким, задушливим. Парфуми? Явно не чоловічі. Що ж, значить, у нього хтось з’явився — так і треба було чекати. Аня не стала розпитувати — подякувала за допомогу, взяла зім’яті купюри, хоча аліменти цього місяця він уже платив, і з Юрою на руках пішла на п’ятий поверх (він не любив їздити ліфтом, а істерик на сьогодні їй було вже досить).

Поки Юра розмовляв із Надею їхньою незрозумілою пташиною мовою, показуючи їй картинки в новій книжці, подарованій бабусею, Аня пила на кухні чай із мелісою, їла мамину шарлотку й майже посміхалась.

— Куртка знову вся брудна, — зауважила мама. — Давай я зачищу, встигне висохнути.

Аня кивнула. Тут їй добре й спокійно. Мама — єдина людина, яка її розуміє. Лише Аня не знає, чи хотіла вона коли-небудь, щоб Надя зникла. Про це вона ніколи не запитає маму — так само як не запитає, кого вона любить більше. Раніше їй здавалося, що, звісно, її — вона ж нормальна. Але зараз, відчуваючи, як стискається серце, коли вона дивиться на неземне Юркове обличчя, Аня починає сумніватися у своєму переконанні. Вона прикриває очі й уявляє, що їй п’ятнадцять, і все ще попереду — і зустріч із Валеркою, і перші поштовхи малюка під серцем, і його перший слабкий крик.

— Мамо…

Це слово вириває її з задумливості, і Аня відкриває очі. Син стоїть поруч і смикає її за руку. Вона не пам’ятає, чого він хоче, але йде за ним. З ванної чути шум води — мама запирає куртку. Вони минають ванну й заходять до кімнати Наді. Та сповзла з подушки — їй незручно, і Юра показує Ані: треба поправити. Вперше за ці п’ять років Аня бачить в очах сина щось важливе — те, що так довго шукала. Поправивши подушку й трохи підвівши сестру, щоб їй було зручно дивитись із Юрою книжку, Аня обійняла сина й проковтнула підступні сльози. Все ж таки, їй дуже пощастило з її хлопчиком. Дуже.