— Твоя вагітна коханка телефонувала. Передала привіт! — кинула Ірина у простір, не відриваючись від плити, де на сковорідці шкварчало щось звичне, ніби давно знайоме, як і їхнє спільне життя.
Андрій завмер на порозі кухні. Двадцять років — ціле життя — пронеслися перед очима за одну мить. Ключі вислизнули з його руки, впали на підлогу, дзенькнувши неприємним металевим звуком, що, здавалося, врізався в тишу.
— Що ти несеш? Яка коханка? — його голос здригнувся, видаючи всі страхи та сумніви останніх місяців. Він відчув, як земля йде з-під ніг.
— Аліса. Твоя помічниця, здається? — нарешті повернулася Ірина, схрестивши руки на грудях. — Молоденька така, двадцять п’ять років. Каже, вже четвертий місяць. Вітаю, татусю!
В її очах стояв такий біль, що Андрію захотілося провалитися крізь землю. Або прокинутися. Так, точно — прокинутися і зрозуміти, що це лише кошмар.
— Іро, я все поясню… — почав він, але слова застрягли в горлі.
— Поясниш? — вона хрипло засміялася. — Що саме ти поясниш, Андрійку? Як «розважався» зі своєю секретаркою, поки я бігала по лікарях, намагаючись завагітніти? Чи як брехав мені, що затримуєшся на роботі?
Сковорідка на плиті зашипіла, і запах підгорілого м’яса заповнив кухню. Ірина машинально вимкнула газ, ніби це могло зупинити й усе інше — біль, гіркоту, зраду.
— Знаєш, що найгірше? — її голос упав до шепоту. — Я ж підозрювала. Усі ці твої «наради», пізні дзвінки, відрядження… Але вірила. Як дурна, вірила!
— Ірочко, послухай… — Андрій зробив крок до дружини, але вона різко виставила руку, ніби захищаючи себе невидимою стіною.
— Не підходь! — в її очах блиснули сльози. — Господи, як же огидно… Двадцять років коту під хвіст!
— Припини, — він спробував взяти себе в руки, але голос тремтів. — Давай спокійно поговоримо. Це все… складно.
— Складно? — Ірина знову засміялася, але в її сміху звучали ридання. — Що тут складного? Ти завів молоду коханку. Вона завагітніла. А я… — голос урвався, — я просто стара безплідна зозуля, так?
— Не кажи так! — він усе ж зробив крок уперед, спробував обійняти її.
Ірина вирвалася з його рук, наче ошпарена. Наступної миті гучний ляпас розірвав тишу кухні.
— Забирайся, — прошепотіла вона, голос її тремтів. — Іди до своєї… до неї. Раз вона змогла дати тобі те, чого не змогла я.
— Іро…
— ГЕТЬ ЗВІДСИ! — вона схопила зі столу сільничку й пожбурила в нього.
Андрій відсахнувся, сіль розсипалася по підлозі, білі кристали виблискували у світлі лампи. «Погана прикмета», — майнуло в голові.
— Я зателефоную, — пробурмотів він, відступаючи до дверей.
Ірина мовчки відвернулася до вікна. Її плечі дрібно тремтіли, наче від холоду, хоча на вулиці вже давно було тепло.
Вже у передпокої, похапцем натягуючи пальто, він почув приглушені ридання. Рука завмерла на ручці дверей. Але що він міг сказати? Чим виправдати зраду?
Гучно грюкнули вхідні двері. У спорожнілій квартирі запала гнітюча тиша. Лише цокав настінний годинник — весільний подарунок його батьків. Двадцять років він цокав. Розмірено відраховував секунди їхнього спільного життя.
Ірина повільно опустилася на кухонний стілець. Погляд впав на розсипану сіль. «Кажуть, це до нещастя», — подумала вона і раптом істерично засміялася. Наче без прикмет не було зрозуміло, що її життя щойно розсипалося, як ці білі кристали на темній підлозі.
Телефон у кишені халата завібрував. Ірина дістала його тремтячими руками. СМС від незнайомого номера:
«Пробачте. Я не хотіла, щоб усе так вийшло. Аліса».
— Сучка, — прошепотіла Ірина, стискаючи телефон до болю. — Маленька гадина…
За вікном починав накрапати дощ. Перші краплі застукали по карнизу — ніби хтось грав сумну мелодію на невидимому ксилофоні.
Ірина встала, машинально взяла віник і совок. Поки збирала розсипану сіль, у голові крутилася дурна думка: «А я ж навіть не спитала, кого вона чекає — хлопчика чи дівчинку…»
Вона зупинилася, стиснувши совок у руці. Сіль, дощ, цокання годинника — усе це зливалося в один безперервний потік, ніби життя тепер існувало лише в цих дрібницях. А більше нічого не залишилося.
Андрій сидів у машині, припаркованій біля будинку Аліси, і тупо дивився в телефон. П’ятнадцять пропущених від матері — це, звісно, Ірина зателефонувала свекрусі. Та завжди обожнювала невістку.
— І що тепер? — запитав він у свого відображення в дзеркалі заднього виду. Пом’ятий чоловік сорока п’яти років дивився на нього осудливо.
Телефон завібрував у руці. «Аліса» — висвітилося на екрані.
— Так, мала…
— Ти де? — її голос тремтів, ніби вона ось-ось розплачеться. — Я так злякалася… Вона така страшна була!
— Хто? — не зрозумів Андрій.
— Твоя дружина! Приходила до мене на роботу, влаштувала скандал…
— Що?! — він різко випрямився. — Коли?
— Годину тому… — Аліса схлипнула. — Кричала на весь офіс, що я зруйнувала вашу сім’ю. Кинула мені в обличчя якісь папери… Андрію, це були результати її обстежень. На безпліддя.
Він зі стогоном упустив голову на кермо.
— Я не знала… — продовжила Аліса. — Справді не знала, що у вас не могло бути дітей. Думала, просто не хотіли…
«А я ж знав, — промайнуло в голові. — Знав і все одно…»
— Приїжджай, — попросила вона. — Мені страшно самій.
— Уже їду, — коротко відповів він.
Андрій завів машину, але не встиг рушити з місця — телефон знову задзвонив. Цього разу — мати.
— Так, мамо.
— Ах ти ж… скотина! — у слухавці гримів її голос. — Що ж ти наробив, а? Совість зовсім втратив?
— Мам…
— Мовчи! Ірочка вся в сльозах, ледве заспокоїла. Стільки років разом прожили, а ти?! З цією малолітньою зв’язався!
— Мам, я…
— Я тобі більше не мати! — відрізала вона. — Поки не одумаєшся — не дзвони. І на поріг не показуйся!
Вона поклала слухавку. Андрій опустив телефон на коліна, ніби той раптом став занадто важким. Навколо була тиша, лише двигун машини ледь чутно тремтів.
Він подивився на будинок Аліси. Вікна світилися теплим, затишним світлом. Але туди він зараз не міг. Не міг нікуди.
Андрій вимкнув запалювання. Машина зітхнула і затихла. І він залишився сам у цій тиші, що раптом стала занадто гучною.
У слухавці запікали короткі гудки.
— Твою ж мать… — прошепотів Андрій, ударивши по керму так, що аж стиснув кулаки.
Телефон знову здригнувся — повідомлення від Ірини:
«Документи на розлучення будуть готові за тиждень. Речі забереш на вихідних. Я поїду.»
Він перечитав це кілька разів. Рядки якось не складалися в осмислене ціле. Розлучення. Все. Двадцять років. Чорт. Все рухнуло. Назавжди.
Одразу новий вхідний дзвінок — Аліса.
— Ти скоро? Живіт болить…
— Уже їду! — відповів він, різко вивертаючи кермо, ніби намагався вирватися з усього цього кошмару.
Дощ посилювався, двірники на лобовому склі рухалися з труднощами, місто розпливалося в сірих плямах на тлі скла.
Телефон знову завібрував у кишені — мабуть, знову мати. Андрій навіть не став дивитися. Та яка різниця? Все вже сиплеться, а він досі не може зрозуміти, як це сталося.
Рік тому Аліса прийшла в компанію стажисткою. Молода, така світла, з очима, повними надії… Дивилася на нього з тим самим захопленням, з яким колись дивилася Ірина, у студентські роки. А потім корпоратив, шампанське, випадковий дотик… І ось воно. Він пам’ятав, як виправдовувався перед дружиною, що зайнятий на роботі, а сам возив Алісу по ресторанах, купував квіти, закохувався, ніби знову був молодим. Знімав для зустрічей квартиру, як якийсь хлопчисько, і дивився, як вона світиться від щастя, будує плани, мріє про майбутнє…
«Ідіот, — думав він, вдивляючись у мокру дорогу. — Старий хтивий ідіот».
Телефон знову задзвонив.
— Та що ж таке… — він схопив слухавку, не глянувши на екран. — Алісо, я вже…
— Це не Аліса, — сказала Ірина, і її голос звучав якимось незвичайним спокоєм. — Я зробила тест. Уявляєш? Я теж вагітна.
Все навколо ніби завмерло. Різкий скрегіт гальм. Удар. Темрява.
— Інфаркт, — сухо сказав лікар, беземоційно. — Плюс черепно-мозкова травма. Стан стабільно важкий.
Ірина стояла біля вікна реанімаційної палати, дивлячись на чоловіка, який був весь у проводах і трубках. Поруч сиділа Аліса, її пухкеньке обличчя ховалося в долонях. З-під рук виривалися тихі схлипи.
— Припини ревіти, — процідила Ірина, не піднімаючи очей. — Ти не в серіалі.
— Вибачте… — Аліса витерла очі, намагаючись не дивитися в бік Ірини. — Просто я… ми… дитина…
— Так, так, звісно, — Ірина скривила губи. — Дитина без батька… Як кумедно. А я без чоловіка. Ну, чудово, правда?
— Ви… ви теж…? — Аліса замовкла, дивлячись на ледь помітний живіт Ірини.
— Теж залетіла? — усміхнулася Ірина. — Ага. Двадцять років не виходило, а тепер — бац! Мабуть, від нервів.
У палаті тихо, розмірено попискував кардіомонітор. Дощик, як і останні три дні, стукав по шибках, не даючи забути, що десь там, за межами цього білого світу, життя все ще триває. Дивний, невидимий зв’язок між дощем і тим, що відбувається тут, у цій кімнаті.
— Знаєш, — раптом сказала Ірина, не відриваючи погляду від нерухомого тіла чоловіка, — я ж його з першого курсу кохала. Він тоді такий худенький був, в окулярах… Усі дівчата сміялися, питали: що ти в ньому знайшла? А я бачила, який він насправді…
Аліса мовчала, тереблячи край лікарняної завіски, ніби там, серед тонкої тканини, було щось, що могло її врятувати.
— Потім весілля, — продовжувала Ірина, ніби розмовляючи з порожнечею. — Кільця, фата, все як належить. Мама його навіть раділа: «Хороша, каже, наречена буде». А я, бач, виявилася «бракованою».
— Не кажіть так, — ледве чутно сказала Аліса, її голос був тихим, як шелест осіннього листя.
— А як говорити? — різко повернулася Ірина, її погляд був гострим, як ніж. — Ти знаєш, скільки лікарів я обійшла? Скільки процедур я пройшла? А він мені все твердив: «Не переймайся, люба, і без дітей ми якось…» Брехав. Просто брехав.
— Він вас кохає, — промовила Аліса, але слова не переконали навіть її саму. — Справді кохає. Він завжди про вас говорив.
— Навіть коли він з тобою «того»? — Ірина засміялася, сміх був хрипкий, злий, як друга хвиля розчарування.
Аліса здригнулася, інстинктивно прикрила живіт руками, ніби намагаючись захистити його від цього болю.
— Я думала… думала, що у нас кохання, — прошепотіла вона, дивлячись у підлогу. — Він такий уважний був, такий ніжний…
— А я, значить, — з насмішкою протягнула Ірина, — стервозна дружина-кар’єристка? Безплідна стерва, так?
— Ні! Я не… — Аліса замовкла, не знаючи, що ще сказати.
— Знаєш, що найсмішніше? — перебила її Ірина. — Я ж майже тебе розумію. Молода, закохана… Побачила успішного чоловіка, втратила голову. Я сама такою була. Тільки от невдача — цей чоловік вже мій чоловік.
У палаті Андрій ледь помітно поворухнувся. Обидві жінки подалися вперед, але він знову затих. Це було занадто швидко — життя і смерть в одному тілі, як на терезах, з однієї сторони яких висів їхній спільний світ.
— Що будемо робити? — запитала Аліса, коли настала тиша.
— Що зробиш? — Ірина втомлено потерла перенісся. — Народимо. Обидві народимо. Буде в Андрія Михайловича два спадкоємці… або спадкоємиці. Яка тепер різниця?
— А він? — запитала Аліса, не в змозі тримати в собі це питання.
— А що він? — Ірина подивилася на неї з гіркотою, як на дивну, але все ж близьку людину. — Оклигає — нехай обирає. Хоча… — вона усміхнулася, — вибір у нього так собі: стара дружина з «причепом» або молода коханка з «доважком».
— Я не претендую… — почала Аліса, намагаючись вирватися з цих слів, не дати їм вчепитися в серце.
— Ще і як претендуєш, — перебила її Ірина. — Всі ви претендуєте. Тільки ось що я тобі скажу, дівчинко… — Ірина подивилася їй прямо в очі, вперше за весь цей час. — Я свого не віддам. Двадцять років — це моє, розумієш? Двадцять років… А ти… ти просто вскочила на чужий потяг. Але це не твій маршрут. Не твоя станція.
За спиною м’яко кашлянула медсестра.
— Вибачте, але час відвідувань закінчується.
— Так-так, звісно, — Ірина випрямилася, відпрасувала сукню, ніби воно було зайвим у цьому місці. — Ходімо, чудо горохове. Покажу тобі, де автомат із чаєм. Нам із тобою ще довго тут сидіти.
Андрій прийшов до тями через тиждень. Коли відкрив очі, перше, що побачив, — дружину, яка сиділа у кріслі біля його ліжка, з рукою, дбайливо покладеною на живіт. У голові майнуло: «Як же я раніше цього не помічав?»
— Ір… — його голос був хрипкий, чужий, наче належав не йому.
Вона здригнулася, очі відкрилися:
— З’явився, красунчику? — її слова прозвучали з якоюсь легкою насмішкою. — А я вже думала, ти там, у раю, з молоденькими янголятками фліртуєш.
— Пробач…
— Не починай, — Ірина поморщилася. — Тут був твій адвокат. Квартиру я ділити не буду — можеш не смикатися. Машину теж залиш собі, тобі потрібніше. З роботи я вже звільнилася.
— Що? — Андрій спробував піднятися, обличчя й голос переповнилися тривогою. — Навіщо?
— Повертаюся в Тернопіль. До батьків, — її голос був спокійним, наче вона говорила про щось абсолютно буденне, щось на кшталт того, як вона сама встала з ліжка. — Там повітря чистіше. Для дитини корисніше буде.
— Іро, не треба…
— Треба, Андрійку. Треба, — вона вперше усміхнулася, але це була не радість, а щось схоже на полегшення. — Знаєш, я тут стільки всього передумала, поки ти тут… у відключці валявся. Ти маєш рацію — я справді стара дурепа. Тільки не тому, що вірила тобі. А тому, що боялася жити без тебе.
— Я кохаю тебе, — прошепотів він, ніби ці слова могли щось змінити.
— Кохаєш… — вона кивнула, не дивлячись у його бік. — Напевно. По-своєму. Як звичку, як частину життя. Але я не хочу бути звичкою, розумієш?
Вона встала, відпрасувала сукню, наче з неї впало зайве тягарем, не її:
— Аліса заходила щодня. Плакала, казала, що відмовляється від усіх претензій. Ще дурненька… Я їй залишила номер хорошого гінеколога. І рієлтора — допоможе квартиру більшу знайти. Все ж таки з дитиною в однокімнатній тісно буде.
— Ти… що? — Андрій не міг повірити своїм вухам, він нерозуміюче дивився на дружину.
— А що такого? — вона знизала плечима, ніби щойно сказала щось абсолютно звичайне. — Ми тепер в одному човні. Точніше, в одному становищі… Кумедно, так? Стільки років порожнечі, а тут раптом одразу двоє. Кажуть, біда не приходить одна. І щастя теж.
За вікном гриміла гроза — перша весняна. Вона ніби розривала цей день на частини.
— Не проводжай, — Ірина нахилилася, легко поцілувала його в лоб, ніби це був останній і водночас звичайний жест. — Я вже викликала таксі. Речі відправила. Документи на розлучення підпишеш, коли одужаєш — куди тепер поспішати?
— Іро…
— Знаєш, — вона зупинилася у дверях, повернувшись до нього, — я ж справді тебе кохала. До запаморочення, до тремтіння… А зараз ніби відпустило. Наче вдихнула повітря. Дякую тобі за це. І їй теж дякую.
Вона пішла, тихо зачинивши двері. У палаті залишився легкий аромат її парфумів — тих самих, які він дарував їй щороку на річницю весілля.
Андрій дивився у вікно, де весняна гроза з’єднувала дощ зі снігом. У мокрому березневому місті дві жінки носили під серцем його дітей. Два таких різних, але в чомусь схожих світи. Два різних шляхи, одна історія.
«Цікаво, — подумав він, — а діти будуть дружити? Чи теж усе життя ділитимуть… щось?»
Кінець.
Наймодніші стрижки для жінок після 50 років