— Та нема в мене ніякого чоловіка! Я розлучена! — сказала я, відповідаючи на нічний дзвінок.
— Ваш чоловік, — спокійно й холодно, наче нічого не сталось, повідомив у слухавку незнайомий чоловічий голос, — потрапив під машину й зараз у реанімації.
— Колишній чоловік, — машинально повторюю я.
— У нього в контактах ви вказані як дружина… — сказав той, хто дзвонив.
— Колишня дружина, — втомлено поправляю його.
— Зможете під’їхати?
Ну що тут скажеш… Погодилась.
З Віктором ми прожили двадцять років, виростили сина. І все було б добре, якби не його схильність до «зеленого змія». Під впливом оковитої він часто ставав некерованим…
***
У лікарні я дізналась деталі: виявляється, Віктор, перебуваючи у дуже нетверезому стані, перебігав дорогу в недозволеному місці. Водій не встиг загальмувати, і от результат — складний перелом гомілки зі зміщенням і струс мозку.
— У гіпсі він буде десь три місяці, потім — реабілітація, — сказав лікар і після паузи виразно подивився на мене. — Йому потрібен догляд.
— Ми розлучені, — роздратовано відповіла я.
***
До звичайної палати Віктора перевели за тиждень. Я навідувалася — все ж таки двадцять років разом…
— Олено… — говорив він слабким голосом. — Дякую тобі, що… Що не покинула мене. Я думав… ти взагалі не прийдеш. Після всього… Ну, після того, як ми… Ну, ти розумієш.
— Ну я ж не звір якась, — відповідала я. — Двадцять років же разом були…
— Так, двадцять років… — повторив він і надовго замовк.
Коли я вже збиралася йти, він покликав:
— Олено, — почав він, — а коли мене звідси випишуть… Я навіть не знаю, як далі… Мама зовсім старенька, їй тяжко буде за мною доглядати…
Тут я й насторожилась.
— Ти поки не переймайся, — кажу, — головне, що живий. Вибрався. А далі якось воно буде…
— Олено, — перебиває він. — А може, ти допоможеш мені трохи? Коли випишуть… Ну, поки я на ноги не стану, а?
— Як я можу тобі допомогти? — питаю я.
— Ну… — зам’явся він. — Продукти інколи купити. Ліки там принести…
Дивлюсь на нього — лежить, очі такі… просять, жалісливі. І думаю, а чого б і ні? Допоможу. І погодилась.
***
Через три тижні Віктора виписали. Він одразу ж зателефонував і попросив привезти ліки та трохи продуктів.
Привожу, значить, «замовлення», підіймаюсь у квартиру, де він живе з матір’ю — і там наче Мамай пройшовся!
Посуд брудний, підлога не мита, пилюка скрізь… Віктор лежить на дивані, нога на подушці, телевізор дивиться. Мати його, ну, колишня моя свекруха, Ксенія Анатоліївна, метушиться по хаті.
— Ой, Оленочко, пробач, будь ласка, за такий безлад! Я вже й сама не своя, все біля Віті вожусь-вожусь, а до прибирання руки не доходять… Ти вже не ображайся…
Ну, що робити — довелось прибирати квартиру. Посуд перемила, підлоги протерла, пил витерла, вечерю приготувала. Віктор поїв, помітно повеселішав.
— Оленочко, як же смачно! — майже зі сльозами в очах каже. — Я вже й забув, яка вона — нормальна домашня їжа… А то мама все каші та каші варить, молочні в основному… Я вже від них… Ну, ти розумієш…
— Ксенія Анатоліївна старається, як може, — заступилася я за свекруху. — Їй же вже немало років, між іншим.
— Та я ж не скаржуся зовсім! — поспішно запевнив Вітька. — Що ти! Просто… Просто в тебе завжди краще виходило. Ти завжди добре готувала, що правда — то правда… От твій борщ, наприклад… М-м-м!
Я чудово розуміла, до чого він хилить. І от чесно — так і кортіло сказати: «А чого ж ти мені, поки ми разом жили, таких компліментів не говорив?!»
Але не сказала…
***
За тиждень знову їду до нього. І мене відразу ж із порогу приголомшують проханням.
— Оленочко, — каже свекруха, голос у неї такий винуватий, — а ти не могла б… Ну, якщо зручно… білизну попрати? Бо в нас пральна машинка зламалась…
— А що з нею? — питаю.
— Та хто його зна… — махає рукою Ксенія Анатоліївна. — Чи то мотор, чи ще щось… Майстра викликали — сказав, дешевше нову купити. А на нову грошей нема…
Ну що ж, забрала я ту білизну, випрала в себе. А Віктор тим часом зовсім розслабився — навіть почав зауваження якісь робити, просто як у старі добрі часи.
— А борщик у тебе сьогодні якийсь не такий, — кривиться. — Кислуватий. І м’яса малувато. Раніше ти більше клала…
— Їж, що дають, — відрізала я.
— Та що ти, я ж не скаржусь! — говорить м’яко й очі в підлогу. — Я просто… Ну, зауваження зробив… По-дружньому…
***
Наступного разу, коли я приїхала, свекруха підкотила з новою ідеєю:
— Оленочко, а знаєш що… — почала вона здалеку. — А може, ти до нас переїдеш? Ну… тимчасово? Поки Вітенька повністю не одужає?
Оце мене прямо-таки вибило з колії.
— Пе… Переїхати?
— Ну так! Тимчасово! Ти ж бачиш, як нам важко! Віті постійний догляд потрібен: то укол зробити, то ліки дати, то допомогти підвестись… А я вже зовсім старенька, сил нема… Та й у тебе квартира… Ну, маленька вона, не дуже зручна. А тут просторо, і ми всі разом будемо, як… як одна сім’я…
— Ксеніє Анатоліївно, — кажу спокійно, стримуючи себе, — ми більше не сім’я. Ми з Віктором розлучені вже вісім місяців.
— Формально розлучені! Формально! А по суті… По суті ти ж йому дружина, як була, так і залишилась! Двадцять років разом! Хіба це можна отак узяти й забути? Наче нічого й не було?!
— Можна, — коротко відповідаю. — І треба.
— Оленочко, що ж ти таке говориш? — зітхнула свекруха. — Це ж твій обов’язок! Ви ж у церкві вінчалися, обіцяли одне одному — і в горі, і в радості, у хворобі й у здоров’ї… Пам’ятаєш?
— У церкві я обіцяла зовсім іншій людині, — відповідаю. — Тому, кого кохала. А не алкоголіку, який мене двадцять років принижував і мучив.
Ксенія Анатоліївна аж побіліла.
— Як… Як ти смієш таке казати про мого сина? — прошепотіла вона.
— Я кажу правду, Ксеніє Анатоліївно, — сухо відповідаю.
— Ти… Ти безсердечна! — раптом зірвалася свекруха. — Черства! Бездушна! Покинути хвору людину в біді! А що люди скажуть?! А? Що сусіди подумають?!
— Мені, чесно кажучи, байдуже, — відповідаю.
Краєм ока помічаю, як колишній чоловік зі свекрухою переглядаються і переморгуються — і раптом розумію: тут навколо мене мало не змова сформувалась.
І тут Віктор подає голос:
— Слу-у-у-хай, ну, може, й справді переїдеш до нас поки що, га? Ну на місяць-другий… А там видно буде… Я ж скоро на ноги стану, і ти назад до себе…
— Не переїду, — кажу твердо. — Ні на місяць, ні на два. І ні на день навіть.
— Але чому ж? — почав канючити ще сильніше. — Ну що тобі, складно, чи що? Нам же так важко без тебе…
— Якщо важко — найміть доглядальницю.
— Яку ще доглядальницю?! — обурилась Ксенія Анатоліївна. — Та де ж ми грошей на неї візьмемо? Ми й так ледь зводимо кінці з кінцями!
— Ну тоді терпіть. Або заробляйте — на приватну клініку.
— Олено! — обурилась свекруха. — Та як ти можеш?! Як у тебе язик повертається таке казати хворій людині?!
— То ти не допоможеш? — в унісон з нею запитав Вітька.
— Я й так допомагаю, чим можу, — зітхнула я. — Ліки купую, продукти приношу… Але жити з вами не буду.
— Тоді… Тоді й не приходь більше! — закричала Ксенія Анатоліївна. — Не треба нам така допомога! Самі впораємось!
— Як скажете, — знизала плечима я.
***
Три тижні я жила спокійно. А потім подзвонив Віктор.
— Олено… — почав він. — Ми тут… з мамою подумали… Може, ми були неправі? Може, забагато від тебе хотіли?
— Можливо, — відповідаю сухо.
— Приїдь, а? — голос у нього став тоненьким-тоненьким. — Ніхто тебе переїжджати не буде змушувати, чесно! Просто… Просто допоможи, як раніше. Ми більше нічого не просимо!
Він помовчав, а потім додав пошепки:
— Нам без тебе так погано, Олено… Дуже погано…
І голос такий нещасний-незахищений, аж серце стискається… Ну я й погодилась.
— Добре, — зітхаю. — Завтра після роботи заїду.
— Дякую! — одразу ожив він. — Дякую тобі!
***
Приїхала я — і знову та ж сама картина. Безлад, бруд, у холодильнику пусто. Прибрала у квартирі, приготувала вечерю, ліки купила. Віктор раптом якось знітився, став мовчазним, а Ксенія Анатоліївна дякує за кожну дрібницю… Мені аж незручно стало, чесне слово…
Так минуло ще два тижні. А потім… Утім, про все по черзі.
— Оленочко, — сказала якось свекруха, — а ти не могла б купити нам пилосос? А то наш зовсім зламався, не вмикається…
— Пилосос? — перепитую здивовано.
— Ну, не найдорожчий! — поспішно додає вона. — Якийсь простенький, китайський… За п’ять-шість тисяч гривень… Нам же без пилососа ну ніяк…
— Оленочко, а може, ти наступного разу більше продуктів принесеш? — підключається Віктор. — А то ми економимо-економимо, а все одно не вистачає… І ковбаски хорошої хочеться, і сиру нормального… А то все найдешевше купуємо…
— Оленочко, а може, ти в нас заночуєш? — додає свекруха добиваючи. — Учора Вітеньці вночі так погано було, стогнав-стогнав… А я вже стара, не можу як слід доглядати…
Я, звісно, знову категорично відмовилась. Думала, мене нарешті зрозуміли. Але, як показали подальші події, я їх сильно переоцінила…
***
Наступного тижня приходжу додому з роботи — бачу біля під’їзду таксі. А з нього Віктора вивантажують. Сам на милицях, поряд валіза… А Ксенія Анатоліївна крутиться навколо.
— Олено! — зрадів Віктор, щойно побачив мене. — Раз гора до Магомета не йде, то, значить, Магомет сам… Одним словом, я до тебе переїжджаю. Тимчасово, звісно.
— Вітю, — кажу, намагаючись залишатись спокійною, — скажи, будь ласка, в якій реальності ти зараз перебуваєш?
— Та все нормально! — відповідає. — Кажу ж: не назавжди, ну на місяць-другий… Ти ж не виженеш хвору людину?
І тут Ксенія Анатоліївна теж встряє:
— Оленочко, доню, ну що тобі, важко? Допоможи, га?! Він же постраждав, йому співчуття треба… Я б і сама, та старість уже, сил не маю…
— Ні! — відрізаю я.
— Ну а мені тепер куди? — занив Віктор. — Мама за мною доглядати не може, а грошей на доглядальницю нема…
— А як же місяць тому ви без мене справлялись?
— Ми… спочатку ще якось справлялись… — пробубоніла свекруха. — Але потім з’ясувалось…
— Значить, у лікарню — на доліковування, — сухо кажу я. — Там і догляд буде, і харчування.
— Олено, ну ти ж не можеш бути такою жорстокою! — заблагав Вітька. — Ну де ж у тебе душа? Де серце?
Я вже зібралась відповісти як слід, як Ксенія Анатоліївна заверещала на весь двір:
— Яка ж ти жорстока! Значить, тобі байдуже на обітниці, які ти перед Богом давала?! А що ти синові скажеш, га? Як у вічі йому подивишся, коли дізнається, що його мама — така… безсердечна?!
— Максим — доросла людина, — спокійно відповідаю. — І, на щастя, давно вже розібрався, хто є хто. Ні! Називайте мене як хочете, робіть що хочете, але я своє слово сказала. Двадцять років терпіти, мовчати, підлаштовуватись — досить! Викликайте таксі й повертайтесь до себе!
— А якщо не поїдемо? — раптом питає Віктор і якось недобре дивиться на мене.
— Тоді викличу поліцію.
— І за що? Я ж нічого поганого не роблю. Просто стою біля під’їзду.
— Ага, з валізою. І з очевидним наміром вселитись без мого дозволу.
Віктор помовчав, а потім сказав:
— Олено… невже тобі зовсім мене не шкода?
— Шкода, — чесно відповідаю. — Але й себе, знаєш, теж шкода.
Він уважно подивився, потім кивнув Ксенії Анатоліївні, і та викликала таксі. Поки чекали, свекруха ще намагалася мене «навернути»:
— Одумайся, Олено! Бо гріх це — залишати ближнього в біді!
— Я двадцять років намагалась його врятувати, витягти, — дратівливо кажу я. — Я теж жива людина. І я втомилась.
— А якщо це твій хрест? — повчально каже свекруха. — Від хреста ж тікати — великий гріх, Олено!
— Я свій хрест уже донесла, — усміхаюсь. — Тепер ваша черга.
Таксі приїхало. Віктора туди благополучно завантажили, валізу — в багажник. На прощання Ксенія Анатоліївна висунулася з вікна:
— Пожалкуєш! Ще пожалкуєш!
— Може, й пожалкую, — подумала я. — Але точно не сьогодні.
***
Більше вони не дзвонили й не приїжджали. А ще за днів десять зустріла я на базарі їхню сусідку — тітку Галю. Ну, слово за слово…
— А твої, — каже вона, — знаєш що… Дівчину хорошу знайшли! В медичному вчиться, дуже хороша, смачно готує, прибирає, за Віктором доглядає як за рідним батьком.
— Та ну? — дивуюсь. — А гроші звідки на сиділку взяли? Вони ж постійно жалілися, що нема чим заплатити…
— А Ксенія Анатоліївна дачу продала! — пояснює тітка Галя. — Давно вже хотіла, та все не наважувалась. А тут от наважилась. Каже: здоров’я сина важливіше за дачу.
Ось як воно… Вихід у них був! Просто зручніше було мене експлуатувати безплатно.
— А про мене вони щось говорять? — питаю обережно.
— Та не бери в голову… — махає рукою тітка Галя. — Ксенія Анатоліївна всім скаржиться. І сусідкам, і продавчиням на базарі… Розповідає, яка ти стала черства, що чоловіка покинула, відмовилась допомагати… Але ж у нас народ розумний. Багато хто каже: правильно зробила. Скільки можна терпіти?
Не приховую — було приємно це чути.
Знаєте, іноді, особливо довгими темними осінніми вечорами мене накриває. А раптом я все ж вчинила неправильно? Може, треба було допомогти-зрозуміти-пробачити? Але це — тимчасова слабкість. Я все чудово розумію: якби дала слабину, — вже не вирвалась би.
До речі, Віктор начебто йде на поправку і навіть «зав’язав» зі «змієм». Я щиро сподіваюсь, що в нього й справді все буде добре.
Свекруха дізналася, що квартира записана на невістку: межі у сім’ї