— Валентино, так справи не робляться! Що це таке? Справжнє неподобство! — кричала у слухавку Надія. — Ми ж тобі всю суму перерахували. Так? Так! Розрахувалися з тобою за всі три місяці, як і домовлялися! А що тут коїться?
Жінка говорила на підвищених тонах і була явно обурена станом справ.
Два тижні тому Надія знайшла Валентину за оголошенням і домовилася з нею про оренду будинку в селі. Їм із чоловіком одразу ж сподобався на фото затишний будиночок недалеко від міста. Надія пояснила Валі, що літо вони вирішили провести саме в її домі — невеликому, дерев’яному і дуже затишному. Вони тоді одразу ж домовилися про ціну.
— Якщо для початку хочете з’їздити й подивитися все в натурі, як то кажуть, то в сусідів навпроти є ключ. Вони завжди вдома, — пояснила жінці Валя.
Але дачників, як називали в селі всіх містян, які приїжджали туди на літо, все влаштувало.
— Ні, заздалегідь не поїдемо, нічого туди-сюди мотатися. Будиночок у вас дуже затишний, це видно. І всередині все чистенько. Та й розташований у такому чудовому місці — поле поруч, річка і ліс. Усе, про що ми з чоловіком мріяли. Тож, Валентино, будинок ми орендуємо. Гроші я зараз перекажу. А з першого числа ми вже й в’їдемо, чого тягнути? Добре?
Валентина дуже раділа, що так швидко знайшлися орендарі. Адже гроші потрібні їй були зараз як повітря.
Після розлучення з фінансами стало зовсім скрутно. Старша донька Маша цього року зібралася вступати до інституту. Витрати очікувалися чималі. Та й на молодшому Дениску весь одяг і взуття ніби вогнем горіли. Валя не встигала купувати йому обновки. А тут знову за комуналку плату підвищили. Загалом, одні витрати навколо. А від колишнього чоловіка користі небагато — аліменти він платить, та тільки курям на сміх такі гроші.
— А що сталося, Надіє? — розгубилася Валентина, розбуджена ранковим дзвінком нової квартирантки.
— Що? Це ти в мене питаєш? Та ось не знаю, що! Ми з чоловіком приїхали в будинок, із речами, з продуктами, як і домовлялися з тобою, сьогодні ж перше число. Повну машину завантажили, речі, книжки із собою взяли. А в будинку вже хтось живе! Що це таке! Так справи не робляться, шановна!
— Хто живе? — не зрозуміла Валя. — Це якась помилка, запевняю вас. А ви будинок, часом, не переплутали?
— Ні, не переплутали. Ми поки що при собі, орієнтуємося в просторі. А ось тобі видніше, хто в ньому живе! — продовжувала Надія на підвищених тонах.
— Але я не дозволяла нікому вселятися. Ми ж із вами вже домовилися про оренду будинку, — дивувалася Валя.
— Не знаю! Розбирайтеся самі, хто там та що! А нам тепер що робити? Так сподівалися з чоловіком, що приїдемо і відпочинемо. Виїхали ще на світанку, щоб у затор не потрапити. А тут такий сюрприз отримали! Ну й ну!
— Зачекайте, будь ласка, Надіє. І завчасно не засмучуйтеся. Я зараз постараюся все з’ясувати, — попросила розгублена Валентина.
Їй не хотілося втрачати клієнтів, адже частину грошей від оренди будинку вона вже витратила. А тепер доведеться повертати всю суму.
— Добре, ми почекаємо. Але недовго, — невдоволено промовила Надія. — І то тільки тому, що будинок твій нам дуже сподобався.
Валя відшукала у списку абонентів номер сільської сусідки й надіслала виклик.
— Тьотю Клаво, вибач, що розбудила, справа термінова в мене, — закричала у слухавку Валя.
— Та нічого, нічого. Я вже не сплю. Сама хотіла тобі дзвонити. Тут така справа… Думаю, невже ти передумала будинок здавати? — промовила сусідка.
— Та не передумала, у тім-то й річ! Хто в моєму будинку зараз, скажи мені на милість? — ще голосніше крикнула Валя.
— Та ці… як їх? Рідня твого мужика. Ну сестра, чи що, його? Зі своїм чоловіком. Ось, згадала — Вірка! Нахабна така. Пам’ятаєш, вони ще все приїжджали без запрошення до твоїх батьків, доки ті живі були, пом’яни їх Господи. Ще казали, що вони тільки в лазні попаритися. Мовляв, лазню вони дуже поважають. А самі по три дні жили.
— Я не зрозуміла, тьотю Клаво, у будинку зараз Карпови, чи що? Вірка з Петром?
— Та так, вони. І з дітьми своїми. Учора ще приїхали, звечора. У будинку й ночують, — розповідала пильна сусідка.
— Тьотю Клаво, та навіщо ж ти їм ключ дала? Ти що наробила? Адже я вже здала будинок! — із досадою випалила Валентина.
— Та хто їм давав? Ти що! Хіба я могла без твого дозволу дати? Самі вони, замок збили — чи багато там сили треба. Ломиком підчепили й відчинили. Я, чесно тобі скажу, Валю, думала, що вони з твого відома вселяються. Ось тільки варварства такого не зрозуміла. Є ключ — навіщо ж ламати? Ну що за люди! Одне слово — нахабні.
— Я зараз їм спробую додзвонитися, десь номер був. А ти, тітко Клаво, терміново дзвони до нашого дільничного. Не зволікай ні секунди. Поясни, що злам був, і в сусідній будинок проникли сторонні. Добре? Дуже тебе прошу, допоможи мені!
— Та годі, що ж. Подзвоню, мені ж не важко. Тим більше тепер, коли я знаю, що вони нахабно влізли, варвари. Ну й люди! А може, нам із моїм дідом теж піти? З метою простежити, щоб вони там нічого не накоїли? Ти не переживай — у діда рушниця є, мисливська. Ми із собою візьмемо, — одразу підбадьорилася сусідка, передчуваючи незвичайну й захоплюючу історію.
— Не треба, навіщо? Я зараз сама приїду, — відповіла Валя.
До села від міста їхати хвилин тридцять, не менше. Тож доведеться поквапитися. Дзвонити нахабам Валентина не стала. Зараз приїде й сама, на місці в усьому розбереться.
— Надіє, вибачте заради Бога. Я тільки все з’ясувала. Це рідня мого колишнього чоловіка вселилася без дозволу і без мого відома. Я нічого не знала, чесно. Зламали замок і влізли. Зараз ми їх виженемо, і ви зможете в’їхати в будинок. Почекаєте? — Валентина, на ходу накидаючи спортивний костюм, уже спускалася сходами, до машини.
— Почекаємо. Але ти вже поквапся, Валю, — відповіла Надія, якій дуже не хотілося втрачати таке затишне й недороге житло.
Коли Валентина під’їхала до будинку, там уже повним ходом кипіла битва.
Прибулий за дзвінком сусідки дільничний писав протокол про злам і проникнення в чуже житло. По всьому було зрозуміло, що з першого слова вигнати нахаб у нього не вийшло. Ну і закон вимагав документа.
— Ну, який злам? Яке проникнення? Ви що, з глузду тут усі з’їхали, у своєму селі? — гучним голосом обурювалася Вірка. — Тут же наші родичі, рідні нам люди жили! Вони завжди раді були, коли ми приїжджали!
— Дане житло — а саме будинок, за документами належить Семеновій Валентині Іванівні. Чи є у вас дозвіл від господині на те, щоб тут перебувати, а тим більше — проживати? — суворо запитав дільничний.
— Ну от! Я ж кажу вам — Семенова, рідня вона нам. Чоловік її, Семенов Михайло, братом мені двоюрідним доводиться. Він нам і дозволив приїхати сюди!
— Чоловік! Ой, не смішіть ви мене! — вставила слово Клавдія, яка теж була присутня на місці розбірок.
Її мовчазний чоловік, який прийшов із нею, хоч був і без рушниці, але дивився на всіх дуже суворо й несхвально.
— Та Мишко ваш уже два роки як не чоловік Валентині! Іншу собі знайшов! — охоче оголосила сусідка Клавдія. — І чого ви приперлися в чужий дім, узагалі незрозуміло. Самоуправством займаєтеся!
— А ви хто, власне? — глянула на неї Вірка суворо. — І що тут робите? Не лізьте, куди вас не просять! Ідіть у своїх справах, без вас розберемося.
— Ой, не можу! Гляньте-но на неї — одразу забула, хто я така. Пам’ять відбило. Кілька років моталися сюди всім сімейством без запрошення. А тепер вдає, що не знає мене! — не забарилася з відповіддю гостра на язик Клавдія. — Ви, товаришу дільничний, Павло Петрович, запишіть — вони ломиком замок зламали. Я у віконце все бачила. І в суді все підтвердити зможу.
— Та який суд! Ти що, бабо, не при собі? — закричав чоловік Вірки.
— А ну тихо! — гаркнув дільничний. — Дайте відповідь мені, як ви проникли в будинок. Був злам чи ні?
— Ну що ви, товаришу слідчий, який злам? Що ми, бандити якісь, чи що? — Вірка змінила тон на більш улесливий і м’який. — Михайло, брат мій двоюрідний, ну той, що чоловік господині будинку, я ж вам пояснила…
— Я зрозумів… Можете продовжувати.
— Ну так, чоловік! Наївся груш! — не втрималася Клавдія.
— Ну ось він, Міша, тобто Михайло, він нам і дозволив, — злобно зиркнувши на сусідку, відповіла Вірка. — Каже мені телефоном — замочок там хисткий, і ключ, мовляв, не потрібен. Вселяйтеся і живіть на своє здоров’я. Там, каже, все одно будинок порожній стоїть. Ось ми й вселилися. Нам повітря потрібне і природа. У мене діти слабкі, застуджуються часто. Імунітет їм треба підвищувати. Ми пожити тут думали, щоб оздоровитися. Ну а будинку навіщо ж порожніти, справді? Господарі померли. Шкода господарів як, — уже мало не плакала Вірка.
У цей час захекана Валентина забігла в будинок. Віра одразу змінилася на обличчі.
— Ой, Валюша! Як добре, що ти приїхала. Скажи цим людям, що ми не чужі вам… І тобі теж.
— Ні, не скажу! Ми з вами чужі. Відтоді як Мишко мене покинув, його рідні для мене більше не існує. Ми й раніше з вами не особливо товаришували, а тепер уже й поготів. А що ви тут робите, у моєму домі? Ну, викладай!
— Як же так, Валю? — обурився чоловік Вірки. — Мені Михайло сказав, що ви з ним підтримуєте гарні стосунки. Заради дітей, так би мовити. Та й допомагає він тобі, гроші дає регулярно. Тож ти на нього ображатися не можеш. Та й на нас теж — ми з Вірою взагалі ні до чого.
— Я питаю, як ви додумалися до такого — залізли без дозволу в мій дім? Що це за нахабні витівки?
— А нам Міша дозволив! Михайло! Він теж, між іншим, має право на частку в цьому будинку. Скажеш — ні? Забула, скільки він тут наймитував на твоїх батьків? А тепер і приїхати сюди не може, — озлоблена Вірка знову ввійшла у свою роль.
— Господи, яка маячня! Навіть і слухати не буду. Павло Петрович, допоможіть мені вигнати з будинку сторонніх, — звернулася Валя до дільничного. — І якщо вони зараз же поїдуть, то я згодна їх не карати.
— Ви все чули? Негайно звільняйте будинок і дякуйте господині, що справу на вас не порушуватимемо.
— Яка ж ти все-таки невдячна! Усе добро наше забула! — нишком шипіла Вірка, збираючи в сумку речі, розкидані по будинку. — І Мишко їй одразу поганий став, і ми теж погані. Дім свій пожаліла для нас, розвалюху цю сільську! Фу, яка ти!
— Сама ти розвалюха! Міська при цьому! — вставила своє слово задоволена перемогою Клавдія. — Швидше давай, ворушися. Там люди чекають.
— Тьотю Клаво, допоможіть мені прибратися тут швиденько. А то квартиранти вже понад годину в очікуванні мліють. Так незручно перед ними, просто жах!
— Та допоможу, Валю, допоможу, звісно! Чому б хорошій людині не допомогти. Зараз ми швидко все тут відмиємо, після цих гадюк. Дід, а ти чого встав? Хапай відро та неси нам води з колодязя.
За тридцять хвилин Надія з чоловіком уже входили у звільнений від самовільних мешканців і дочиста відмитий будинок.
— Заради Бога, вибачте, що так вийшло, — попросила їх Валентина. — Я не винна. Хто ж знав, що ці люди до такого додумаються. Не ображайтеся на мене.
— А вони й не будуть ображатися, так? Я їм за це молочка козячого принесу. Від моєї Ларочки. Любите молочко козяче? Воно ух яке корисне! — запропонувала новим квартирантам тітка Клава.
— Дуже любимо. Дякуємо вам! Не відмовимося від молока. До речі, будемо знайомі, я Надія.
— А я Клавдія Миколаївна. А це мій чоловік, Ілля Васильович. Якщо щось буде потрібно, одразу до нас звертайтеся. Допоможемо і підкажемо.
Валентина їхала додому в місто зі спокійною душею. Як добре, що все так мирно вирішилося. І гроші не треба повертати.
Удома вона подзвонила колишньому чоловікові. Робила це жінка дуже рідко, але сьогодні не витримала. Час було висловити йому все, що в душі накипіло.
— Ти що собі дозволяєш, нахаба такий? Чужим будинком розпоряджаєшся, як своїм! Хто тобі дозволяв селити туди Карпових, та ще таким варварським способом? Вони ж у домі замок зламали!
— Ой, та годі тобі, кинь! Що сталося? Ну пожили б вони там із тиждень-другий. Розвалився б твій будинок від цього? Ні! Якою була ненормальною, такою й залишилася. Простіше треба з людьми бути, простіше, Валюшо. І людянішою.
— Усе з тобою ясно. Усе та ж позиція. Добре бути щедрим за чужий кошт, так? Ну так от, попереджаю тебе — якщо ще раз таке утнеш, і тебе, і рідню твою засаджу. І близько до мого будинку не підходьте!
Валентина з радістю відключилася й подумала про те, що дуже гарне рішення вона ухвалила свого часу. У той момент, коли розійшлася з Михайлом.
— Стоп! Я не зрозуміла! А чому це я маю займатись організацією ювілею твоєї мами, ще й безкоштовно?