Дбайливий чоловік

– Андрюшо, що ти робиш? – розплющивши сонні очі, перелякано запитала Катя, побачивши чоловіка, що нахилився над нею у якійсь неприродній позі.

– Що-що? Лягаю спати.

– Твоя половина ліжка там, – Катя показала на вільний бік зліва.

– Знаю. Підковзнувся. Що тепер? Подумаєш, розбудив, теж мені трагедія, – невдоволено пробурмотів Андрій, лягаючи на свій бік і загортаючись у ковдру.

– Андрію, але ж я просила бути обережнішим. Мені рано вставати, я не висипаюсь. Це ти вічно до четвертої ранку сидиш за своїм комп’ютером, а потім зранку все одно свіжий, як огірочок, – Катя зітхнула. Скільки разів вона говорила про це з чоловіком, а все по-старому. То він щось спалить на кухні, і доводиться вставати провітрювати, то розігріє якусь готову їжу з супермаркету, домашньої йому мало, а запах такий, що не заснути, то, як сьогодні, почне перевертатися ведмедем.

Катя повернулася на правий бік і вже збиралася заплющити очі, як її погляд впав на зап’ястя лівої руки.

Вона навіть сіла від несподіванки.

– Андрію, Андрійчику, а де мій браслет із гранатами? – вона трохи труснула чоловіка за плече.

– Чого тобі знову? – невдоволено пробурмотів він.

– Андрію, браслет зник. Розумієш, його немає на руці, – у Катіному голосі послухалась паніка.

– Може, у ванній залишила? Спи. Вранці знайдеш.

– Ні. Я пам’ятаю, що лягала, і він був на руці.

– Ну, значить, розстібнувся й закотився. Я ж сказав, вранці знайдеш, – Андрій із невдоволеним виглядом відвернувся від дружини й за хвилину вже хропів.

А от Катя тепер не могла заснути.

– Андрію, його ніде немає, – у п’ятий раз перевертаючи ліжко, зранку сказала Катя чоловікові.

– У ванній подивися.

– Дивилася. Вже раз п’ятдесят подивилася. Увесь дім перевернула. Немає його, – Катя була дуже засмучена. Браслет був подарунком сина. Хлопець сам заробив і сам купив його матері.

Якщо чесно, у Каті взагалі не було золотих прикрас. Лише обручка, яку чоловік купив колись давно на весілля, і старі мамині сережки.

І ось наближалося її сорокаріччя. Вони йшли із сином повз ювелірний магазин. Катя мимоволі затримала погляд на золотому браслеті з гранатами у вітрині.

– Подобається? – запитав Степан.

Катя лише кивнула.

– Так купи, – одразу запропонував син.

– Що ти, – Катя злякано відмахнулася. – Теж скажеш. Гроші марнувати. От у тебе випускний у школі скоро, батькові на машину треба шини міняти. А я буду на дурниці витрачатися.

– Мамо, але ж тобі хочеться. І гроші є. Ти ж керівник фірми, зарплата хороша, а собі нічого не купуєш.

– Чому це не купую? – образилася Катя. – Чоботи нові зимові купила, – сказала й засмутилася. Згадала, як чоловік її за цю покупку відчитав:

– Знайшла, на що гроші витратити! – забурчав Андрій, побачивши в дружини нові чоботи. – Щороку нові купуєш. Коли вже економною станеш? Обережніше носити треба, щоб на п’ять років вистачило.

Катя лише винувато опустила голову. Звісно, чоловік мав рацію. Але вона дуже любила красиве й нове взуття й раз на рік дозволяла собі таку покупку. То туфлі, то зараз чобітки.

Катя похитала головою, відганяючи неприємні спогади.

– Ось капелюшок купила, сумочку, – продовжила вона синові перераховувати покупки для себе.

– Це необхідність, мамо. Попередній капелюшок уже старий, колишня сумочка порвалася. А для душі? – не заспокоювався син.

– Що там для душі. На справу гроші треба витрачати, та й зайвих немає. А браслети – це так. Забаганка.

На цьому вони й закінчили розмову.

За два дні до дня народження Каті вони з сином знову у торгівельному центрі проходили повз той самий ювелірний магазин.

– Мамо, зайдемо. Мені дуже треба, – потягнув Катю за руку Степан.

– Куди? – Катя спочатку навіть не зрозуміла, але син показав рукою у бік ювелірного.

– І що ти хотів тут? – Катя трохи здивувалася, але за сином повільно, озираючись навсібіч, зайшла в магазин.

Вона так задивилася, що навіть не помітила, як хлопець кудись зник. Катя ходила й розглядала вітрини. Її очі розбігалися.

— Мамо, мамо. Приміряєш? — змусив її прокинутися голос сина.

Він стояв поруч із продавчинею й разом із нею усміхався до Каті.

— Що, сину?

— Браслет, звісно. Оцей, із гранатами.

— Не треба, — спробувала відмовитися Катя. От примха. Міряти. Все одно купувати не будуть.

— Ну, будь ласка. Давай подивимося, як він виглядатиме на твоїй руці.

Катя покірно простягнула руку продавцю-консультанту.

— Хоч кілька секунд потримати на руці, — подумала вона зі смутком.

— Подобається? — запитав Степан, але Катя нічого не відповіла, так захопилася розгляданням браслета на своїй руці.

— Все, ходімо, — потягнув її за рукав за кілька хвилин Степан.

— Зачекай, я ж не зняла браслет, — Катя зібралася його розстебнути, але нічого не виходило. Вона озирнулася. — Ще й продавчиня кудись відійшла.

— Так іди, якщо тобі подобається. Навіщо знімати? — рішуче сказав Степан.

— Вітаємо з покупкою. Чекаємо на вас знову. А це наша картка знижок, — поруч, ніби з-під землі, з’явилася усміхнена продавчиня.

Катя всміхнулася їй у відповідь і в здивуванні взяла чек, картку й, слідуючи за сином, вийшла з магазину.

— Сину? Як? Що це? Звідки?

— Мамо, це тобі мій подарунок. Я знаю, сорок років не святкують. Тому й привів тебе сюди раніше.

— А гроші?

— Заробив, реферати в Інтернеті писав.

— Так навіщо мені? — Каті стало ніяково. — Собі б щось купив. Тобі ж потрібніше, — завела вона свою звичну пісню.

— Я взагалі-то для тебе старався. А все, що мені треба, ти й так купуєш.

Катя ледве не розплакалася від надлишку почуттів.

Уперше за сімнадцять років у неї на руці сяяла нова прикраса.

У юності їй теж прикраси не купували. Коли бабуся змусила матір Каті проколоти доньці вуха, мати віддала їй свої старі сережки, а гроші, які бабуся дала на нові, забрала собі.

— Мені потрібніше, — сказала мати. — А бабуся все одно не зрозуміє, що сережки у тебе старі. А ти їй не скажеш, — сказала Каті Лідія Іванівна й строго подивилася на доньку.

Катя покірно кивнула.

Новим було лише обручка на весілля. Але це була скоріше необхідність, а не прикраса. Як без обручки заміж виходити? Гості не зрозуміють, ось наречений і купив. А то б теж не став. Собі він теж купив обручку, але не надів жодного разу після весілля.

— Берегти треба. А ти своє навіщо носиш? — часто відчитував він дружину. — Зітреш зовсім. Усе, аби перед іншими похвалитися, що заміжня.

Катя слухала чоловіка, але обручку не знімала.

І ось тепер син. Ще школяр! Заробив і просто так подарував їй золотий браслет із гранатами.

— Це ж які гроші?! Скільки йому довелося витратити сил?!

Відтоді Катя з браслетом не розлучалася. А сьогодні він зник.

— Андрію, допоможи. Давай разом пошукаємо, — не заспокоювалася Катя. Вона була вже майже на межі сліз.

— І що я синові скажу? Він так старався, — подумала вона й сильно закусила губу, щоб стримати сльози.

— Сама шукай. Мені ніколи. Нічого було купувати. Тільки гроші ти зі своїм сином марнуєш. Ніякої ощадливості. Працюю я на вас, працюю, а толку.

— Нашим сином.

— Ні вже, марнотратством він у тебе пішов. У ньому взагалі нічого мого немає. Якби був у мене, давно став би господарем, а так, – Андрій розчаровано махнув рукою. — Мені ніколи, — кинув він на прощання й вийшов.

Катя знову взялася за пошуки. Навіть на роботу не пішла. Але нічого не знайшла.

— Та що ж це таке? Пів року тому зник годинник, тепер браслет, – Катя почала сердитися. — Куди що з дому може подітися?

Годинник у Каті був не новий, носила його вже років вісім. Вона купила його собі з перших відпускних на новій посаді. Її призначили керувати фірмою, зарплата зросла. Вона рік збирала, додала з відпускних і купила собі гарний, фірмовий годинник. Виглядати ж треба було відповідно. У її колег були й дорожчі.

І ось він зник.

Вона точно пам’ятала, що, прийшовши додому, зняла його й поклала, як завжди, на тумбочку в передпокої.

А вранці почала збиратися на роботу — немає.

І вдома нікого не було. Тільки Андрій, Степан і Катина мати забігала на хвилинку.

— Андрію, ти не бачив мій годинник? — запитала вона тоді.

— Де я його бачитиму? Кидаєш, де попало. Скільки я казав — бережи речі, клади на місце.

— Так я на місце й поклала. Туди, куди завжди. На тумбочку, — почала виправдовуватись Катя.

— Не знаю. Може, Степка взяв, щоб своїм дівчатам подарувати, — буркнув Андрій.

— Що ти таке кажеш? Яким дівчатам? Чому ти весь час на сина нападаєш? — Степан на той час уже навчався на третьому курсі університету. — І навіщо синові мій годинник? Він же знає, якщо зникне, буде скандал. Це по-перше. А по-друге, ти це серйозно? Син мені на Новий рік подарував сережки й каблучку з сапфірами, щоб потім украсти мій копійчаний, порівняно з прикрасами, ще й старий, хоч і фірмовий, годинник? — обурення охопило Катю.

Знову Андрій усе валив на сина. За що ж він так не любить хлопця? А Степан давно вже серйозно підробляв. І навіть перед цим Новим роком знову затягнув матір до ювелірного магазину.

— Сину, не треба, — опиралася Катя. — У мене все є. Ось браслет (тоді він ще був на місці) із червоними камінцями мені дуже подобається, — покрутила вона рукою з гранатовим браслетом.

— А тепер купимо щось із зеленими чи синіми, — не вгамовувався Степан.

— Не треба витрачати гроші, — Катя спробувала прикрикнути на сина.

— А це не витрати. Це інвестиція, — лише усміхнувся він.

І вони вибрали комплект із сапфірами. Катя боялася навіть на чек подивитися.

Ось про цей подарунок і згадала Катя, коли чоловік спробував дорікнути синові не тільки у марнотратстві, а й у крадіжці.

Годинник так і не знайшли. Катя купила новий, як тільки відкрили магазини після новорічних свят.

Ні годинник, ні потім браслет так і не знайшлися. Катя спеціально затіяла генеральне прибирання. Усе по одній речі переглянула. Немає ніде.

— Катю, Катю, ти куди поспішаєш?

Катя озирнулася й побачила свою подругу.

— Галя? Стільки років тебе не бачила, — зраділа Катя.

— Ну, не сто років. Стільки не живуть, — засміялася Галя. — Ходімо кави вип’ємо? Якщо що, я плачу.

Катя кивнула. Вони зайшли до кафе. Замовили каву й тістечка.

Галя жваво щебетала. Коли подруга вкотре піднесла кружку з кавою до рота, рукав її блузки з’їхав.

Катя застигла від несподіванки.

— Що дивишся? — з усмішкою запитала Галя. — Так, я його ношу. Він мені дуже подобається. Як я цей браслет із гранатами в тебе побачила, просто захопилася. Хотіла собі хоч схожий знайти. Але не було. Та ти не засмучуйся, — Галя раптом заспокійливо погладила Катю по руці. — Заробиш, купиш новий.

Катя у відповідь лише нервово ковтнула.

— Я ж розумію, — продовжувала Галя. — Фінансові труднощі. Мені Андрій усе розповів. Тебе звільнили, Андрію зарплату урізали, а треба за університет Степанові платити. Ось Андрій і запропонував мені купити цей браслет, бо ти сама мені його запропонувати соромилася. І чого соромилася? — Галя знову усміхнулася Каті. — Катю, та не засмучуйся ти. І тістечка їж. Я заплачу. А потім ти мене запросиш, коли знайдеш роботу.

— Галю, дякую тобі. Дякую тобі за все. Але мені час, — Катя поспіхом підвелася з-за столу, дістала кілька купюр і кинула їх на стіл під здивованим поглядом подруги.

— Катю, ти куди? Ми ще не договорили.

— Потім, потім, усе потім, — Катя кулею вилетіла з кафе.

— Фінансові труднощі? Мене звільнили? Йому зарплату скоротили? — бурмотіла Катя, мчачи додому.

Так, вона попросила Андрія переказати їй гроші, щоб сплатити за навчання сина.

Вони так домовилися. За навчання платить батько.

— Нехай Степан сам за себе платить, не вельможний пан. Працює вже, — завів свою звичну платівку Андрій.

— Ні, — у цьому питанні Катя була непохитна. — Ми відразу домовилися, що за навчання платить батько, тобто ти, тому що я оплачую комуналку, їжу, купую всім речі й у тебе грошей не прошу. Чому не син сам? Тому що ми — батьки! Гроші Степана — це його. Подивися, він і тобі, і мені подарунки купує, у дім речі приносить. Але за його навчання платимо ми, — знову з акцентом повторила Катя.

І через тиждень Андрій все-таки дав гроші.

— Через тиждень після того, як зник браслет, — прошепотіла Катя.

— Як тобі не соромно? — накинулася вона на чоловіка, ледве переступивши поріг дому. — Значить, «підковзнувся» ти тієї ночі? — Катя вперше за все їхнє спільне життя була схожа на розлючену фурію. — Це ти браслет у мене з руки зняв. А мені казав, що я загубила. Як я могла загубити, якщо спеціально, крім замка, ще й у ювеліра закріпила для надійності? Зняв і продав його Галі.

— Ну і що? — навіть не став заперечувати Андрій, а перейшов у напад. — Кому потрібен твій браслет? Так, цяцька. А я гроші на справу пустив. Що мене весь час «доїти»? Могла б мені гроші віддати, а то браслет він мамі купив.

— Тобі? Гроші? А тобі своїх мало? Я у тебе із зарплати тільки на їжу трохи прошу та на навчання синові. Твоїми підробітками навіть не цікавлюся. Сама бензином твою машину заправляю. А тобі все мало?

— Ти своїми грошима не вмієш розпоряджатися. Скільки разів казав — не витрачай, збирай. А ти своє.

— Збирати? А що збирати, якщо ти в мене фактично на утриманні? — Катя вперше дозволила собі дорікнути чоловікові грошима. — Сина я повинна забезпечувати, але не дорослого чоловіка. І ще й звітувати перед цим чоловіком, куди витратила власноруч зароблене. Тепер тобі ще й син щось винен? Ти багато переді мною звітуєш?

— Я не чоловік, а чоловік у сім’ї, і я розумніший за тебе. І я все в сім’ю хочу, а не на дурниці.

— Не на дурниці?! А коли ти всі гроші на ремонт машини в мене випросив, так що на хліб не залишилося, я раптом дізналася, що ти, виявляється, чверть мільйона позичив колезі?

— Я свої гроші віддав і під відсотки. Повинен же я якось заробляти? А машина — спільна. Їздите зі мною — платіть, — вже на крик перейшов Андрій.

— Я зрозуміла, — Катя різко заспокоїлася і вже абсолютно спокійно сказала: — Геть!

— Що? — зробивши здивоване обличчя, запитав Андрій.

— З речами — на вихід, я сказала. На збори — година. Все, що залишиться, сама на сходовий майданчик викину.

Андрій ніяк не хотів зрозуміти, що Катя не жартує. Їй навіть довелося самій зняти валізи з антресолей і кинути їх чоловікові.

— Ну й подумай, ну й піду, — бурмотів Андрій ображено, збираючи свої речі. — Наживетеся без мене. Автобусами наїздитеся. Через тиждень прибіжиш. Браслет я продав… І що? Вам же гроші й віддав. На справу, до речі, за навчання заплатити. Що з того браслета було? Через браслет чоловіка позбавлятися! Ніколи в тебе розуму не було й не буде.

Коли за чоловіком зачинилися двері, Катя раптом із полегшенням зітхнула.

— І чому радію? — запитала вона себе. — Адже життя розвалилося, — але все одно продовжила щасливо усміхатися.

Як думаєте, чому?

Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓

Дбайливий чоловік