– Андрюшо, що ти робиш? – розплющивши сонні очі, перелякано запитала Катя, побачивши чоловіка, що нахилився над нею у якійсь неприродній позі.
– Що-що? Лягаю спати.
– Твоя половина ліжка там, – Катя показала на вільний бік зліва.
– Знаю. Підковзнувся. Що тепер? Подумаєш, розбудив, теж мені трагедія, – невдоволено пробурмотів Андрій, лягаючи на свій бік і загортаючись у ковдру.
– Андрію, але ж я просила бути обережнішим. Мені рано вставати, я не висипаюсь. Це ти вічно до четвертої ранку сидиш за своїм комп’ютером, а потім зранку все одно свіжий, як огірочок, – Катя зітхнула. Скільки разів вона говорила про це з чоловіком, а все по-старому. То він щось спалить на кухні, і доводиться вставати провітрювати, то розігріє якусь готову їжу з супермаркету, домашньої йому мало, а запах такий, що не заснути, то, як сьогодні, почне перевертатися ведмедем.
Катя повернулася на правий бік і вже збиралася заплющити очі, як її погляд впав на зап’ястя лівої руки.
Вона навіть сіла від несподіванки.
– Андрію, Андрійчику, а де мій браслет із гранатами? – вона трохи труснула чоловіка за плече.
– Чого тобі знову? – невдоволено пробурмотів він.
– Андрію, браслет зник. Розумієш, його немає на руці, – у Катіному голосі послухалась паніка.
– Може, у ванній залишила? Спи. Вранці знайдеш.
– Ні. Я пам’ятаю, що лягала, і він був на руці.
– Ну, значить, розстібнувся й закотився. Я ж сказав, вранці знайдеш, – Андрій із невдоволеним виглядом відвернувся від дружини й за хвилину вже хропів.
А от Катя тепер не могла заснути.
– Андрію, його ніде немає, – у п’ятий раз перевертаючи ліжко, зранку сказала Катя чоловікові.
– У ванній подивися.
– Дивилася. Вже раз п’ятдесят подивилася. Увесь дім перевернула. Немає його, – Катя була дуже засмучена. Браслет був подарунком сина. Хлопець сам заробив і сам купив його матері.
Якщо чесно, у Каті взагалі не було золотих прикрас. Лише обручка, яку чоловік купив колись давно на весілля, і старі мамині сережки.
І ось наближалося її сорокаріччя. Вони йшли із сином повз ювелірний магазин. Катя мимоволі затримала погляд на золотому браслеті з гранатами у вітрині.
– Подобається? – запитав Степан.
Катя лише кивнула.
– Так купи, – одразу запропонував син.
– Що ти, – Катя злякано відмахнулася. – Теж скажеш. Гроші марнувати. От у тебе випускний у школі скоро, батькові на машину треба шини міняти. А я буду на дурниці витрачатися.
– Мамо, але ж тобі хочеться. І гроші є. Ти ж керівник фірми, зарплата хороша, а собі нічого не купуєш.
– Чому це не купую? – образилася Катя. – Чоботи нові зимові купила, – сказала й засмутилася. Згадала, як чоловік її за цю покупку відчитав:
– Знайшла, на що гроші витратити! – забурчав Андрій, побачивши в дружини нові чоботи. – Щороку нові купуєш. Коли вже економною станеш? Обережніше носити треба, щоб на п’ять років вистачило.
Катя лише винувато опустила голову. Звісно, чоловік мав рацію. Але вона дуже любила красиве й нове взуття й раз на рік дозволяла собі таку покупку. То туфлі, то зараз чобітки.
Катя похитала головою, відганяючи неприємні спогади.
– Ось капелюшок купила, сумочку, – продовжила вона синові перераховувати покупки для себе.
– Це необхідність, мамо. Попередній капелюшок уже старий, колишня сумочка порвалася. А для душі? – не заспокоювався син.
– Що там для душі. На справу гроші треба витрачати, та й зайвих немає. А браслети – це так. Забаганка.
На цьому вони й закінчили розмову.
За два дні до дня народження Каті вони з сином знову у торгівельному центрі проходили повз той самий ювелірний магазин.
– Мамо, зайдемо. Мені дуже треба, – потягнув Катю за руку Степан.
– Куди? – Катя спочатку навіть не зрозуміла, але син показав рукою у бік ювелірного.
– І що ти хотів тут? – Катя трохи здивувалася, але за сином повільно, озираючись навсібіч, зайшла в магазин.
Вона так задивилася, що навіть не помітила, як хлопець кудись зник. Катя ходила й розглядала вітрини. Її очі розбігалися.
— Мамо, мамо. Приміряєш? — змусив її прокинутися голос сина.
Він стояв поруч із продавчинею й разом із нею усміхався до Каті.
— Що, сину?
— Браслет, звісно. Оцей, із гранатами.
— Не треба, — спробувала відмовитися Катя. От примха. Міряти. Все одно купувати не будуть.
— Ну, будь ласка. Давай подивимося, як він виглядатиме на твоїй руці.
Катя покірно простягнула руку продавцю-консультанту.
— Хоч кілька секунд потримати на руці, — подумала вона зі смутком.
— Подобається? — запитав Степан, але Катя нічого не відповіла, так захопилася розгляданням браслета на своїй руці.
— Все, ходімо, — потягнув її за рукав за кілька хвилин Степан.
— Зачекай, я ж не зняла браслет, — Катя зібралася його розстебнути, але нічого не виходило. Вона озирнулася. — Ще й продавчиня кудись відійшла.
— Так іди, якщо тобі подобається. Навіщо знімати? — рішуче сказав Степан.
— Вітаємо з покупкою. Чекаємо на вас знову. А це наша картка знижок, — поруч, ніби з-під землі, з’явилася усміхнена продавчиня.
Катя всміхнулася їй у відповідь і в здивуванні взяла чек, картку й, слідуючи за сином, вийшла з магазину.
— Сину? Як? Що це? Звідки?
— Мамо, це тобі мій подарунок. Я знаю, сорок років не святкують. Тому й привів тебе сюди раніше.
— А гроші?
— Заробив, реферати в Інтернеті писав.
— Так навіщо мені? — Каті стало ніяково. — Собі б щось купив. Тобі ж потрібніше, — завела вона свою звичну пісню.
— Я взагалі-то для тебе старався. А все, що мені треба, ти й так купуєш.
Катя ледве не розплакалася від надлишку почуттів.
Уперше за сімнадцять років у неї на руці сяяла нова прикраса.
У юності їй теж прикраси не купували. Коли бабуся змусила матір Каті проколоти доньці вуха, мати віддала їй свої старі сережки, а гроші, які бабуся дала на нові, забрала собі.
— Мені потрібніше, — сказала мати. — А бабуся все одно не зрозуміє, що сережки у тебе старі. А ти їй не скажеш, — сказала Каті Лідія Іванівна й строго подивилася на доньку.
Катя покірно кивнула.
Новим було лише обручка на весілля. Але це була скоріше необхідність, а не прикраса. Як без обручки заміж виходити? Гості не зрозуміють, ось наречений і купив. А то б теж не став. Собі він теж купив обручку, але не надів жодного разу після весілля.
— Берегти треба. А ти своє навіщо носиш? — часто відчитував він дружину. — Зітреш зовсім. Усе, аби перед іншими похвалитися, що заміжня.
Катя слухала чоловіка, але обручку не знімала.
І ось тепер син. Ще школяр! Заробив і просто так подарував їй золотий браслет із гранатами.
— Це ж які гроші?! Скільки йому довелося витратити сил?!
Відтоді Катя з браслетом не розлучалася. А сьогодні він зник.
— Андрію, допоможи. Давай разом пошукаємо, — не заспокоювалася Катя. Вона була вже майже на межі сліз.
— І що я синові скажу? Він так старався, — подумала вона й сильно закусила губу, щоб стримати сльози.
— Сама шукай. Мені ніколи. Нічого було купувати. Тільки гроші ти зі своїм сином марнуєш. Ніякої ощадливості. Працюю я на вас, працюю, а толку.
— Нашим сином.
— Ні вже, марнотратством він у тебе пішов. У ньому взагалі нічого мого немає. Якби був у мене, давно став би господарем, а так, – Андрій розчаровано махнув рукою. — Мені ніколи, — кинув він на прощання й вийшов.
Катя знову взялася за пошуки. Навіть на роботу не пішла. Але нічого не знайшла.
— Та що ж це таке? Пів року тому зник годинник, тепер браслет, – Катя почала сердитися. — Куди що з дому може подітися?
Годинник у Каті був не новий, носила його вже років вісім. Вона купила його собі з перших відпускних на новій посаді. Її призначили керувати фірмою, зарплата зросла. Вона рік збирала, додала з відпускних і купила собі гарний, фірмовий годинник. Виглядати ж треба було відповідно. У її колег були й дорожчі.
І ось він зник.
Вона точно пам’ятала, що, прийшовши додому, зняла його й поклала, як завжди, на тумбочку в передпокої.
А вранці почала збиратися на роботу — немає.
І вдома нікого не було. Тільки Андрій, Степан і Катина мати забігала на хвилинку.
— Андрію, ти не бачив мій годинник? — запитала вона тоді.
— Де я його бачитиму? Кидаєш, де попало. Скільки я казав — бережи речі, клади на місце.
— Так я на місце й поклала. Туди, куди завжди. На тумбочку, — почала виправдовуватись Катя.
— Не знаю. Може, Степка взяв, щоб своїм дівчатам подарувати, — буркнув Андрій.
— Що ти таке кажеш? Яким дівчатам? Чому ти весь час на сина нападаєш? — Степан на той час уже навчався на третьому курсі університету. — І навіщо синові мій годинник? Він же знає, якщо зникне, буде скандал. Це по-перше. А по-друге, ти це серйозно? Син мені на Новий рік подарував сережки й каблучку з сапфірами, щоб потім украсти мій копійчаний, порівняно з прикрасами, ще й старий, хоч і фірмовий, годинник? — обурення охопило Катю.
Знову Андрій усе валив на сина. За що ж він так не любить хлопця? А Степан давно вже серйозно підробляв. І навіть перед цим Новим роком знову затягнув матір до ювелірного магазину.
— Сину, не треба, — опиралася Катя. — У мене все є. Ось браслет (тоді він ще був на місці) із червоними камінцями мені дуже подобається, — покрутила вона рукою з гранатовим браслетом.
— А тепер купимо щось із зеленими чи синіми, — не вгамовувався Степан.
— Не треба витрачати гроші, — Катя спробувала прикрикнути на сина.
— А це не витрати. Це інвестиція, — лише усміхнувся він.
І вони вибрали комплект із сапфірами. Катя боялася навіть на чек подивитися.
Ось про цей подарунок і згадала Катя, коли чоловік спробував дорікнути синові не тільки у марнотратстві, а й у крадіжці.
Годинник так і не знайшли. Катя купила новий, як тільки відкрили магазини після новорічних свят.
Ні годинник, ні потім браслет так і не знайшлися. Катя спеціально затіяла генеральне прибирання. Усе по одній речі переглянула. Немає ніде.
— Катю, Катю, ти куди поспішаєш?
Катя озирнулася й побачила свою подругу.
— Галя? Стільки років тебе не бачила, — зраділа Катя.
— Ну, не сто років. Стільки не живуть, — засміялася Галя. — Ходімо кави вип’ємо? Якщо що, я плачу.
Катя кивнула. Вони зайшли до кафе. Замовили каву й тістечка.
Галя жваво щебетала. Коли подруга вкотре піднесла кружку з кавою до рота, рукав її блузки з’їхав.
Катя застигла від несподіванки.
— Що дивишся? — з усмішкою запитала Галя. — Так, я його ношу. Він мені дуже подобається. Як я цей браслет із гранатами в тебе побачила, просто захопилася. Хотіла собі хоч схожий знайти. Але не було. Та ти не засмучуйся, — Галя раптом заспокійливо погладила Катю по руці. — Заробиш, купиш новий.
Катя у відповідь лише нервово ковтнула.
— Я ж розумію, — продовжувала Галя. — Фінансові труднощі. Мені Андрій усе розповів. Тебе звільнили, Андрію зарплату урізали, а треба за університет Степанові платити. Ось Андрій і запропонував мені купити цей браслет, бо ти сама мені його запропонувати соромилася. І чого соромилася? — Галя знову усміхнулася Каті. — Катю, та не засмучуйся ти. І тістечка їж. Я заплачу. А потім ти мене запросиш, коли знайдеш роботу.
— Галю, дякую тобі. Дякую тобі за все. Але мені час, — Катя поспіхом підвелася з-за столу, дістала кілька купюр і кинула їх на стіл під здивованим поглядом подруги.
— Катю, ти куди? Ми ще не договорили.
— Потім, потім, усе потім, — Катя кулею вилетіла з кафе.
— Фінансові труднощі? Мене звільнили? Йому зарплату скоротили? — бурмотіла Катя, мчачи додому.
Так, вона попросила Андрія переказати їй гроші, щоб сплатити за навчання сина.
Вони так домовилися. За навчання платить батько.
— Нехай Степан сам за себе платить, не вельможний пан. Працює вже, — завів свою звичну платівку Андрій.
— Ні, — у цьому питанні Катя була непохитна. — Ми відразу домовилися, що за навчання платить батько, тобто ти, тому що я оплачую комуналку, їжу, купую всім речі й у тебе грошей не прошу. Чому не син сам? Тому що ми — батьки! Гроші Степана — це його. Подивися, він і тобі, і мені подарунки купує, у дім речі приносить. Але за його навчання платимо ми, — знову з акцентом повторила Катя.
І через тиждень Андрій все-таки дав гроші.
— Через тиждень після того, як зник браслет, — прошепотіла Катя.
— Як тобі не соромно? — накинулася вона на чоловіка, ледве переступивши поріг дому. — Значить, «підковзнувся» ти тієї ночі? — Катя вперше за все їхнє спільне життя була схожа на розлючену фурію. — Це ти браслет у мене з руки зняв. А мені казав, що я загубила. Як я могла загубити, якщо спеціально, крім замка, ще й у ювеліра закріпила для надійності? Зняв і продав його Галі.
— Ну і що? — навіть не став заперечувати Андрій, а перейшов у напад. — Кому потрібен твій браслет? Так, цяцька. А я гроші на справу пустив. Що мене весь час «доїти»? Могла б мені гроші віддати, а то браслет він мамі купив.
— Тобі? Гроші? А тобі своїх мало? Я у тебе із зарплати тільки на їжу трохи прошу та на навчання синові. Твоїми підробітками навіть не цікавлюся. Сама бензином твою машину заправляю. А тобі все мало?
— Ти своїми грошима не вмієш розпоряджатися. Скільки разів казав — не витрачай, збирай. А ти своє.
— Збирати? А що збирати, якщо ти в мене фактично на утриманні? — Катя вперше дозволила собі дорікнути чоловікові грошима. — Сина я повинна забезпечувати, але не дорослого чоловіка. І ще й звітувати перед цим чоловіком, куди витратила власноруч зароблене. Тепер тобі ще й син щось винен? Ти багато переді мною звітуєш?
— Я не чоловік, а чоловік у сім’ї, і я розумніший за тебе. І я все в сім’ю хочу, а не на дурниці.
— Не на дурниці?! А коли ти всі гроші на ремонт машини в мене випросив, так що на хліб не залишилося, я раптом дізналася, що ти, виявляється, чверть мільйона позичив колезі?
— Я свої гроші віддав і під відсотки. Повинен же я якось заробляти? А машина — спільна. Їздите зі мною — платіть, — вже на крик перейшов Андрій.
— Я зрозуміла, — Катя різко заспокоїлася і вже абсолютно спокійно сказала: — Геть!
— Що? — зробивши здивоване обличчя, запитав Андрій.
— З речами — на вихід, я сказала. На збори — година. Все, що залишиться, сама на сходовий майданчик викину.
Андрій ніяк не хотів зрозуміти, що Катя не жартує. Їй навіть довелося самій зняти валізи з антресолей і кинути їх чоловікові.
— Ну й подумай, ну й піду, — бурмотів Андрій ображено, збираючи свої речі. — Наживетеся без мене. Автобусами наїздитеся. Через тиждень прибіжиш. Браслет я продав… І що? Вам же гроші й віддав. На справу, до речі, за навчання заплатити. Що з того браслета було? Через браслет чоловіка позбавлятися! Ніколи в тебе розуму не було й не буде.
Коли за чоловіком зачинилися двері, Катя раптом із полегшенням зітхнула.
— І чому радію? — запитала вона себе. — Адже життя розвалилося, — але все одно продовжила щасливо усміхатися.
Як думаєте, чому?