— Коханий, ти навіть не уявляєш, яка я насправді, — тихо промовила Анна, дивлячись у стелю.
— Ти для мене найкраща, — сонно пробурмотів Вадим, обіймаючи дружину.
Якби він тільки знав, наскільки пророчими виявляться ці слова. Анна ледь помітно усміхнулася, згадуючи, як усе почалося. Як вона, донька валютного мільйонера, вирішила провести найсміливіший експеримент у своєму житті.
Їхня перша зустріч була ніби з кінофільму. Вона вже працювала у районній бібліотеці, граючи роль скромної провінційної дівчини. Вадим зайшов у пошуках наукової літератури — готувався до захисту диплома. Розкуйовджений, у потертих джинсах, з плямою від кави на сорочці.
— Вибачте, у вас є щось із квантової фізики? — запитав він, мружачи очі.
— Третій стелаж, верхня полиця, — відповіла Анна, стримуючи усмішку. — Туди треба драбину підставити.
— Може, допоможете? — він ніяково почухав потилицю. — А то я тут усе порозсипаю, відчуваю.
Так і зав’язався їхній роман — із падіння книг, безглуздих жартів і розмов до закриття бібліотеки. Вадим виявився простим хлопцем із гострим розумом і чудовим почуттям гумору. Він міг годинами розповідати про свої наукові дослідження, а потім раптово видати таку дотепну фразу, що Анна сміялася до сліз.
Пропозицію він зробив через пів року, у тій самій бібліотеці.
— Розумієш, — говорив він, нервово крутячи коробочку з дешевою каблучкою, — я знаю, що не багатий. Але я кохаю тебе. І обіцяю, що зроблю все, щоб ти була щаслива.
Анна погодилася, відчуваючи укол сумління. Але експеримент був занадто важливим — вона хотіла зрозуміти, як суспільство ставиться до жінок без статусу та грошей.
Перші дзвіночки пролунали вже на весіллі. Мати Вадима, Олена Петрівна, подивилася на Анну так, ніби та була тарганом на святковому торті.
— І це все, у що ти змогла вбратися? — прошипіла вона, оглядаючи просту білу сукню нареченої.
— Мамо! — обурився Вадим.
— Що «мамо»? Я за тебе переживаю! Міг би знайти дівчину й кращу. Он, донька Людмили Василівни…
— Та, що минулого року втекла з фітнес-тренером? — фиркнула сестра Вадима, Марина. — Хоча, знаєш, навіть вона була б кращою партією.
Анна мовчки усміхалася, подумки роблячи нотатки у своєму дослідницькому щоденнику. «День перший: класичний прояв соціальної дискримінації на основі передбачуваного матеріального статусу».
Через місяць після весілля до «виховання» невістки долучилася тітка Вадима, Зоя Володимирівна — жінка, яка понад усе любила ходити в ЦНАП, таке в неї було хобі.
— Дівчинко, — промовила вона солодким голосом, — а ти хоч готувати вмієш? А то Вадимо у нас до хорошої кухні звик.
Анна, яка навчалася кулінарії у найкращих шеф-кухарів Парижа, скромно кивнула:
— Вчуся потроху.
— Ох, біда ж яка, — зітхнула тітка Зоя. — Дай-но я тобі свій рецепт м’ясця запишу. Тільки продукти-то зможеш купити? Вони ж нині дорогі…
Увечері Анна занотовувала у щоденник: «Місяць перший: фінансовий тиск використовується як інструмент соціального контролю. Цікаво, як швидко вони змінили б тон, дізнавшись про мій річний дохід?»
Вадим намагався захищати дружину, але робив це мляво, наче боявся суперечити родині.
— Люба, не зважай, — говорив він. — Вони просто хвилюються.
— Через що? Що я спущу весь твій бюджет? — посміхалася Анна.
— Ні, просто… ну, ти ж розумієш, вони хочуть для мене найкращого.
— А я, виходить, не найкраща? — у такі моменти їй хотілося крикнути правду, показати виписки зі своїх рахунків, але вона стримувалася.
До кінця першого року сімейного життя градус знущань досягнув піка. На дні народження Вадима Олена Петрівна перевершила саму себе…
— А що це ти, Аню, подарувала чоловікові на свято? — запитала свекруха, розглядаючи скромний наручний годинник.
— Те, що змогла, — тихо відповіла Анна, згадуючи про колекцію швейцарських хронометрів у своїй лондонській квартирі.
— Ну так, ну так… — протягнула Олена Петрівна. — Головне ж любов, правда? Хоча любов любов’ю, а чоловікові статус потрібен. Он, Маринка своєму Колі машину на день народження подарувала.
— Взяту в кредит під шалені відсотки, яку Коля й буде виплачувати, — пробурмотіла Анна собі під ніс, але її ніхто не почув.
Увечері, залишившись на самоті, вона дістала свій щоденник і написала: «Рік перший. Проміжні висновки: соціальний тиск посилюється пропорційно до тривалості контакту. Цікаво, як довго я зможу продовжувати цей експеримент, перш ніж він зруйнує мій шлюб?»
Вона ще не знала, що відповідь на це питання з’явиться дуже скоро.
На другий рік їхнього шлюбу Вадим отримав підвищення. Тепер він керував невеликим відділом в IT-компанії, і його родичі, здавалось, зірвалися з ланцюга.
— Сину, тепер тобі потрібно відповідати своєму статусу, — щебетала Олена Петрівна, демонстративно оглядаючи потерті шпалери в їхній орендованій квартирі. — Може, варто подумати про зміну… обстановки?
Анна подумки уявила, як дістає платинову картку та купує пентхаус у центрі міста. Але натомість лише знизала плечима:
— Нам і тут добре.
— Авжеж, тобі добре, — фиркнула Марина, сестра Вадима. — Ти ж звикла до… простоти.
«День 748-й експерименту», — писала ввечері Анна у своєму щоденнику. «Соціальний статус і далі залишається основним фактором оцінки особистості. Навіть мінімальне підвищення доходів одного члена сім’ї провокує різкий ріст претензій до іншого, менш забезпеченого».
Усе змінилося в один дощовий вівторок. Тітка Зоя притягла до них у дім чергову «пристойну дівчину» — доньку якогось важливого чиновника з управління району.
— Вадиме, знайомся, це Вероніка, — сказала вона, підштовхуючи вперед нафарбовану білявку. — Вона, між іншим, власниця агентства нерухомості!
Анна завмерла з чашкою чаю в руках. Вона могла стерпіти багато чого, але це…
— Я сам у шоці! — пробелькотів Вадим, здивовано глянувши на мене.
— А що Анна? — вигукнула Зоя Володимирівна. — Вона ж зрозуміє! Ти ж маєш думати про своє майбутнє!
Вероніка хихикнула:
— До речі, у мене є чудові варіанти квартир. Можу показати… наодинці.
Це була остання крапля. Анна піднялася, розправила плечі й чітко промовила:
— Думаю, настав час для сімейної вечері. Цієї п’ятниці. Запрошую всіх.
П’ятниця настала надто швидко і водночас нестерпно повільно. Анна готувалася до цього вечора, як до прем’єри у театрі. Вона дістала зі схованки улюблену сукню від дорогого бренду, одягла фамільні діаманти та викликала особистого шеф-кухаря — вперше за два роки.
Родичі з’явилися у повному складі, передчуваючи ще одну можливість познущатися з бідної невістки. Олена Петрівна навіть привела свою подругу Людмилу Василівну — мабуть, як глядача для майбутнього спектаклю.
— О, а у нас гості! — весело зустріла їх Анна, відчиняючи двері. — Проходьте, я якраз замовила вечерю з ресторану.
— Замовила? — Марина примружила очі. — А гроші звідки?
Анна загадково усміхнулася:
— Зараз усе дізнаєтесь.
Коли всі розсілися за столом (спеціально орендованим, антикварним, з червоного дерева), розпочався справжній театр абсурду.
— А це що за вино? — принюхалася тітка Зоя до бокала. — Щось не схоже на наше, одеське…
— Чудове вино, врожай 1982 року, — недбало кинула Анна. — Тато привіз із власного льоху.
У їдальні запала тиша. Було чутно, як муха б’ється об скло вітражного вікна.
— Який… тато? — пробелькотіла Олена Петрівна. — Ти ж казала, що сирота…
— О, це найцікавіше, — Анна піднялася, тримаючи келих. — Бачите, останні два роки я проводила соціальний експеримент. Вивчала, як суспільство ставиться до жінок без видимого статку та соціального статусу. І мушу сказати, результати виявилися доволі… повчальними.
Вона зробила паузу, спостерігаючи, як обличчя родичів чоловіка поступово втрачають колір.
— Мій батько — валютний мільйонер, — продовжила Анна, насолоджуючись моментом. — І весь цей час я жила у скромності, щоб зрозуміти, як ви ставитиметеся до мене, якщо я не відповідатиму вашим стандартам.
Вадим дивився на неї, широко розплющивши очі.
— Анно, що ти…
— Але тепер, — перебила вона, — експеримент завершено. І, думаю, нам усім варто обговорити, як ми житимемо далі.
У кімнаті запала тиша, порушувана лише тиканям дорогого годинника на стіні. Анна усміхнулася, розуміючи, що її слова змінили все.
Вона зробила паузу. У їдальні запанувала така тиша, що можна було почути, як у Людмили Василівни скриплять зубні протези.
— Річ у тому, що я — Анна Сергіївна Захарова. Так-так, та сама Захарова. Моя сім’я володіє холдингом «ЗахарГруп». Можливо, ви бачили наші офіси — така скляна висотка в центрі міста.
Олена Петрівна поблідла так, що злилася зі скатертиною.
— А ще у нас мережа п’ятизіркових готелів, — продовжувала Анна, смакуючи кожне слово. — І, до речі, те саме агентство нерухомості, де працює ваша Вероніка, теж наше. Тато купив його торік… як ви це називали? Ах так, «подумав про майбутнє».
Марина спробувала щось сказати, але вийшов лише придушений писк.
— І знаєте що? — Анна обвела поглядом заціпенілих родичів. — За ці два роки я зібрала неймовірний матеріал для своєї книги. «Соціальна дискримінація в сучасному суспільстві: погляд зсередини». Думаю, вона справить фурор у наукових колах. При цьому більшість людей ставляться до таких, як я, чудово. Допомагають, дають слушні поради. Але ваша родина — це просто дивовижна аномалія.
Вадим сидів, вчепившись у підлокітники стільця. Його обличчя нагадувало картину Мунка «Крик».
— Ти… весь цей час… — почав він.
— Так, любий. Я була не тією, за кого себе видавала. Але моя любов до тебе — єдине, що було справжнім.
— А як же… — Олена Петрівна нарешті знайшла голос, — як же всі ці приниження? Ти ж могла будь-якої миті…
— Зупинити вас? — Анна усміхнулася. — Авжеж. Але тоді експеримент втратив би свою чистоту. До речі, ви навіть не уявляєте, як було смішно слухати ваші роздуми про те, що я не гідна вашого сина, коли мій річний дохід перевищує вартість усієї вашої нерухомості.
Людмила Василівна подавилася вином і закашлялася. Тітка Зоя квапливо теребила свою сумочку від Gucci (підробку, як встигла помітити Анна).
— Але найцікавіше, — Анна повернулася до чоловіка, — що ти, Вадиме, був єдиним, хто покохав мене просто так. Без грошей, без статусу, без…
— Без правди, — перебив він, встаючи з-за столу. — Вибач, мені треба подихати свіжим повітрям.
Він вийшов, залишивши Анну стояти з недопитим келихом вина. У їдальні запала гробова тиша, порушувана лише тихим схлипуванням Марини та шелестом серветок тітки Зої.
«День 730-й експерименту», — подумки зазначила Анна. «Результат досягнуто. Ціна… поки що невідома».
Три тижні після «вечері правди» пролетіли, як у тумані. Вадим не повернувся додому — ночував у друга, забравши лише найнеобхідніше. Родичі розчинилися, ніби їх і не було, лише Марина час від часу писала у Viber улесливі повідомлення: «Аню, може, зустрінемося? Я тут подумала…»
Анна не відповідала. Вперше за два роки вона дозволила собі бути собою — замовляла їжу з улюблених ресторанів, працювала над книгою на своєму дорогому ноутбуці (який увесь цей час ховала на антресолях) і… страждала. Боже, як же вона страждала.
— Знаєш, що найсмішніше? — говорила вона своїй асистентці Каті, єдиній, хто знав правду від самого початку. — Я ж справді закохалася в нього. По-справжньому.
— А він у тебе, — знизала плечима Катя, елегантно розмішуючи цукор у капучино. — Інакше вже давно прибіг би по гроші.
Вони сиділи в улюбленій кав’ярні Анни — маленькому закладі на даху того самого хмарочоса «ZaharGroup». Звідси все місто здавалося іграшковим, особливо їхня орендована квартира у спальному районі.
— Вчора тато дзвонив, — Анна сумно усміхнулася. — Сказав, що я божевільна. Могла б просто написати статтю, базуючись на чужих дослідженнях.
— А ти?
— А я відповіла, що в цьому й справа — усі пишуть, використовуючи чужі історії. Ніхто не хоче пройти через це сам.
Катя допила каву і раптом запитала:
— Слухай, а якби можна було відмотати час назад… Ти б щось змінила?
Анна замислилася, дивлячись на місто внизу:
— Знаєш… мабуть, так. Я б розповіла йому правду. Не одразу, але… до весілля точно.
Вадим з’явився несподівано — просто подзвонив у двері їхньої орендованої квартири о сьомій ранку. Анна відчинила, загорнута в шовковий халат від Valentino (вона більше не ховалася), і завмерла. Вона все ще не переїхала в дорогі апартаменти, чекала на нього.
— Привіт, — хрипко сказав він. — Можна зайти?
Він схуд, під очима залягли тіні. Анна мовчки відступила, впускаючи його у квартиру.
— Я тут думав… — почав Вадим, нервово тереблячи ключі.
— Двадцять три дні, — перебила Анна.
— Що?
— Ти думав двадцять три дні. Я рахувала.
Він криво усміхнувся:
— А це теж частина експерименту? Підрахунок днів розлуки?
— Ні, — вона похитала головою. — Це частина любові.
Вадим опустився на їхній старий диван — той самий, який вони купили в IKEA, хоча Анна могла дозволити собі меблі з цільного червоного дерева.
— Знаєш, що я зрозумів за ці дні? — запитав він, дивлячись у підлогу. — Я весь час намагався згадати момент, коли ти була нещирою зі мною. І не зміг.
Анна сіла поруч, зберігаючи дистанцію:
— Тому що я ніколи не прикидалася у головному. Лише в дрібницях.
— Дрібницях? — він гірко засміявся. — Ти називаєш дрібницею те, що ти спадкоємиця багатомільйонного статку?
— Так! — раптом спалахнула вона. — Бо гроші — це не я! Це навіть не моя заслуга, я просто народилася в багатій родині. А ти покохав мене — справжню мене, ту, яка сміється з твоїх безглуздих жартів, яка обожнює читати наукову фантастику, яка…
— Яка два роки вела щоденник, записуючи кожне приниження від моєї родини, — закінчив він тихо.
Анна відвернулася до вікна, намагаючись зібрати думки. Перші промені сонця пробивалися крізь нещільно зашторені вікна, які вони колись разом обирали в магазині. Дешеві, зате улюблені.
— Знаєш, — тихо почала вона, все ще дивлячись на місто, що прокидається, — коли мені було шістнадцять, у мене була найкраща подруга. Звичайна дівчина з сусіднього будинку. Ми з нею годинами базікали про все на світі, ділилися секретами. А потім її мама дізналася, чия я донька… — Анна гірко усміхнулася. — І вже за тиждень почала натякати, що непогано було б поїхати з ними в Європу на канікули… Просто тому, що я можу собі це дозволити.
Вона повернулася до Вадима, і в її очах блищали сльози:
— Я не хотіла, щоб наша історія почалася з грошей. Хотіла переконатися, що мене покохають просто так, за мене саму. Дурість, так?
Як татусеві партнери догоджають йому, як мої однокурсники в Лондоні ділилися на «своїх» і «чужих» за розміром рахунку… Я хотіла довести, що справжні почуття існують. Що це не вигадки.
— І що, довела? — у його голосі вже не було гіркоти, лише втома.
— Так. Але знаєш, що я зрозуміла? — вона посунулася ближче. — Що є речі важливіші за будь-які експерименти. Наприклад, довіра.
Вадим нарешті підняв очі:
— І що тепер?
— Тепер… — Анна дістала з сумки товстий зошит — свій щоденник дослідження. — Тепер я хочу його спалити. До біса науку, до біса експерименти. Я просто хочу бути з тобою.
Він дивився на неї довгим поглядом:
— А як же твоя книга?
— Напишу нову. Про те, як ледь не втратила найважливіше, женучись за науковою славою.
Вадим простяг руку і взяв щоденник:
— Знаєш, я теж дещо зрозумів за ці дні. Я злився не через гроші. Я злився, бо думав, що все це було обманом.
— Але це не так, — тихо промовила Анна.
— Я знаю. Тепер знаю, — він раптом усміхнувся. — До речі, а що там щодо моїх дурнуватих жартів?
Вона засміялася крізь сльози:
— Ну, наприклад, твій улюблений жарт про фізика-теоретика і кота Шредінгера в барі…
— Який одночасно п’яний і тверезий, доки бармен не перевірить його паспорт! — підхопив Вадим, і вони засміялися разом, як у ті самі дні, коли все тільки починалося.
Через годину вони сиділи на кухні, пили розчинну каву (хоча в сумці Анни лежали ключі від пентхауса з професійною кавомашиною) і обговорювали майбутнє.
— Отже, почнемо заново? — запитав Вадим.
— Так. Тільки тепер без секретів. І знаєш що? Давай залишимося тут, у цій квартирі.
— Але ж ти можеш…
— Можу, — кивнула вона. — Але не хочу. Тут почалася наша історія. Тут і продовжимо. Зроблю гарний ремонт, і ще поживемо тут хоча б рік.
Вадим усміхнувся:
— А як же мама? І Марина? І тітка Зоя?
— О, вони тепер від мене не відвертяться, — Анна хитро примружилася. — Будуть приходити на сімейні вечері та їсти найпростішу їжу. Жодного вина за тисячі доларів.
— Жорстоко, — засміявся він.
— Зате чесно.
У двері подзвонили — це була Марина з величезним тортом і винуватим виразом обличчя.
— Анечко, я тут подумала… — почала вона заготовлену промову.
— Заходь, — перебила Анна. — Будеш розчинну каву?
Марина розгублено кліпнула, але кивнула. А Вадим, дивлячись на це, зрозумів: усе справді буде добре. Тому що справжня любов — вона не в дорогому вині та брендових речах. Вона в розчинній каві, яку п’єш із близькими людьми в маленькій орендованій квартирі.
І це вже не експеримент. Це життя.
Розділ другий
Минуло пів року з того дня, коли спадкоємиця холдингу «ZaharGroup» розкрила свій дворічний соціальний експеримент. Пів року, як її чоловік дізнався, що його скромна бібліотекарка насправді може купити всю бібліотеку разом із будівлею. Вони помирилися, так. Але Вадим досі здригався щоразу, коли Анна намагалася зробити йому подарунок.
Зрештою, родина таки переїхала у простору квартиру.
— Я їжджу метро, і мене це влаштовує, — твердо додав Вадим.
— Метро? — у дверях гаража з’явилася його мати, Олена Петрівна. Після «великого викриття» вона стала частою гостею в їхньому новому житлі. — Вадю, але ж це несерйозно! Ти ж тепер…
— Хто я тепер, мамо? — різко обернувся він. — Чоловік багатої жінки?
Анна стиснула губи. Кожна така розмова була для неї, наче удар під дих.
Увечері вона сиділа у своєму кабінеті, розсіяно гортаючи фінансові звіти. Вадим пішов на дах — останнім часом він часто там бував, ніби намагався втекти з золотої клітки, у якій раптово опинився.
У двері постукали — це була Катя, її вірна помічниця.
— Як гадаєш, — запитала Анна, не відриваючи погляду від цифр, — чи можна бути занадто щедрою?
— Залежно для кого, — Катя сіла на край столу. — Знаєш, моя бабуся казала: «Деяким людям легше пробачити образу, ніж благодіяння».
Анна нарешті підняла очі:
— Думаєш, він почувається… зобов’язаним?
— Думаю, він почувається загубленим. Уяви: усе життя він будував власний шлях, кар’єру, а тепер кожен другий шепочеться за спиною — мовляв, навіщо працювати, якщо дружина мільйонерка?
Анна згадала розмову у гаражі. Так, Вадим відмовився від машини. Але справа була не в ціні — вона бачила, як загорілися його очі побачивши сріблястого спорткара. Справа була в тому, що він не хотів бути «чоловіком багатої жінки».
Пізно ввечері вона знайшла його на даху. Вадим стояв біля парапету, вдивляючись у вогні міста.
— Пам’ятаєш нашу першу зустріч? — запитала Анна, підходячи ближче. — У бібліотеці?
— Коли я мало не завалив стелаж із книжками з квантової механіки? — усміхнувся він. — Звісно.
— Знаєш, що я тоді подумала? «Ось людина, яка не боїться просити про допомогу».
Вадим повернувся до неї:
— До чого ти це?
— До того, що ти змінився. Тепер ти скоріше зірвешся зі сходів, ніж попросиш підтримки.
— Це інше, — він похитав головою. — Тоді я просив допомоги у рівної. А зараз…
— А зараз що? — в її інтонації чулася мольба. — Я раптом перетворилася на іншу людину тільки через наявність капіталу?
— Ні! — він провів долонею по чубу. — Але ти не розумієш. Кожного разу, коли ти прагнеш щось мені подарувати, я відчуваю… неповноцінність. Наче сам не здатен подбати про себе. А ще й твій батько…
Анна насторожилася:
— Який інтерес у мого батька?
— Він запропонував мені місце в раді керуючих. Просто так, без досвіду, виключно тому, що я чоловік його доньки.
— І яка твоя відповідь?
— Сказав, що подумаю. Але ми обоє знаємо — я відмовлюся.
Вони замовкли. Вдалині сигналили автомобілі, вітер приносив уривки мелодій із сусіднього бару.
— Вадиме, — пошепки промовила Анна, — два роки я вдавала з себе бідолашку, щоб знайти того, хто покохає мене справжню. І ось, коли я можу бути собою, ти цьому перешкоджаєш.
— Про що ти?
— Про те, що для мене природно — радувати кохану людину. Ділитися своїм достатком. Але ти відкидаєш кожен мій порив, ніби це щось негідне.
Вадим поклав руку їй на плечі:
— Я хочу досягати всього сам. Розумієш?
— Розумію, — вона притулилася до нього. — Але знай: тобі не потрібно нічого доводити. Ні мені, ні батькам. Ти вже довів найголовніше — здатність любити без умов.
Він фиркнув:
— Навіть якщо ця любов зародилася в рамках експерименту?
— Саме тому.
Раптом перед очима Анни все попливло. Вона хитнулася, і Вадим міцніше притягнув її до себе:
— Ей, усе гаразд?
— Так, просто… — вона замислилася, прислухаючись до себе. — Знаєш, можливо, нам варто провести новий експеримент.
— Якого роду?
— Перевірити, як ти впораєшся з роллю батька.
Вадим застиг, повільно усвідомлюючи сенс її слів.
Елена Петрівна впустила чашку, почувши новину. Фарфор розсипався по блискучому паркету, утворивши химерний візерунок уламків.
— У положенні? — перепитала вона, хапаючись за груди. — І коли…
— Через сім місяців, — відповів Вадим, беручись за мітлу. Він усе ще ігнорував послуги домогосподарки, хоча Анна неодноразово пропонувала.
— Господи, — вигукнула мати, — треба ж… Треба терміново готуватися! Пологовий будинок, візочок, ліжечко…
— Я про все подбаю сам, — твердо заявив Вадим.
— На свої заробітки? — зневажливо хмикнула Олена Петрівна. — Синку, не вигадуй. У Анечки є всі можливості…
Вадим стис держак мітли так, що кісточки пальців побіліли.
— Знаєш, що мене найбільше бентежить? — розмірковував він уголос увечері, лежачи в ліжку. — Усі навколо вважають, що мені потрібно просто розслабитися і дозволити тобі приймати рішення.
Анна ніжно провела рукою по ледь помітному животу:
— А чого б хотів ти?
— Я прагну… — він зам’явся. — Бути батьком, а не доповненням до заможної дружини. Самостійно вибрати візочок для нашого малюка. Навіть якщо він буде менш функціональним, зате…
— Зате оплачений твоїми коштами? — лагідно закінчила Анна.
— Саме так! — він різко сів на ліжку. — Розумієш, я не проти твого достатку. Чесно. Але хочу, щоб наша дитина знала — її батько теж чогось вартий.
Анна задумливо втупилася в стелю. Потім несподівано запитала:
— А якщо ми спробуємо інший варіант?
— Який саме?
— Пам’ятаєш мій експеримент? — повернулася вона до нього. — Коли вдавала з себе просту бібліотекарку? А тепер давай разом проведемо дослідження.
Вадим здивовано підняв брови:
— Яке?
— Пропоную дев’ять місяців існувати лише на твої доходи. Усе необхідне для дитини купуватимемо виключно на зароблені тобою гроші. А мої кошти нехай залишаться резервним фондом.
— Ти серйозно? — недовірливо глянув на неї чоловік. — А як же…
— Пологовий будинок? Гувернантка? Престижний дитячий центр? — Анна усміхнулася. — Мама народжувала мене у звичайному медзакладі. І нічого, виросла цілком гідною людиною.
Новина про «дослідження вагітності», як охрестила його Катя, викликала бурхливу реакцію.
— Ти з глузду з’їхала! — обурювався батько Анни телефоном. — У твоєму стані…
— У моєму становищі багато жінок України живуть на доходи чоловіків, тату.
— Але ти не звичайна жінка! Ти моя донька!
— Саме тому я й хочу це здійснити, — твердо заявила Анна. — Щоб наша дитина знала: її батьки можуть упоратися з будь-якими труднощами, навіть без мільйонів.
Марина, сестра Вадима, відреагувала інакше:
— Можна я теж візьму участь у дослідженні? — запитала вона, почервонівши. — У нас із Колею… Коротше, ми теж скоро станемо батьками.
Так їхній «проєкт» несподівано отримав нових учасників. Марина з Колею також вирішили відмовитися від фінансової підтримки сім’ї.
Олена Петрівна була не в собі:
— Ви що, обоє збожеволіли?! Дві вагітні — і обидві зображають незрозуміло кого!
Але поступово почали відбуватися дивовижні зміни. Вадим і Коля, молоді програмісти, створили застосунок для майбутніх батьків – з рекомендаціями, де знайти недорогі товари для дітей, як економити на покупках, які документи потрібні для отримання різних виплат. Замовлення потекли рікою.
Анна спостерігала за чоловіком із тихою гордістю. Він наче розцвів, усвідомивши, що може забезпечувати сім’ю власними силами, без чужої допомоги.
— Знаєш, що смішно? — якось сказала вона Каті. — Усі вважають, що я роблю це заради Вадима. Але, схоже, я роблю це заради себе самої.
— Що ти маєш на увазі?
— Те, що все життя я була «донькою заможних батьків». Потім перетворилася на «бідну бібліотекарку». Тепер знову стала «багатою спадкоємицею». А мені хочеться просто бути… звичайною майбутньою матір’ю, яка ходить у консультацію і терпляче чекає своєї черги на УЗД.
Катя похитала головою:
— Ти невиправна. Вічно затіваєш якісь дослідження.
— Але цього разу все чесно, — усміхнулася Анна, погладжуючи помітно округлий живіт. — І знаєш що? Здається, це дослідження довелося до душі всім його учасникам.
А в кишені її простої сукні зберігався черговий висновок із жіночої консультації. І серед розмитих плям і цифр ховалася маленька таємниця, про яку вона поки що не розповіла навіть Вадиму.
На УЗД чітко розрізнялися два крихітні силуети.
— Двійня? — Вадим опустився на підлогу в коридорі пологового будинку, притулившись до стіни. — Тобто… двоє?
— Буває, — усміхнулася акушерка, простягаючи йому склянку води. — Не перший випадок такої реакції.
Анна спостерігала за чоловіком із крісла-каталки. Перейми почалися раптово, раніше терміну. Вона саме заповнювала анкету для їхнього «дослідницького» застосунку, коли зрозуміла – настав час.
— Любий, — покликала вона. — Ти ж хотів стати справжнім батьком? Ось тобі одразу подвійна можливість.
Вадим підвів на неї приголомшений погляд:
— Ти знала?
— Уже три місяці.
— І мовчала?
— Хотіла зробити подарунок на день народження, але наші малюки вирішили інакше.
Олена Петрівна примчала за пів години, навантажена сумками.
— Я ж попереджала! — зітхала вона, витягаючи різні баночки й коробочки. — Треба було готуватися заздалегідь! А ви зі своїм дослідженням…
— Мам, — перебив Вадим, — у нас усе готово.
Він дістав телефон і відкрив таблицю. Там детально були розписані всі витрати за останні місяці: коляска (вживана, але ідеальна), ліжечко, пелюшки, одяг…
— На все це вистачило лише твоєї зарплати? — недовірливо запитала мати.
— І не тільки зарплати, — усміхнувся Вадим. — Наш застосунок для батьків вже приносить хороший дохід. Ми з Колею навіть офіс орендували.
Анна заплющила очі, перечікуючи нову хвилю болю. Вона згадала, як місяць тому Вадим повернувся додому розкуйовджений і щасливий.
— Уявляєш, — говорив він, — до нас виявив інтерес інвестор! Готовий купити контрольний пакет за…
Він назвав суму, здатну вразити будь-кого. Анна лише усміхнулася — вона звикла до таких цифр з дитинства.
— І що ти відповів?
— Сказав, що ми подумаємо. Але знаєш… мені здається, ми з Колею впораємось самостійно.
Пологи виявилися складними.
Анна металася в маренні, близнюки лежали неправильно, лікарі щось говорили про екстрене втручання…
Отямилася вона вже в палаті. Крізь напівзаплющені повіки побачила Вадима — він сидів між двома ліжечками й щось пошепки розповідав.
— …а потім ваша мама влаштувала найвитонченіший проєкт у світі. Прикинулася бідною, уявляєте? А я повівся, — він усміхнувся. — Хоча знаєте що? Я б знову повівся. Адже завдяки цьому проєкту я усвідомив найважливіше…
— І що ж? — прошепотіла Анна.
Вадим обернувся:
— О, ти прийшла до тями? — він підійшов до її ліжка. — Як почуваєшся?
— Нормально. Так що ти усвідомив?
— Що справжнє багатство — це не капітал, — він провів рукою по її щоці. — Це можливість бути собою. Ти дала мені цю можливість двічі. Спочатку, коли прикинулася бідною, а потім, коли погодилася жити на мою зарплату.
— Формально це була моя ідея, — усміхнулася Анна.
— Формально я все одно тебе люблю.
За якийсь час у коридорі почувся шум — прибули «група підтримки» на чолі з родиною.
Марина, з величезним животом, спираючись на Колю. Олена Петрівна з черговими сумками. Катя з ноутбуком — «раптом термінова робота». Навіть батько Анни з’явився, хоч і продовжував бурчати про «ці дивні експерименти».
— Ой, — видихнула Марина, заглядаючи в ліжечка. — Які вони крихітні!
— Зате їх двоє, — пожартував Коля.
— Як назвемо? — поцікавилася Олена Петрівна.
Анна переглянулася з чоловіком:
— Ми думаємо… Віра і Надія.
— А чому не Любов? — здивувалася Катя.
— Тому що любов у нас уже є, — відповів Вадим. — А віра в себе і надія на краще — це те, чого нас навчили всі ці дослідження.
За місяць вони повернулися додому.
Анна сиділа в кріслі, годувала одну з доньок, коли задзвонив телефон. Це був представник великої інвестиційної компанії.
— Пані Захарова? Ми зацікавилися застосунком вашого чоловіка. Хотіли б обговорити можливість…
— Вибачте, — перебила Анна, усміхаючись, — але з усіх питань фінансування звертайтесь до творця проєкту. Я тут ні до чого. Я просто… щаслива дружина і мама.
Вона поклала слухавку і подивилася на доньку. Малеча вже спала, тихо посопуючи уві сні. З кабінету доносився голос Вадима — він обговорював з Колею оновлення застосунку.
«Проєкт завершено», — подумала Анна. — «Висновки? Любов не вимірюється грошима. Щастя не залежить від розміру рахунку. А справжнє багатство — це можливість бути собою і дозволяти бути собою іншим».
Головні цінності були тут — у дитячому ліжечку, у голосі чоловіка з сусідньої кімнати, у простій обручці на пальці.
І більше не потрібно було жодних проєктів, щоб це довести.
На вокзалі до мене підійшла жінка в чорному і промовила: — Візьми цей кулон, він належав твоїй справжній матері