— Ти що, знову в цьому старому халаті? — Максим з огидою кинув погляд на Софію, застібаючи манжету сорочки так, ніби поправляв обладунки перед битвою.
Вона завмерла з чашкою кави в руках. Пара тоненькою цівкою підіймалася догори, обпалюючи пальці, але вона не відводила їх.
— Він… зручний.
— Ну так, зручний, — пирхнув він, поправляючи краватку перед дзеркалом. — Як і все в тобі.
Софія опустила очі. Кава більше не парувала. Поверхня почорніла, відбиваючи стелю, наче маленьке зламане дзеркало.
— Максе, ти…
— Що? — він уже витягував ключі, метал дзенькнув об кільце обручки.
— Нічого.
Двері зачинилися так сильно, що тремтіла полиця з порцеляною.
***
Вони познайомилися на роботі. Вона — тиха, скромна бухгалтерка, яка ховала волосся в недбалий пучок, він — самовпевнений менеджер, чий сміх лунав коридорами. Максим красиво залицявся: троянди з крапельками води на пелюстках, вечері при свічках, де він замовляв за неї стейк середнього просмажування, не питаючи, що вона любить.
— Ти ж не з тих, хто ниє через дрібниці, так? — якось спитав він на третьому побаченні, поправляючи серветку в неї на колінах.
— Ні, — посміхнулася Софія, ніби не помічала тривожних дзвіночків.
— От і добре. Моя колишня вічно влаштовувала скандали…
Вона не надала цьому значення.
А потім — весілля, діти, дім. Усе як у людей.
Тільки іноді, коли вона приміряла сукню з відкритими плечима, він казав:
— Тобі б щось простіше. Це не твій стиль.
Або коли вона фарбувала губи перед дзеркалом, він мимохідь кидав:
— Навіщо? Все одно вдома сидиш.
А одного разу, коли вона купила нові парфуми з легким квітковим ароматом, він зморщився:
— Пахне, як у дешевому магазині. Ти що, на тітку Любу з бухгалтерії рівняєшся?
І вона більше не носила їх.
А на день народження він подарував їй пилосос.
— Старий уже скрипить, — пояснив він, спостерігаючи, як вона розпаковує коробку. — А то вічно зітхаєш, коли прибираєш.
Вона подякувала. А потім довго задумливо дивилася у вікно, поки діти не покликали різати торт.
Але вона мовчала. Бо загалом він був хорошим чоловіком. Не бив, не пив, гроші приносив.
Хіба цього мало?
***
— Ти мене ніколи не любив?
Той самий вечір. Та сама розмова. Максим відвів погляд, ніби перевіряв, чи зачинено кватирку.
— Ну чому ж… Ти ідеальна дружина.
— Це не відповідь.
Він зітхнув, ніби їй потрібно було пояснити таблицю множення.
— Софіє, ну що ти виносиш мозок? У нас усе нормально.
— Нормально?! — її голос затремтів, але не від сліз, а від люті, яка нарешті вирвалася назовні. — Ти сьогодні сказав, що одружився зі мною, бо я «зручна»!
— Ну і що? — він знизав плечима. — Хіба це погано?
Вона дивилася на нього, ніби вперше бачила: оцей загар на шиї — від тенісу з колегами, а не з нею. Оця складка між бровами — не від турбот, а від роздратування, що йому доводиться виправдовуватися перед нею.
— А Катя?
Обличчя Максима смикнулося, ніби хтось смикнув невидиму нитку.
— Причому тут вона?
— Ти її любив.
— Так, — визнав він різко, і в цьому одному слові було більше почуття, ніж за всі їхні роки. — Любив. Але з нею неможливо було побудувати нормальну сім’ю.
Софія відчула, як щось усередині ламається з тихим клацанням, ніби зламався каблук: іти можна, але вже не так, як раніше.
— Тобто я… покірна і господарська заміна.
— Не драматизуй, — він махнув рукою, як відмахуються від комара. — У нас діти. Дім. Що тобі ще треба?
***
Вона вагалася.
Може, він має рацію? Може, кохання — це розкіш, а сім’я важливіша? Софія стояла біля вікна, спостерігаючи, як перші краплі дощу розмазуються по склу. У відображенні виднілися сліди її пальців — вона так часто тут стояла останнім часом, ніби чекала, що світ за вікном дасть їй відповідь.
А Максим… Максим жив так, ніби нічого не змінилося.
Через тиждень, бачачи, що вона знову стерпіла, він зовсім перестав прикидатися.
— Знову макарони? — Він колупав виделкою в тарілці, ніби розбирав не їжу, а докази її неспроможності. — Ну хоч би приправу додала.
— Ти ж сам казав, що не любиш гостре, — відповіла вона, але голос звучав чужим, ніби хтось інший вимовляв ці слова за неї.
— Та й що? — Він відсунув тарілку з таким виглядом, ніби вона подала йому помиї. — Катя завжди готувала…
Софія різко встала. Стілець заскреготав по підлозі, залишаючи подряпину — ще одну мітку в цьому домі, ще одну невидиму тріщину.
— Хочеш до Каті? Іди!
— Та кинь ти, — він засміявся, і цей сміх різонув сильніше, ніж якби він закричав. — Куди я подінуся? Ти ж знаєш, що мені з тобою зручно.
У цей момент вона нарешті зрозуміла.
Він навіть не намагався її втримати. Не тому, що був упевнений у її любові, а тому, що був упевнений у її покорі.
Вона почала помічати це в усьому.
У тому, як він більше не виправляв її, коли вона «неправильно» вдягалася — просто проходив повз, не дивлячись. У тому, як перестав затримувати на ній погляд, ніби вона стала частиною інтер’єру — диваном, який є, але на який уже не сідають. У тому, як його «спокійні» дні тривали тижнями — без сварок, без претензій, просто… нічого.
І найстрашніше було те, що це «ніщо» виявилося голоснішим за будь-який крик.
Вона стояла на кухні, стискаючи край столу, і раптом усвідомила: він навіть не злиться. Він просто чекає, коли вона змириться. Як змирилася з пилососом замість подарунка. Як змирилася з тим, що перестала носити парфуми. Як змирилася з тим, що вона не з тих, хто «ниє через дрібниці».
І тоді всередині щось перевернулося.
Не біль, не злість — визволення.
Бо якщо тебе не люблять, але ще зляться — значить, ти ще існуєш.
А якщо навіть злитись перестали…
Отже, тебе вже немає.
***
Через місяць вона подала на розлучення.
Максим спочатку не повірив. Він зайшов на кухню, де Софія розкладала дитячі речі по коробках, і завмер у дверях, ніби перед ним стояла не його дружина, а незнайома жінка.
— Ти що, серйозно? — спитав він, і в його голосі вперше за довгий час прозвучала невпевненість.
Софія не підняла голови, продовжуючи акуратно складати маленькі кофточки.
— Так.
— Через якусь дурницю? — Він зробив крок уперед, і вона відчула, як напружилися її плечі.
— Це не дурниця, — тихо сказала вона. — Я не меблі.
Він різко засміявся — нервово, різко.
— О, знову драма! Ти завжди все перебільшуєш.
Софія нарешті глянула на нього. Його обличчя було до болю знайомим, але тепер вона бачила його інакше: стиснуті губи, трохи примружені очі — він злився, але не через те, що втрачав її, а тому, що його зручний світ дав тріщину.
— Я не перебільшую, — сказала вона. — Я просто втомилася бути зручною.
Максим помовчав, потім різко схопив зі столу ключі.
— Ну і нехай! Ти думаєш, мені буде важко? — Він кинув погляд на коробки. — Ти ж навіть нормально готувати не вмієш.
Вона здригнулася — старий, знайомий укол. Раніше такі слова змушували її сумніватися в собі, але зараз… зараз вони звучали порожньо.
— Можливо, — погодилася вона. — Але дехто думає інакше.
Його обличчя перекосилося.
— А, ось воно що! У тебе вже хтось є, так? — Він зло усміхнувся. — Ну звісно, куди ж без цього. Тільки поглянь на себе — кому ти потрібна?
Софія відчула, як усередині все стискається — старий, знайомий біль. Вона майже відкрила рот, щоб сказати: «Ти маєш рацію, пробач», як робила це сотні разів раніше.
Але раптом усвідомила: вона більше не хоче.
— Мені, — твердо сказала вона. — Я потрібна собі.
Максим завмер. Він явно не очікував такого.
— Ти з глузду з’їхала, — прошипів він. — А як же діти? Ти що, про них не думаєш?
Вона заплющила очі на секунду. Діти… Так, вона думала про них щохвилини.
— Вони побачать, що означає поважати себе, — відповіла вона.
— Та годі! — Він махнув рукою. — Ти просто егоїстка. У нас все є — будинок, достаток… І ти все це кинеш через якісь дурниці?
Софія подивилася на нього і раптом зрозуміла: він справді не розуміє. Для нього це справді були «дурниці».
— Для тебе — так, — сказала вона. — Для мене — ні.
Він відвернувся, нервово постукуючи ключами по долоні.
— Ну і гаразд. Ти ще пожалкуєш.
У день, коли вона забирала останні речі, Максим раптом запитав:
— І що, ти думаєш, знайдеш когось кращого?
Вона зупинилася біля дверей, відчуваючи, як легкий вітерець з вулиці торкається її обличчя.
— Кращого? — перепитала вона. — Не знаю. Але хоча б того, хто побачить мене, а не порожнє місце.
Він нічого не відповів.
А вона вийшла на вулицю, де пахло дощем і свободою.
***
Минуло два роки.
Софія вийшла заміж за чоловіка, який щоранку цілував її у плече, навіть коли вона сердито бурчала, що ще надто рано. Який шепотів: «Ти прекрасна», коли вона була в старому халаті, з розтріпаним волоссям і слідами втоми під очима. Який одного разу, побачивши той самий пилосос на розпродажу, засміявся і купив їй замість нього букет півоній — просто тому, що вони нагадали йому колір її губ.
Вона знову навчилася носити парфуми. Фарбувати губи. Вибирати сукні з відкритими плечима. І кожного разу, коли вона ловила на собі захоплений погляд чоловіка, в грудях тепліло — ніби відтавало щось, що довго було у льоді.
А Максим…
Якось вона випадково зустріла його в кафе. Він сидів один за кутовим столиком, пив каву і дивився в телефон. На столі перед ним лежала фотографія їхніх дітей — трохи потерта по краях, ніби її часто перебирали пальцями.
Софія хотіла пройти повз, але він підняв голову. Їхні погляди зустрілися.
І вона побачила — нічого.
Ні злості. Ні туги. Навіть роздратування. Просто порожнечу, рівну й бездонну, як вікно у квартирі, звідки давно винесли меблі.
Він кивнув. Вона усміхнулася. Вони розійшлися.
Пізніше, вже вдома, обіймаючи чоловіка, Софія раптом подумала про те, що колись боялася залишитися одна. Тепер вона знала — страшно не самотність.
Страшно бути самотньою, коли хтось поруч.
А Максим…
Максим так і не одружився.
Катя, коли він подзвонив їй через пів року після розлучення, засміялася і сказала, що у неї вже інше життя.
Діти приїжджали до нього на вихідні, але в їхніх очах він все частіше читав ввічливу відстороненість.
А вечорами він звик наливати віскі й дивитися в телевізор, де беззвучно рухалися люди.
Бо «зручні» йдуть.
А кохані — залишаються.
Але щоб тебе кохали, потрібно спочатку самому навчитися кохати.
Як тільки Віра виплатила кредит за машину чоловіка, він одразу ж переоформив її на свою сестру. Але Максим не очікував від дружини рішучих дій