– Олю, нам треба розлучитися. Квартиру і машину поділимо навпіл, – хитрий чоловік ще не знав, що ділити нічого

Поговоримо серйозно

Вечір, коли Оля почула раптову пропозицію чоловіка розійтися, починався, як завжди. Наспівуючи щось собі під ніс, вона розкладала по тарілках спагеті з соусом песто — улюблену страву чоловіка. На столі вже стояв салат із руколи й помідорів чері, мерехтіла свіча у скляному свічнику.

Олексій сидів, уткнувшись у телефон, розсіяно постукуючи пальцями по столу. Останнім часом це стало його звичкою — проводити вечори, занурившись в екран смартфона. Ольга не надавала цьому особливого значення — напевно, робота, думала вона.

– Вечеря готова, – м’яко промовила Ольга, ставлячи тарілку перед чоловіком. – Я сьогодні додала більше пармезану, як ти любиш.

Олексій повільно підняв очі від телефону. Його погляд був дивно відстороненим, ніби він довго набирався сміливості щось сказати.

– Олю, я подумав… – він зробив паузу, ніби збираючись із силами. – Нам треба розлучитися.

Вилка, яку Ольга тримала в руці, з дзвоном впала на керамічну плитку. На кухні запанувала гнітюча тиша, яку порушував тільки далекий шум машин за вікном.

– Що? – її голос тремтів. – Ти це зараз серйозно?

– Абсолютно, – Олексій відклав телефон. – Я все вирішив. Так буде краще для нас обох.

За вікном пронизливо засигналила машина. Ольга відчула, як земля йде з-під ніг. Три роки спільного життя, тисячі спільних вечорів, плани на майбутнє – все руйнувалося в одну мить.

Ініціатор розлучення

Їхня історія почалася чотири роки тому в опен-спейсі IT-компанії, де Ольга працювала провідним аналітиком. Олексій прийшов на співбесіду — в акуратній, ретельно випрасуваній сорочці, трохи збентежений, незграбний. Минуло всього пів року, і вони одружилися, а ще через рік разом святкували новосілля у новій квартирі в престижному районі. Олексій був початківцем-спеціалістом, доходи у нього були невеликі, заощаджень теж не було. Тому всі великі покупки у їхній родині оплачувалися коштом Ольги.

Тепер ця ж квартира, затишна та обжита, з ретельно підібраними шторами та улюбленим диваном, ставала полем мовчазної битви. Олексій методично складав речі у валізу, поки Ольга стояла, притулившись до дверної рами.

– Давай вирішимо все спокійно, – Олексій говорив рівним, ніби заздалегідь відрепетированим голосом. – Розлучимося за обопільною згодою, без скандалів.

Ольга спостерігала, як він акуратно складає светри — ті самі, які вона подарувала йому на минуле Різдво. На полиці залишився їхній весільний альбом, а поруч — фотографія з відпустки, де вони усміхаються на тлі моря.

– Але чому? – Ольга все ще не могла повірити у реальність того, що відбувається. – У нас же все було добре. Ми не сварилися, не…

– Просто почуття згасли, – перебив її він. – Так буває. Навіщо мучити одне одного?

Вона згадувала останні місяці. Справді, жодних явних ознак кризи: звичайні будні, спільні вечері, плани на відпустку. Може, він став трохи більш відстороненим, але вона списувала це на робоче навантаження.

Олексій застебнув валізу:

– Давай без драм, Олю. Все вирішимо цивілізовано.

За вікном мрячив дощ, краплі стікали по склу, розмиваючи міський пейзаж. Їхній сріблястий «Фольксваген» поблискував у дворі — вони вибирали його разом, сперечалися про комплектацію, раділи як діти першій поїздці.

– Я поки поживу у Діми, – Олексій узяв валізу. – Квартиру і машину поділимо, як належить. Подзвониш, коли будеш готова обговорити деталі розлучення.

Вхідні двері грюкнули. На тумбочці залишилися його ключі та записка з номером адвоката. Ольга залишилася сама у квартирі, де кожна річ нагадувала про їхнє спільне життя. У голові крутилися уривки спогадів: їхнє перше побачення в антикафе, вибір шпалер для спальні, спільні вихідні… На кухонній полиці стояли парні кружки з написами «Він» і «Вона» — подарунок від друзів на річницю весілля. Усе це тепер здавалося кадрами з чужого фільму.

У тиші порожньої квартири особливо голосно цокали годинники, відраховуючи хвилини нового, неочікувано насталого життя.

Крах життя

– Я весь час прокручую в голові наші щасливі моменти, – тихо промовила Ольга, сидячи навпроти своєї подруги Марини в кафе. – Як він робив мені сюрпризи на вихідних, як готував млинці на сніданок…

Марина поставила перед нею чашку кави:

– Олю, я тебе благаю! Ти пам’ятаєш, як він минулого року забув про твій день народження? А як відмовився їхати до твоїх батьків на Новий рік?

– Але ж були й хороші моменти…

– Звісно, були, – Марина сіла поруч. – Але, може, воно й на краще? Подумай, як добре, що ви хоча б дітей не завели.

– Я думала, може, варто поборотися? – Ольга підняла вологі очі на подругу. – Раптом це просто якась криза?

На столі завібрував телефон — чергове повідомлення від свекрухи з проханням «поговорити й усе обговорити». Ольга мовчки змахнула сповіщення.

– Чоловік із воза — жінці легше, – підморгнула Марина, підкладаючи подрузі найрум’яніший шматочок пирога. – Пробач за прямоту, але краще зараз, ніж через десять років. Через рік будеш згадувати це як страшний сон.

Ольга мимоволі усміхнулася крізь сльози. У пам’яті сплив їхній медовий місяць в Італії, спільні вечори за переглядом фільмів, затишні вихідні… Все здавалося таким справжнім.

– Ти сильна, – продовжувала Марина. – Справишся. І знаєш що? Давай завтра пройдемося по магазинах. Нове життя потребує нового гардеробу!

За вікном кафе несміливо виглянуло сонце, пробиваючись крізь хмари. Можливо, це був знак, що навіть після найтемнішої ночі настає світанок.

Маски скинуто

Дзвінок у двері пролунав у суботу вранці, коли Ольга закінчувала прибирання. На порозі стояв Олексій із величезним букетом білих троянд — її улюблених квітів. Він виглядав незвично схвильованим, на щоках грав рум’янець від морозного повітря.

– Олю, я був ідіотом, – він ступив уперед. – Я зробив жахливу помилку. Давай почнемо все спочатку.

Її серце зрадницьки тьохнуло. У передпокої ще залишалася його улюблена парасоля, а на вішалці — домашня толстовка з університетським логотипом.

– Можна зайти? – він дивився так щиро, як на їхніх перших побаченнях. – Я все переосмислив. Ми створені одне для одного. Пам’ятаєш, як ми планували дітей? Як мріяли про будинок за містом?

За останні дні телефон розривався від його повідомлень: «Пробач мені», «Я не можу без тебе», «Я все усвідомив», «Мені без тебе погано»… Кожен ранок починався з його довгих листів про любов і каяття.

Ольга вже майже повірила. Майже пробачила. На кухні навіть стояла його улюблена кружка — вона так і не прибрала її в шафу.

Але вчорашня розмова з батьком усе розставила на свої місця.

– Донечко, – казав тато, сидячи за вечерею на кухні, – він дізнався, що ділити нічого. Квартира, машина, рахунки — усе оформлено на нас із мамою. Пам’ятаєш, як ти тоді опиралася? А ми наполягли.

Ольга згадала, як три роки тому батьки переконали її записати майно на себе. «Мало що в житті буває», — казала мама.

– Його адвокат усе перевірив, – продовжував батько. – Думаю, ця раптова любов спалахнула саме після цього.

Тепер, дивлячись на Олексія з його букетом, Ольга бачила все іншими очима. Як він наполягав на спільній власності. Як цікавився її преміями та заощадженнями. Як будував плани на «їхню» квартиру.

– Знаєш, Льошо, – вона взяла букет, – ти справді поквапився. І з висновками, і… з розрахунками.

Його обличчя сіпнулося, видаючи розуміння: вона знає.

– Олю, все не так… давай поговоримо, – його голос звучав незвично м’яко. – Я все усвідомив, правда. Я змінюся, стану іншою людиною…

– Ні, все саме так, – вона поклала троянди на тумбочку. – Дякую, що показав своє справжнє обличчя. Правда дорожча за будь-які ілюзії. Льошо, мені потрібен не той, хто любить мене за те, що в мене є. А той, хто любить мене просто так.

Зачинивши за ним двері, Ольга притулилася до стіни. Серце більше не стискалося. Всередині була тільки порожнеча і дивне полегшення, ніби зняла важкий рюкзак із плечей.

Без жалю

За тиждень у РАЦСі Ольга впевнено поставила підпис у заяві на розлучення. Олексій тягнув час, перечитуючи кожен рядок, намагаючись знайти зачіпку. Але ділити справді було нічого — все залишилося, як і було.

Увечері того ж дня Ольга сиділа на батьківській кухні. Мама заварювала їхній улюблений чай із чебрецем, тато розкладав печиво на блюдце.

– Дякую вам. За все, – її голос тремтів від емоцій. – За те, що тоді настояли на своєму з документами, за вашу мудрість…

– Донечко, – мама погладила її по руці, – ми просто хотіли захистити твоє майбутнє. А ти сама молодець — впоралася.

За вікном шумів дощ, але на душі було дивовижно спокійно. Життя не закінчувалося — воно тільки починалося знову.

Перемогти красиво

Весняний супермаркет гудів звичною метушнею. Ольга розглядала полицю з вином, обираючи пляшку для майбутньої вечірки з колегами — її підвищили до керівника відділу, і це варто було відзначити.

Краєм ока вона помітила знайому фігуру в сусідньому ряду. Олексій, у потертій куртці зі штучної шкіри, повільно вивчав цінники на товарах зі знижкою. Вона чула від спільних знайомих, що його кар’єра пішла на спад — перевели на посаду молодшого менеджера з урізаною зарплатнею. Він змарнів, зсутулився, ніби намагався стати непомітним. Від колишньої впевненості успішного IT-спеціаліста не залишилося й сліду.

Взявши пляшку улюбленого просеко, Ольга попрямувала до каси. Проходячи повз колишнього чоловіка, їхні погляди зустрілися. Він здригнувся, ніби хотів щось сказати, але тільки ще більше зсутулився. У його очах промайнуло щось схоже на жаль і заздрість. Ольга кивнула на знак привітання.

Вийшовши на вулицю, вона заплющила очі від яскравого весняного сонця. Життя тривало, і воно було прекрасним.

«Найкраща помста — це щасливе життя», – подумала вона, сідаючи у свій новий автомобіль. Попереду був насичений день: зустріч із клієнтами, увечері – заняття йогою, а завтра – побачення з цікавим чоловіком. Життя тривало, і воно було прекрасним.