Олена повільно перегортала фотографії в потертому шкіряному альбомі, який дбайливо зберігала всі ці роки. Її пальці трепетно торкалися кожного знімка, зупиняючись на тих, де Оля — її прийомна донька — щиро усміхалася на шкільних святах, випускному, першому дні в університеті, на днях народження. Двадцять років материнства пролетіли як одна мить, залишивши в серці незгладимий слід. Вона пам’ятала кожну сльозу на дитячих щічках, кожну радість, кожне досягнення цієї дівчинки, яка стала їй ріднішою за рідну після того, як біологічна мати просто зникла з її життя, ніби розчинилася в повітрі.
Милиці стояли поруч із диваном — постійне нагадування про те нещасне падіння на слизьких сходах і подальшу складну операцію на коліні. Тепер уся нога була буквально пронизана металевими спицями — страшно дивитися. Лікарі обіцяли повне відновлення рухливості, але процес затягнувся значно довше, ніж очікувалося спочатку. Саме тоді, коли Олена була зовсім безпорадна, не могла навіть підвестися з дивана без сторонньої допомоги, її чоловік — її коханий Григорій, з яким вона прожила у шлюбі двадцять щасливих років, — раптово перестав ночувати вдома.
Спочатку вона списувала його відсутність на роботу. Але потім дійшло — в нього з’явилася інша. Молода, здорова, здатна дати йому те, чого вона вже не могла.
Телефон різко задзвонив, порушивши гнітючу тишу квартири. На екрані висвітилося ім’я Олі.
— Мам. Як твоя нога? — у голосі доньки звучала щира турбота й тривога.
— Все добре, моя рідна. Не хвилюйся за мене. Розкажи краще про весілля. Ігор уже замовив ресторан? Як іде підготовка?
— Так, все готово, навіть меню вже затвердили. Мам, ти випадково не знаєш, де тато? Я вже кілька днів поспіль не можу до нього додзвонитися. Телефон або зайнятий, або взагалі не відповідає.
Олена замовкла. Сказати правду про коханку її батька означало безповоротно зруйнувати останні ілюзії доньки напередодні найважливішого дня в її житті.
— Він… дуже зайнятий на роботі зараз, — з труднощами збрехала вона, ненавидячи себе за цю брехню. — Знаєш, як у нього буває наприкінці кварталу.
— Зрозуміло. Мам, не забудь — у середу об 11-й у РАЦСі, я обов’язково чекаю тебе там. Ти ж прийдеш? Скажи, що прийдеш! Я так хвилююся, мені просто необхідно, щоб моя мама була поруч у цей день.
— Звісно, сонечко моє. Звичайно, прийду. Ніщо не завадить мені бути з тобою в такий важливий день.
Після розмови Олена повільно відкинулась на м’які подушки. Вона досі не знала, як пояснити доньці, що її батько тепер живе з Христиною — молодою двадцятип’ятирічною співробітницею з офісу, яка могла б бути йому за доньку.
Звук ключа в замку змусив її здригнутися. Григорій увійшов до квартири, навіть не привітавшись, мовчки пройшов у спальню.
— Григорію, давай усе-таки поговоримо спокійно про…
— Нам нема про що говорити, — різко перебив він, навіть не повертаючись до неї. — Все вже остаточно вирішено. Немає сенсу тягнути.
Олена насилу взяла милиці й повільно, долаючи біль, піднялася з дивана.
— Донька постійно питає про тебе. Весілля вже через три дні. Вона чекає на свого батька.
— Моя донька, а не твоя, і я прекрасно про це знаю, — холодно відповів він. — І я добре знаю, що їй скажу.
— І що саме ти збираєшся їй сказати?
Григорій повільно повернувся до неї обличчям. В її очах не було й тіні тієї любові, яка колись там жила.
— Після весілля я чесно скажу їй, що між нами все скінчено, що я подаю на розлучення. І запам’ятай раз і назавжди — ти для неї ніхто особливий, та й загалом, ти завжди була ніким, не рідна мати, а так, тимчасова нянька, допомогла дитину підняти на ноги. Коротше кажучи, ти звичайна мачуха, яка дуже скоро стане зовсім непотрібною жінкою.
Олена знала, чудово знала весь цей час, що Оля завжди буде їй не рідною по крові, але рідною по душі. Олена все життя мріяла про власних дітей, але так і не змогла завагітніти — саме це і стало головною причиною її першого розлучення. Але після того, як вона вийшла заміж за Григорія, в якого вже була маленька донька Оля, вона всією душею прийняла її як рідну, у той час як біологічна мати Олі десь безслідно зникла й уже багато років не з’являлася в їхньому житті.
— Не говори таку жахливу нісенітницю! — вигукнула Олена. — Я виростила твою доньку як власну. Я для неї мама, і ніхто інший!
— Ти не мати! — закричав Григорій, і в його голосі звучала справжня злість. — Ти просто моя дружина, жінка, яка навіть дитину мені не змогла народити за цілих двадцять років шлюбу! А тепер ще й інвалідка на милицях. Кому ти потрібна?
Саме цього Олена боялася найбільше — що залишиться інвалідом назавжди й уже без милиць не зможе зробити й кроку.
— Я любила вас обох більше за власне життя, — тихо промовила вона.
— Любов? — Григорій зловісно й презирливо розсміявся. — Твоя так звана любов — це нескінченні каструлі та вічне прибирання. Донька прекрасно зрозуміє, що я роблю абсолютно правильний вибір. У мене тепер буде власна дитина, я ще далеко не старий для цього, а от ти…
На цих жорстоких словах Григорій різко розвернувся й пішов до іншої кімнати. Сперечатися з ним в Олени більше не було ані сил, ані бажання — та і який у цьому сенс, якщо він уже все вирішив?
Кілька важких днів до весілля вони існували в гнітючому мовчанні. До Олени регулярно приходила її вірна подруга Галина, купувала необхідні продукти, готувала просту їжу на кухні, допомагала з прибиранням. А її чоловік лише зрідка з’являвся вдома — спав, мовчки їв і знову йшов, нібито на роботу, а насправді — до своєї коханки.
А за день до довгоочікуваного весілля Григорій жорстко й категорично заявив:
— На весілля ти точно не підеш. Я не дозволю старій каліці зіпсувати найважливіше свято моєї доньки. Тільки уяви, як жалісно ти виглядатимеш на всіх фотографіях! Як тінь минулого.
— Це ми ще побачимо, хто тут жалісна тінь, — тихо, але твердо відповіла Олена.
— Навіть не думай з’являтися на весіллі, інакше я особисто викину тебе звідти, не церемонячись.
Григорій презирливо фиркнув і продовжив мовчки жувати вечерю, ніби нічого не сталося.
Пізно ввечері Олена сиділа у своїй трикімнатній квартирі, яка тепер здавалася неймовірно великою й безжиттєве порожньою. Вона набрала знайомий номер Олі, серце болісно стискалося від майбутньої розмови.
— Мам! Ну що, ти готова? Завтра ж…
— Олечко, моя рідна, в мене дуже погані новини. Я не зможу приїхати на твоє весілля.
— Що?! Чому?! Що трапилось?
— Нога… серйозні ускладнення, дуже сильно болить. Лікар категорично заборонив будь-які довгі поїздки, — з болем у серці збрехала вона.
Голос доньки миттєво став сумним:
— Мам, щось не так відбувається? Мені здається, ти плачеш?
— Ні, моя дорога. Просто дуже засмучена тим, що пропущу найважливіший і найщасливіший день у твоєму житті.
— Мам, ти тільки не засмучуйся, я…
Із сусідньої кімнати долинув приглушений, але чітко чутний голос Григорія:
— Правильно зробила, сиди тут тихо, не псуй людям свято. Все — ти вже давно минуле, донька скоро забуде про тебе назавжди, а ти… гаразд, потім з тобою ґрунтовно розберуся. І взагалі, не гай даремно час — збирай свої речі, шукай собі орендовану квартиру. Я, так і бути, допоможу перевезти речі, тільки не затягуй з цим. Зрозуміла мене?!
Олені відчайдушно захотілося розридатися вголос — двадцять років спільного життя з цією людиною, а він поводиться з нею гірше, ніж зі сміттям, яке ладен безцеремонно викинути на звалище. Олена мовчки вимкнула телефон, не маючи більше сил говорити.
Настав день весілля — яскраве весняне сонце світило у вікна, з вулиці долинали радісні співи птахів. Григорій одягнув свій найкращий темно-синій костюм і пішов зранку, ще раз нагадавши Олені, що весілля — винятково його доньки, а не її, що їй необхідно збирати речі й щоб вона в жодному разі не дзвонила Олі й не псувала їй настрій у такий важливий день.
Олена мовчки сиділа біля широкого вікна, повільно гортаючи товстий альбом із численними фотографіями доньки, коли раптом у двері наполегливо подзвонили.
На порозі стояв Ігор — наречений її доньки, у весільному костюмі, з букетом білих троянд у руках.
— Олено Михайлівно, швидко збирайтесь. Оля категорично відмовляється йти до РАЦСу без вас.
— Ігорю, любий, я просто не можу. Ти ж бачиш — у мене ці жахливі спиці в нозі, я ледве пересуваюся, я тільки зіпсую вам свято…
— Олено Михайлівно, — м’яко, але твердо перебив він. — Оля знає про Христину. Знає про майбутнє розлучення з батьком і про те, що він заборонив вам приходити на весілля. Вона знає абсолютно все. І вона хоче, щоб поруч із нею була її справжня мама — ви.
Олена обережно піднялася з дивана, міцно спираючись на милиці, й подивилася на цього чудового молодого чоловіка, який щиро любив її доньку.
— Добре. Дай мені пів години на збори.
Біля входу до РАЦСу зібралася невелика компанія гостей. Теплий червневий день сприяв урочистості, і всі присутні були в найкращих убраннях. Олена, тримаючись за стіну будівлі, щоб не впасти від слабкості, уважно розглядала присутніх. Її погляд зупинився на знайомій фігурі — Григорій стояв біля входу з молодою жінкою років двадцяти п’яти, очевидно, це була та сама Христина. Дівчина була в яскраво-рожевій сукні з глибоким декольте, що виглядало недоречно на весіллі. Побачивши Олену, обличчя колишнього чоловіка миттєво спотворилось від злості, очі звузились, а губи стиснулись у тонку лінію.
— Вона не повинна була приїжджати, — прошипів він Христині на вухо.
— Та хто вона взагалі така? — байдуже знизала плечима молода жінка.
У цей момент із будівлі РАЦСу вийшла Оля в неймовірній білій сукні з мереживними рукавами й довгим шлейфом. Її обличчя сяяло від щастя, а очі іскрилися радістю. Побачивши матір, вона одразу ж кинулась до неї, не зважаючи на те, що може пом’яти вбрання.
— Мамо! — вигукнула вона, обіймаючи Олену. — Я знала, що ти приїдеш!
— Боюсь зіпсувати тобі фотографії, сонечко, — відповіла Олена, міцно обіймаючи доньку й відчуваючи, як сльози підступають до очей. — Але ти просто світишся від щастя. Ти така красива, моя рідна.
— Мамо, ти нічого не можеш зіпсувати. Ти ж знаєш, що для мене найголовніше — це те, що ти поруч, — Оля ще міцніше притулилася до матері. — Як ти себе почуваєш? Може, присядеш?
— Все добре, люба. Сьогодні твій день, і я впораюся.
Коли Оля відійшла до нареченого, щоб привітати інших гостей, до Олени рішучим кроком підійшов Григорій. Його обличчя було почервонілим від люті.
— Все ж ослухалась, приперлась сюди, — зло прошипів він, підійшовши зовсім близько. — Ну нічого, гірше буде тобі самій. Сьогодні ж опинишся на вулиці, зрозуміла? Щойно повернуся додому — викину всі твої речі за двері. Думаєш, я жартував?
— Григорію, не треба влаштовувати сцени, — тихо відповіла Олена, намагаючись не привертати уваги інших гостей.
— Не треба? — хмикнув він. — А тобі треба було псувати настрій моїй доньці своїм жалюгідним виглядом? Подивись на себе — ходячий скелет! Людей відлякуєш!
Та тут до них підійшла Оля, яка почула останні слова батька. Її обличчя миттєво змінилося — радість змінилася на гнів.
— Що ти сказав? — тихо, але грізно запитала вона.
— Доню, я просто пояснюю твоїй матері…
— Забирайся звідси! — з усієї сили штовхнула вона батька в груди. — І не смій кричати на маму! Геть! Ти жалюгідний покидьок! Мама хвора, а ти приперся з коханкою на моє свято і ще смієш її ображати! Геть! Негайно!
— Олю, ти не розумієш ситуації, — спробував виправдатися Григорій, розгублено озираючись на притихлих гостей. — Це не коханка… Вона… ми збираємось одружитися…
— У мене є лише одна мама, а батька більше немає! — перебила його Оля. — А ти… ти зрадник і боягуз! Геть звідси!
— Але ж я твій батько! — вигукнув Григорій, намагаючись узяти доньку за руку.
— Ха-ха-ха! — гірко розсміялася Оля, відсмикуючи руку. — Вгадав раптово! А де ти був усі ці роки, дорогий татусю? Може, ти вчив мене читати? Або в садок водив? Або на батьківські збори ходив? А, може, сидів зі мною, коли я хворіла? Що ти робив? Нічого! Абсолютно нічого! Мама одна мене виховувала, працювала, а ти тільки витрачав гроші й командував! А тепер — забирайся з мого весілля і не забудь прихопити свою бабу! Геть!
Григорій стояв з відкритим ротом, очевидно, не очікуючи такої реакції. Його обличчя то червоніло, то блідло. Христина, яка весь цей час стояла осторонь, нервово кусаючи губи, рішуче смикнула його за рукав.
— Григорію, ходімо звідси, — прошипіла вона. — Не зв’язуйся з цією психованою донькою. Вона явно не в собі.
— Так-так, — погодилася Оля. — Топайте звідси обидва! І більше не з’являйтесь у моєму житті! Мені не потрібен такий батько!
Ігор, наречений Олі, підійшов до неї й обійняв за плечі:
— Все добре, сонечко. Не хвилюйся.
Григорій, розуміючи, що ситуація повністю вийшла з-під контролю, розвернувся й швидко рушив геть від РАЦСу. Христина, цокаючи підборами, поспішила за ним.
— От і добре, — сказала Оля, заспокоюючись. — Тепер можна продовжити свято.
Після урочистої церемонії одруження, коли всі вітання були сказані, а фотографії зроблені, Оля підійшла до матері й простягнула їй невеличкий ключ.
— Що це, рідна? — здивувалася Олена, розглядаючи ключ.
— Це від твого дому, мамочко, — усміхнулася Оля. — Поки ми були тут, на церемонії, слюсар уже поміняв замок у квартирі. А татові речі зібрала й запакувала сусідка тітка Валя. Вона сказала, що завжди рада буде допомогти тобі.
Олена міцно обійняла доньку.
— Дякую, сонечко. Ти навіть не уявляєш, наскільки це для мене важливо.
— Це тобі дякую, мамо, — відповіла Оля. — За те, що була поруч усі ці двадцять років. За те, що любила мене як рідну. За те, що залишилася справжньою мамою, навіть коли все навколо руйнувалося. За те, що навчила мене бути сильною.
— Ти в мене найкраща донька на світі, — прошепотіла Олена, гладячи Олю по волоссю.
Пізно ввечері, коли Олена вже встигла прийняти ліки й трохи відпочити після емоційного дня, у двері її квартири почали наполегливо стукати. Спочатку стукіт був звичайним, але поступово ставав усе гучнішим і агресивнішим, перетворившись на справжній барабанний дріб.
— Олено! — пролунав знайомий голос Григорія. — Відчиняй негайно! Що за чортівня — замкнулась, як щур у норі?! Я зламаю цей замок! Ти зібрала свої манатки, знайшла, де житимеш? Я тобі ще нагадаю, як ти зіпсувала весілля моєї доньки своєю присутністю!
Олена спокійно підійшла до дверей, але відчиняти не стала. Натомість гучно й чітко відповіла:
— Ні, Григорію, не зібрала і навіть не думала це робити.
— Що значить «не думала»?! — загорлав він за дверима. — Я ж сказав тобі!
Григорій скаженів від люті. Годину тому його виставила за двері коханка після грандіозного скандалу. Христина назвала його невдахою, який не здатен впоратися навіть із хворою дружиною й некерованою донькою. Вони пересварилися вщент, і тепер він залишився зовсім сам. А тут ще ця вперта баба замкнулась у квартирі й не пускає його додому!
— Відчиняй зараз же! — зашипів він, гатячи кулаками по дверях. — Це мій дім!
— Ні, Григорію, — спокійно відповіла Олена, притулившись до дверей. — Він ніколи не був твоїм. Ти, здається, забув, що квартира моя. Я пустила тебе тут жити, пригріла, як бездомного пса, але ти так приріс, що вже вважаєш її своєю. Ні. Це моя квартира, куплена на мої гроші, оформлена на моє ім’я.
— Але… але… — він помітно розгубився, а тоді нарешті згадав, що квартира й справді належить дружині. — А мої речі? Де мої речі?
— У сусідки. Спитай у тітки Валі — вона все пояснить.
Стук за дверима стих. Олена обережно підійшла до вікна й визирнула на вулицю. У цей момент сусідка Валентина Петрівна вже виносила з під’їзду численні пакети й сумки з речами її колишнього чоловіка. Григорій метушився навколо них, щось кричав і розмахував руками, але тітка Валя методично продовжувала звільняти свою прихожу від чужого мотлоху.
— Якщо за годину не забереш, — долинув знизу грізний голос чоловіка сусідки, Петра Івановича, — усе полетить прямо в смітники. Ну й мерзотник же ти, Григорію! А я думав — ти мужик! Тьфу! — і він демонстративно сплюнув під ноги розлюченому Григорію, який тепер зовсім не знав, що робити й куди подітися.
Олена мимоволі всміхнулася, спостерігаючи цю сцену. Справедливість нарешті взяла гору.
У цей момент її телефон завібрував. На екрані з’явилося повідомлення від Олі:
«Мамочко, дякую за найкращий день у моєму житті. Люблю тебе понад усе. Лови фото з нашого свята. Завтра приїдемо з Ігорем до тебе, привеземо весільний торт і все докладно розповімо. Бережи себе!»
Олена повернулася до дивана, обережно опустилася на м’які подушки й відкрила галерею на телефоні. Одне за одним з’являлися чудові знімки з весілля: Оля у білосніжній сукні радісно усміхається поруч з Ігорем; молодята обмінюються обручками; Оля кидає букет подругам; вони з мамою обіймаються на тлі РАЦСу. На кожному фото її донька світилася від щастя — і це було найважливіше.
«Як швидко летить час, — подумала Олена, розглядаючи знімки. — Ще вчора вона була маленькою дівчинкою, що боялася темряви, а сьогодні — дружина. Але вона виросла сильною й справедливою. Значить, я недаремно прожила ці роки».
На її обличчі з’явилася тепла, щаслива усмішка. Попри хворобу, попри всі труднощі — вона була по-справжньому щасливою. У неї є донька, яка її любить. Є дах над головою. І тепер ніхто не зможе відібрати в неї цього спокою.
Провчив мажора