Соню виписали з лікарні. Вона вийшла красивою, як завжди, тільки трохи блідою. Побачивши чоловіка, Соня випростала спину, через силу посміхнулась. Він теж посміхнувся у відповідь, але очі в нього були недобрі й колючі. Дружина давно навчилася вгадувати його настрій по очах. Ілля взяв у неї сумку, поцілував Соню, і вони пішли до машини.
Додому подружжя їхало в повній тиші. Ілля ніколи не розмовляв за кермом і не відповідав на телефонні дзвінки. Соня сиділа поруч — обличчя її не виражало жодних емоцій, воно було спокійним і зосередженим.
— Треба ж, вона навіть не засмутилася, — подумав чоловік.
Він і не здогадувався, що саме в цей момент душа його дружини стислася в клубок від страху й провини. А обличчя? Вона давно навчилася носити маску спокійної жінки, приховуючи за нею свою невпевненість і вічний страх перед ним.
Вдома Ілля дав волю емоціям:
— Дорога, я дивлюсь, ти навіть не засмутилася. За сім років шлюбу ти так і не змогла народити — третій викидень! Щоб був проклятий той день, коли я тебе вперше побачив!
Чоловік виливав на неї свій гнів, крокуючи кімнатою й розмахуючи руками. Соня сиділа, дивилася на нього й мовчала. На мить їй здалося, що він її вдарить. Вона стислася в кріслі. Він не вдарив. Підійшов до бару, налив собі коньяк, випив і пішов у спальню.
Вранці Ілля з подивом побачив, що Соня сидить у кріслі в тій самій позі й у тій самій одежі, в якій приїхала з лікарні.
— Ти спала? — запитав він.
— Не знаю… мабуть, спала, — невпевнено відповіла вона.
— А де мій сніданок? — сердито спитав чоловік.
— Зараз приготую, — і Соня поспішила на кухню.
Вона метушливо діставала з холодильника молоко і яйця для омлету. Одне яйце випало з рук і розтеклося по підлозі.
— Іди лягай спати, я сам приготую омлет, — наказав він їй, а про себе подумав: — Прикидається, тисне на жалість.
Ілля пішов, а Соня почала наводити лад у квартирі. Чоловік любить порядок у всьому.
Перед весіллям він сказав їй:
— Я не терпітиму безладу в домі й твого недоглянутого вигляду. Ти завжди маєш виглядати як королева — ніяких халатів чи трикотажних штанів, тільки ошатна сукня, зачіска і манікюр. Терпіти не можу тих, що обабилися!
Соні здалося, що вона вже зробила всі справи. Вона прилягла на диван і заснула. Увечері повернувся з роботи чоловік. Він завмер на порозі кімнати. Шафа була відкрита, речі валялися купою на підлозі, а дружина безтурботно спала.
Він розбудив Соню:
— Я терміново вилітаю на північ, мене не буде днів десять, на нових об’єктах ще немає мобільного зв’язку, але за можливості дзвонитиму. Не вигадуй дурниць, візьми себе в руки й наведи вдома порядок. Чому всі речі зі шафи на підлозі?
Соня з подивом подивилася на купу речей і не могла зрозуміти, як вони там опинилися.
Ілля поїхав. Соня залишилася сама. Вона склала речі до шафи, поставила телефон на зарядку й почала чекати дзвінка від чоловіка. Але він не дзвонив. Минув день, другий…
З нею почали відбуватися дивні речі. Спершу вона могла годинами сидіти на одному місці, дивитися в нікуди, з’являлося відчуття нереальності, ніби у сні.
Соня нічого не готувала, їсти не хотілося. Іноді гризла сухарики або печиво, запиваючи водою. Двічі телефонувала мати, цікавилася її самопочуттям. У останній розмові повідомила, що їде з новим чоловіком на відпочинок.
Соня перестала спати. Вона не могла вимкнути мозок — він постійно працював, нагадуючи, яка вона погана дружина, не змогла народити дитину! Іноді все ж засинала на пару годин.
Одної ночі… чи вдень?.. Соня втратила відлік часу. У неї сталася істерика. Вона почала плакати й ніяк не могла зупинитися, руки тремтіли, серце шалено калатало. Вона була одна — і їй стало страшно.
Ілля повернувся з відрядження. Він не міг додзвонитися до Сони — її телефон був поза зоною досяжності. Вона забула поставити його на зарядку. Чоловік не впізнав дружину. Худюща, з червоними від безсоння очима, Соня сиділа на підлозі й плакала.
Побачивши чоловіка, вона прошепотіла:
— Мені зле. Зроби щось. Дуже зле…
«Швидка» відвезла їх до лікарні. Вийшов молодий лікар, років тридцяти:
— Коли ви востаннє нормально їли? — запитав він у Сони.
— Не пам’ятаю, здається, коли ще лежала в лікарні, — відповіла вона.
Соню госпіталізували з діагнозом виснаження і депресія. Ілля оплатив окрему палату. Лікарі й медсестри часто заходили. Лікування давало позитивні результати. Через три дні Соня змогла самостійно прийняти душ, почала потроху їсти. Наступного дня її запросили до кабінету психотерапевта.
Зустрів її той самий лікар, що приймав у перший день. Він був дуже доброзичливим:
— Я ваш лікуючий лікар-психотерапевт Сергій Миколайович. Можна без по батькові. Сьогодні ми з вами почнемо шукати корені вашої проблеми. А проблема у вас виникла давно, просто раніше вона не була помітною, а тепер вирвалася назовні. Почнемо з дитинства. Розкажіть, яке у вас найперше дитяче спогад?
Соня подумала й відповіла:
— Сором. Ми з мамою пішли в гості. Я була в ошатній сукенці та побігла вперед — там була калюжа. Хлопчик на велосипеді проїхав крізь неї та забризкав мене з голови до ніг. Мама почала кричати, що я така-сяка, втекла від неї, що я погана, неслухняна. Я не пам’ятаю, скільки мені було — три роки чи менше? Але досі пам’ятаю, як мені було соромно. Я відчувала себе винною.
— Що ще пам’ятаєте з раннього дитинства?
— Якось до мами в гості прийшов дядько Володя. Мама сказала, що купить мені морозиво, але я не повинна розповідати про нього татові. Мама забула про морозиво. Увечері тато запитав, як пройшов день. Я сказала, що мама мене обманула й не купила морозиво, а дядько Володя був у нас.
Як батьки кричали один на одного! Я ніколи не бачила їх такими злими — дуже злякалася. Наступного дня мама купила великий брикет морозива й поставила переді мною:
— Їж, зрадниця, — сказала вона зі злістю.
Я вже не хотіла морозива, тоді вона кілька разів тикала моє обличчя в нього. Відтоді я його не їм. Мені було, мабуть, років чотири чи п’ять, точно не пам’ятаю.
І ще. Мені було шість. Я гралася зі своєю улюбленою лялькою. Мама наказала прибрати іграшки й іти спати. Я відповіла, що ще трішки пограю. Мама розсердилася, вихопила в мене ляльку з рук і наступила на неї. Лялька зламалась. Зранку я її не знайшла — її викинули разом зі сміттям. Можна сказати, що в той момент мама прищепила мені любов до ідеального порядку на все життя, — посміхнулась Соня.
Вона щодня розмовляла з Сергієм Миколайовичем і поступово розповідала йому про своє життя.
У школі Соня вчилася не просто добре, а відмінно — бо за четвірки її сварили. Стосунки з однокласниками були нормальні, але близьких друзів не було.
Потім педагогічний університет, факультет іноземних мов. Хлопців було троє, решта — дівчата.
Соня навчалася на другому курсі, коли познайомилася з Іллею. Це сталося на ювілеї батька — йому виповнилося 50. Ілля був його начальником. Увесь вечір він танцював тільки з нею. Вони почали зустрічатися.
Якось він запросив Соню з батьками до ресторану, став перед нею на коліно й попросив у батьків її руки. Вони дали згоду, хоч раніше навіть не припускали, що вона вийде заміж до завершення навчання.
Удома Соня сказала матері, що ще не готова до заміжжя, і чому він не спитав спершу її думку?
— Ти що, з глузду з’їхала? Тобі, можна сказати, пощастило! Знаєш, скільки жінок навколо нього крутиться? А він вибрав саме тебе. Наречений з квартирою, машиною, гарною посадою. Викинь дурниці з голови, — порадила мама.
— Він старший за мене на 11 років, це багато, — сказала донька.
— Твій батько старший за мене на 15, і нічого — живемо щасливо, — відповіла мати.
— Щасливо, ага… — подумала Соня, але вголос нічого не сказала.
І, як завжди, дочка підкорилася мамі. Після весілля Соня переїхала до двокімнатної квартири чоловіка. Ілля попередив і своїх, і батьків Соні, щоб не втручалися в їхнє життя. І вони не втручалися.
Ілля працював. Соня навчалась. Її головними обов’язками стали — підтримувати порядок у домі й відповідати образу «дружини успішного чоловіка». Вони часто з’являлися на різних заходах, і всі дивилися на неї із захопленням — це тішило Іллю. Він одразу заборонив їй молодіжний стиль: короткі спідниці, рвані джинси, шорти, топи. Вона носила лише статусний одяг. Грошей на неї Ілля не шкодував.
Ілля дуже хотів дитину. Соня готувалася стати мамою, але на ранньому терміні в неї стався викидень, а потім ще один.
Два роки тому не стало Сониного батька. Через пів року її мама знову вийшла заміж — новий чоловік був на 12 років молодший.
— Після останньої невдалої спроби стати мамою, лікарка сказала, що я абсолютно здорова, а причина — нерви. Треба лікувати нерви. Потім я потрапила до вас, — завершила свою останню сповідь Соня.
Сергій Миколайович дивився на неї зі співчуттям.
— Ми з вами багато говорили, і мені стало зрозуміло одне: у вас зовсім немає радісних спогадів. На вас із дитинства тиснула мати, потім — чоловік. Ви жили у постійному страху їм не догодити. За будь-яку невдачу відчували провину. Психіка людини — річ крихка. Вас зламали. Як ту ляльку в дитинстві.
Завтра ми вас виписуємо. Я призначив антидепресанти — прийматимете їх, але пам’ятайте: вони не допоможуть, якщо ви не позбудетеся своїх страхів. Як це зробити? Я не знаю. Це знаєте лише ви. Через три місяці — до мене в поліклініку, кабінет 324. Якщо щось термінове — приходьте раніше. — І попрощався з Сонею.
Ілля зустрів дружину. Вдома сказав:
— Я не розумію, чому ти сама не могла взяти себе в руки? Я не приходив до тебе — мені було соромно заходити в те відділення. Прошу тебе: відтепер не допускати подібного! —
І знову у Сони стиснулося серце від страху.
…Минуло чотири місяці. Соня прийшла на прийом до свого психотерапевта. Він її не впізнав. Соня стала ще красивішою й виглядала щасливою. Вона була у рваних джинсах і футболці з написом «Свобода!»
— Я вже думав, що ви не прийдете. Розповідайте, як справи?
— Наступного дня після повернення додому я пішла від чоловіка і подала на розлучення. Гроші в мене були — я ж на фрилансі перекладами займаюсь і досі. Зняла квартиру. Вперше в житті живу так, як хочу. Нещодавно був суд — і я тепер офіційно вільна людина, — розповідала Соня з усмішкою.
— Я радий за вас! Давайте відсвяткуємо це. На сьогодні в мене прийом закінчено, — запропонував Сергій Миколайович.
— А ви, бува, не одружені? А то раптом дружина приревнувати, — пожартувала Соня.
— Самотній. Зайнятий роботою. Вік — як у Христа. До речі, я непоганий кавалер. Маю двокімнатну квартиру. Три роки працював за кордоном, трохи батьки допомогли, — усміхнувся лікар.
Що було далі?
Вони недовго зустрічалися і скоро одружилися. А через рік у них народився син. Соня відчуває себе найщасливішою жінкою у світі. Антидепресанти вона давно не приймає.
Ось така історія.
Новий річний салат «Шишки» — неймовірно смачний та оригінальний