— А що, Маріє, в тебе знову Ганнуся важка?
— А вам яке діло? За своїми дивіться, а за моєю є кому наглядати.
***
Марія Антонівна набирає в магазині продукти, мацає тканину, що лежить на прилавку великими рулонами.
— Людо, по чім фланель?
Продавчиня називає ціну. Пожувавши губи, Марія Антонівна бере кілька метрів.
— М’якесенька яка… Ти що, Маринка, на халат береш? — питає одна жіночка з хитрими оченятами, що тільки й бігають. — Розфарбування таке веселе… як дитяче, еге ж?
— А чому ж на халат, на онучі, м’якесенькі будуть… онучі ж якраз чоловікові. І ще Людо, ситцю оцього з іграшками, ага, дай метрів двадцять… Наче гарний. Марлі в тебе нема? Ну та нічого, у Світлани в аптеці замовлю.
— Чого вирячилася? — питає вона ту жінку, що запитання поставила.
— Та… якому ж чоловікові, Маріє? У вас же ж… чоловіків немає.
— Ну, зате в тебе є. Та й подейкують, аж двоє, — каже Марія Антонівна, натякаючи на чутки, що ходять селом, нібито жінка ця крути роман з кимось.
Та почервоніла, стоїть, рот то відкриває, то закриває, й не знає, що сказати.
— От і поділишся одним…
— Я-я-яким одним?
— Та якого не шкода. Обоє ж хлопи файні.
І пішла собі, сміючись.
— Ой, язик у Марії — мов бритва, — хитають головами жінки.
— А ви не лізьте до неї… Ну й чого причепилися? Не п’є, не їсть у вас…
— Та кажуть, знову Ганна… вагітна. І знову без чоловіка.
— Ну, без чоловіка… Та чоловік усе одно був. Не вітром же ж надуло, — каже одна стара бабуся. — То дивіться, думайте… чий бичок скакав… хе-хе.
— Ти про що це, стара? — жінки заметушилися.
— Та відомо про що. Ходите, й боїтеся — а ну ж як від вашого мужа Ганна завагітніла… чи від синочка… ха-ха-ха.
— А ти не боїшся, стара?
— А мені що боятися? А якби онука чи онучку мені Ганнуся народила — я б тільки раділа. Дуже ж бо дужі, гарні в неї дітлахи виходять. У мене ж самі дівчата, та ще й живуть далеко… А в них теж доньки. Старого нема вже давно. Тож нема звідки чекати щастя. А ви от подумайте, хе-хе.
Йде додому Марія, бурчить, що за люди — все їм знати треба…
Перші рази Марія й справді Ганну свою сварила й соромила. А потім подумала… Сама жила все життя одна, отак вийшло.
Нареченого свого, Григорія Максимовича, ще в сорок третьому, дев’ятнадцятирічною, Марія проводжала на фронт.
У сорок п’ятому прийшла повістка: зник безвісти.
Бігала до його матері, допомагала. А як брат оженився та привів невістку в хату, то й зовсім до недосягнутої свекрухи переселилася.
Люди завжди любили попліткувати — тоді теж поговорили, головами похитали й заспокоїлися.
Мати, правда, дорікала Марії: мовляв, чого ти в найми до чужої тітки подалася, з рідної хати.
Марія різко відповіла, що для них служницею точно не буде. Тим паче, братова жінка почала одного за одним дітей народжувати.
Зрозуміло, матері було прикро — їй помічниця потрібна. Але бути у власній родині на побігеньках — Марія не хотіла.
Вона пам’ятала тітку батька — Ганну, на тій теж усі їздили, хто хотів. Усім допомагала.
Дітей не мала, то й жила — то в одного брата, то в іншого, то в сестри.
Ні, такої долі Марія собі не бажала. Якось відійшла від родини — чи вони від неї…
Так і жили з тіткою Грунею, в очікуванні Гриші.
Вона, Марія, така вже була — строга. Її тітка Анна виховала. По ній і плакала, коли не стало. І тому спокійно з дому пішла.
Так і жили: господарство невелике — корівка, гуси, поросятко. Хату Марія підлатала, живуть… Усе чекала Гришу.
Сваталися до Марії, звісно, хлопці — і з інших сіл сваталися, та нікуди вона не пішла від мамусі — так вона називала Гришину маму.
От і почала мамуся говорити, щоб кидала чекати, життя собі влаштовувала… А Марія — ні, мовляв, чекаю Гришу.
— Марійко, десять років вже минуло, не прийде Гриша… Єдиний з семи дітей, що вижив — і того віŭна забрала, проклята… Марійко, ну якщо заміж не хочеш, може, хоч дитинку мені народиш, а? Я ж поки ще при силі, допомогла б тобі… А що люди скажуть — ти не бійся, не бійся… Он як на тебе поглядає той… що дах латав.
— У нього, мамусю, родина на батьківщині.
— І що? Чого ж родину покинув? Та й ти сама — без чоловічої ласки… молода дівка…
Той, що дах лагодив, чесно зразу сказав: родину не покине, але Марію покохав теж…
Отак і з’явилася на світ Ганнуська. Батько одразу визнав її, подарунками завалював.
Багато років їздив до Марії з донькою, вони й самі до нього їздили — прийняли добре, просили залишитися… Перша дружина не була проти, кликала до себе жити, всім Марія до вподоби була, а вже Ганнусю там залюбили.
Але Марія відмовилася — не зможе бути «додатком» до чоловіка, ділити не зможе…
Так і жили. Ганнуська батьківською любов’ю не була обділена. Герман на літо приїздив, навіть з сином якось був. Сільські спершу шепотілися, а потім змовкли — звикли.
До Германа звикли, своїм вважали. Сім років, як його не стало — інфаркт. Але з його родиною Марія підтримує зв’язок.
Анюта виросла красунею: очі чорні, білки чисті-пречисті — тому погляд якийсь неземний. Вії — аж до брів, губи пухкі, яскраві, коса — нижче пояса. Гнучка, як лоза. А яка співачка! Як заспіває — будь-якого з розуму зведе.
Хлопці — як трава під ногами стеляться, а вона — ні. Її ніхто не любий.
Баби по селу загомоніли, стали звинувачувати Анюту в гордині, Марії дорікати: мовляв, нехай уже дівка твоя обирає хлопця, а то за синів страшно — скільки разів бійки спалахували.
Марія тільки посміюється: а що ж я — дівку примушувати буду? Коли їй ніхто не любий…
Знайшла таки Анюта свою долю — на жнива приїжджали військові, от на танцях з одним і познайомилася. Василь, гарний, статний, співає, як соловейко.
Удвох з Анютою на два голоси — як затягнуть! От і затягнув у своє вирло дівчину.
Навесні приїхав — і забрав її.
Погорювала Марія, але що поробиш? Не триматимеш же все життя при спідниці.
А вона через пів року повернулася.
Спершу думали — в гості до матері. Аж ні — не сама вернулася. Можна сказати, дитину від законного чоловіка чекала.
Народився Сенечка, Семенко, очі як смородинки.
Анюта живе в селі, додому, здається, і не збирається. Баби з цікавості сохнуть, а ті ходять — посміхаються.
Приїхав Василь, тиждень пожив — і поїхав. Один.
Що трапилося?
Невже дочка повторює долю матері? — шепотілися жінки…
Всім було цікаво, та ніхто не знав причини, чому Василь поїхав один. І розлучення ж не було. Що за дивина?
А Ганнуська живе собі, ростить сина.
Василь приїздить іноді, вони з Сенечкою теж до нього їздять. Аж раптом — чутка по селу: Аннушка знову вагітна, ніби…
А як? А з ким? Ніхто й слова кривого на Ганну не скаже. Хіба потай якісь романи веде? Пішов слух по селу…
А вона, Ганна, — так животик свій гордо носить, випинає.
Марія лише посміюється.
Хлопчик народився — Юрчик.
Потім — знову. Лише Юрчику виповнилося два рочки, а Сенечці — чотири, як ще одного хлопчика привела — Вітю. Потім — четвертого, Ваню. І знову…
Хлопчаки всі, як на підбір, дужі.
Вона їздить з ними кудись… Василь той приїжджає, та всі ж знають — до сина свого він їздить. Тим більше, дізналися вже — у Василя там інша сім’я є.
Зінка прознала — ой, та все знає, про всіх. І в чорта правду випитає. От і сказала: Василь сімейний.
А Марія знову тканини скуповує…
— Хто там? Хто там? — перешіптуються баби. — Яка стрічка? Може, цього разу рожева? А? Може, хоч дівчинку приведе…
— Та ні, бабоньки, синя — знову хлопчик…
— Це ж що ж виходить — п’ятий уже?
— Ага.
А тут якось дивляться, а у Марії з Ганнусею по подвір’ю чоловік ходить. Такий, по-господарськи. Хлопчаки з ним, він їх чомусь вчить… Що за диво?
Придивилися — Василь. Подорослішав, змужнів…
— Бабоньки, — каже Зінка, — ой, не можу! Як побачила… Баби, хлопці в Аньки — всі, як один, обличчям у Василя. Один в один!
А незабаром, от іще диво: приїхав парубок високий, гарний — ну точнісінько Василь, коли Ганнусю колись забрав із собою.
Не витримали баби — найсміливіша спитала Марію: мовляв, хто ж це до них приїхав?
— Та годі вам… Ну, слухайте вже, як настраждалися стільки років…
Син це Василів, старший.
З дівчиною зустрічався Василь, кохання там чи не кохання — не знаю, але сина вона йому народила.
Пішов він тоді до армії, а там Ганнусю мою зустрів. От і покохали одне одного… Вона його — теж. Ви ж усе самі бачили, на ваших очах було.
Приїхали туди, а там свекруха як узялася її цькувати — життя не дає… Ганнусю моя й питає: мовляв, чим я вам завинила? Ви ж мене зовсім не знаєте.
Ну та їй і випалила: мовляв, є в Василя вже дружина, хоч і неофіційна, от вона нам до душі, а ти — ні. Іди, чужа. Там син є, внук рідний… А ти собі іншого знайдеш, йди.
Ганнуся моя — горда. Поки Василь був на роботі, вона й поїхала.
А сама — Сенечку тоді носила.
Що там мати Василю наговорила — він листа злий написав. Ганна розізлилася, порвала, а я підняла… Прочитала, та й відповіла йому… від щирого серця.
Примчав, прощення просив, на колінах стояв.
Та Анна моя — вперлася…
Потім, наче відтанула трохи — поїхала онука показати. А свекруха знову — ні в яку: не наша ти, мовляв, порода, їдь.
Отак і моталися вони…
Ой, дурні… Василь там не жив, ні з тією, ні з цією життя не мав. Мати захворіла, він у неї один, сама його ростила — ну як таку кинути?
Хлопцеві тому вже вісімнадцять, мати поховав. От і приїхав.
А тепер і Міша до батька з тьотьою Анею приїхав.
Хороший хлопчик, сором’язливий. Питає: «А не виженете мене?»
Та що ти, Боже збав! Хіба ми відмовимо?
Я, баби, як вона Юрчиком була вагітна, трохи посварила її. Думала — з однією дитиною може ще й когось знайде. А вона мені: «Не треба мені нікого, мамо… Я Васю люблю. А жити разом не можемо — такі от у нас обставини».
А як вже третьою вагітною стала — я тільки сміялася вже… Та все внучечку чекала. Аж ні — п’ять хлопчаків, а тепер ще й шостий об’явився…
Все життя потім Ганнуся з Василем прожили. А дочку таки народили — порадували Марію. З наймолодшим Колею — у Машеньки п’ять років різниці.
Назвали Машею. Така красуня!
Шестеро братів у Маші — вона як принцеса.
В любові й злагоді дожили Ганна з Василем до самої старості. А діти виросли — очей не відвести.
На сімейних зустрічах усі розповідають історію бабусі Марії та батьків — уже й своїм онукам передають.
От така вона, любов — різна буває.
Мій новий «залицяльник» щотижня просить гроші «для мами»