Небажана невістка, або вибагливий батько чоловіка

«Дізнавшись, ким працює майбутня невістка, свекор запропонував скасувати весілля. Але потім пошкодував про свої слова…»

Марина дуже нервувала: ще б пак, адже зустріч із майбутнім свекром — справа хвилююча. У виборі супутника життя дівчина не сумнівалася: в Андрії вона була впевнена на всі 100%. Він був розумним, красивим, самостійним і з чудовим почуттям гумору, за яке Марина в нього і закохалася. Познайомилися вони так, як часто буває серед дівчат її професії: Марина обслуговувала його, і він не встояв. Надто вже гарно на ній сиділа уніформа…

Потім був період цукерок і букетів, безсонні ночі та прохання подумати про зміну професії.

— Люба, я майже не бачу тебе… і страшенно ревную, — сказав якось Андрій, коли Марину буквально вирвали зі спальні. — На тебе дивляться чоловіки, ти їх обслуговуєш, і у всіх одна і та сама думка!

— Андрійку, ти ж знаєш, що я люблю тільки тебе! До того ж я обслуговую не лише їх, а й дам.

— Знаю. Але так буде спокійніше, — чоловік, зазвичай зібраний, раптом занервував, і Марина помітила, що його руки затремтіли. Він щось витягнув із шухляди свого столу… і став на одне коліно. — Хочу, щоб на твоєму безіменному було кільце. Виходь за мене.

Марина широко розплющила очі й застигла.

— Я планував зробити пропозицію в більш романтичному місці, але не можу чекати. Так чи ні? — він глянув на неї благально, і вона у відповідь поцілувала його.

А за тиждень вони вдвох їхали за місто, щоб познайомити наречену з майбутнім свекром.

— Розкажи мені, який він, твій батько? — запитала Марина.

— Він хороший. Але трохи прискіпливий. Якщо почне засипати запитаннями, переводь тему.

— А ти йому про мене розповідав?

— Я сказав, що закохався в найпрекраснішу дівчину на світі, — Андрій торкнувся губами її руки, милуючись кільцем. Незабаром Марина стане його. Офіційно.

У будинку батька пахло чимось смачним.

— Тату! Ми приїхали! Зустрічай! — крикнув Андрій.

Валентин Сергійович вийшов у фартусі. Він обійняв сина й уважно придивився до Марини.

— Добрий день…

— Вітаю. Це вам, — Марина простягнула подарунковий набір парфумів, який купила за порадою Андрія.

— Дорогий подарунок. Ви що, вирішили мене підкупити? — Валентин Сергійович примружився.

— Так. Дуже хочу вам сподобатися, — Марина натягнула професійну усмішку у відповідь.

— Я оцінюю за іншими параметрами. Тож подарунків мені не треба.

— Тату, що з тобою? З якої ноги встав? — Андрій здивовано подивився на батька.

— Бабусі сьогодні недобре.

— Бабуся хворіє вже давно. Це її звичайний стан. Кажи, в чому справа? Чи нам іншим разом зайти? — Андрій зрозумів, що знайомство пішло не за планом. Батько якось одразу не проникся до невістки довірою. А вона навіть не встигла поговорити з ним.

— Сестра твоя, Наталка, дзвонила.

— І?

— Огорошила новинами, — батько махнув рукою. — Вступні завалила.

— Нічого страшного, багато інших вишів… — почав Андрій.

— Та не піде вона нікуди вчитися! Вагітна вона.

— Ось як? — Андрій ледь стримав сміх. Про те, що сестра навчалася таємно від батька і вже два з лишком місяці носила дитину, знав тільки старший брат. За сімейною легендою Наталя вже третій рік не могла вступити на бажану спеціальність у медичний. Щороку щось ішло не так: то її завалили, то вона переплутала дати важливих іспитів, то балів не вистачило… А тут тепер нова «біда»: через місяць після весілля — вагітна!

Батько б не благословив такого шлюбу «по зальоту». А вже якби він дізнався, що вона навчалася не на хірурга, а на ветеринара, то взагалі відрікся б від такої непокірної доньки.

— Кажу їй, які діти без освіти? А вона вперлася: буду народжувати, і все! Ви, до речі, не вагітні, голубонько? — Валентин Сергійович просканував Марину поглядом.

— Ні. — Відрізала вона. — У найближчий час не збираюся.

— Це ми обговоримо, люба, — Андрій м’яко взяв її за руку. Він мріяв, щоб Маринка більше часу проводила вдома, з ним, а для цього потрібна була вагома причина, наприклад, вагітність. Інакше роботу Марина залишати не хотіла.

— У найближчий час — це скільки років? П’ять, десять? Або, може, ви взагалі проти покращення демографічної ситуації?!

— Тату, яке це має відношення до нашої зустрічі зараз? Давайте сядемо за стіл, відкриємо пляшечку…

— Я відповім, Андрію, не хвилюйся. — Марина поправила волосся. — Дітей я обожнюю. Хочу не менше двох. Хлопчика і дівчинку. Але через те, що у мене є певні плани на найближчі два роки, до питання вагітності ми повернемося тільки у 2027 році. Попереджаючи ваші питання: мені двадцять два роки, я ще в самому розквіті сил, і у мене є час, щоб підготуватися до усвідомленого материнства.

Валентин Сергійович стиснув губи. Слова невістки були розумними, не підкопаєшся.

— Пішли, я тебе з бабусею познайомлю, — сказав Андрій.

— Вона спить. Нічого її будити. Стіл у бесідці. Там і поговоримо.

— Але ж там повно комарів!

— Нічого. У мене є перевірений засіб від комах.

— Так, Андрійку, ходімо на вулицю. Там дихається легше, — погодилася Марина.

— Ні, пані, ви залишаєтеся.

— У якому сенсі?

— Йдіть на кухню, беріть частування і накривайте на стіл. А ми з сином підемо на вулицю.

Марина була здивована, але промовчала. Зрештою, до обслуговування за обідом їй було не звикати.

— Я допоможу, — викликався Андрій. І, незважаючи на невдоволене бурчання батька, провів Марину на кухню, щоб разом із нею зайнятися столом.

— Не ображайся на батька. Він просто дуже засмучений поведінкою Наталки. Я тобі потім розповім, — прошепотів він. Поговорити таємно не вдалося: Валентин Сергійович зайшов на кухню слідом і буквально за кожним кроком невістки стежив так, ніби вона була в армії. Як кажуть, «крок ліворуч, крок праворуч…»

У духовці виявилася курка. Батько цілком непогано навчився готувати, рано овдовівши.

— Огірочки солоні є?

— Немає. З’їли, — відрізав Валентин Сергійович.

— Ну як же? Ось стоїть банка.

— Це на свято.

— Так у нас сьогодні свято.

— Постав банку на місце.

— Гаразд. Тоді кетчуп візьмемо… — Андрію було незручно перед нареченою. Валентин Сергійович поводився негостинно і був сам на себе не схожий. Марина ж із усіх сил намагалася бути ввічливою і посміхалася своєю відпрацьованою усмішкою, чим ще більше дратувала батька Андрія.

— Чого вона в тебе весь час усміхається? У неї з головою все гаразд?

— Тату! Справді! Ти чого на неї накинувся? Мені соромно!

— Соромно? За батька?! — Валентин Сергійович спалахнув. — Так я тобі найрідніша людина! А ти заради якоїсь вертихвістки мені тут виговорюєш.

Марина цього не чула, на щастя, відійшла до вбиральні. Інакше б не залишилася в цьому домі більше ні хвилини.

Коли вона повернулася до столу, батько й син сиділи мовчки. Насуплені.

— Смачна курка, — порушила вона тишу.

Валентин Сергійович не відповів.

— Тату, ми, мабуть, поїдемо. Нам завтра на роботу… — зрештою, не витримав Андрій. Йому захотілося забрати наречену подалі від батька.

— Марино, ви, значить, працюєте? — Валентин Сергійович став ще похмурішим.

— Так, — відповіла вона, підводячись із-за столу.

— І ким, дозвольте дізнатися?

— Тату, це неважливо.

— Дуже важливо! І ти чудово знаєш, наскільки це важливо! — гримнув Валентин Сергійович. Марина навіть подумала, що з батьком Андрія щось не так. Ні, вона, звісно, різних людей бачила за час роботи. Були й гірші. Але зазвичай вони зникали з її життя через три-чотири години так само спонтанно, як і з’являлися в ній. А з цим чоловіком їй доведеться якось жити. Ну або час від часу перетинатися… А що, якщо Андрій такий самий, просто вміло ховав свою істинну сутність?

— Моя наречена… медсестра! — раптом видав Андрій, позбавивши Марину мови.

— Невже? — обличчя Валентина Сергійовича змінилося. — Чому ж ви одразу не сказали?

Марина перевела погляд на Андрія.

— Вибачте, Валентине Сергійовичу, але ваш син помилився. Я зовсім не медсестра. І нічого спільного з Міністерством охорони здоров’я не маю, — Марина перестала усміхатися і, взявши сумочку, пішла в бік хвіртки. У той момент їй було байдуже, що вона не попрощалася. Єдина думка була — скоріше піти та викликати таксі, навіть якщо це коштуватиме їй величезної суми. Адже в цю глушину ніхто при здоровому глузді не сунеться. Ось і Марина більше сюди ні ногою!

— Зачекай! Ну куди ти пішла? Марино! — Андрій побіг за нею, але дівчина не хотіла озиратися. — Послухай! Я все поясню!

— Що? Що привіз мене і виставив, як посміховисько перед своїм неадекватним татусем? — Марина говорила крізь сльози. Її витримці настав кінець, хоча на роботі її поважали саме за те, що вивести її з рівноваги було важко. Але то на роботі, а коли йдеться про кохану людину, яка просто глузує з тебе…

— Я не думав, що все буде так. Треба було тебе попередити, — Андрій обійняв Марину, попри її протести. — У тата є ідея-фікс: йому потрібно, щоб у родині був лікар. Ну або хоча б медсестра.

— І до чого тут я?!

— Тато вважає, що я маю одружитися з лікарем. Він твердив мені це з самого дитинства. Потім наполягав, щоб я пішов у медичний, але я одразу сказав: ні. І пішов у юридичний. Тепер він виводить Наталку. Вона мала вступити, але їй дуже не хотілося йти на хірурга. Вона мріяла стати ветеринаром.

— Так це ж теж лікар. Ну майже, — крізь сльози видавила Марина.

— Для нього важливо те, що ми йдемо проти його волі. Непокірні діти… ось і сердиться.

— А навіщо йому ця династія лікарів? Сам-то він хто?

— Сам він… пенсіонер. На заводі пропрацював усе життя. А от мама в нас була педіатром.

— І він хотів, щоб ви пішли в матір?

— Думаю, що справа не в цьому. У тата в дитинстві сталася трагедія: на його очах помер батько. Швидка просто не встигла приїхати.

— Який жах.

— Коли лікар приїхав, було вже пізно. Але головне, що він сказав моїй бабусі й що почув мій батько…

— Що?

— Він сказав, що треба було надати першу допомогу. Що якби в родині або серед сусідів були лікарі, його могли б врятувати.

— Ну і ну…

— Ці слова засіли в підсвідомості маленького хлопчика. І він усе життя думав, що якщо в сім’ї буде лікар, подібного не станеться.

— Але твоя мати… Вона ж загинула?

— Так. Потрапила під машину. І не важливо, що вона була лікарем. Це їй ніяк не допомогло. А от якби вона була гімнасткою, може, згрупувалася б якось або встигла відскочити, — тихо сказав Андрій.

— Мені шкода.

— Мені теж шкода, що мій батько так себе поводив. Вибач, будь ласка. Я просто хотів, щоб цей день минув інакше, вирішив його обманути. Даремно.

— Гаразд, Бог із ним. У кожного свої таргани. А взагалі, твоєму батькові та бабусі треба перебратися ближче до цивілізації. Сюди швидка навіть зараз їхатиме години дві!

— Знаю. Але він якось уже звик до цього дому… Не хоче. — Андрій помовчав. — Поїдемо додому?

— Так. До твого батька я більше не повернуся.

Після цього кілька місяців Андрій із батьком намагався не спілкуватися. А той дав зрозуміти, що не благословить цей шлюб. Уперся, як кажуть. І ні в яку.

Але Андрій уже не був маленьким хлопчиком і міг самостійно вирішувати, як жити. Тому весілля відбулося.

Як і очікувала Марина, свекор на весілля не прийшов і навіть не привітав молодих. Натомість Наталка з чоловіком візитом молодят вшанувала.

Після весілля подружжя злітало в подорож, і життя повернулося у звичне русло. Марина їздила на роботу і вдень, і вночі, і часом зникала на вихідних.

Це не дуже подобалося Андрію, але він любив дружину і чекав на її повернення, як уперше.

Минула осінь, настала зима… Справа йшла до Нового року.

— Наталка запрошує до них на свята. Сподіваюся, у тебе не буде відряджень? — Андрій глянув на дружину з надією.

— Не буде. — Вона усміхнулася. — Поїдемо до зовиці. Вона скоро народить, буде не до гостей.

Вони вирішили, що на Різдво зустрінуться у квартирі сім’ї сестри чоловіка, але в останній момент Наталка раптом передумала.

— Андрійку, у нас удома холодно, щось з опаленням…

— Приїжджайте до нас.

— Ні, я хочу до бабусі й тата з’їздити. Ми й так Новий рік без них… Батько ображений на мене, а так і зовсім прокляне. Хочу народити нормально, — пожартувала Наталка.

— Ну гаразд, ми, звісно, вже налаштувалися до вас. Але змінимо плани.

— Андрійку, може, ви теж приїдете? А? Тато вже, мабуть, охолов, усе-таки пів року минуло.

— Не знаю. Як Марина скаже, — Андрій і сам хотів навідати батька. Усе-таки рідна людина.

— Я з нею поговорю, якщо хочеш…

І Наталка поговорила. Що вона сказала невістці, Андрій не знав, але Марина раптом погодилася поїхати на Різдво. Мабуть, сподівалася, що станеться диво.

Свекор невістку не прийняв. Він, звісно, пустив її до будинку, але вигляд у нього був такий, ніби його образили. А от бабуся була щаслива. Вона багато говорила, розповідала про минуле, показала альбом із фотографіями. Валентин Сергійович же мовчав і хмурився. Але Марина помітила, що до зятя він ставився не краще, ніж до неї. Руку не потиснув.

«Хвора людина, що з нього взяти?» — подумала вона й розслабилася. Коли в домі було багато людей і всі добре до неї ставилися, звертати увагу на свекра не хотілося. А він тим часом намагався дошкулити невістці.

— Салат неїстівний. Хто це приготував? — він демонстративно виплюнув шматочок чорносливу з улюбленого салату Марини.

— Я, татусю! — Наталка збрехала, вигороджуючи невістку.

— А це що за гидота? Не жуванка! Послав бог невістку… навіть м’ясо запекти не вміє! — скривився він, ковиряючи танучий у роті окіст.

— Тату, прошу, давай у це світле свято не псуватимемо одне одному настрій…

Валентин Сергійович відповісти не встиг…

Сталося неймовірне.

Наталка схопилася за живіт і пропищала:

— Народжую! Мамочки!

— Викликай швидку, — Марина кинула серветку й дала вказівку чоловікові.

— Не приїдуть! Сюди сто років добиратися. Плюс дороги не розчищені, хуртовина!

— Де найближча лікарня?

— Тут, — чоловік Наталки показав на карті.

— Валентине Сергійовичу, у вас мікроавтобус? Сидіння в салоні можна розкласти?

— Так…

— Сідайте за кермо, ви не встигли випити. — Марина тепер навіть була рада, що свекор відмовився від усього, що вона принесла. І вино пити не став. — Їдемо до лікарні. Андрію, мені потрібні деякі речі, — вона показала список речей, збережених у телефоні, ще з моменту навчання на свою унікальну професію.

— Буде зроблено.

— Ти поїдеш із нами, як чоловік, — скомандувала Марина чоловіку Наталки. — А ти, любий, залишайся з бабусею.

— А ти? — Андрій був схвильований.

— А я прийматиму пологи, якщо не встигнемо, — тихо сказала Марина.

Завдяки нехитрим маніпуляціям салон мікроавтобуса перетворили на палату першої допомоги. Наталку поклали, поруч із нею сів її чоловік і Марина. Вона в теорії знала, що робити, чим викликала подив у свекра й інших. Але в той момент їй було байдуже, що думає рідня чоловіка. Вона виконувала свій обов’язок — допомагати тому, хто цього потребував, навіть якщо не була на роботі.

Їхали довго. Наталка, хоч і відвідувала курси майбутніх мам, була не готова до таких сильних переймів.

Цю дорогу до лікарні запам’ятали всі. На щастя, Андрію вдалося додзвонитися до приймального відділення, і їх там чекали.

— Ого, у нас тут процес уже в розпалі… Перші пологи? — запитав акушер, перекладаючи спітнілу Наталку на ноші.

— Так.

— Ви молодець. Усе правильно зробили. Ви лікар?

— Ні. Я стюардеса, — відповіла Марина.

Свекор стояв осторонь, чоловік Наталки пішов за лікарями.

— А, знаю. Вас там усьому навчають. Ну молодець. Видихай. Далі ми самі, — акушер пішов, і Марина залишилася наодинці з Валентином Сергійовичем.

— Значить, стюардеса?

— Так, — Марина дивилася на сніг, що падав. Руки тремтіли. Вона тільки зараз зрозуміла, як сильно злякалася.

— Дякую. Пишаюся. — сказав Валентин Сергійович і відвернувся.

Любові й взаєморозуміння між ними не виникло. Але поважати невістку з того часу він почав. Марина ж зрозуміла, що недарма відвідувала уроки першої допомоги й вчила лекції, поки її подружки закручували романи з колегами.

«От і знадобилося… хто б міг знати», — думала вона, повертаючись до чоловіка.

— Ну що? Народила?

— Так. Хлопчик. 3 кг.

— Ура! Марин, ти в мене взагалі… — Андрій навіть не міг знайти слів. — Ми б тут… Без тебе…

— Знаю, любий. — Марина усміхнулася. Вона була рада за зовицю і задоволена собою.

«Тепер можна й від теорії до практики переходити. Мабуть, я готова стати мамою трохи раніше», — подумала вона, беручи у зовицю з рук маленький згорток.

На виписку з пологового будинку прийшли всі. Навіть бабуся, хоч і з ходунками, але прийшла привітати нового члена їхньої дружної великої родини.