— Нікіта, йди-но прогуляйся, — звернулася вона до свого сина.
Чоловік, який щойно спілкувався з дружиною, відволікся й глянув на матір.
— Пів годинки, — уточнила вона й кивнула у бік вхідних дверей.
Тиждень тому Тетяна розписалася в РАЦСі й тепер була офіційною дружиною свого чоловіка. Вона щиро любила Нікіту — інакше навіщо виходити заміж? Адже часи, коли шлюб укладали за домовленістю батьків, давно минули.
— Здається, мама хоче тебе повчити, — прошепотів Нікіта. — А може й…
Тетяна ще жодного разу не залишалася зі свекрухою наодинці, тож в її очах з’явився страх.
— Не переживай, якщо що — кричи, я прибіжу.
— Легко тобі казати, — зітхнула Тетяна.
— Я поверну тобі її живою, — сказала Ольга Вікторівна, вже здогадуючись, про що перешіптуються молодята.
Нікіта поцілував дружину — не для показухи, а просто тому, що хотів це зробити. І Тетяні це подобалося: він не приховував своїх почуттів, як це роблять інші. Він одягнув куртку й, виходячи, послав їй повітряний поцілунок.
«Ну все, зараз мені кісточки перемиватимуть», — подумала Тетяна й сіла на диван навпроти свекрухи.
Ольга Вікторівна була невисока. Сказати, що в неї була охайна зачіска — нічого не сказати. Ідеальна, як щойно з салону. Вона любила пудру — це кидалося в очі. Можливо, щоб замаскувати пігментні плями. А може, щоби обдурити старість.
— Ну от, стала ти дружиною, — нарешті мовила свекруха.
— Ага, — видихнула Тетяна.
— А в дружини обов’язки ті самі, що й у чоловіка.
— Це точно, — погодилася молода жінка.
— Я дуже рада, що в мого сина така дружина, — вона на мить замовкла, наче обмірковуючи, як підійти до головного.
— Ми не сваримось, я вже працюю, записалась на курси, дітей поки не плануємо, — вирішила Тетяна випередити розмову й сама розповісти про плани.
— Це добре. Але, люба моя, — вперше назвала вона її так, ніби ласкаво, але в слові було щось липке, неприродне. — У дружини є не лише права, а й обов’язки. Так само як і в чоловіка.
— Готувати, прибирати? — уточнила Тетяна.
— І це також. Але я про інше. Тобі Нікіта говорив про гроші?
Тетяна перебрала в пам’яті розмови, але нічого подібного не згадала, тож лише знизала плечима.
— Гаразд, тоді мені доведеться сказати. Отже, люба, — вже втретє повторила вона це слово, — у твого чоловіка, мого сина, є невеликий борг.
Почувши це, Тетяна напружилася.
— Не хвилюйся, це не так страшно, як здається. Так, борг немалий — два з половиною мільйони гривень.
— Що?.. — Тетяна аж застигла.
— Так, боржок серйозний, погоджуюсь. І це неприємна новина, яку я мала тобі повідомити. Дивно, що Нікіта сам цього не зробив. Але нехай я вже буду та, що приносить погані новини. Два з половиною мільйони. Але ви впораєтеся. Точніше — ти впораєшся.
Тетяна ще не могла зрозуміти, до чого тут вона.
— Бо ти ж дружина. І хоч борг він набрав до шлюбу — тепер це твоя справа теж.
— А що сталося? — обережно спитала Тетяна.
— Це вже в нього спитай, якщо, звісно, розповість. Але неважливо. Важливе інше: у тебе ж є дача. Та, яку подарував твій батько.
Тетяна відразу згадала двоповерховий будиночок, де в дитинстві гралася з ляльками. Можливо, вони й досі десь там у коробці.
— Тобі доведеться її продати й погасити борг твого чоловіка, — на останньому слові вона зробила акцент. — Такий уже обов’язок дружини.
Це була жахлива новина. Тетяна працювала, як і всі, отримувала зарплату, потім розподіляла її та витрачала. Але з часом зрозуміла: вона витрачає не гроші, а свій час, витрачений на роботі. Вона почала переводити вартість речей у робочі години. Ось кросівки — це чотири дні роботи. Сукня — ще більше, цілих шість. Манікюр — пів дня. Купити хліб — тридцять хвилин її праці. Звучить моторошно? Та це і є правда.
Дача, яку їй подарував батько, коштувала чималих грошей. Скільки саме — вона не знала, але точно не менше восьми років роботи. «Вісім років», — повторила подумки Тетяна. — І віддати за борги Нікіти?» Ця перспектива зовсім її не радувала.
— А до чого тут я? — мимоволі запитала вона.
Ольга Вікторівна всміхнулась. Вона чекала на це питання і мала заготовлену відповідь — дуже просту.
— Бо ти дружина. А дружина має ті самі обов’язки, що й чоловік, зокрема й фінансові. Ну уяви, якби в тебе були борги — хіба Нікіта не допоміг би тобі?
Тетяна замислилася. Насправді вона й уявити не могла, звідки могла б взятись така сума. Хіба що на лікування. Все інше вона б одразу відкинула.
— Мабуть, — ледь чутно промовила вона.
— От і добре. Продавай дачу, а гроші віддай мені. А я вже закрию борг твого чоловіка, — навмисне повторила свекруха слово «чоловік», уникаючи «син», наче закріплюючи відповідальність за Нікіту на Тетяні.
За пів години Ольга Вікторівна пішла. Молода жінка залишилася одна. Пальці почали тремтіти. Їй стало страшно. Сума була величезною. Звідки борг взявся — вона ще не встигла подумати. Але вже зараз вона відчувала його як особисту відповідальність.
Нарешті відчинились двері й на порозі з’явився її чоловік.
— Бачу, жива, — з усмішкою мовив Нікіта.
Тетяна вийшла його зустріти. Обличчя було блідим. Вона пригорнула руки до грудей, подивилася на нього й тихо запитала:
— У тебе є борг?
— Ага, значить, мама вже поговорила з тобою.
— Тобто це правда?
— Так, є трохи.
— Трохи? — здивувалася вона. — Два з половиною мільйони — це, на твою думку, трохи?
— Ну, — він почухав потилицю, відвернувся й пішов у кімнату. — Розумієш…
— Яка в тебе зараз зарплата?
— Сорок п’ять, — тихо відповів Нікіта.
— Сорок п’ять, а борг — два з половиною мільйони? Це якийсь жарт?
Тетяна відвернулася. Їй стало ніяково. Вона мріяла про родину, дім, подорожі, гарний одяг, про вихідні в кіно, велосипеди. А тепер… Тепер у неї є лише робота. І ще робота. Заради чого? Заради якогось міфічного боргу, який Нікіта встиг повісити на себе — і на неї.
— Звідки цей борг? Навіщо? — спитала вона, хоча насправді яка вже різниця — він є.
— Це давня історія. Але ти права, борг є. І мені треба його віддати. Ти мені допоможеш? — обережно запитав він.
Тетяна подивилася на чоловіка. На її обличчі з’явилась іронічна посмішка. Він сказав це так, ніби просив у борг сто гривень. Ну, максимум тисячу. Але ж не мільйони.
— Не знаю, — відповіла вона.
— Ми ж родина. А в родині один одному допомагають. От я б тобі нічого не пожалів.
— Так, не пожалів би — якби мав. Але ти ж нічого не маєш.
Вона знову відвернулася. В душі стало огидно. Небо потьмяніло. Від піднесеного настрою не залишилося й сліду. Лишився лише страх і відчай. Вона знала, що таке борги. Сусідка по під’їзду колись рік ховалася від колекторів у іншому місті. Але вони її знайшли. Продала квартиру, розлучилась і зникла. Подруга Світлана завжди брала кредити обережно — лише один і невеликий, у межах піврічної зарплати. Лише на справді необхідне: пральну машину, кухонний гарнітур, диван.
— Ну що, — підійшов до неї Нікіта, — ти продаси свою дачу?
«Він усе знав, — подумала Тетяна, — знав, про що зі мною хоче поговорити його мама». І в ту мить їй стало огидно знаходитися з ним в одній кімнаті. Тетяна розвернулась і тихо прошепотіла:
— Не знаю.
— Що значить «не знаю»? — одразу здивувався чоловік. — Я знайду покупця за добрі гроші, і в нас навіть щось залишиться.
— Не знаю, — ще раз повторила Тетяна й пішла в коридор. Їй потрібно було побути самій і все обдумати.
До мами Тетяна йти не наважилась. Та одразу б усе зрозуміла й влаштувала скандал — спершу з зятем, а потім і зі свекрухою. А розборки їй зараз були не потрібні. Тому Тетяна вирішила поговорити зі Світланою.
— Ну так… — подруга схрестила руки на грудях, встала й підійшла до вікна, певно, хвилину дивилася у двір.
— І що мені робити? — запитала Тетяна.
— Думаю, — відповіла Світлана і підняла вгору палець.
Минала хвилина за хвилиною. Нарешті Тетяна не витримала:
— Не переймайся, це ж мої проблеми.
— Твої? — хмикнула господиня. — З якого дива чужі борги стали твоїми? Я правильно зрозуміла, що цей борг у твого Нікіти ще до шлюбу з’явився?
— Схоже на те.
— Не схоже, а точно. А ти раніше розповідала про дачу, що батько подарував? Він про це знав?
— Звісно, знали. Ми ж туди їздили разом із Нікітою, йому там сподобалось.
— І ти сказала, що вона твоя?
— Ага.
— Дурненька, — мимоволі зронила Світлана. — А після цього він зробив тобі пропозицію?
Тетяна замислилась. Вона прокрутила у пам’яті всі дати й спробувала скласти ланцюжок подій.
— Не одразу. Десь через тиждень-два.
— О, тиждень-два… Отже, маємо картину: твій благовірний вліз у якусь авантюру, втратив гроші, борг висить, а врятуватись сам не може. І тут — о, диво — його дівчина має капітал у вигляді нерухомості. Дізнався — зробив пропозицію. І потім у гру вступає важка артилерія — його матуся. Ну, як же — свекруха люб’язна, чоловік коханий… Як тут не погодитися? Мовляв, заради любові можна й дачу віддати.
— Якось аж надто все у тебе кримінально звучить, — пробурмотіла Тетяна.
— Вибач, але я лише логічно мислю.
— Та ні, він не такий… — спробувала виправдати Нікіту Тетяна.
— Та не вже?! Якщо він «не такий», чому його мати одразу заявила про продаж дачі, а слідом і сам чоловічок повторив те саме? Зараз відкинь емоції, свою любов — вони заважають тобі мислити тверезо. От уяви: у мого чоловіка борг — умовно, програв у казино. Й от приходить його мама і каже мені: «Погаси борг за свого чоловіка». Як тобі такий сценарій?
Тетяна нарешті зрозуміла, куди хилить подруга. Встала з дивану й теж підійшла до вікна. Раніше вона так не думала. «А й справді, чому я повинна продавати свою нерухомість, щоб гасити чужий борг?» — уперше ця думка з’явилася чітко й голосно.
— Він тебе зрадив, — холодно сказала Світлана.
— Зрадив…
— Так, зрадив. М’яко кажучи — обдурив. Чому він не сказав про борг одразу? Адже твоя свекруха має рацію: усі витрати у шлюбі — навпіл. Виходить, частина боргу вже твоя. Але чому він не попередив? Бо ти б замислилась: «А навіщо мені чоловік із таким багажем?»
— Я навіть не знаю… — визнала Тетяна.
— Він спеціально приховав. А тепер, коли ти вже в «кільці», не зміг сказати — тому й доручив все мамі. Вона — буцімто «третя сторона», на неї легше злитися. А він — знову ні при чому, знову милий і пухнастий. І ти знову його жалієш, любиш і готова заради цього йолопа на все.
— Не кажи так, він не йолоп, — образилась Тетяна.
— Це я метафорично. Але він — брехун і зрадник. Якщо зробив це зараз, зробить і потім.
— Як у тебе все просто виходить, — подруга повернулась до дивану, сіла і почала нервово перебирати пояс на сукні.
— Комусь же треба тобі відкрити очі. Що таке любов — я сама знаю. Це як наркотик — хочеться ще і ще того нескінченного кайфу. І свекруха вибрала ідеальний момент — зараз ти на піку ейфорії від свого «коханого».
— Ти хочеш сказати, що Нікіта зробив мені пропозицію лише через те, що у мене є нерухомість, яку можна продати, щоби погасити його борг?
— Може й так. А може — ні. Я не можу стверджувати на 100%. Але те, що він приховав борг — це вже насторожує. А ще більше дратує, що і його мати, і він сам вимагають, щоб саме ти покрила його борги. ТИ! — останнє слово Світлана вигукнула так гучно, що Тетяна здригнулась.
Вони ще трохи обговорювали поведінку Нікіти, а потім Світлана перевела тему на інше.
З дому подруги Тетяна вийшла зла. Вона ледь не посварилася з нею, звинувативши у банальній заздрості. Адже у самої Світлани з чоловіком постійні сварки. А Нікіта — не такий. Він ніжний, лагідний, любить її.
Поки йшла додому, усе злилась на подругу. Та намалювала все у найтемніших барвах, ніби Нікіта тільки й чекав, коли вона поставить підпис у РАЦСі.
Вона переступила поріг квартири, вдихнула аромат смаженої картоплі, й на обличчі з’явилась усмішка. На мить усі темні думки про борги зникли.
— Що в нас на обід? — весело спитала Тетяна, обіймаючи чоловіка на кухні.
— У нас смажена картопля зі смаженою картоплею і ще раз смажена картопля.
— Обожнюю твою картопельку, — і Тетяна поцілувала його.
Вечір минув ідеально. Сміялися, дивились фільм, гуляли, потім довго лежали в ліжку. Вона обожнювала його руки, губи й ті слова, що він шепотів на вушко. Це було наче гіпноз. Ейфорія. Можливо, саме це і є оте щастя, про яке всі говорять.
А ранок настав раптово. Ніби тільки-но заснула — і вже пора вставати. Знову робочий тиждень, знову бігати, вирішувати справи. І заради чого? Щоби жити, купити їжу, оплатити рахунки, якщо щось залишиться — купити одяг.
Економіка — штука зла. Усі наче знають, що це таке, але ніхто до кінця не розуміє. Ви колись думали, чому у місті майже всі магазини — продуктові? Бо без їжі ніяк. А потім аптеки — чистий бізнес. Людям просто нав’язують, що вони хворі. І банки — головна машина прибутку. Щотижня звіти: «Ощадбанк отримав прибуток у 17 мільярдів». А сталеливарне підприємство? Збитки. Фінансова система завжди працює у плюс. Але, гаразд, не про це.
— Ну що, коли підемо продавати твою дачу? — щойно Тетяна закінчила снідати, спитав Нікіта.
Це питання вдарило, як ляпас. Вона здригнулася й з жахом подивилась на чоловіка. І в ту ж мить згадала слова Світлани: «Він брехун, зрадник, боягуз».
— Я ще не вирішила, — чесно зізналась Тетяна.
— Гаразд-гаразд, — побачивши її засмучений вигляд, сказав Нікіта. — Просто час не чекає. Погасимо борг — і заживемо, — промовив із дурнуватою усмішкою.
— Заживемо… — хмуро відповіла Тетяна й, підійшовши до мийки, почала мити посуд.
«А чому я, власне, повинна гасити чужий борг?» — подумала вона.
— А якби в мене не було дачі, що б ти робив? — запитала Тетяна у Нікіти.
Це поставило його в глухий кут.
— 2,5 мільйона — це великі гроші. Це не твоя ноша. Мені байдуже, звідки взявся цей борг. У мене одне питання: як би ти його погашав сам?
— Ми ж сім’я. А в сім’ї — усе навпіл.
— Це я вже чула, але ти мені не відповів: як би ти погашав свій борг, якби в мене не було дачі?
— Я б… — Нікіта замовк, лихоманково намагаючись щось придумати, але його арифметика ніяк не складалася в позитивний результат.
— На свою зарплату ти б його не погасив. Ти б усе життя працював лише на відсотки. А тепер уяви, що моєї дачі немає. Просто забудь про неї.
— Як це — немає? — здивувався Нікіта.
— Немає. Усе, не існує.
— Тобто ти хочеш сказати, що не допоможеш мені? — його обличчя поблідло.
— Я сказала: дачі не існує, — Тетяна навмисно це повторила. Вона хотіла дізнатися, чи має її чоловік план, як самостійно розв’язати фінансову проблему.
— От як воно… — з образою в голосі промовив Нікіта. — Тобто кохання — окремо, а з боргами сам розбирайся?
— Не ображайся, але це не мій борг. Це твій борг, і жертвувати своєю нерухомістю я не маю наміру. Подумай, як ти міг би розв’язати це питання.
— Як, як? — закричав Нікіта. — Та ніяк!
— Мене це не влаштовує, — холодно відповіла Тетяна.
І Нікіту не влаштовувала така позиція. Його розлютило те, що дружина влаштувала допит і фактично дала зрозуміти: продавати дачу не буде. Злюсь, він нашвидку одягнувся, пробурмотів щось у передпокої та вийшов із квартири з кислою міною.
Увечері з’явилася свекруха. Тетяна одразу зрозуміла: Нікіта вже пожалівся матері, й зараз буде серйозна розмова.
— Як ти можеш! — закричала Ольга Вікторівна. — Як ти можеш відмовити своєму чоловіку! Він заради тебе — все, все! — вона жестикулювала, ніби стояла на трибуні. — А ти не можеш пожертвувати дрібницею!
— Дрібницею? — здивувалася Тетяна. Її взагалі не влаштовувала тема боргу Нікіти. Вона хотіла, щоб він самостійно знайшов вихід, а не за рахунок її майна.
— Так, дрібницею! — парирувала Ольга Вікторівна. — Ти молода, ще собі дач з десяток заробиш. А зараз у Нікіти проблеми, треба терміново їх вирішувати, інакше… Вона не договорила, зайшла на кухню, налила собі склянку води й одним махом випила.
— Ні, — жорстко сказала Тетяна.
Вона вже точно вирішила: продавати дачу не буде. Навіть якщо все провалиться — дачу вона збереже. Бо цей борг — не її. І головне — це майже вісім років її праці. Вісім років життя, щоб закрити чиюсь фінансову дурість.
— Що ти сказала? — Ольга Вікторівна поставила склянку і, повернувшись до невістки, ще раз перепитала. — Що ти сказала?
— Так, я дружина Нікіти, і ви вчора це правильно підмітили. Але борг — не мій, він вашого сина. То чому б вам, Ольго Вікторівно, не продати свою квартиру?
Тетяна вже знала відповідь. Її подруга Світлана навчила дивитися на речі тверезо. І зараз вона бачила перед собою жінку, що розкривала та закривала рота, мов риба, викинута на берег.
— Нікіта — ваш син. У нього борг, два з половиною мільйони, як ви кажете. Не я його створила, не я його штовхала, і навіть не знала про нього — поки ви мені не сказали. То чому ж не ви, як мати, допоможете йому?
Обличчя Ольги Вікторівни налилося кров’ю. Тетяна навіть злякалась — подумала, що зараз у неї буде серцевий напад. Вона налила води та подала склянку.
— От як… — нарешті озвалась свекруха. — Тобто тепер мати хай розплачується за борги твого чоловіка?
— Ні, — перебила її Тетяна. — Коли він цей борг отримав — я не була його дружиною. А от ви були й залишаєтесь його матір’ю.
— Усе ясно… — Ольга Вікторівна тяжко дихала. — Усе ясно… — повторила й опустилась на стілець. — Я ж тебе прийняла в родину. Нікіта обрав тебе за дружину, а ти…
— А я обрала його за чоловіка, — перебила Тетяна. — Я вас не просила приймати мене у вашу родину.
— Так не піде, ні-ні, не піде. Нікіта — твій чоловік, і ти зобов’язана…
— Я нічого не зобов’язана, — вже злісно відповіла Тетяна, її почало дратувати саме це слово «борг». — Я не продаватиму дачу. Дякую, що відкрили мені очі на борг мого чоловіка, який він приховав. Дякую, що розповіли мені про це. Тепер я бачу Нікіту інакше. Я не продам дачу, — повторила Тетяна, виходячи з кухні. — Це моя власність.
— Ось так і перевіряється кохання, — мовила Ольга Вікторівна. — Варто було зустріти першу трудність — і вже зрадила свого чоловіка.
— Я зрадила? — Тетяна ледь стримувала гнів. Вона рідко злилася, але зараз її дійсно охопив страх: за своє кохання, за себе, за майбутнє.
— Для тебе Нікіта на все готовий…
— Не кажіть цього. Ви, здається, погано знаєте свого сина. Знаєте, де ми зараз? — і Тетяна розвела руками. — У квартирі. Я пропонувала Нікіті зняти житло, а він що? Сказав: «Дорого. Поїхали до мами».
— Це він неправильно сказав…
— Я влаштувалася на роботу, заробила гроші, і тепер я плачу за цю квартиру. А ви мені кажете, що Нікіта жертвує? Чим саме? Він навіть за комуналку зараз не платить! Яка жертва?!
— І давайте завершимо цю тему з боргом. Вона мене не стосується, — до цього висновку Тетяна прийшла ще вчора. Тепер залишалося лише вистояти під натиском свекрухи та чоловіка. Що буде далі — вона не знала.
— Мені все ясно, — опустила голову Ольга Вікторівна. — Ось воно — твоє хвалене кохання.
— Не приплітайте сюди кохання. Воно не має стосунку до боргу вашого сина.
— Твого чоловіка, — підкреслила свекруха.
— І ще раз скажу: дачу мого батька я продавати не буду. А навіть якщо й продам — жодної копійки на погашення боргу не дам.
Свекруха піднялася, хвилину постояла, ніби шукаючи, що б іще сказати, але слів не знайшла. Пішла мовчки.
Увечері прийшов Нікіта. Був похмурий, образився, вечеряв мовчки, телевізор дивився без коментарів, а потім демонстративно пішов спати в іншу кімнату.
Минув тиждень. У гості зайшла Юля, сестра Нікіти, старша на три роки. Хвилин через п’ять вона вже заговорила про борг.
— Я вашій матері вже все сказала, — одразу відповіла Тетяна. — І сказала чоловікові, що не братиму участі у погашенні його боргу.
— Він від тебе піде, — чесно сказала Юля.
Такого розвитку Тетяна вже очікувала. Вона знала, що борг нікуди не подінеться, і якщо вона не візьме участь у його покритті, то стане «зайвою».
— Подумай. Нікітка, звичайно, дурень, що вліз у цю халепу, але він мій брат. Непутящий, але брат. А ти — дружина такого чоловіка. Може, все ж таки… — Юля замовкла, спробувала посміхнутись, але невдало. — Ладно, вирішуй сама. Свою місію перемовника я виконала.
— Дякую, — буркнула Тетяна й пішла проводжати зовицю.
***
Усе валилось. Родина, про яку мріяла Тетяна, розпадалася на очах. Нікіта став нервовим, спав окремо, мовчав, пізно приходив. На будь-яку пропозицію знайти інший вихід — мовчав або дратувався. Вірив лише в одне: продати дачу і «все порішати».
Свекруха приходила ще. Тепер вона вже не називала Тетяну «лапочкою». Просто дружина, яка повинна принести себе в жертву.
Тетяна знову відмовила. І тоді почалися погрози, образи, ультиматум:
Або гроші — або чоловік піде.
— Що я тобі казала, — заявила Світлана, коли увечері прийшла в гості й почула про ультиматум.
— Помовчи, — прошепотіла Тетяна.
Вона вже плакала й ридала, металася кімнатою, голосила й кричала, сварила себе за те, що покохала Нікіту, проклинала його слабкодухість за те, що приховав борги, ненавиділа свекруху, яка першою зажадала продати дачу… А ще — подругу, яка вирішила стати оракулом і напророчила їй найгірше, якщо залишиться з цим чоловіком.
І все ж потрібно було щось вирішувати.
— Коли ти продаси дачу? — спитав якось увечері Нікіта.
— Ще одне слово — й ми розлучаємось.
— Та зрозумій ти! — з криком зірвався він. — Я ж тебе люблю! А борг — це дрібниці, закриємо й будемо жити…
— Замовкни! — зло відповіла Тетяна.
— Це ж не твоя дача.
— І не твоя! — парирувала вона.
— То чого ти за неї тримаєшся? Мені потрібно…
— Забирайся! — Тетяна навіть не встигла подумати, як вигукнула це. — Іди до своєї мами, випрошуй гроші у неї! Ти зрадив мене, ти мовчав про свій борг, навіть після весілля продовжував мовчати, бо ти боягуз!
Вона дивилася йому в обличчя. Спочатку він відсахнувся, потім почервонів, а згодом — зблід.
— Ти нікчема! Ти спеціально тягнув час, щоб я поставила підпис у РАЦСі, а потім прислав до мене свою матір! Бо не мав сміливості сам сказати: «Я одружився через гроші, бо я в дупі, бо я дурень, бо я пусте місце!»
Кожне слово било його, як ляпас. Обличчя Нікіти багряніло від злості й сорому.
— Ти мерзота, — сказала вона, — ти гниль, ти банальний нуль.
Якби Нікіта лишився у квартирі, вона б далі принижувала його, виговорила б усю енциклопедію лайок. Але й зараз йому не вистачило сміливості щось відповісти. Він, як побитий пес, відступив до дверей.
— Геть! — вигукнула Тетяна.
Вона вже знала: буде розлучення. Вона залишиться сама. Але вона так само знала — позбудеться тягаря. Не боргу — ні. Людини. Людини, яку ще вчора кохала, а сьогодні — ненавиділа за слабкість, за брехню, за відсутність відповідальності.
Нікіта схопив сумку й почав гарячково пакувати речі.
— Оце не забудь, — кинула йому бритву. — Все, що лишиш — викину на смітник.
Він мовчав, можливо, чекав, що Тетяна зупинить його, попросить залишитися. Але жінка стояла. Вона вже бачила: це не її Нікіта, не її мрія, не її чоловік. Це була підробка.
— Я подаю на розлучення, — сказала вона, коли він уже стояв у коридорі.
— Не роби цього, — прошепотів він.
— Ти мені не вказуватимеш. Я подам заяву. І більше не приходь! Я ненавиджу тебе. І твою матір! Геть звідси!
Тетяна відчинила двері, виштовхала його в коридор і грюкнула, замкнувши на ключ.
Її шлюб не протримався й місяця, а останній тиждень був справжнім жахом. Тетяна сиділа на дивані й плакала. Довго. А коли вже й сліз не лишилось, вона продовжувала хлипати — просто не могла зупинитися. Та раптом згадала, що ще вчора Світлана запрошувала її в кіно. Вона взяла телефон і набрала номер.
— Пропозиція ще в силі?
— Авжеж! — одразу відповіла подруга.
— Тоді я біжу, — всміхнулася Тетяна. — Сьогодні гуляємо до ночі, танцюємо, п’ємо каву — і нехай весь світ зачекає!
Вимкнувши телефон, вона підійшла до дзеркала. У ньому була втомлена жінка. Тетяна усміхнулась — і жінка з дзеркала усміхнулась у відповідь. Підморгнула — і віддзеркалення підморгнуло. Засміялась — і її двійник теж.
— Ну що ж, світ не завалився. Живемо далі! — і з цими словами Тетяна побігла вдягатися.
“To6і 50, тu сnpaвжня кoлoдa y ліжкy! A я ʍoлoдuŭ, ʍeні хoчeться гyлятu!” – з тaкuʍu слoвaʍu Muхaŭлo yвіpвaвся дo сnaльні…