— Анно Сергіївно, документи готові. Хто буде супроводжувати вас додому? — медсестра уважно подивилася на крихку жінку, чиє бліде обличчя обрамляли темні кола під очима.
— Я… сама впораюся, — відповіла Анна, намагаючись надати голосу впевненості.
Медпрацівниця з тривогою оглянула її постать. Тиждень після важких пологів, а поруч — порожнеча. Чоловік так і не з’явився жодного разу. Лише короткий дзвінок: «Не витрачай на мене час».
Анна бережно взяла Лізу на руки, влаштувавши крихітку в зігнутому лікті. Другого малюка — Митю — допомогла підняти медсестра. Два маленькі згортки, два нові життя, за які вона тепер несе повну відповідальність. Сумку перекинула через плече, а пакет із пелюшками затиснула в правому лікті.
— Ви впевнені, що зможете донести? — медсестра все ще вагалася. — Може, викликати машину?
— Не потрібно, до автобусної зупинки недалеко.
Недалеко. Всього кілометр засніженою лютневою дорогою, з двома новонародженими та швами, що нили при кожному кроці. Але просити допомоги не було в кого. А грошей на таксі ледь вистачить на молоко і хліб до кінця місяця.
Кроки були маленькими, обережними. Вітер кидав у лице колючі сніжинки, пакет відтягував руку, спина нила. Але крізь тонкі конверти вона відчувала тепло своїх дітей. Воно зігрівало краще за будь-який одяг.
На зупинці довелося чекати. Перехожі поспішали повз, ховаючись від вітру. Ніхто не запропонував допомоги, лише кидали зацікавлені погляди — молода жінка, одна, з двома немовлятами. Коли під’їхав автобус, літня пасажирка допомогла їй піднятися, поступившись місцем.
— До чоловіка їдете? — запитала жінка.
— Так, — збрехала Анна, опустивши очі.
У глибині душі вона сподівалася, що Іван просто злякався. Що, побачивши своїх дітей, він усвідомить свою помилку. Прийме їх, полюбить. Адже вони говорили про це, будували плани. Два роки тому, коли він зробив пропозицію, сам заговорив про дітей: «Хочу сина й доньку, точні копії тебе». Доля виявилася прихильною — подарувала одразу обох.
Дім зустрів її глухою тишею та затхлим повітрям. Невимитий посуд у раковині, недопалки в банці на столі, порожні пляшки. Вона обережно поклала малюків на диван, підстеливши під них чистий рушник. Відчинила вікно, впускаючи свіже повітря, поморщилася від болю внизу живота.
— Ваню? — покликала вона. — Ми вдома.
Зі спальні почулося шарудіння. Іван вийшов, підтягаючи халат. Його погляд пробігся по дітях, сумках, Анні — байдужий, холодний. Наче перед ним були чужі люди.
— Галасливі, — кинув він, кивнувши на сплячих близнюків. — Напевно, всю ніч кричали?
— Вони хороші, — вона зробила крок уперед, намагаючись знайти хоча б краплю теплоти. — Майже не плачуть. Митя — тільки коли голодний, а Ліза завжди тиха. Подивися, які вони гарні…
Іван відсторонився. У його очах майнуло щось схоже на відразу чи страх.
— Знаєш, я подумав… — почав він, потираючи шию. — Мені це не підходить.
— Що? — Анна застигла, не розуміючи.
— Діти, пелюшки, постійні крики. Я не готовий.
Анна дивилася на нього, ошелешена. Як можна бути не готовим до власних дітей? Дев’ять місяців. Дев’ять довгих місяців він знав, що вони з’являться.
— Але ж ти сам хотів…
— Хотів. Передумав, — знизав він плечима, ніби мова йшла про купівлю нового телефона. — Я ще молодий. Хочу жити своїм життям, а не вовтузитися з підгузками.
Він пройшов повз, дістаючи зі шафи спортивну сумку. Почав накидати речі — футболки, джинси, без особливого порядку.
— Ти… йдеш? — її голос став далеким, чужим.
— Йду, — кивнув він, навіть не глянувши на неї. — Поки що поживу у Сергія, потім вирішу з орендою.
— А ми? — Анна не могла повірити почутому.
Іван застібнув сумку, нарешті звернувши на неї увагу — роздратовано, ніби вона поставила дурне запитання на важливій нараді.
— Ви залишаєтеся тут. Дім оформлений на тебе, до матері не лізу. Аліменти платити не буду — сама вирішила народжувати, сама і справляйся.
Він підійшов до дивана, де спали діти.
Митя відкрив очі — такі ж темні, як у батька. Малюк не плакав, просто дивився на людину, яка дала йому життя і зараз відмовлялася від нього.
— Вони мені не потрібні, — процідив Іван, відвертаючись. — Я відмовляюся від цієї ролі.
Він сплюнув просто на підлогу, поруч із диваном. Підхопив сумку, куртку і вийшов, грюкнувши дверима. Скло затремтіло, і Ліза тихо заплакала, ніби розуміючи, що сталося.
Анна повільно опустилася на підлогу. В грудях ніби відкрилася безодня, куди провалилися всі емоції, окрім оглушливого страху. Вона залишилася одна. З двома дітьми в будинку з пічним опаленням, мізерними декретними виплатами.
Ліза плакала дедалі голосніше. Митя підхопив — два голоси, що злилися в один відчайдушний поклик. Немов прокинувшись від кошмару, Анна підповзла до дивана, взяла їх обох, притисла до себе. Їхні маленькі тіла, їхня довірлива безпорадність стали єдиною реальністю.
— Тихіше, мої хороші, — прошепотіла вона, похитуючи їх. — Ми впораємося. Я ніколи вас не залишу.
За вікном вітер гнав снігові вихори, сонце опускалося за горизонт. Перша ніч із багатьох, яку їм доведеться пережити втрьох. Без нього. Без того, хто міг би розділити цей тягар.
Коли годинник показав третю ночі, Митя нарешті заснув. Ліза задрімала раніше, наївшись і зігрівшись. Анна вклала їх в імпровізовану колиску — великий картонний ящик з-під мікрохвильовки, застелений вовняною ковдрою.
Піч майже згасла, потрібно було підкинути дров, але сил піднятися вже не було.
— Виживемо, — прошепотіла вона в темряву, ніби проказуючи заклинання. — Обов’язково виживемо.
Ця фраза стала її мантрою на наступні роки.
— Бабусю Клаво, Митька зовсім не хоче їсти кашу! — п’ятирічна Ліза вбігла у двір, її косички весело підстрибували на ходу. — Каже, що вона гірчить!
— Та не гірчить вона, — старенька поправила хустку, витерла руки об фартух. — Це гречана крупа, дитинко, вона така і має бути. А де твій братик?
— У сараї сидить, образився, — повідомила Ліза, хитнувши головою.
Клавдія Петрівна зітхнула.
Анна поїхала на нічну зміну на ферму — заміщала хвору доярку. Діти залишилися у сусідки, яка за три роки стала їм другою матір’ю.
Спочатку село засуджувало: «Не змогла втримати чоловіка, зганьбила сім’ю». Потім прийняли — працьовита, ніколи не скаржиться, дітей виховує в чистоті та порядку.
— Ходімо, поговоримо з нашим упертюхом, — запропонувала Клавдія Петрівна, беручи Лізу за руку.
Митя сидів на перевернутому відрі, зосереджено копирсаючись палицею в землі. Худенький, майже наголо підстрижений — після випадку з вошами в дитсадку Анна всіх хлопців стригла коротко.
У Лізи коси залишилися — три дні плакала, коли мама спробувала їх відрізати.
— Чого це ти, молодий чоловіче, сестру одну за сніданком залишив? — почала старенька, присідаючи поруч на чурбак.
— Ця каша гидка, — буркнув хлопчик. — Гірчить.
— А знаєш, чого хоче твоя мама? — Клавдія Петрівна м’яко провела рукою по його скуйовдженому волоссю. — Щоб ви росли здоровими. Вона на фермі з коровами розмовляє, молоко доїть, гроші заробляє, щоб у вас була їжа. А ти носа вертиш.
Хлопчик підвів на неї погляд, зітхнув і підвівся.
— Гаразд, з’їм. Тільки з хлібом можна?
— Звісно, з хлібом, маслом і солодким чаєм, — усміхнулася старенька.
Пізно ввечері Анна повернулася — втомлена, з червоними від недосипу очима, але з усмішкою.
У полотняній сумці — бідон молока, буханець хліба, пакунок із карамеллю.
— Мамо! — діти кинулися до неї, повиснувши на руках.
— Мої любі, — вона присіла, міцно обійнявши обох. — Як ви тут без мене?
Ліза без упину розповідала:
Про кішку, яка народила кошенят.
Про нову сукню, яку бабуся Клава пошила зі своєї старої.
Про те, як Митька не хотів їсти кашу, але потім усе ж з’їв.
— А скоро в садку свято, — урочисто закінчила вона, переводячи дух. — Для тат і мам.
Анна завмерла, дивлячись на доньку.
Та дивилася невинно, не розуміючи, який біль тільки-но завдала.
— Треба покликати тата, — раптом додав Митя. — Як у всіх.
Анна повільно видихнула, відчуваючи, як стискається горло. Ось він – момент, якого вона боялася. Діти підросли й почали ставити запитання.
— У вас немає тата, — сказала вона тихо.
— Чому? — здивувалася Ліза, нахиливши голову. — У Сашка Петрова є тато, у Маринки є, навіть у Кольки кульгавого, який усіх б’є, є. Чому у нас немає?
— Ваш тато… — Анна говорила тихо, але впевнено. — Він пішов, коли ви з’явилися на світ. Не захотів бути частиною нашого життя.
— Тобто він нас не любить? — Митині очі наповнилися сльозами.
— Я не знаю, малий, — вона лагідно провела долонею по його коротко підстриженій голові. — Але я люблю вас. За всіх. За кожного.
Тієї ночі діти вперше плакали не від голоду чи болю, а від усвідомлення, що чогось важливого в їхньому житті немає.
Анна влаштувалася між ними, обійняла обох і почала розповідати казки – не про принців і королівства, а про маленьких лісових жителів, які були щасливі навіть без батька, бо у них була турботлива мама-зайчиха.
— Як це «відмовляємо»?! — голос Анни тремтів від обурення, руки були так міцно стиснуті в кулаки, що побіліли кісточки.
Алла Вікторівна, повна жінка з яскраво-рудим волоссям, нервово перебирала документи.
— Анно Сергіївно, розумієте, місць у літньому таборі обмежено. Пріоритет надається тим, хто дійсно потребує.
— Ми якраз такі! Я одна їх виховую!
— Формально ви працюєте одразу на двох роботах. Ваш дохід вищий за прожитковий мінімум.
— А що мені робити? — вигукнула Анна. — Перестати працювати? На одну зарплату трьох не прогодуєш!
Завідувачка зітхнула, зняла окуляри.
— Анно, я вам співчуваю. Чесно. Але рішення приймає комісія, а не особисто я. Є сім’ї, які перебувають у ще гірших умовах. Діти-інваліди, багатодітні родини…
— Наш батько покинув дітей. Жодної копійки аліментів. Я працюю, як проклята, щоб вони хоча б їли! — Анна відчула, як клубок підкотився до горла.
Алла Вікторівна замовкла, потім підійшла до шафи й дістала папку.
— Є інший варіант, — тихо сказала вона. — Путівки для дітей з неповних сімей, де один із батьків працюватиме в таборі. Нам якраз потрібні помічники на кухню.
— Я згодна, — швидко відповіла Анна. — На будь-яку роботу.
— Формально це відпустка з дітьми, а фактично – важка праця, — попередила завідувачка. — Буде нелегко.
— Впораюся. Візьму відпустку саме на ці дні.
Саме так Митя та Ліза вперше побачили море – завдяки соціальній путівці, поки їхня мати мила посуд і чистила овочі в піонерському таборі «Ластівка».
Це було того варте – вони повернулися зміцнілими, засмаглими.
Митя виріс на п’ять сантиметрів, Ліза навчилася плавати.
Головне – вони більше не запитували про батька.
— Сидоров, ти зовсім без мізків? — Ліза стала між шестикласником і своїм братом, широко розставивши ноги. — Доторкнешся до нього ще раз – отримаєш!
Сидоров, довготелесий хлопець із розпашілим обличчям, скривився.
— Що, Митяй, за мамину спідницю сховався? Мамин синочок!
— Відчепися від нього, — Ліза стиснула кулаки.
Митя мовчав, втупившись у землю. На обличчі розпливався синець, губа кровоточила.
У десять років він усе ще був найменшим у класі – худий, нервовий, завжди з книжкою.
— Безбатченки, — Сидоров сплюнув собі під ноги. — І самі такі ж – ні батька, ні мізків.
Рука Лізи сама собою метнулася вперед і вдарила його по щоці з такою силою, що той відсахнувся.
Мить він розгублено кліпав, потім спробував замахнутися, але не встиг – Митя кинувся вперед, наче маленький торпедоносець, і вдарив його в живіт.
Сидоров охнув, скрутившись.
Близнюки, не змовляючись, помчали геть.
Зупинилися лише біля старої водокачки, важко дихаючи, з палаючими щоками.
— Навіщо ти поліз? — Ліза повернулася до брата.
— Хотів захистити тебе, — пробурмотів Митя, витираючи кров зі щоки. — Через мене все це.
— Ти дурний, — фиркнула Ліза, дістаючи хустинку та змочуючи її водою з колонки. — На, приклади до губи.
Вони сиділи мовчки на іржавій трубі. Вечір спускався, десь у селі корови поверталися з пасовища.
— Мама дізнається, розсердиться, — порушив мовчання Митя. — Проведе виховну бесіду.
— Не розсердиться, — похитала головою Ліза. — Вона зрозуміє. Вона завжди все розуміє.
Анна справді зустріла їх спокійно. Обробила розбиту губу сина, приклала холодний рушник до синця. Вислухала збивчасту розповідь Лізи.
А потім сказала:
— Я вами пишаюся. Ви захищали одне одного.
— Але ж битися не можна, — невпевнено зауважив Митя.
— Так, битися не можна, — погодилася Анна. — Але дозволяти ображати тих, кого любиш, теж не можна.
Вона обняла їх — вже не малюків, а підлітків на порозі нового життя.
Її надія, її сенс, її серце, поділене надвоє.
— Мамо, а тато справді був поганою людиною? — несподівано запитав Митя.
Анна здригнулася. Вони давно не говорили про нього.
Його образ поступово тьмянів, ставав тінню у кутку пам’яті.
— Ні, — повільно відповіла вона. — Не поганою. Просто слабкою. Він злякався відповідальності.
— А де він зараз? — Ліза підняла на неї очі.
— Не знаю, люба. Десь у місті, може. Можливо, створив іншу сім’ю.
— Ми йому не потрібні? — Митя теребив край футболки.
— Але ми потрібні одне одному, — твердо сказала Анна. — І цього достатньо.
Цю ніч вона не могла заснути.
Діти дорослішали, питання ставали все складнішими.
Анна знала: рано чи пізно настане момент, коли їм доведеться дізнатися всю правду.
Без прикрас. Без пом’якшень.
Про те, як їхній батько відмовився від них у перший день.
Як плюнув поруч із їхнім ліжечком.
Як пішов, навіть не озирнувшись.
Але зараз їм було всього десять, і їхній світ ще можна було трохи захистити.
Минуло кілька років.
Ліза першою його помітила.
Чоловік стояв біля шкільного паркану, переминаючись з ноги на ногу, виглядаючи когось серед учнів.
Зношена куртка, скуйовджене волосся з сивиною, обличчя з хворобливим рум’янцем.
Але щось у рисах обличчя, у вигині брів, у формі підборіддя змусило її внутрішньо стиснутися.
— Митю, — вона потягнула брата за рукав. — Подивися.
Митя відірвався від книги, прослідкував за її поглядом.
Його очі — точно такі ж, як у чоловіка біля паркану — округлилися.
— Це… — почав він, але осікся.
Чоловік помітив їх.
Щось тьмяне промайнуло на його обличчі — брови злетіли вгору, очі розширилися, губи сіпнулися, ніби він хотів щось сказати, але слова застрягли в горлі.
Він зробив невпевнений крок уперед, підняв руку — то чи вітаючись, то чи захищаючись від власних демонів.
— Вітаю, — його голос прозвучав хрипко. — Ви ж… Ліза і Митя? Діти Анни?
Діти мовчали.
Десять років — ціла вічність — розділяли їх із цим чоловіком.
Тринадцять років питань без відповідей.
— Я ваш батько, — вимовив він, коли пауза стала нестерпною. — Іван.
— Ми знаємо, — холодно відповіла Ліза, інстинктивно зробивши крок уперед, закриваючи брата.
— Що вам потрібно?
Іван поморщився, наче від болю, викликаного її питанням.
— Хотів поговорити. Просто побачити вас. Я… багато думав останнім часом.
Його голос звучав глухо, ніби виходив із глибини колодязя.
Від нього тхнуло алкоголем і дешевими сигаретами.
Його сірі очі – ті самі, які успадкував Митя – дивилися з якоюсь собачою покірністю.
— Мама вдома, — сказав Митя, порушуючи мовчання. — Якщо хочете поговорити, йдіть до неї.
— Я до вас прийшов, — Іван зробив ще крок уперед. — Просто поговорити. Дізнатися, як ви… живете.
— Без вас, — відрізала Ліза, вирівнявши спину, наче страж перед воротами замку.
— Росли без вас. Чому ви з’явилися тільки зараз? Тринадцять років минуло.
Від її слів Іван зсутулився, опустив плечі.
Такої реакції він явно не очікував.
Такого крижаного прийому. Такої прямолінійності від дитини.
— Я знаю, що винен, — пробурмотів він. — Знаю, що не маю права нічого вимагати… Але життя мене било, знову і знову. Я втратив усе — роботу, дім, здоров’я. А тепер думаю, може, ще не пізно? Може, хоча б почати знайомитися?
Його голос здригнувся на останніх словах — як струна, яку натягнули надто сильно.
Митя втупився у свої черевики, стискаючи край куртки. Бачити батька таким — ніби спостерігати за птахом, що впав із гілки, але все ще дихає.
Ліза ж залишалася непохитною — кожна клітинка її тіла виражала рішучість.
— Побачили, — рівним голосом промовила вона. — Дізналися. Тепер ми йдемо додому, до мами. Вона на нас чекає.
— Зачекайте, — Іван простягнув руку, ніби намагаючись їх зупинити. — Я справді… Я міг би… Може, зустрічатися іноді? Я б міг забирати вас зі школи, допомагати…
— Ви взагалі знаєте, в якому ми класі? — Ліза примружила очі. — Де живемо? Що любимо? Що вміємо? Що нас хвилює?
Кожне запитання було ударом.
Кожне — пекучим нагадуванням про те, скільки часу він втратив.
Іван мовчав, опустивши очі.
— Ви нічого про нас не знаєте, — продовжила дівчина, і її голос тремтів від стримуваного гніву. — І не маєте права просто так з’явитися, ніби нічого не сталося. Ніби це не ви тоді плюнули поруч із нашими ліжечками!
— Лізо! — Митя зробив крок назад, здивовано кліпаючи. — Звідки ти знаєш?
— Мама розповіла, коли я запитала, — голос Лізи був твердим, погляд не відривався від Івана. — Ви пішли, навіть не озирнувшись. А вона залишилася. Одна з двома дітьми, без грошей, без підтримки. І впоралася. Без вас.
— Я був молодий… — пробурмотів Іван, опустивши очі. — Недосвідчений. Злякався відповідальності.
— А вона? — Ліза похитала головою. — Їй було всього двадцять шість. Але вона не злякалася.
Іван ще нижче схилив голову.
Його плечі опустилися, ніби під вагою всіх втрачених років, усіх невивчених уроків, усіх несказаних слів.
— Ви для нас чужі, — тихо, але впевнено сказав Митя. — Абсолютно незнайомі люди.
— Ви зрадили нас, — додала Ліза, її голос бринів, як загартована сталь.
Вони розвернулися і пішли, притискаючись один до одного, як завжди, коли відчували небезпеку.
Іван дивився їм услід, і вперше за довгий час його очі наповнилися справжніми сльозами.
Коли вони увійшли до будинку, Анна відразу зрозуміла — щось сталося.
Бліде обличчя Миті, напружена поза Лізи — все говорило саме за себе.
На кухні пахло свіжою випічкою — вона щойно витягла з духовки їхній улюблений яблучний пиріг.
— Що трапилося? — Анна витерла руки об рушник, підходячи до дітей.
— Тато приходив, — випалив Митя. — До школи.
Анна застигла на місці.
Це ім’я, яке вони намагалися не вимовляти роками, зависло в повітрі, наче грозова хмара.
— Іван? — слово, заховане глибоко в пам’яті, насилу зірвалося з її губ.
Вона відчула, як ноги зрадницьки затремтіли.
— Навіщо він з’явився?
— Розповідав про зміни в житті, — фиркнула Ліза. — Мовляв, доля його покарала, усе втратив, а тепер згадав про нас. Хотів “почати знайомство”.
— І що ви… — Анна опустилася на стілець, міцно стискаючи пальці, щоб вони не тремтіли. — Що ви йому відповіли?
— Правду, — Митя зустрівся з матір’ю поглядом. — Що він для нас ніхто. Що зради не можна забути.
Анна закрила обличчя руками.
Усередині бушувала буря почуттів:
Гнів — на Івана, який посмів увірватися в їхнє життя після стількох років.
Тривога — за дітей, які змушені були з цим зіткнутися.
І дивне полегшення — він все ще живий. Пам’ятає про їхнє існування.
— Ей, — Лізина долоня лягла їй на плече, тепла і надійна, наче вона вже стала дорослою.
— Не переймайся так сильно. Ми впоралися. Сказали все, що треба було сказати.
— Пробачте, — Анна підняла на них почервонілі очі.
— Пробачте, що вам довелося це пережити.
— Я завжди боялася цієї зустрічі, але… не думала, що вона станеться так рано.
— Рано? — Митя гірко усміхнувся. — Минуло цілих тринадцять років!
— Для мене це досі наче було вчора, — тихо зізналася Анна. — Кожен день, наче вчора. Кожен день я боялася, що він повернеться. І кожен день боялася, що не повернеться.
— А ти… хотіла, щоб він повернувся? — обережно поцікавилася Ліза.
Анна довго мовчала, вивчаючи обличчя дітей.
У них вона бачила риси Івана — форму очей, вигин підборіддя, розріз брів.
Але характери, душі, серця були зовсім іншими — сильними, чесними, цільними.
— Ні, — нарешті відповіла вона. — Я не бажала його повернення. Тому що без нього ми стали кращими. Сильнішими. Справжньою родиною.
Вони обійнялися — три тіла, три серця, що билися в єдиному ритмі.
— Він може прийти сюди, — сказала Анна, коли вони нарешті відсторонилися.
— І що тоді? — Митя підняв очі.
— Тоді ми повторимо те саме, що і ви, — Анна випрямила спину. — Скажемо, що він чужий. Що ми прожили без нього. Що вже надто пізно.
Він з’явився наступного ранку.
Вони снідали, коли у двері постукали — невпевнено, обережно.
Анна встала, поправила блузку, зібрала плечі в одну лінію.
— Я відчиню, — оголосила вона.
Іван стояв на порозі — виснажений, постарілий, із темними колами під очима та передчасною сивиною.
Від нього тхнуло дешевим одеколоном — видно, десь випросив сорочку, навіть випрасував.
Щоки акуратно поголені, волосся зачесане.
Але зморшки біля очей, набряклі вени на скронях і жовтуватий відтінок шкіри видавали всю правду.
— Привіт, Аню, — його голос здригнувся, прозвучав, як скрип старих дверей.
Анна оглядала його, як музейний експонат — із цікавістю, але без емоцій.
Як дивно. Колись цей чоловік був центром її світу.
А тепер не викликав нічого, крім байдужості.
— Навіщо прийшов? — холодно запитала вона. — Діти вже все сказали тобі вчора.
— Я хотів поговорити з тобою, — він переминався з ноги на ногу. — Тільки з тобою, Аню. Серйозно.
— Про що? — вона схрестила руки на грудях.
— Про все, — він зробив крок уперед. — Про те, як я помилявся. Як усе зіпсував. Як змарнував 13 років… І ось прокинувся, а життя нема. Ні дому, ні сім’ї…
— І вирішив згадати про дітей? — підняла брову Анна. — Зручно.
— Не так! — він підвищив голос, але тут же збавив тон. — Пробач. Я справді… Я усвідомив усе. Зрозумів масштаб своєї помилки. Хочу виправитися. Буду допомагати, давати гроші…
— Звідки? — вона посміхнулася куточками губ. — Ти ж сам визнав, що в тебе нічого немає.
— Зароблю, — він випрямився. — Я можу працювати. Я ще не зовсім пропащий.
Анна мовчки вивчала його.
Перед нею стояв інший чоловік — не той, якого вона знала.
Вона бачила весь його шлях:
Від молодого, безтурботного хлопця, за якого вийшла заміж…
До боягуза, що втік від відповідальності…
До людини, яка тепер шукає хоч якогось порятунку.
— Вони тобі не пробачать, — нарешті промовила вона. — Можливо, я зможу. Згодом. Але вони — ніколи.
— Чому? — він виглядав щиро здивованим.
— Тому що вони знають усе, — Анна підняла голову.
— Не пам’ятають, звісно, вони були надто малі.
— Але я їм розповіла.
Про те, як ти плюнув біля їхніх ліжечок.
Як сказав, що вони тобі не потрібні.
Як пішов, навіть не озирнувшись.
Іван зблід, наче привид.
— Аню, я не розумів… Я був п’яний… Я не усвідомлював наслідків…
— А я усвідомлювала, — перебила вона.
— Кожну секунду всіх цих років.
— Коли в Миті була пневмонія, і я три ночі не спала, змінюючи компреси.
— Коли Ліза зламала руку на гойдалках, а грошей на таксі не було, і я несла її два кілометри до медпункту.
— Коли працювала на кількох роботах, щоб вони були ситі й одягнені.
Вона говорила спокійно, без емоцій, наче просто перелічувала факти — що було, що є, що буде.
— Ваню, — вона вперше назвала його на ім’я, — тут тобі не місце.
— Я не ненавиджу тебе, правда.
— Лише втома. І подяка.
— Подяка? — він насупився, не розуміючи.
— За те, що пішов, — просто відповіла вона.
— Якби ти залишився, все могло бути набагато гірше. Для всіх.
— А так…
— Ми виросли. Стали сильнішими. Кращими.
— Аню, дай мені шанс, — він простягнув руку. — Я старатимуся. Буду допомагати. Буду…
— Мамо, ти в порядку? — Митя з’явився у дверному отворі, за ним — Ліза.
Вони зайняли позиції по обидва боки від Анни, ніби захисники.
— Все добре, — вона поклала руки їм на плечі. — Іван уже йде.
Він завмер перед ними, наче перед непрохідною стіною.
Жінка з першими зморшками біля очей і двоє дітей з його рисами — ті ж брови, ті ж вилиці, той самий розріз очей…
Але з абсолютно чужими душами всередині.
Вони зімкнули плечі, створюючи живий щит.
Родина — справжня, цілісна, створена у боротьбі з труднощами.
Без нього.
— Нам нема про що говорити, — Митя дивився йому прямо у вічі. — Просто йди.
— Ви викреслили нас зі свого життя, — голос Лізи бринів, як натягнута струна. — Тепер наша черга.
Іван опустив голову.
Повільно розвернувся, спустився з ґанку.
Пішов геть по запиленій дорозі — згорблений, постарілий, самотній.
Анна проводжала його поглядом і вперше за багато років відчула повне звільнення.
Наче останній зв’язок із минулим нарешті обірвався.
— Ходімо, — вона обняла дітей. — Пиріг остигає.
Вони повернулися в дім, зачинили двері.
Сіли за стіл — утрьох, як завжди.
Чай парував у чашках, яблучний пиріг наповнював повітря апетитним ароматом.
За вікном граки снували по старому тополю, сонячні промені проникали крізь тюлеві фіранки.
— Мамо, — Ліза поклала голову їй на плече, — тобі сумно?
— Ні, — Анна поцілувала доньку в маківку, потім сина. — Я не одна. У мене є ви. А у вас — я. Цього достатньо.
Вони їли пиріг, розмовляли про буденні речі — про школу, про плани на вихідні, про новонароджених телят на фермі.
Про справжнє життя, яке вони будували разом, своїми руками.
«Ну… У мене немає грошей», — сказав чоловік, дивлячись на тарілку з їжею