Їхати в це Богом забуте село Матвію не хотілося. І справа була зовсім не в тому, що, на думку дружини, так буде краще. Чоловік розумів, що з його хворобою життя там буде просто нестерпним. Про те, що він серйозно хворий, Матвій дізнався всього два місяці тому, коли через стрімке погіршення здоров’я вирішив пройти медичне обстеження в одній із приватних клінік. Саме тоді з’ясувалося, що у молодого підприємця досить серйозне захворювання, яке потребує своєчасного і кваліфікованого лікування. Але коли молодий підприємець покинув стіни клініки та розповів про перспективи можливого лікування Оксані, то підтримки в очах дружини він так і не побачив.
— Усі ці лікарі хочуть тільки одного… Вони тільки й думають, як витягнути з тебе гроші, а результат всьому цьому цілком передбачуваний… — роздратовано сказала тоді дівчина.
Самопочуття Матвія погіршувалося з кожним днем, і навряд чи це могло сприяти зміцненню сімейних стосунків. Тим більше, що Оксана підводила його до переїзду в село м’яко, майже ненав’язливо.
— Любий, ну там же повітря чистіше, ліс, річка поруч… А тут що… Самі вихлопні гази і вічні стреси. Відпочинеш там, прийдеш до тями, — з виглядом знавця говорила дружина.
— А робота як же? Це ж не тільки моє дітище. Ти сама знаєш, скільки сил у цю справу вклав мій покійний батько. А скільки людей залишаться без роботи та гідної зарплати? Не можу ж я так усе кинути й зникнути з поля зору! — намагався заперечити Матвій.
На жаль, переконати Оксану було просто неможливо. У своєму бажанні допомогти хворому чоловікові вона могла вдатися до найрадикальніших методів. Матвій із сумом подивився на дружину і зловив себе на думці, що в чомусь вона навіть має рацію.
— Ну, і який із мене толк? Така слабкість, що нараду нормально провести не можу… По кілька разів доводиться перериватися. А конкуренти? Вони ж не робитимуть поблажок на те, що я хворий. Впевнений, від такого ласого шматка навряд чи відмовляться фінансові ділки міста, для яких ніколи не було заборон і перешкод, — подумав про себе підприємець.
До своїх двадцяти дев’яти років Матвій досяг усього, про що тільки міг мріяти в юності. У чоловіка був власний бізнес, що приносив стабільний дохід, дорогий автомобіль і розкішний особняк у престижній частині міста. Батько Матвія був скромним інженером, який свого часу навчив сина основам ведення бізнесу та привчив до праці. Для цілеспрямованого хлопця ці уроки не минули марно, і він зробив усе, щоб у майбутньому досягти успіху.
Попри те, що зараз Матвій мешкав у столиці, народився він у невеликому провінційному містечку. Там, у старенькому батьківському будинку, чоловік, на його власну думку, прожив найкращі роки свого життя. Батько Матвія працював від ранку до ночі, щоб назбирати гроші на оплату навчання сина в університеті. Попри це, хлопець зовсім не вважав себе обділеним чи обмеженим. Матвій знав, що батьки віддадуть йому останнє, тільки щоб він ні в чому не потребував.
Коли хлопець із відзнакою закінчив університет і з подачі батька подався у великий бізнес, він ще не знав, що це зрештою стане головною справою його життя. На жаль, Сергій Дмитрович і Анна Макарівна не побачили таких видатних успіхів сина через те, що невдовзі трагічно загинули. Смерть батьків стала для підприємця важким ударом, який вибив його із колії на багато місяців. У той момент Матвію здавалося, що життя закінчене і він більше ніколи не буде таким, як раніше. Але час не лише минає непомітно, а й лікує, про що давно говорять філософи всіх часів і народів. На щастя, у Матвія Іванова була та сама підприємницька жилка, яка допомагала йому укладати вигідні угоди й бачити перспективні напрямки.
У двадцять сім чоловік заробив свій перший мільйон і одружився на красуні Оксані, з якою познайомився на одній із вечірок. Миловидна кокетка одразу розгледіла величезну вигоду від можливого шлюбу з таким заможним нареченим. На момент знайомства з Оксаною Матвій був уже самодостатнім чоловіком із солідним рахунком у банку та власною фірмою з продажу будівельних матеріалів. Тому, вчепившись у нього, наче п’явка, дівчина з перших днів зачарувала молодого підприємця своїми залицяннями та природною привабливістю.
Треба сказати, що все багатство Матвія не було лише спадком заможних батьків. Усього, що він мав зараз, він досягнув важкою працею, працюючи до сьомого поту. Він був одним із перших у регіоні, кому прийшла в голову ідея торгувати будматеріалами через Інтернет. Завдяки своїй далекоглядності та креативному підходу, Матвій зробив усе, щоб справа його покійного батька продовжувала жити.
Після весілля наш герой змирився з тим, що новоспечена дружина стала домогосподаркою, яка більшу частину часу проводила в салонах краси та ресторанах. На жаль, хвороба підкралася до Матвія несподівано та вдарила в найвразливіше місце. Матвій завжди вважав, що хвороби — це не про нього. Він ходив до спортзалу та займався плаванням. У свої роки він виглядав максимум на двадцять і, на відміну від більшості своїх колег, вів здоровий спосіб життя.
Але два місяці тому Матвій відчув нездужання. Спочатку він навіть не міг визначити джерело болю. Здавалося, що біль починається десь у підребер’ї, а потім розливається по всьому тілу. Після томографії діагноз виявився невтішним. Підозра на онкологію прозвучала для Матвія, як грім серед ясного неба.
Чоловікові здавалося, що все це відбувається не з ним, і варто лише протерти очі, як цей жах зникне. Але скільки б Матвій не намагався налаштувати себе на позитивний лад, усе ставало лише гірше. До всього цього на роботі атмосфера стала нестерпною. Матвію здавалося, що конкуренти змовилися, щоб прибрати його з фінансової арени, як ворожі агресори на полі бою. Покластися на когось із підлеглих він не міг, бо серед них не було людини, яка могла б підмінити його в такий складний момент. Саме тоді Оксана запропонувала свою допомогу.
— А що тут складного? Управляти я вмію. У бізнесі все просто і зрозуміло. «Купи тут дешевше та продай там дорожче». Що тут може бути особливого? — казала дівчина, яка провчилася два курси університету й покинула його через нудьгу.
Чоловік намагався пояснити їй тонкощі цієї нелегкої справи, але, як і слід було очікувати, це заняття виявилося марним. Оксану цікавили лише шопінг і салони краси, а не те, як заробляються гроші на її розваги.
Вони познайомилися два роки тому, коли у Матвія вже був досвід невдалих стосунків. Щодо зовнішності до Оксани претензій не було. Ця довгонога красуня могла звести з розуму будь-кого. Вже з перших хвилин знайомства Матвій відчув до неї сильне ваблення, а Оксана виявилася досвідченою кокеткою.
На той час у Матвія вже не залишилося жодного близького родича, і поради молодому підприємцю було чекати ні від кого. Саме тому знайомство з Оксаною стало тим фактором, який допоміг йому відволіктися від робочих буднів і думок про минуле.
Їхній роман спалахнув так раптово, що за силою пристрастей усім знайомим бізнесмена стало зрозуміло: весілля вже не за горами. Багато друзів намагалися застерегти Матвія від такого необдуманого кроку, натякаючи, що для нареченої в першу чергу важливі його гроші, а вже потім — він сам. На жаль, любов часто буває сліпою, і приклад молодого підприємця був цьому явним підтвердженням.
Хоча якби у Матвія не проявилися ознаки хвороби, складно сказати, як би складалося їхнє подружнє життя. Своїми діями Оксана м’яко підштовхувала чоловіка до того, щоб він погодився на її пропозицію й переїхав до села.
— Я вже й будинок тобі гарний знайшла. Він, щоправда, трохи осторонь стоїть, тож місцеві жителі тебе не турбуватимуть. А я з лікарем до тебе приїжджатиму. Хоч щодня… Щоправда, за твоїм бізнесом треба буде наглядати, тому навряд чи часто виходитиме бачитися, — щебетала красуня.
— Та нічого… Потерплю… — сказав Матвій тремтячим голосом.
Останнім часом його стан погіршувався щодня, але на операцію він так і не зважився. Це було дуже необачно з його боку, бо ніхто не подбає про здоров’я краще, ніж він сам. Молодому підприємцю бракувало поштовху, щоб погодитися на лікування у клініці, де фахівці мали великий досвід лікування таких хвороб.
Найчастіше в таких випадках таким поштовхом є думка дружини чи батьків, але в Матвія, по суті, не було ні першого, ні другого. Оксану в першу чергу турбувало лише її власне благополуччя, а вже потім усі інші питання. Саме тому вона не поспішала заводити дітей і, посилаючись на бажання пожити для себе, припиняла такі розмови на корені.
Переїзд до села було заплановано на завтра, і чоловік намагався зібрати в сумку речі, які могли б знадобитися в тій глушині. Але скільки б він не намагався, усе валилося з рук, а настрій був на самому дні. Зрештою Матвій просто згріб у спортивну сумку все, що потрапило під руку, і сів на краєчок ліжка. Сили покидали його просто на очах, і усвідомлення цього завдавало йому неймовірного дискомфорту.
У ніч перед поїздкою Матвій майже не спав. Невідомість лякала і наповнювала серце тривогою. Останнім часом вони з Оксаною спали в різних кімнатах, і це говорило саме за себе. Але головний сюрприз чекав на нього вранці, коли дружина, посилаючись на недомагання, запропонувала йому їхати до села на таксі.
— Я б, звісно, відвезла тебе сама, любий… Це не проблема. Але мені потрібно на дев’яту в офіс… Сам розумієш, партнери чекати не будуть. Вони, як акули… Лише й чекають, щоб урвати жирніший шматок, — винувато опустивши очі, сказала Оксана.
Матвій одразу змінився на обличчі, а потім із сумним виглядом почав одягатися.
Молодий підприємець досі не міг повірити, що дружина могла так байдуже до нього поставитися. Але коли викликаний Оксаною таксист вивіз його за межі міста, Матвій зрозумів, що все зайшло надто далеко. Вони їхали кілька годин, подолавши понад триста кілометрів. Як на зло, водій виявився напрочуд балакучим і всю дорогу щось розповідав. То ціни на бензин підскочили, то ходова стукає, як сотня скажених барабанщиків, а начальник не дає грошей на ремонт. Урешті-решт таксист привіз Матвія до якогось Богом забутого села, де половина будинків була покинута.
Матвій сумно зітхнув і не став коментувати ситуацію. А що він міг ще сказати? Що дружина відправила його вмирати в село? Що в цьому може бути хорошого? Він змирився — йому було вже байдуже.
Побачивши, де він опинився, бізнесмен нервово ковтнув і знітився. Матвій вийшов із автомобіля з сумкою в руках, а потім озирнувся довкола. На вулиці не було жодної душі, а старий будинок, куплений Оксаною, виглядав похмурим і занедбаним. На думку Матвія, цей будинок був схожий на житло якогось казкового персонажа з такою ж двосхилою покрівлею та похиленою вбік димарем, ніж на притулок для хворої людини. Однак часу на роздуми у нього не було, бо таксист уже виставив його речі на землю й сів за кермо, щоб засвітла повернутися до міста.
Чоловік сумно зітхнув і з тужливим поглядом провів автомобіль, що від’їжджав, а потім зайшов на подвір’я, заросле бур’янами та кущами. Хитаючись від утоми, він відчинив двері й опинився всередині приміщення, яке давно не провітрювали, а всі речі й підлога були вкриті товстим шаром пилу.
— Оце так… І це той будинок, який мені купила люба дружина? Та це ж справжнісінька руїна… — похмуро протягнув Матвій, усвідомлюючи серйозність свого становища.
Скрививши губи від образи, він почав розкладати речі та наводити лад. Образа на дружину ще жила в його серці, але після генерального прибирання сприймалася вже не так гостро й болісно. Матвій розумів, що окрім клопотів з облаштуванням побуту, у нього була ще одна проблема — відсутність засобів для існування.
По-хорошому Оксана мала б купити чоловіку продуктів і ліків, щоб він міг протриматися кілька днів у цілковитій самоті. Але, оглянувши будинок, Матвій зрозумів, що тут немає навіть холодильника, не кажучи вже про їжу. На щастя, на задньому дворі був колодязь, а в комірчині лежало кілька кілограмів пророслої картоплі й старенька електроплитка. Порившись у кишені куртки, чоловік знайшов близько п’ятисот гривень дрібними купюрами, але цього явно не вистачило б на тривале життя.
— Ох і вляпався ж я у халепу. Невже Оксана справді збирається приїжджати до мене щодня, долаючи понад триста кілометрів? Брешучи ж… І тільки, — скривившись від болю, подумав Матвій.
— Тут роботи ще на тиждень… Ось і допомогла мені Оксана, нічого сказати. Купила руїну й сама зникла, — прошепотів бізнесмен, беручись за прибирання.
Варто говорити про те, скільки сил довелося витратити чоловікові, який ледве тримався на ногах від утоми та різкого болю в животі. Так сталося, що заспокоївся він лише опівночі, коли, нарешті, привів будинок до більш-менш пристойного вигляду. При цьому за весь день він майже нічого не їв, окрім чаю з шматочком шоколадного батончика. Але сил приготувати їжу вже не було, тому Матвій ліг спати на голодний шлунок.
Наступного ранку його розбудив тихий стукіт у двері.
Здивований, хто б це міг бути, він відчинив двері й побачив на порозі худеньку дівчинку років семи, яка тримала в руках плетений кошик, накритий білим рушничком.
— Доброго ранку, дядечку! Мене бабуся до вас прислала… Ми з нею пиріжків напекли. З картоплею та капустою. Молока кринку налили й сиру дали. Бо каже, що якось воно негарно… Не по-сусідськи, — заторохтіла дівчинка.
Від здивування Матвій одразу не знайшов, що відповісти, тому просто запросив малу до хати. Дівчинка оглянула чисто вимиті підлоги й зрозуміло усміхнулася. Працьовита дитина знала, скільки сил забрало в чоловіка це раптове прибирання. Закип’ятивши чайник на старенькій електроплитці, Матвій приготував дівчинці чай із малиновим варенням, узятим у комірчині, і запитав:
— А чому бабуся сама не прийшла? Познайомилися б ближче. Я ж тут нова людина, — запитав Матвій.
Маленька дівчинка зробила ковток ароматного чаю, а потім відповіла:
— Бабуся моя бачить погано… Майже сліпа, дядечку. Вона все робить майже наосліп… Корову доїть, курей годує і навіть зілля готує.
— Яке ще зілля? — не стримався Матвій.
Дівчинка подивилася на нього і, не приховуючи здивування, відповіла:
— Як це яке? Найцілющіше, дядечку! До моєї бабусі з усієї округи їдуть…
Матвій усміхнувся і, відчувши раптовий напад голоду, взявся за пиріжки. Сказати, що вони були смачні, — не сказати нічого! Чоловіку здавалося, що нічого смачнішого він у житті не куштував. Як з’ясувалося пізніше, маленьку гостю звали Маша, а її добру бабусю — Зінаїдою Петрівною. Як вони дізналися про нового мешканця, для Матвія залишалося загадкою, але, мабуть, така вже природа села — знати все про всіх.
Поговоривши ще трохи з Машею, бізнесмен подякував їй за допомогу й пообіцяв зайти в гості найближчими днями.
— Якщо доживу, звісно… То обов’язково зайду, — з іронією подумав Матвій.
Провівши дівчинку, чоловік вирішив зателефонувати дружині. Оксана обіцяла щодня цікавитися його станом, але сама відправила його в глушину й зникла. Яке ж було його здивування, коли холодний голос оператора повідомив, що абонент поза зоною доступу.
— І де це вона пропадає? Невже настільки зайнята, що навіть не цікавиться здоров’ям свого чоловіка? — з сумом подумав Матвій.
У глибині душі він усе ще не вірив, що дружина просто відправила його доживати останні дні в село. Матвію здавалося, що ось-ось задзвонить телефон, і він знову почує радісний голос Оксани. Але час минав, а від дружини не було жодних новин.
Розуміючи, що просто сидіти й сумувати він не хоче, Матвій вирішив зайнятися справами. Передусім це стосувалося будинку й двору. Особливо його засмучував паркан, який майже лежав на землі, тримаючись хіба що на чесному слові. Було очевидно, що будинку й подвір’ю потрібна допомога досвідченого будівельника, а не хворого чоловіка, який ледве стоїть на ногах.
У сараї за будинком, серед купи непотребу, знайшлися іржаві цвяхи та цілком добротні соснові дошки. Почати вирішив із паркану. До настання темряви залишалося ще багато часу, тому Матвій вирішив витратити його з користю. Борючись зі старими гнилими дошками, він намагався надати огорожі більш-менш нормального вигляду. Оскільки планував працювати весь день, прихопив із собою пиріжки від добросердної Зінаїди Петрівни.
Попри слабкість і гарячку, Матвій відчував голод, викликаний, скоріш за все, перебуванням на свіжому повітрі. Відновивши приблизно третину паркану, під час обідньої перерви він сів на трухлявий пеньок біля старого сараю й вирішив перекусити.
Раптом, намагаючись знайти в кошику черговий пиріжок, Матвій із подивом виявив, що кошик порожній. Це було настільки дивно, що він не міг повірити своїм очам.
— Невже у мене вже почалися галюцинації? Але ж хвороба не може прогресувати так швидко? — подумав він.
Здивовано озирнувшись, чоловік підвівся з пенька. Заглянувши за куток сараю, він побачив маленького пухнастого злодюжку, який із задоволенням доїдав пиріжки. Невідомий чорний щеня, ніби нічого не сталося, продовжував свою трапезу, зовсім не соромлячись.
Бізнесмен обережно доторкнувся до цуценяти рукою й не зміг стримати усмішки, коли той завиляв маленьким хвостиком і тихенько загарчав. Матвій, який усе життя мріяв про собаку, вирішив забрати малюка з собою. Він розумів, що щеня, найімовірніше, загине на вулиці, а цього він допустити не міг.
Взявши песика на руки, Матвій заніс його до будинку й поклав на старенький, м’який плед. На серці одразу стало так тепло, як не було ніколи раніше.
— Не знаю, скільки мені відміряно… Але спробую максимально використати цей час, — прошепотів чоловік, наливаючи малюкові молока.
Неприємні симптоми хвороби нікуди не зникли, але принаймні думки про них відійшли на другий план. Матвій розумів, що просто обманює себе, і проблема не зникне сама собою. Але тішити себе ілюзіями було так приємно, що він на деякий час забув про Оксану та її ганебний вчинок.
Назвавши щеня Шалуном, чоловік знайшов вірного друга, про якого мріяв багато років. Тепер, коли в його житті з’явився сенс, він не міг здатися хворобі без бою. Адже якщо з ним щось станеться, хто тоді подбає про Шалуна? Намагаючись не згадувати про дружину, Матвій переключив усю свою увагу на цуценя. Піклуючись про Шалуна, він настільки захопився, що навіть не помітив, як минуло кілька днів. Щеня поводилося в будинку як справжній завойовник, намагаючись згризти все, до чого дотягувалися його гострі зубки.
За цей час Оксана подзвонила лише один раз і, посилаючись на проблеми, заспівала своїм ангельським голоском:
— Привіт, любий! Як ти там? Вибач, що все вийшло так сумбурно й непідготовлено. Повір, я зовсім не цього хотіла. Але у твоєї фірми великі проблеми… Я, звісно, зроблю все, що можливо… Але я ж не чарівниця.
Матвій побілів як крейда й обережно запитав:
— Які ще проблеми? Зачекай, але ж до мого від’їзду все було в порядку… Минуло зовсім небагато часу, а ти говориш так, ніби ми вже банкрути.
На іншому кінці дроту запанувала напружена тиша, після чого Оксана раптом різко змінила тему. Посилаючись на те, що забула залишити чоловіку гроші, вона пообіцяла приїхати найближчим часом.
— Знову одні обіцянки, — зіщулившись від болю, подумав Матвій.
Він розумів, що за свою терпимість і любов до дружини отримав повну самотність на околиці напівзанедбаного села. Ба більше, Оксана покинула його в найважчий момент, коли він хворів і найбільше потребував її допомоги та підтримки. Не сподіваючись на її приїзд, Матвій витратив останні гроші на купівлю хліба й повернувся до будинку, який жартома називав своїм «останнім притулком».
У комірчині знайшлося кілька овочів від колишніх власників, тож він зрозумів, що зможе протриматися ще кілька днів. Тим більше, що маленька сусідка Машенька час від часу приносила гостинці від бабусі: то пиріг із ожиною, то пиріжки з капустою чи сиром. Сам Матвій бачився зі старенькою лише кілька разів, і то лише тому, що вона через поганий зір могла лише чути його голос.
На превеликий подив Матвія, Оксана з’явилася вже наступного дня. Бридливо скривившись, вона підійшла до будинку в супроводі якогось підозрілого чоловіка з обличчям затятого клерка-афериста. Відчувши чужинців, маленький Шалун зустрів їх заливистим гавкотом.
— Фу, що це ще за дрібна гидота? Як ти міг завести це кошлате чудовисько в будинку? — обурилася Оксана.
— Не бійся… Це Шалун. Він хороший хлопчик і не гавкає без причини, — намагався заспокоїти її Матвій.
За цей час молодий бізнесмен сильно схуд і змарнів, що не залишилося непоміченим для його дружини…
— Любий, я ось привезла тобі ліки. Дуже дефіцитні, до речі. Імпортні, та й коштують недешево, — сказала Оксана й дістала з кишені упаковку пластикових баночок із якимись пігулками.
Матвій дивно поглянув на дружину, після чого взяв ліки й пробігся поглядом по написах на етикетці.
— Тут усе іноземною мовою… Нічого не розібрати, — здивовано сказав чоловік.
Намагаючись зобразити образу й щире обурення, Оксана картинно змінила вираз обличчя.
— Це ж закордонні ліки! Було б дивно сподіватися на український переклад для тих, хто особливо «кмітливий», — додала довгонога красуня.
Матвій знизав плечима й перевів погляд на супутника дружини.
— А це… Нотаріус, любий, — тут же вигукнула Оксана.
— Нотаріус? Навіщо мені нотаріус? — щиро здивувався Матвій. Наче підтверджуючи його слова, щеня Шалун тихенько гавкнув.
Оксана чарівно усміхнулася й продовжила:
— Для ведення справ фірми мені потрібен твій підпис на деяких документах. Конкуренти тільки й чекають, щоб обібрати нас до нитки. Ще трохи, і ми точно залишимося без гроша. Я знаю, що ти неодмінно одужаєш… Але поки цього не сталося, мені потрібні всі важелі управління.
Тільки тепер Матвію стала зрозумілою справжня мета візиту дружини. Він міг відмовитися й не підписувати жодні документи. Але з іншого боку, Оксана все ще була його дружиною, і не довіряти їй було ризиковано. У глибині душі бізнесмен не звинувачував Оксану за те, що вона відвезла його в це село.
Чесно кажучи, Матвій боявся операції й належав до тих людей, для яких лікарняні стіни — наче тюремна камера. Поставивши підпис під документами, які принесла дружина, він фактично передавав фірму у її розпорядження. Залишалися ще рахунки в банку, але без його присутності Оксана не могла ними розпоряджатися.
— Ось і все, любий. Не забудь прийняти ліки. І ще… Я привезла тобі деякі речі та гроші. Тут стільки, що вистачить на рік безбідного життя в цьому відлюдному місці, — сказала на прощання Оксана й побоюючись подивилася на Шалуна.
Матвій послухався поради дружини й, відкривши баночку, дістав одну капсулу. Запивши її водою з глечика, він провів Оксану до дверей, сподіваючись, що вона не помітить його слабкість. Особливої злості до неї він не відчував. Адже якщо й судилося померти, то краще тут, у цій глухій місцевості, де немає його ворогів, які не відчують жалю при вигляді свіжої могили.
Минуло всього кілька годин після від’їзду Оксани, а Матвію стало значно гірше. У голові шуміло, наче в бджолиному вулику, а в роті з’явилася гіркота, що погіршила його і без того кепське самопочуття. Він спробував дійти до дверей, щоб попросити допомоги у Зінаїди Петрівни, але встиг лише схопитися за ручку, коли звалився, наче підкошений.
Провалюючись у темряву, він подумки прощався з життям, яке, здавалося, закінчилося на такій сумній ноті. Очнувся Матвій тільки наступного ранку, проспавши понад сімнадцять годин. З подивом розглядаючись навколо, він зрозумів, що перебуває не у своєму будинку, а в чистій маленькій кімнаті, де пахло липою, полином і якимись цілющими травами.
Зібравши всі сили, він спробував підвестися з ліжка, але слабкість не дала йому цього зробити. У цей момент двері відчинилися, і до кімнати увійшла худенька старенька, примружуючи очі.
— Ну що, голубе, очуняв? Це вже добре… Зараз я тебе цілющим відваром напою — легше стане. Мене Зінаїдою Петрівною звуть… Та ти, мабуть, і так пам’ятаєш, — сказала старенька й простягнула йому чашку з терпкою ароматною рідиною.
Чоловік ніяково усміхнувся й прийняв із рук старенької цілющий напій. Зінаїда Петрівна виявилася милою, приємною жінкою, яка практикувала лікування за допомогою народної медицини. До неї приходили ті, хто вже зневірився й вважав себе невиліковно хворим. Зінаїда Петрівна жила разом із внучкою, і допомога людям, які страждали від різних недуг, стала сенсом її життя. Живучи на краю села, майже сліпа жінка надавала підтримку всім, хто до неї звертався.
— А як я тут опинився? — випивши відвар, запитав Матвій.
Старенька усміхнулася й тихо відповіла:
— То Маша тебе й помітила. Коли ти на порозі звалився. Ото ми з нею вдвох і затягли тебе до хати. Ти ж легкий зовсім… Виснажився через свою хворобу. А може, й дружина твоя, змія підколодна, допомогла.
— Чим це вона могла так «допомогти», що я мало не віддав Богові душу? І взагалі… з чого ви це взяли? — здивувався чоловік.
— Наївний ти, як сільський півень, їй-Богу. Вона ж перед від’їздом до мене заходила. Казала, що ти невиліковно хворий, і пропонувала гроші, щоб я після твоєї смерті організувала похорон.
— І що ви їй відповіли?.. — запитав Матвій тремтячим голосом.
— А що я могла відповісти? Виставила її з хати й побажала щасливої дороги! Негоже це — при живому чоловікові в покійники його записувати, — спокійно сказала старенька.
На очі Матвію навернулися сльози. Він подумав, що якби не ця добра жінка та її внучка, його б уже не було серед живих.
— Не сумуй… Тобі ще можна допомогти, я це відчуваю. Не вір тому, що казали тобі лікарі… Все буде добре. Я це серцем бачу, хоч очима майже не бачу, — додала Зінаїда Петрівна.
— Дякую… Я дуже вам вдячний, — зворушено відповів Матвій.
— Не мені дякувати треба, а Машеньці… Це вона тайком принесла тобі щенятко, щоб ти не так сумував. І саме вона побачила тебе на порозі. Мені з моїми очима таке й не помітити, — сказала старенька.
Матвій прожив у будинку Зінаїди Петрівни близько трьох тижнів, і за цей час дуже прив’язався до старенької. Найдивовижніше було те, що після лікування Зінаїди Петрівни він почувався так, ніби ніколи й не хворів. Матвій усе для себе вирішив: він не хотів залишати цей затишний будиночок, який став йому рідним.
Складно сказати, було його зцілення дивом чи результатом правильного лікування, але те, що йому стало краще, сумнівів не викликало. До того ж Матвій так і не став приймати залишені Оксаною ліки, які, за словами цілительки, були справжньою отрутою.
За весь цей час Оксана ні разу не приїхала й навіть не зателефонувала. Вона просто покинула хворого чоловіка помирати в глухому селі. Приділяючи все більше уваги Зінаїді Петрівні та Машеньці, Матвій допомагав їм по господарству: носив воду з колодязя, годував худобу. Раніше він би й не повірив, що можна отримувати задоволення від такої праці, але життя в селі вселило в нього надію на світле майбутнє.
Одного разу, коли Машенька побігла до магазину по хліб, Зінаїда Петрівна підійшла до Матвія й завела дивну розмову.
— Ти, мабуть, і не знаєш… Але Маша мені не рідна внучка. Їй тоді було чотири рочки… А в мене ще зір був хороший… Ось я її й знайшла випадково, — почала старенька.
Матвій із подивом подивився на співрозмовницю й приготувався вислухати її розповідь. Це сталося близько трьох років тому. Проходячи повз один будинок, Зінаїда Петрівна помітила в його вікні щось дивне. Дівчинка років чотирьох стояла на підвіконні, а на її очах застигли сльози. Не вагаючись ані секунди, старенька зайшла до будинку. Побачене всередині вразило її до глибини душі. Майже вся підлога була всіяна порожніми пляшками з-під алкоголю та недопалками. Всюди панував безлад і бруд, наче тут ніколи не прибирали.
Зінаїда Петрівна обійшла купу сміття й підійшла до наляканої малечі.
— Не бійся, люба… Я тебе не скривджу, — тихо прошепотіла старенька й взяла дівчинку на руки.
У будинку, крім дитини, нікого не було, тому Зінаїда Петрівна вирішила забрати дівчинку до себе.
— Та це ж Маша Горюнова… Мати її, Ірка… Виховувала сама. Кажуть, від приїжджого робітника народила. Завжди любила випити та погуляти, — вигукнув дільничний, побачивши стареньку з дівчинкою на руках.
— Та як так можна! Це ж дитина… Не можна залишати її саму! Позбавити б цю матір прав і край! — з гнівом відповіла Зінаїда Петрівна, міцно притискаючи до себе Машу.
Дільничний знизав плечима й винувато подивився на стареньку. Його дільниця охоплювала кілька сіл, і через нестачу кадрів він просто фізично не міг стежити за всіма порушеннями, особливо коли йшлося про такі делікатні питання, як позбавлення батьківських прав.
Розуміючи скрутне становище дільничного, Зінаїда Петрівна забрала Машу додому, щоб нагодувати й зігріти. Дівчинка жадібно накинулася на їжу, наче не їла вже кілька днів. Дивлячись на це, старенька не могла стримати сліз. Коли Маша наситилася, вона поклала її спати.
За законом Зінаїда Петрівна не мала права забирати дівчинку додому. Але залишити її одну в домі безвідповідальної матері вона теж не могла. Дільничний Федір Степанович не заперечував проти того, щоб Маша пожила у старенької. А вже за два тижні по селу розлетілася сумна звістка: мати дівчинки загинула від чадного газу разом із коханцем, який нещодавно вийшов із в’язниці.
— Ось так Машенька і стала мені рідною, Матвію… Не могла я віддати її до дитячого будинку після смерті її матері. А дівчинка вона хороша, розумна… Їй би в нормальну сім’ю… Я вже стара. На випускний з нею точно не піду танцювати. Я все життя прожила сама, себе цілительству присвятила. Та й зір уже підводить. Маша мені як поводир. Підкаже, травку потрібну подасть. Лікувати я й напівсліпа можу, але з помічницею значно краще й спокійніше, — підсумувала старенька.
У цей момент серце Матвія защеміло. Він відчув неймовірну вдячність до цієї доброї старенької та її внучки за своє дивовижне спасіння. Матвій не проходив повторного медичного обстеження й не був упевнений, що вилікувався остаточно. Але те, що лікування Зінаїди Петрівни принесло полегшення, було безсумнівним.
До того ж, він усвідомлював, що мусить розібратися зі своєю дружиною, яка так жорстоко з ним обійшлася.
Справа була в тому, що коли Матвій, за порадою Зінаїди Петрівни, через дільничного передав ліки на експертизу, з’ясувалося, що в його випадку цей препарат був справжньою отрутою. Пробачити подібне обдурений чоловік вже не міг. Будучи наївним і довірливим від природи, він до останнього вірив, що дружина не могла бажати йому смерті. Але коли експертиза підтвердила факт потенційного злочину, Матвій перейшов до рішучих дій.
Найцікавіше чекало попереду. Повернувшись до міста, він із подивом дізнався, що Оксана вже перебуває під вартою. Як виявилося, хитра красуня сама себе підставила, коли разом зі спільником, зовні схожим на Матвія, намагалася зняти гроші з його банківського рахунку. Служба безпеки банку спрацювала оперативно, і незабаром налякана до смерті Оксана вже давала свідчення в поліції.
Плачу́чи, вона стверджувала, що не винна і лише хотіла зняти гроші чоловіка, які, за її словами, йому вже були не потрібні. Коли Матвій повернувся до міста, це викликало справжній фурор. Найбільше здивувалися лікарі клініки, які після обстеження оголосили, що чоловік абсолютно здоровий. Сам же Матвій лише загадково усміхався, подумки дякуючи цілительці Зінаїді Петрівні, яка поставила його на ноги своїми відварами й замовляннями.
Після вимоги розлучення з Оксаною Матвій продав свій будинок у місті й переїхав до села. Незважаючи на численні докази вини красуні, правоохоронці так і не змогли відкрити проти неї кримінальну справу. Ліки, які вона дала, не були отрутою, але вони були категорично протипоказані саме для Матвія через особливості його хвороби. Бізнесмен чудово розумів, що Оксана навряд чи помилилася у виборі препарату, тим більше що він був привезений із-за кордону.
Правда відкрилася сама собою, коли з’ясувалося, що в Оксани вже давно був коханець. Саме він побачив шанс розбагатіти в разі смерті Матвія. Їхній план був простий: без належного догляду та підтримки Матвій би не витримав життя в глушині. Поки він боровся за життя, змовники намагалися заволодіти його бізнесом і грошима. Якщо з фірмою їм частково вдалося досягти успіху, то в банку вони зазнали повного фіаско.
Маючи все, Оксана не цінувала подарунки долі й у підсумку втратила все. Натомість життя Матвія змінилося на краще. За гроші, виручені від продажу нерухомості, він вирішив побудувати пансіонат для людей, які втратили надію на одужання. Окрему увагу в лікуванні приділяли методиці Зінаїди Петрівни, яка, хоч і майже не бачила, залишалася прекрасною цілителькою.
Одного разу в пансіонаті з’явилася нова медсестра, яка приїхала з невеликого містечка в пошуках кращого життя. Оскільки Матвій особисто затверджував кандидатів, співбесіда відбувалася в його кабінеті. Жінку звали Анна Ігорівна, і вона дуже хотіла працювати медсестрою у пансіонаті.
Коли Матвій побачив Анну Ігорівну, його серце забилося частіше, а пульс прискорився. Пробігаючи очима по документах і рекомендаціях з її попереднього місця роботи, він помітив, що жінка не заміжня й виховує сина Колю. Як керівник, він задав кілька робочих запитань щодо її кваліфікації, а потім сказав:
— Що ж, Анно Ігорівно! Думаю, я готовий піти вам назустріч. Ви нам підходите, і ми беремо вас на роботу в наш пансіонат. Залиште необхідні документи моєму секретареві й приступайте до своїх обов’язків.
На обличчі Ані промайнула ніжна усмішка, і, подякувавши Матвію, вона покинула його кабінет. Після цього випадку серце молодого чоловіка остаточно полонила нова співробітниця, яка, попри свою красу, виявилася ще й розумною та відповідальною. Матвій не раз помічав, як Аня працювала без вихідних і була готова підмінити колег у будь-який момент.
Одного вечора він не витримав і, підійшовши до Ані, яка затрималася на роботі, сказав:
— Аню, щось ви засиділися. Думаю, ви заслуговуєте на те, щоб я підвіз вас додому! Не на електричці ж вам їхати… А таксисти деруть утричі дорожче за такі замовлення.
Аня втомлено усміхнулася, але не відмовилася від пропозиції. Дорогою додому вони розговорилися, і Матвій дізнався, що батько її сина пішов із сім’ї багато років тому, і їй довелося виховувати хлопчика самостійно.
— Здається, у вас це дуже добре виходить, — сказав Матвій із повагою та співчуттям у голосі.
Біля її будинку він побажав доброго вечора й потиснув руку на прощання. З того часу Матвій щодня забирав Аню з роботи, перетворивши це на романтичну традицію. Так розпочався їхній бурхливий роман, який став несподіванкою для них обох. Аня познайомила Матвія зі своїм сином Колею, якому ввічливий і доброзичливий бізнесмен одразу сподобався. У свою чергу, Матвій часто брав у гості Машу, яка вже давно стала для нього рідною.
Коля та Маша подружилися з першого дня й одразу знайшли спільну мову. Близькі за віком, вони могли грати разом цілими днями. Оскільки ближче Зінаїди Петрівни у Матвія нікого не було, він вирішив познайомити Аню зі старенькою.
Попри те, що Зінаїда Петрівна майже не бачила, вона одразу схвалила вибір Матвія й не приховувала цього. Загадково усміхнувшись, Матвій дістав із кишені невелику оксамитову коробочку, у якій лежала обручка. Під радісні усмішки Маші та Колі він зробив Ані пропозицію руки та серця. Не вагаючись ні секунди, Аня радо погодилася. У той вечір у домі Зінаїди Петрівни вперше за довгі роки панували радість і щастя.
Після стількох років випробувань усі учасники цієї історії нарешті знайшли те щастя, про яке мріяли.
Приблизно через рік після цього Матвій випадково зустрів Оксану в ресторані, куди прийшов із сім’єю святкувати річницю знайомства. Зробивши замовлення й передавши меню офіціантці, він підняв очі й упізнав свою колишню дружину.
За цей час Оксана сильно змінилася й помітно схудла. Її сумні сірі очі більше не світилися тим запалом, що був у період її багатства та незалежності. Вона впізнала Матвія, але намагалася не показувати цього.
Прийнявши замовлення, вона на негнучких ногах пішла до кухні. Колись вона поставила на кін усе й програла. Тепер їй залишалося лише з гіркотою згадувати минуле й звинувачувати себе за те, що через власну жадібність і дурість вона втратила все.
Матвій, як і годиться в таких випадках, залишив Оксані щедрі чайові, ще раз підкресливши, що між ними не може бути нічого спільного. З любов’ю дивлячись на Аню, він був упевнений, що попереду на них чекає щасливе життя, де сім’я та вірність завжди стоятимуть на першому місці.
Щoŭнo я npuвeзлa ʍaʍі гopoдuнy нa зuʍy – вoнa noчaлa кyдuсь знuкaтu. Я нічoгo нe poзyʍілa, дoкu нe дізнaлaся npaвдy