— Ні, я не зрозуміла. Що ми повинні зробити? — перепитала Марина.
— Кімнату на Сашка переписати, — повторила свекруха.
— А на груди йому не треба напісяти, щоб морем пахло? — уточнив Ігор.
Марина обхопила руками скроні й повернула голову праворуч і ліворуч. Потім на всяк випадок ущипнула себе за руку — чи не спить вона? Ні, не спить — від щипка Марина здригнулася й побачила червоні смужки на руці.
Перший внесок на іпотеку Марина з Ігорем збирали п’ять років, відтоді як одружилися.
Увесь цей час вони знімали однокімнатну «хрущовку» в далекому районі міста й відмовляли собі у будь-яких надмірностях.
Кіно? Ні, подивимося вдома в інтернеті.
Ресторан? Обійдемося, вдома можна приготувати не гірше.
Поїздка на море? Ну, які можуть бути поїздки, поки перший внесок збирається.
Новий комп’ютер? У жодному разі, доведеться потерпіти зі старим.
Звісно, дітей вони також не могли собі дозволити.
Іноді Марині здавалося, що майбутня квартира, яку вони хочуть купити, заздалегідь навісила на них з Ігорем якийсь величезний борг, ще до всякого договору з банком. І тепер вони з чоловіком сплачують його без передишки, не тільки грошима, а й власним життям.
Утішало одне — у такому становищі точно є кінець. Марина була хорошою бухгалтеркою, вона заздалегідь підрахувала, скільки на місяць їм потрібно відкладати й з яких джерел ця сума має надходити, щоб за п’ять років зібрати перший внесок. Лишалося стиснути зуби й потерпіти — спочатку три роки, потім два, потім лише один…
І вони впоралися, витримали, перемогли.
Через п’ять років після весілля Марина з Ігорем пішли в банк, легко взяли іпотечний кредит, обрали двокімнатну квартиру в новобудові в затишному районі. Тепер лишалося тільки зробити бодай якийсь ремонт і переїхати.
Ігор із Мариною взяли відпустки на роботі й засукали рукави. Вони вдвох отинькували стіни, поклеїли шпалери, Ігор сам постелив лінолеум — Марина вкотре переконалася, які в чоловіка золоті руки.
З плиткою у ванній виникла проблема — там Ігор один не міг впоратися, а від Марини користі було мало, бо потрібна була чоловіча сила. Але й ця проблема вирішилася — Ігор покликав на допомогу молодшого брата, Сашка.
Поки чоловіки займалися плиткою, Марина готувала обід на своїй новій кухні. Напевно, ще зарано було називати її справжньою кухнею — з меблів була тільки плита, холодильник та один стіл, робочий і обідній водночас.
Та Марина все одно раділа, озиралася й уявляла, де розмістить шафки для посуду, продуктів і кухонного приладдя, які штори повісить на вікно і що готуватиме на цій повністю своїй кухні.
У ванній зашуміла вода, потім на кухню вийшли втомлені Ігор і Сашко.
— Ну, як у вас справи? — запитала Марина.
— Половину зробили, — відповів Ігор і похитав головою. — Робота нелегка…
— Сідайте обідати, — запропонувала Марина й почала розливати по тарілках гарячий розсольник.
— Це ми запросто, — відгукнувся дівер. — А що до обіду, господинько?
— Розсольник же, — відповіла Марина.
— Ні, Маринко, розсольник на обід. А до обіду?
Сашко виразно клацнув пальцями по горлу.
— Ах, до обіду… — Марина розгубилася. Потім дістала пляшку коньяку. — Ось, наллю вам по чарці.
— Та ти що, по чарці — це несерйозно, — хмикнув дівер.
Після другої чарки Ігор закрутив пляшку й сказав:
— Досить, Сашко, нам із тобою ще плитку класти.
Деверь скривився, але встав із-за столу й пішов за Ігорем у ванну. Однак як чоловіки не старалися, за день вони з плиткою не впоралися. Наступного дня все повторилося — і обід, і запитання Сашка: «Що до обіду?», і спроби продовжити банкет.
На третій день плитка, нарешті, була викладена, тепер лишалося тільки дочекатися, поки розчин остаточно висохне.
— Ну, все, нумо обмивати роботу, — потер руки дівер.
— Що обмивати, Сашко, тут ще роботи до кінця відпустки, — похитав головою Ігор.
— Невеселий ти чоловік, брате, — скривився Сашко.
— Який є, — знизав плечима Ігор.
Більше дівер допомагати не приходив.
Марина навіть зітхнула з полегшенням. Краще вони самі якось впораються.
Лише раз Ігор попросив Сашка допомогти: привезти плінтуси й гардини, щоб не переплачувати за доставку з магазину. З цим дівер впорався — привіз на своїй «Газелі» все, що було потрібно, заніс у квартиру й вручив Марині.
Коли відпустка закінчилася, у квартирі вже можна було жити: стелі натягнуті, шпалери наклеєні, лінолеум укладений і закріплений плінтусами, плитка виблискує новенькими боками, штори колишуться від вітерцю. Лишалося поступово купувати меблі й остаточно облаштовуватися.
В останній день відпустки Марини й Ігоря в гості прийшли батьки Ігоря. Алевтина Миколаївна пройшлася квартирою, схвально киваючи головою.
— Молодці мої синочки, — заявила вона. — Все зробили, як цукерочку! Тепер і гостей запрошувати не соромно.
— Нам поки не до гостей, мамо, — заперечив Ігор. — Меблів ще не вистачає, і взагалі…
— Меблі — справа наживна, — махнула рукою Алевтина Миколаївна. — Ми Сашкові диван подаруємо й два крісла.
— Це ви Сашкові, — знизав плечима Ігор, — а нам ще своїми обзаводитися.
— Можна подумати, брат тобі диван не дасть покористуватися, — фиркнула Алевтина Миколаївна. — Рідні ж люди, не чужі.
— Це точно, — підтвердив Сергій Іванович. — Сашко не жлоб якийсь.
— Мам, тату, ну що за жарти? Невже диван будемо туди-сюди возити — спочатку Сашко ним користується, потім з нами ділиться, потім знову Сашко?
— А навіщо возити? — підняла брови Алевтина Миколаївна. — Сашко все одно тут житиме, разом із диваном і кріслами.
— Як це тут? — поперхнулася Марина.
— Ви що таке вигадали? — насупився Ігор. — Чому це раптом Сашко тут житиме?
— Що значить «чому»? — здивувалася Алевтина Миколаївна. — Бо він твій молодший брат. Своєї квартири в нього поки немає, а у нас тіснувато, сам знаєш.
— Тіснувато йому? Так у чому проблема? — не зрозумів Ігор. — Нехай з’їжджає від вас і знімає собі житло.
— Ну, це ще що таке — знімати, — крякнув Сергій Іванович. — Щомісяця невідомо кому гроші віддавати?
— Ми ж платили. І не один рік платили, між іншим, а цілих п’ять.
— Вас двоє, — заперечила Алевтина Миколаївна. — Вам платити легше. Тим більше у вас і зарплата вища, ніж у Сашка.
— Мамо, навіть не вигадуйте з татом. Ми з Сашком жити не збираємося, — відрізав Ігор.
— А я і не вигадую. Ти старший брат, правильно? Значить, маєш допомогти молодшому. Ви повинні переписати кімнату на мого сина! Він вам плитку клав і машину давав.
— Що?! — отетерів Ігор.
Марина теж остовпіла. Коли вона помітила червоні плями від нігтів, свекруха вже завелася.
— Та як тобі не соромно?!
Кричала Алевтина Миколаївна. — Брат усією душею до тебе і до цієї, — вона кивнула на Марину. — Він упахувався на вашій квартирі, як кінь! І як вантажник гарував, і як шофер, і плитку вам клав. Самим-то руки бруднити не захотілося, ви Сашка покликали. Він цю кімнату власним горбом заробив!
Ігор не витримав і розсміявся.
— Досить, мамо, заспокойся. Нічого він не заробив. Закрили тему.
— Нічого не закрили, — пригрозила Алевтина Миколаївна. — Поїхали додому, тату, нас тут не раді бачити.
Сергій Іванович, крекчучи, підвівся з єдиного крісла.
— Даремно ти так, сину, — похитав він головою.
Коли двері за родичами зачинилися, Марина пройшла на кухню й одним махом випила склянку води. Потім притулила порожню холодну склянку до чола й подивилася на чоловіка.
— Ігорю, що це зараз було?
— Сам не знаю, Маринко. Якась блажь на них найшла.
— Сьогодні блажь, а завтра ми побачимо Сашка з валізою під дверима.
— І з диваном, не забудь, — усміхнувся Ігор.
— Так, із диваном. І з кріслами.
— Знаєш, Маринко, треба у нього самого спитати, що відбувається. Це тільки батьки таке вигадали, чи Сашко теж у курсі?
— Давай.
Так і зробили. Ігор подзвонив братові й запропонував заїхати на вихідних. Сашко не став відмовлятися. У суботу він приїхав, вальяжно пройшов у кімнату, що була вітальнею, і плюхнувся в крісло.
— Сань, ти знаєш, як наші батьки днями виступили? — запитав Ігор.
— Це ти про що? — уточнив брат.
— Вони сказали, що ми маємо на тебе кімнату переписати й тут тебе поселити.
— Все правильно. Що, я тут даремно горбився?
— Це скільки ти тут горбився? Три дні плитку клав і один раз плінтуси привіз?
— А що, мало? — здивувався Сашко.
— Сашко, вибач, але або ви там усі з глузду з’їхали, або зовсім знахабніли, — втрутилася Марина.
— Це ми знахабніли?! — обурився дівер. — Та ти на себе подивися! Влаштувалася, курка така, на шиї в мого брата й ніжки звісила. Квартиру їй купи, ремонт зроби. А далі що? Діаманти й шуби вимагатимеш?
— По-перше, ніякі ніжки Марина не звісила — ми на цю квартиру разом накопичили й іпотеку разом платимо. По-друге, мені для дружини шуби не шкода. По-третє, це взагалі не твоя справа. І не батьків теж. Зрозумів?
— Не звісила, не звісила, — передражнив Сашко. — Ви не думайте, що все так просто. Ми на вас управу знайдемо.
Він різко підскочив із крісла, пройшов у коридор, узувся й грюкнув дверима.
— Дурдом якийсь, — простогнала Марина.
Вона стукнула по дверному косяку й затрясла забитими пальцями. Ігор підійшов, узяв дружину за руку й подув на них.
— Давай, Маринко, сядемо й подумаємо.
Удвох сісти можна було тільки на матрац, який тимчасово виконував роль ліжка у спальні. Сіли, обнялися, Марина поклала голову чоловікові на плече.
— Як думаєш, у них трьох одночасно дах поїхав?
— Не знаю, Марин. Зазвичай одночасно в трьох не буває.
— І що ми з цим робитимемо?
— Теж поки не знаю. Примусити вони нас ніяк не зможуть. Але нерви попсувати — це запросто. Дійсно, можуть прислати Сашка сюди з речами. Або ще якусь дурню вигадають…
— Почекай, Ігорю, — підняла палець Марина. — У мене є одна думка. Вони кажуть, що Сашко тут цілу кімнату заробив?
— Ну, так…
Три дні Марина після роботи приходила, вечеряла нашвидкуруч і сідала за комп’ютер. Старенький агрегат натужно гудів, і Марина гладила системний блок по теплому боку, як кота.
У суботу Ігор із Мариною вирушили в гості до родичів.
— Ну що, передумали?
Радісно запитала Алевтина Миколаївна.
— Ці скнари передумають, — фиркнув Сашко. — Дочекайся від них.
— Правильно, — кивнув Ігор. — Ми хочемо показати, скільки ти у нас напрацював.
Марина дістала з сумочки аркуш із цифрами.
— Дивіться. Ось погодинна ставка майстра-плиточника, ось відпрацьований час. Ось преміальні від нас. Ось погодинна ставка водія, відпрацьований водієм час. Доплата за підйом у квартиру. Усього виходить тридцять тисяч вісімсот гривень. От на стільки Сашко у нас напрацював. На кімнату ніяк не тягне, — розвела руками Марина.
Ігор дістав із кишені конверт.
— Тут тридцять вісімсот. Перерахуйте. І більше з цими дурницями до нас не звертайтеся.
Ігор і Марина вийшли з квартири родичів і водночас гучно видихнули.
— Слухай, як гора з плечей!
— І справді. А здорово ти придумала, Марин! — Ігор потягнувся й поцілував дружину у скроню.
— Не дарма кажуть, що я хороший бухгалтер, — засміялася Марина.