— Таню?.. — Жанна аж очі округлила, коли на порозі побачила сестру свого колишнього чоловіка. Та стояла повністю мокра, вода стікала по довгому волоссю, залишаючи темні плями на одязі.
— Поки йшла — злива застала. Усе мокре, як хлющ… Пустиш?
— Ну… заходь, — нерішуче відчинила двері Жанна. Вона розуміла, що дівчина подолала немалу відстань. Її будинок розташовувався у закритому котеджному містечку, ще й на дальній вулиці, до якої треба було йти від головної брами не менше п’ятнадцяти хвилин. Як Таня знайшла адресу і хто її впустив — залишалося загадкою.
— А чаю дасте? — Таня витерла щоку й розмазала туш, яка розтеклась під очима.
— Спершу витрися, — Жанна подала їй пачку паперових рушників. Її новенька підлога не терпіла вологи, а мокрі кеди Тетяни вже встигли залишити сліди.
— Дякую.
— А тепер кажи, що тебе сюди привело?
— Мені дуже потрібні гроші…
— І до чого тут я? Я у борг не даю.
— Я не за цим. Я прошу допомогти знайти роботу. Візьмуся за будь-що! Головне — аби платили… Знаю, у твого чоловіка свій бізнес, готелі. Може, попросиш його прилаштувати мене?
— У тебе досвід є?
— Звісно! — Таня аж закивала. — Я раніше працювала в кафе.
— І ким?
— Адміністраторкою… ну, тобто мала бути, але тимчасово взяли офіціанткою. До підвищення трохи не дотягнула.
— І скільки часу ти там була?
— Десь місяців два. Тижнів два — в одному кафе, тиждень — у другому… А з третього звільнилась учора. Не зійшлась із керівництвом.
Жанна мовчки подивилася на неї.
— Ти ж розумієш, що з таким «резюме» тебе ніхто не візьме?
— Чому? Я ж була в трьох різних закладах! У мене великий досвід!
— Постійна зміна місць — це не плюс. Це тривожний дзвіночок.
— Ну що ж мені тепер робити?.. Я ж справді в біді… — Таня глянула на Жанну зі сльозами в очах.
— Скажи, на що саме тобі потрібні гроші? І чому ти вирішила, що саме тут їх зможеш заробити?
— А де ще, скажи? У нашому селі, де лише три хати?
— У столиці все дорого: і харчі, і оренда. Де ти зупинилася?
— Спочатку жила в подруги, потім — у брата. Але він вигнав. У нього тепер інша, і вона не захотіла мене терпіти.
— Серйозно? — Жанна стиснула губи. Згадка про колишнього чоловіка їй була неприємна.
— Він сам став як чужий! Я просто хотіла в нього перебути кілька днів, а вона мене виставила! Жанночко, я на тебе надіюсь. Більше нема до кого звернутись…
— Я ж не працюю, тому й не маю важелів, щоб тебе кудись влаштувати.
— Але ти ж дружина! Маєш вплив! Попроси його, нехай візьме мене, бодай на рецепцію…
— Нічого не обіцяю. Все залежить від того, чи є у нього вільні місця. Зараз він у відрядженні, повернеться на вихідних.
— Дякую, Жанночко! Я знала, ти не відмовиш… не така, як ця гадюка… — Таня схопила її за руку. — Можна я залишусь на ніч? Дуже прошу… Така злива, вже темніє, а я навіть грошей на дорогу не маю…
— А як же ти сюди дісталась?
— Голосувала на трасі…
— От тільки цього не вистачало… — Жанна важко зітхнула. Відпускати Тетяну назад у ніч — справді було ризиковано. Хоч вона була їй ніким, все ж не вигнати ж людину під дощ. — Добре. Можеш заночувати в гостьовій. Але зранку — їдеш. Я не тримаю дармоїдів.
— Добре, — Таня засяяла, як дитина на Новий рік. Вона зручно вмостилась на гостьовому ліжку, задоволено глянувши на стильну люстру, дорогі шпалери й вишукані штори.
«У нас у селі такого й близько нема… Пощастило Жанці: багатий чоловік, гарний дім… От би й мені такого! Всі проблеми як рукою зняло б!» — мріяла вона.
Таня вже уявляла себе на гарній посаді, де познайомиться з якимось успішним, неодруженим чоловіком і, як у серіалі, вийде заміж. Щоправда, дівчина не усвідомлювала, що таких, як вона, заможні чоловіки не помічають. І що дев’ятнадцятирічну без досвіду роботи ніхто на «солідне місце» не посадить.
Про це прямо сказав Степан — чоловік Жанни — коли повернувся з поїздки.
— Я навіть не знаю, чим можу зарадити. Є лише одна вакансія…
— Яка саме?
— Та, що їй навряд чи припаде до душі.
— Вона сказала, що на все готова, — відповіла Жанна.
— Ну тоді нехай приходить завтра на шосту тридцять. Побачимо, як сильно хоче працювати.
Таня швидко знайшла головний офіс мережі готелів. Щоправда, прийшла не о 6:30, як домовлялись, а о дев’ятій. Але й тінь провини не з’явилась — у неї була заготовлена «залізна» відмазка: буцімто автобус поламався.
Будівля її вразила.
Підіймаючись сходами, Таня вже малювала уявні картини: от вона заходить у кабінет не інакше як дружина директора… або хоча б його права рука.
На роботу вона одяглась «по-особливому»: на ногах — високі підбори, незручні, але ефектні; коротка спідничка й майка, яка більше скидалася на москітну сітку.
Йти було незручно — шпильки постійно застрягали між плитками, і Таня кілька разів ледве не перечепилась. Але, на щастя, далеко йти не довелося.
Розчинивши двері, вона мало не налетіла на охоронця.
— Ви куди? — той зміряв її поглядом знизу догори.
— На роботу!
— Перепустка є?
— Немає.
— Тоді ви не туди зайшли. Без перепустки — зась.
— Для таких, як я, перепустки не потрібні. — Таня підняла підборіддя. — А ти, між іншим, скоро будеш шукати нову роботу. Бо не впізнав важливу особу.
Охоронець хотів щось сказати, але тут з’явився Степан.
— Добридень, Степане Сергійовичу, — враз випрямився чоловік.
— Привіт, Миколо, — кивнув Степан, кинувши оком на Тетяну. Вираз обличчя в нього змінився. Йому захотілося наказати негайно вивести цю «модель», але не встиг.
— А я до вас! На роботу, — весело повідомила Таня. — Я Таня. Подруга вашої дружини.
Степан побілів. Він не чекав, що Тетяна прийде в такому вигляді. І вже точно не хотів, аби її хтось асоціював із Жанною.
— Ти запізнилась на три години! Ходімо… — буркнув він, схопив її за лікоть. — І, будь ласка, не кажи більше, що маєш стосунок до Жанни. Ви не подруги. І припини так вдягатися!
— Що, надто ошатно, так?
— Ні! Ти виглядаєш як персонаж із нічного клубу сумнівного формату! — прошипів він, тягнучи її подалі від людей.
— А-а, все зрозуміло… — з притиском мовила Таня. — Ви просто не хочете чуток, ніби я по блату отримала хорошу посаду…
Степан аж захлинувся.
— Хто сказав, що тобі світить «хороша посада»?
— Жанна. І я подумала, що в вас є службова квартира, тож поки поживу там…
— Не вигадуй! Жодної квартири тобі не обіцяли. Максимум — койка в спільній кімнаті для персоналу.
— Ну, я подумала, раз ви тут головний, то…
— То що? Призначу тебе своєю заступницею?
— Ну… або хоча б особистою помічницею.
— У моєї помічниці три дипломи й вона вільно говорить п’ятьма мовами. А ти хоч якусь, крім рідної, знаєш? — суворо спитав Степан.
Таня на мить замислилась, а потім:
— Солону!
— Що ще за солона?! — здивувався він.
— Це така «мова», — пояснила вона. — Типу додаєш «с» і ту ж голосну після кожного складу.
— Це жарт? Хоча… гумор іноді теж корисний на роботі.
— То коли починати?
— Хоч зараз. Іди на нульовий поверх, знайдеш Марію — вона все пояснить і видасть форму.
— Ого, круто! — зраділа Таня, уявивши себе у діловому костюмі, як у кіно про успішних жінок.
— Зарплату отримаєш наприкінці тижня. Домовимось.
— А скільки?
— Все залежить від того, як працюватимеш. Якщо справишся — буде й премія, — Степан написав цифру на папірці. Таня скривилась. Очікувала значно більше. Але вирішила не кидати одразу — тепер у неї був шанс увійти у «вищі кола», знайти заможного нареченого і більше ніколи не працювати.
З такими рожевими мріями Таня спустилася на нульовий поверх. Там на неї вже чекала жінка в білому халаті.
— Таня?
— Я…
— Іди за мною.
— Ви, мабуть, мене з кимось переплутали… — Тетяна злякано глянула на відро та швабру. — Я ж не прибиральниця! Це якась помилка.
— Щоб стати прибиральницею, ще треба навчитись. А ти поки будеш допомагати молодшій. Переодягайся. І ці шпильки — знімай, із них тільки шкода.
Марія простягнула їй халат, гумові капці, швабру й відро.
— Але я…
— Сьогодні твоя зона — з нульового до п’ятого поверху. І про сходи не забудь.
Таня хотіла щось заперечити, але Марія вже розмовляла телефоном.
— Ні, я таке не підписувала, — пробурмотіла Таня й кинула інвентар. Рушила шукати Степана, та його вже не було — він зайнятий, справ багато.
Тоді вона схопила телефон і подзвонила Жанні:
— Це що за знущання?! Ти вирішила мене осоромити?
— Що трапилось?
— Твій чоловік мене змусив мити підлогу!
— Але ж ти сама казала, що готова на будь-що.
— Але не на прибирання! Я туалети драїти не буду!
— Ну тоді й не потрібно, — коротко відповіла Жанна і поклала слухавку. Їй було не до Тетяни.
Таня, почувши короткі гудки, розлютилась. Вибігла надвір, грюкнула дверима й зламала підбор. Довелось йти босоніж.
На вулиці їй сигналили авто з гучною музикою. Але ніхто з водіїв не виглядав на «олігарха». Довелося плентатися до брата — у рваних колготках, зі зламаним підбором і розбитою гордістю.
— Ну, може все ж влаштуєш мене кудись? — запитала Таня, склавши руки на грудях. — Ти ж не такий, як Жанна…
— Таню, спочатку отямся. Повчися. А потім приїжджай завойовувати столицю, — брат спокійно закрив двері перед її носом.
Таня мусила повертатись до батьків. Її мрії про вигідне заміжжя тимчасово залишилися мріями.
— Просто мене ніхто не оцінив… у цьому Києві, — зітхнула вона подрузі, лускаючи насіння на лавці біля сільмагу.
— Там усі такі, — кивнула подруга. — Холодні й зарозумілі.
— Так. Саме такі…
Вони ще трохи поговорили, пошепки обговорили «столичне життя» і розійшлися. Обидві — з надією, що наступного разу обов’язково пощастить.
Дочка банкіра вийшла заміж за простого хлопця, а через рік усі родичі зірвалися з ланцюга