Потрійне життя. Оповідання

Усі подруги давно вже повиходили заміж, а Юля нікому не була потрібна. Вона не сиділа у вежі й не чекала на принца: зареєструвалася в Tinder і ходила на побачення, погоджувалася на будь-які заходи в надії зустріти там когось, не пропустила жодного весілля, бо, як відомо, саме там народжуються найкрасивіші історії кохання. Тричі вона ловила букет, але жодного разу не зустрічалась із хлопцем довше, ніж пів року.

— Що зі мною не так? — питала вона в мами.

— Та все з тобою гаразд! Просто потрібно вміти чекати, — відповідала мама. — От я ж дочекалася свого щастя.

Це було так: мама вийшла заміж у сорок років, і це був її другий шлюб. Перший, у якому народилася Юля, виявився вкрай невдалим, бо з’ясувалося, що в батька є інша сім’я.

Про іншу сім’ю батька дізналися випадково: він потрапив у лікарню з апендицитом, а на його ім’я надійшла посилка. Мама її забрала, здивувалась, хто там у нього живе в Харкові, а коли відкрила — побачила зроблену вручну дитячу листівку й в’язаний кимось шарф у ялинку. Юлі тоді було п’ять, і все це вона вже знала зі слів мами. У свої юні роки вона зрозуміла лише одне: у тата є інша донька й інша дружина. І тепер він житиме з ними.

Перший час мама забороняла батькові спілкуватися з Юлею — дуже на нього ображалась. Коли мама вдруге вийшла заміж, вона пробачила батькові, але на той час Юля вже стала підлітком і сама не хотіла з ним говорити.

— Ти мені не батько! — казала вона йому телефоном.

Він приїхав до Юлі на день народження, коли їй виповнилось чотирнадцять, і подарував айфон. Юля страшенно про нього мріяла, але подарунок не прийняла.

— Подаруй його іншій своїй доньці! — огризнулась вона.

Більше він не приїжджав. І часом їй здавалося, що саме через це вона й сама не може створити сім’ю — бо в неї її ніколи й не було.

— А навіщо тобі заміж? — якось запитала подруга, яка з другої декретної відпустки плавно перейшла в третю. — Чого ти від цього чекаєш?

Юля розгубилась.

— Ну як… Я хочу сім’ю. Всі ж хочуть сім’ю, хіба ні?

— Сім’я в тебе вже є — це твоя мама й інші родичі. Заміж ідуть не заради цього.

— А заради чого?

— От я не хотіла працювати й хотіла народжувати дітей, — пояснила подруга. — Тому й вийшла заміж. А ти хочеш дітей? Заміж ідуть не просто так, а за когось. От зустрінеш свою людину — і все складе́ться.

Юлю ці розмови дратували. Що значить — свою людину? Всі як заведені! Їй просто потрібен чоловік. І вона його знайде.

Працювала Юля в туристичному агентстві. І якось по путівку до неї прийшла її сестра. Не спеціально: її привів високий хлопець в окулярах, який мріяв зробити дружині подарунок, але не міг вирішити, яку путівку брати, й вирішив обійтись без сюрпризів. Кучерява дівчина з великою родимкою на щоці слухала Юлю так, ніби та розповідала їй не про тури, а відкривала якісь головні таємниці життя. А потім раптом запитала:

— Ти ж Юля Смірнова, так? Я твоя сестра.

Юля остовпіла. Хлопець взагалі нічого не зрозумів — кліпав короткозорими очима й відкрив рота.

— Я тебе одразу впізнала, тато показував тебе на фото.

Помітивши, що Юля їй не дуже вірить, дівчина почала ритися в телефоні й простягнула його, знайшовши потрібне фото.

— Ось. Це я і тато. А ось, — вона ще кілька разів перегорнула, — ти.

На першому фото справді був тато. А на другому — точно Юля. Вона повернула телефон, але нічого не сказала.

— А тобі тато мене не показував, так? — з прикрістю спитала дівчина.

Юля похитала головою.

— Ми з ним не спілкувались, щоб він щось міг показувати.

На лобі у дівчини з’явилася вертикальна зморшка.

— В сенсі — не спілкувались?

— А ти вважаєш, що ми з мамою мали радіти, що в мене тепер є «сестричка»?

Слово «сестричка» Юля вимовила з таким тоном, що було зрозуміло — сестрою вона її не вважає.

— Зачекай, але ж він… — дівчина розгублено подивилася на свого чоловіка. — Він же постійно їздив до вас! І зараз…

— Ви путівку будете брати, чи ні? — спитала Юля, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Нещасний хлопець благально глянув на сестру Юлі, та вперто похитала головою.

— Ми подумаємо. Ходімо, Вово.

Цілий день Юля намагалася викинути сестру з голови, але що сильніше старалася про неї не думати — тим більше думалося. Що вона мала на увазі, коли казала, що тато постійно до них їздив? Він приїздив, звісно — перші пів року тричі, але мама його не пустила, потім ще кілька разів, але тоді вже Юля не хотіла з ним говорити. Хіба це можна назвати «постійно»?

На виході з офісу вона знову натрапила на сестру.

— Послухай… — Юля запнулася, бо не пам’ятала, як її звати.

— Ріта, — підказала кучерява.

— Ріта. Послухай, Ріто. Не треба за мною ходити. У мене немає жодного бажання з тобою спілкуватись.

— Я й не змушую, — образливо мовила дівчина. — Але нам потрібно поговорити. Я хочу знати, де тато.

— А я тут до чого?

— Він вісім років тому пішов від мами. Сказав, що повернувся до колишньої дружини. Ми вже й так розуміли, що до цього йде: він постійно мотався до вас, затримувався надовго, грошей стало менше. Казав — стара любов не іржавіє.

— Що за дурниці ти говориш, — насупилася Юля. — Якщо це якийсь розіграш…

— Та який розіграш! Навіщо мені це? Я просто хотіла з ним поговорити.

— Він не повертався до нас.

— Серйозно? — не повірила Ріта.

Юля не стала відповідати — вона і так усе чітко сказала.

— Але де ж він тоді?

— Це не моя справа.

— А от і твоя! Він — твій батько.

— Мені він не батько, — відрізала Юля.

— Зачекай. Нам треба розібратися. Тобто ви з ним ніколи не спілкувались?

— А ти зараз із ним спілкуєшся?

— Я намагалася! Шукала його. Але він змінив номер. Я навіть на вашу стару адресу приїжджала — там уже інші живуть. І не знають, куди ви переїхали. Я подумала, що він усе це зробив навмисно. Ну, щоб не повертатись до мами. Поки з нами жив — його тягнуло до вас, а тепер, мабуть, до нас тягне. Він намагався все виправити.

— Нагадаю — до нас його не тягнуло, — гірко усміхнулася Юля. — Не здивуюсь, якщо в нього була не подвійна, а потрійна історія. Завів собі ще одну доньку. Або сина.

Дивно, але Ріті, схоже, ця думка досі в голову не приходила. Вона ахнула й прикрила рота долонями, як дитина.

— Я не вірю в це, — прошепотіла вона.

— Як хочеш, — знизала плечима Юля. — Можна я пройду?

Наступного разу Ріта прийшла через два дні. Без чоловіка, зате з донькою, яка була справжньою копією свого батька — така ж довготелеса й уже в окулярах.

— Тато розповідав тобі про село?

Юля закотила очі.

— Яке село?

— У якому він виріс, — відповіла Ріта.

— Нагадаю, ми з ним не спілкувались.

— Гаразд. Є одне маленьке село на Івано-Франківщині. Там живе його тітка. У них були погані стосунки — через неї його мати загинула. Але інших родичів у нього немає. Якщо хтось щось знає — то це вона. Може, поїдемо?

— Нікуди я не поїду! — обурилась Юля. — Навіщо мені це треба?

— Він твій батько.

— Він мені не батько!

Від крику Юлі дівчинка затулила вуха й заплющила очі. Ріта прошипіла:

— Не лякай дитину.

Несподівано навіть для себе Юля пом’якшилася. Нахилилася до дівчинки й сказала:

— Вибач, я більше не буду кричати. Як тебе звати?

— Кіра… А правда, що ти моя тьотя?

Юля зітхнула.

— Правда…

Ріта приходила ще двічі. І одного разу зателефонувала на роботу. Юля трималась як могла. А потім поїхала до мами.

— Ти щось знаєш про тата?

— Не знаю й знати не хочу, — відрубала вона.

— Він зник.

— З чого ти взяла?

— Його донька розповіла, — відповіла Юля.

— Велика втрата! І яка вона?

— Хто?

— Його донька?

— Не знаю. Звичайна. У неї дівчинка років чотирьох. Хоче його знайти. Кличе мене до тітки його поїхати.

— Він ненавидів ту тітку! — відрізала мама.

— Ріта теж так каже. Але більше родичів у нього нема. Або є?

— Не знаю. І знати не хочу.

Юля вже збиралася йти, коли в коридорі її зупинив дядько Семен.

— Не сердься на маму. Твій батько сильно її ранив. Але тебе це не стосується. Він тобі — батько. І я б на твоєму місці спробував дізнатися, що з ним сталося.

Ці слова довго крутилися у Юлі в голові. І наступного дня вона подзвонила Ріті.

— Гаразд, — сказала вона. — Поїхали у твоє село.

Чоловік Ріти не зміг поїхати з ними — у нього була дуже важлива робота, і він досі сподівався повезти дружину на відпочинок до якоїсь південної країни, тому не міг узяти відпустку. Ріта й сама добре водила машину й сказала, що вони доїдуть утрьох. У Юлі прав не було, і вона вважала таку поїздку ризикованою, але раз уже погодилася — відступати не хотілося.

Першу годину вони мовчали — ніяково, напружено. Ріта намагалася завести розмову то про одне, то про інше, але Юля відповідала неохоче й узагалі не розуміла, навіщо вона в це вплуталась. А потім Кіру знудило. Довелося зупинитися на узбіччі, чистити сидіння, заспокоювати дівчинку, яка ревіла на весь голос — і це несподівано їх зблизило. Коли знову рушили в дорогу, Юля вже сама почала розповідати історію з дитинства — як вони з мамою їхали потягом до бабусі, і вона отруїлась куркою, зіпсувала нову сукню й страшенно засмутилася. Кіра попросила ввімкнути музику, і Ріта з Юлею обидві зморщились від писклявого голосу юної співачки.

— Терпіти не можу попсу, — поскаржилася Ріта. — Люблю старий рок, як тато.

Юля й не знала, що батько любив старий рок. Але сама його теж любила.

Виявилося, що це не єдина річ, яка їх поєднувала. Обидві вчили іспанську, мріяли про собаку, ненавиділи фізкультуру й математику в школі. Юля ніколи не думала про те, що таке — мати сестру, але зараз, у тісному авто, раптом почала це відчувати.

Вони зупинялися кілька разів: перекусити, завести Кіру в туалет, знову поїсти — і знову в туалет. Кіра була кумедна, Юля навіть не підозрювала, що діти можуть бути такими — у подруги були хлопці: старший ніяк не починав говорити, середній вічно кричав, а наймолодший тільки-но народився. З іншими дітьми вона близько не спілкувалася. А племінниця виявилася розумненькою, багато теревенила, видавала на-гора найнеймовірніші фрази, й увесь час рвалася її обійняти.

Вже на під’їзді до села Ріта зачепила інше авто. Аварія була несерйозна, навіть налякатися як слід не встигли, але довелося вийти з машини, оцінити шкоду й домовлятися з другим водієм. Той спершу накинувся на Ріту:

— Ти куди дивишся? Купили права і їздять як попало!

Юля несподівано для себе сама накинулась на хлопця:

— Язика прикуси! Зараз розберемося, хто і що купив! Сам вискочив невчасно, думаєш, якщо жінки — то правил не знаємо?

Насправді Ріта й гадки не мала, хто винен, а хто ні, але Юлі захотілося за неї заступитися. Мабуть, через Кіру, яка дуже злякалася.

— Та гаразд, не кричи, — примирливо буркнув хлопець. — Але ж треба щось вирішувати. Поліцію будемо викликати, чи як?

У результаті Ріта домовилася, що вирішать усе самі — обмінялися номерами телефонів і роз’їхалися.

— Дякую, що заступилася, — сказала Ріта. — Хоча насправді це я винна була. Вовчик мене вб’є! Знову йому машину подряпала…

Але, судячи з тону, це «вб’є» було чисто символічним — навряд чи чоловік Ріти й справді зчинить їй скандал.

Будинок тітки батька вони шукали довго: довелося питати місцевих, ніхто нічого не знав, і Юля вже злякалася, що Ріта щось наплутала або що тітки давно вже немає. Але, нарешті, один дід із вудочкою в руках показав їм дорогу.

— А що як вона нас вижене? — пошепки запитала Юля.

— Не вижене, — впевнено відповіла Ріта. — Відчуваю серцем — не вижене.

Коли машина зупинилася біля хвіртки, на ґанок вийшла літня жінка у вицвілій сукні та з палицею в руках. На батька вона була зовсім не схожа. Але жінка одразу їх впізнала:

— Ріта? Юля?

Сестри переглянулися. Звідки вона знає їхні імена? І впізнала ось так, з ходу? Відповідь могла бути лише одна — недаремно вони сюди приїхали.

— Заходьте, — вона махнула рукою. — Я давно чекала.

У хаті пахло свіжим хлібом і димом з печі. На стіні висіли старі фотографії, і Юля одразу помітила знімок батька — молодого, таким, яким вона його й пам’ятала.

— Ви знали, що ми прийдемо? — запитала Ріта.

— Відчувала серцем. Тільки думала, що раніше приїдете. Скільки ж років минуло… А це чия?

— Моя, — відповіла Ріта. — Кіра її звати.

У Кіри вже злипалися очі — настільки вона втомилася.

— Давайте вкладайте дівчинку, а потім я вас нагодую, — сказала жінка. — Можете кликати мене баба Аня.

Кіра заснула в ту саму мить, як її голова торкнулася подушки. Юлі навіть позаздрилась: вона б і сама зараз з радістю лягла спати. Чомусь було страшно — зараз вони дізнаються правду. Але ж саме за цим і приїхали, чи не так?

У Ріти задзеленчав телефон. Вона глянула на екран і захихотіла.

— Ти чого? — здивувалася Юля.

— Мені той, водій з «Тойоти» написав.

— І що?

— Питає твій номер. Каже, ти йому сподобалась. Каже, видно одразу — за своїх горою стоїш, а йому така жінка й потрібна.

— Жінка? Я не збираюся за нього заміж!

— Ну на побачення хоча б сходи? Може, він мені тоді пробачить вм’ятину…

— Гаразд, подумаю, — пообіцяла Юля. — Пиши йому мій номер, будемо тебе рятувати…

Здавалося, вони обидві відтягують момент розмови з бабою Анею. Обидві бояться почути правду.

— Ну що, вклали? Ходімо їсти, у мене якраз борщ наваристий вийшов.

Після борщу був чай з пряниками, і тільки потім баба Аня заговорила.

— Він грав. Із самого дитинства, але тоді ще квіточки були. Через борги скільки разів отримував, а зупинитися не міг. Як поїхав — Люба зітхнула з полегшенням. Начебто працював, усе було добре, а потім знову. Раз приїхав — гроші треба. Великі, інакше хана йому. А я якраз машину продала. Люба йому, мабуть, сказала. Але грошей я йому не дала. Відтоді й осердився на мене.

— А тато казав, що через вас…

Ріта навіть не змогла договорити, що саме казав тато. Баба Аня кивнула.

— Він і в цьому мене звинувачував. Вона тоді великий кредит узяла, щоб він борг віддав. І працювала, як проклята. Робота її й згубила. Після цього він закодувався. І довго не грав. Мабуть, через вас. Одружився тоді якраз. Потім, значить, Галю ще завів… Тримався, але знову зірвався. І знову грав. Догрався до такого, що потрапив у халепу… Не хотів, щоб ви знали. От і не сказав нічого. Приїхав сюди помирати. А куди ж іще?

— Помирати? — пошепки повторила Юля й подивилася на Ріту.

У тієї сльози текли рікою. У Юлі самій щипало в носі, але більше від того, що батько виявився ось таким. Вона зовсім його не знала. І вже не дізнається ніколи.

— Він тут похований? — крізь сльози спитала Ріта.

— Тут. Завтра покажу. А зараз — спати.

Ріта заснула одразу, як і Кіра. А у Юлі сон зник. Вона крутилася на чужому ліжку, лякалась незнайомих звуків. Взяла до рук телефон. «Привіт. Це я — той, кого ви сьогодні стукнули. Я Андрій».

Юля й не запам’ятала, як виглядав хлопець, але з аватарки усміхався симпатичний чоловік. І вона відповіла: «Це не ми вас, а ви нас».

«Обговоримо це за кавою?»

«Ми завтра, мабуть, їдемо».

«Куди?»

«Додому, до Львова».

«Чудове місто, завжди мріяв там побувати. Не погодитеся стати моїм гідом?»

«У нас в агенції є спеціальні екскурсії містом».

«А ви працюєте в туризмі?»

«Так».

«Я теж».

Тільки зі світанком Юля задрімала. І вранці, коли треба було вставати й іти на кладовище, вона ледь розплющила очі.

Ріта на могилі плакала, Кіра нічого не розуміла. Юлі було трохи сумно — і все.

— Вибачте, нам треба додому, — сказали вони бабі Ані. — Але ми ще приїдемо. Можна?

— Поки живу — мій дім для вас відкритий, — усміхнулась вона. — Приїжджайте, розповім вам про батька.

— А що, може, справді приїдемо на довше? — спитала Юля дорогою назад.

— Звісно, — погодилася Ріта. — Приїдемо обов’язково. А чого це ти така загадкова? І телефон усе перевіряєш?

— Та так, — знизала плечима Юля.

Розповідати сестрі про Андрія вона поки що не була готова. Але щось їй підказувало, що ще розповість. Бо вже не так сильно й хотілося заміж. Бо родина в неї справді є — мама і дядько Семен, Ріта з Кірою, тепер ще й баба Аня. А ще тому, що з Андрієм одразу було зрозуміло — це щось справжнє. І якщо вона захоче заміж — то тільки за нього.