Збирай валізу і прощавай

Гліб у люті жбурнув на стіл теку з документами.

— Як ти могла продати машину без мого відома?

— А що тут такого? Машина була оформлена на мене. До того ж нам потрібні гроші на весілля доньки.

— Яке ще весілля? — Гліб здивовано втупився в дружину. — Ксюші всього 19, вона ще навчається в університеті!

— Ой, та не перебільшуй, — відмахнулася Марина. — Я була не набагато старшою, коли народила Ксюшу. Мені було 22, а тобі 20. Пора і їй задуматися про сім’ю.

Гліб тяжко опустився на стілець, намагаючись осмислити почуте. Останні кілька років його сімейне життя нагадувало американські гірки — то злет, то падіння. Але зараз йому здавалося, що вагончик зійшов із рейок і летить у прірву.

— Ти хоч розумієш, що накоїла? — втомлено спитав він. — Ця машина була нашим єдиним цінним майном. Ми п’ять років на неї збирали!

Марина знизала плечима:

— Подумаєш, продамо квартиру, купимо нову машину. Але зате у Ксюші буде шикарне весілля, як у людей.

— Яку квартиру? — Гліб різко підвівся. — Ти про що взагалі?

— Про твою квартиру, звісно, — ніби нічого не сталося, відповіла Марина. — Ту, що тобі дісталася від бабусі. Все одно вона стоїть пусткою.

— Ти ж знаєш, що ця квартира в іншому місті, — втомлено відповів Гліб. — Ми її здаємо, щоб хоч якось зводити кінці з кінцями. А тут орендуємо, бо тут твоя робота і Ксюші університет.

Гліб багато років терпів витівки дружини, сподіваючись, що з часом вона порозумнішає. Йому було всього 39, але іноді він почувався глибоким старцем, особливо коли згадував, як рано вони з Мариною стали батьками. Але, схоже, далі так тривати не могло.

— Знаєш що, — тихо промовив він, дивлячись Марині прямо у вічі. — Думаю, нам треба серйозно поговорити про наше майбутнє.

— Про яке майбутнє ти говориш? — Марина насупилася. — У нас усе чудово. Скоро видаємо доньку заміж, заживемо, як королі.

Гліб похитав головою:

— Ні, Марина. Ти не розумієш. Я більше так не можу. Ти приймаєш рішення, не порадившись зі мною, витрачаєш гроші направо і наліво. А тепер ще й дочку заміж віддати вирішила…

— Стоп, — Марина підняла руку. — Ти що, проти щастя власної дитини?

— До чого тут це? — Гліб підвищив голос. — Ксюша сама не хоче заміж! Вона мені вчора дзвонила, плакала в слухавку. Каже, що ти вже підібрала їй якогось хлопця — сина своєї подруги.

Марина фиркнула:

— Ой, подумаєш, не хоче. Я в її віці теж заміж не хотіла, а потім нічого, звикла. Зате тепер живу, як людина.

— Як людина? — Гліб гірко посміхнувся. — Ти себе чуєш взагалі? Ми живемо в орендованій квартирі, бо ти наполягла на переїзді заради «престижної» роботи, а потім спустила всі гроші, які ми відкладали на житло. Я горбачуся на трьох роботах, щоб виплачувати твої кредити. А ти кажеш — живеш, як людина?

Марина стиснула губи:

— Ну і що? Але в мене є все, що треба. Шуба, золото, відпочинок на морі кожного року. Не те що сусідка Оксана — та в одному й тому ж пальті вже десять років ходить.

Гліб зрозумів, що розмова заходить у глухий кут.

— Гаразд, — сказав він. — Давай повернемося до головного. Я хочу, щоб ти перестала втручатися в життя Ксюші. Вона доросла людина і сама вирішить, коли і за кого виходити заміж.

— І не подумаю, — відрізала Марина. — Я її мати й краще знаю, що для неї добре.

— Гаразд, — Гліб підвівся. — Тоді в мене немає вибору. Я подаю на розлучення.

Марина застигла:

— Що? Ти з глузду з’їхав? Після двадцяти років шлюбу?

— Саме так, — кивнув Гліб. — Я занадто довго терпів. Досить.

Він рушив до дверей, але Марина перегородила йому шлях:

— Нікуди ти не підеш! Я тебе не відпущу!

Гліб обережно відсторонив дружину:

— Вибач, Марино. Але це вже не тобі вирішувати.

Він вийшов із квартири, вирішивши переночувати у друга, поки не знайде житло в оренду. Квартира бабусі була далеко, до того ж орендарі вже внесли передоплату на наступний місяць. Вперше за багато років Гліб відчув, що чинить правильно. Але він навіть не підозрював, які випробування чекають на нього попереду.

— Тату, ти справді це зробив? — голос Ксюші у телефоні тремтів від хвилювання.

— Так, доню, — зітхнув Гліб. — Я пішов від мами. Вибач, що так вийшло.

— Не проси вибачення, — швидко відповіла Ксюша. — Я… я рада. Чесно.

Гліб здивовано підняв брови:

— Рада? Чому?

— Бо мама зовсім з’їхала з глузду, — видала Ксюша. — Ти знаєш, що вона вчора влаштувала? Притягла до мене в гуртожиток цього Колю, уявляєш?

— Якого Колю? — не зрозумів Гліб.

— Ну, сина своєї подруги. За якого вона мене видати заміж хоче, — пояснила Ксюша. — Так от, вона його привела і заявила коменданту, що це мій наречений і тепер він буде в мене жити!

Гліб схопився за голову:

— Господи, що ж це коїться? І що далі?

— А далі я не витримала і пішла до Льоші, — сказала Ксюша. — Ми з ним давно зустрічаємось, я тобі казала.

— Так, пам’ятаю, — кивнув Гліб. — І де ви зараз?

— У його батьків, — відповіла Ксюша. — Вони нормально до цього поставилися, навіть запропонували нам пожити у них, поки не розберемося з ситуацією.

Гліб відчув полегшення:

— Добре, що в тебе є підтримка. А я поки поживу у друга, потім щось зніму.

— Тату, а може… — Ксюша зам’ялася. — Може, ти до нас переїдеш? Тут місця багато, батьки Льоші не проти.

Гліб усміхнувся:

— Дякую, сонечко. Але я впораюсь. Ти краще спокійно вчися, не переживай за мене.

Після розмови з донькою Гліб відчув прилив сил. Він дістав телефон і набрав номер свого старого друга Андрія:

— Привіт, друже. Слухай, тут таке діло…

Андрій вислухав історію Гліба і присвиснув:

— Ого, брате, ти і справді в халепі. Але нічого, прорвемося. Давай до мене, поживеш поки, а там розберемось.

Гліб подякував другові й вирушив до нього. Він не знав, що чекає на нього попереду, але відчував — це лише початок нового життя.

А тим часом Марина не збиралася здаватися. Вона вже придумала план, як повернути чоловіка і змусити доньку вийти заміж. І цей план не віщував нічого доброго ані Глібу, ані Ксюші.

— Ти повинен мені допомогти, — Марина нервово крутила край блузки, дивлячись на чоловіка, що сидів навпроти.

Віктор, її брат, задумливо похитав головою:

— Не знаю, сестро. Те, що ти задумала… це вже занадто.

— Та годі тобі, — фиркнула Марина. — Нічого страшного. Просто трохи натисни на нього, налякай. Гліб завжди був слабаком, одразу прибіжить назад.

Віктор скривився:

— Марино, ти не розумієш. Я не можу просто так погрожувати людині. У мене робота, репутація.

— Яка ще репутація? — спалахнула Марина. — Ти звичайний охоронець у супермаркеті!

— Я начальник служби безпеки, — сухо виправив її Віктор. — І я не збираюся ризикувати своєю посадою заради твоїх примх.

Марина різко підвелася:

— Значить, так? Рідна сестра просить про допомогу, а ти відмовляєшся?

Віктор важко зітхнув:

— Послухай, може, тобі просто варто відпустити Гліба? Ви ж нещасливі разом.

— Та що ти розумієш! — закричала Марина. — Мені потрібен чоловік! Як я виглядатиму в очах людей? Розлучена в сорок років!

— А як ти зараз виглядаєш? — тихо запитав Віктор. — Жінка, яка хоче втримати чоловіка погрозами?

Марина замовкла. На мить у її очах промайнуло щось схоже на розуміння, але швидко зникло.

— Гаразд, — процідила вона крізь зуби. — Я сама з усім розберуся.

Вона вискочила з квартири брата, грюкнувши дверима. Віктор похитав головою і потягнувся за телефоном.

— Алло, Гліб? Це Віктор, брат Марини. Нам треба терміново зустрітися.

Тим часом Ксюша сиділа в кафе з Льошею, нервово помішуючи охололу каву.

— Не хвилюйся так, — Льоша взяв її за руку. — Усе владнається.

— Ти не знаєш мою маму, — зітхнула Ксюша. — Вона не зупиниться, доки не доб’ється свого.

— І що ти пропонуєш? — запитав Льоша.

Ксюша підняла на нього рішучий погляд:

— Думаю, нам треба одружитися. Просто зараз.

Льоша ледь не вдавився кавою:

— Що? Але… ми ж хотіли почекати, поки закінчимо навчання.

— У нас немає вибору, — похитала головою Ксюша. — Це єдиний спосіб зупинити маму.

Льоша на мить задумався, а потім кивнув:

— Гаразд. Якщо ти впевнена, я згоден.

Вони ще не знали, що їхнє рішення запустить ланцюг подій, який змінить життя всіх учасників цієї історії.

— Глібе, тобі треба бути обережним, — Віктор говорив тихо, озираючись довкола. — Марина зовсім з’їхала з глузду.

Вони сиділи в маленькому парку, подалі від чужих очей. Гліб насупився:

— Що ти маєш на увазі?

— Вона приходила до мене, — зітхнув Віктор. — Просила… ні, вимагала, щоб я тебе налякав. Щоб ти повернувся.

Гліб похитав головою:

— Господи, до чого дійшло. І що ти їй відповів?

— Відмовився, звісно, — фиркнув Віктор. — Але ж ти знаєш мою сестру. Вона так просто не відступиться.

— Знаю, — кивнув Гліб. — Дякую, що попередив.

Раптом телефон Гліба задзвонив. На екрані висвітилося ім’я доньки.

— Ксюша? Що сталося? — у голосі Гліба відчувалася тривога.

— Тату, я… ми з Льошею… — голос Ксюші тремтів. — Ми одружилися.

Гліб завмер:

— Що? Як… коли?

— Сьогодні зранку, — відповіла Ксюша. — Вибач, що не сказала раніше. Ми вирішили, що так буде краще. Щоб мама від нас відчепилася.

Гліб важко зітхнув:

— Ксюш, люба, ти впевнена, що це правильне рішення?

— Так, тату, — у голосі доньки зазвучала рішучість. — Я люблю Льошу. І… є ще дещо.

— Що? — напружився Гліб.

— Я вагітна, — тихо сказала Ксюша.

Гліб опустився на лавку, не в змозі вимовити ні слова.

— Тату? Ти тут? — голос Ксюші звучав схвильовано.

— Так, я… я тут, — нарешті видавив Гліб. — Просто… це несподівано.

— Я знаю, — зітхнула Ксюша. — Але ми впораємося. Правда?

Гліб відчув, як до горла підступає клубок:

— Звісно, сонечко. Ми з усім впораємося.

Закінчивши розмову, Гліб повернувся до Віктора:

— Здається, ситуація тільки що стала ще складнішою.

Віктор співчутливо поплескав його по плечу:

— Тримайся, друже. Я з тобою.

Тим часом Марина, не отримавши допомоги від брата, вирішила діяти самостійно. Вона набрала номер своєї давньої знайомої, яка працювала в банку:

— Алло, Світлано? Мені потрібна твоя допомога. Пам’ятаєш, ти казала, що можеш отримати доступ до банківських рахунків?

На іншому кінці дроту запала тиша.

— Марино, ти розумієш, про що просиш? Це незаконно.

— Мені все одно, — відрізала Марина. — Ти мені винна. Пора віддавати борги.

— Що означає «рахунок заблокований»? — Гліб здивовано дивився на банкомат.

Він намагався зняти гроші, щоб допомогти Ксюші та Льоші з першими витратами на дитину, але картка не працювала. Гліб дістав телефон і набрав номер банку.

— Добрий день, — сказав він. — Мені потрібна допомога з моїм рахунком…

Через п’ять хвилин його обличчя зблідло. Виявилося, що хтось намагався незаконно отримати доступ до його рахунку, і банк заблокував усі операції в цілях безпеки.

— Марина, — прошепотів Гліб. — Це її рук справа.

Він швидко набрав номер Віктора:

— Слухай, здається, твоя сестра перейшла всі межі.

Віктор вислухав Гліба й тяжко зітхнув:

— Я боявся, що до цього дійде. Знаєш що? Пора покласти цьому край.

Тим часом у квартирі Марини пролунав дзвінок у двері. Вона відчинила й побачила на порозі Світлану, свою знайому з банку.

— Ти з глузду з’їхала? — вигукнула Світлана. — Ти розумієш, що накоїла?

Марина здивовано глянула на неї:

— Про що ти?

— Про те, що ти попросила мене зробити! — вигукнула Світлана. — Це виявила служба безпеки банку. Мене звільнили, а тебе… тебе чекає кримінальна справа!

Марина зблідла:

— Що? Але… я ж просто хотіла…

— Хотіла що? — пролунав голос за спиною Світлани.

У дверях стояв Гліб, а поруч із ним — Віктор і двоє поліцейських.

— Марино, — втомлено сказав Гліб. — Пора припинити це безумство.

За годину Марина сиділа у відділку поліції, даючи свідчення. Її життя руйнувалося на очах, і вперше за довгий час вона усвідомила, що сама довела себе до цього.

Гліб тим часом їхав до Ксюші та Льоші. Він вирішив, що допомагатиме молодій сім’ї всім, чим зможе.

— Знаєш, — сказав він, дивлячись на щасливі обличчя доньки та зятя, — може, все на краще. Іноді потрібно пройти через труднощі, щоб зрозуміти, що дійсно важливо.

Ксюша обняла батька:

— Дякую, тату. За все.

Гліб усміхнувся. Він не знав, що чекає на них попереду, але був упевнений — тепер усе буде добре. Адже найголовніше — це родина і любов близьких. А з цим у нього тепер усе в порядку.

Минув рік. Марина отримала умовний термін і проходила психологічну реабілітацію. Гліб допомагав виховувати онука, паралельно налагоджуючи своє життя. Ксюша і Льоша успішно поєднували навчання та батьківство.

А Віктор… Віктор зрозумів, що життя надто коротке, щоб витрачати його на роботу, яка не приносить задоволення. Він звільнився з супермаркету й відкрив невеличку кав’ярню. І, хто знає, може, саме там він зустріне своє справжнє щастя.

Так завершилася ця історія, нагадуючи всім її учасникам, що життя сповнене несподіваних поворотів, і важливо залишатися людиною за будь-яких обставин.