Побачив машину серед ночі у заметі, а поруч лунав крик

Кирило давно звик до нічних поїздок. Він любив тишу порожніх доріг, заспокійливий ритм шин і час наодинці з думками. У такі години навіть найхаотичніші думки впорядковувалися, ніби дорога допомагала вибудувати їх у лінію. Але тієї ночі щось було не так.

Ліс, через який він проїжджав, здавався непривітним, навіть похмурим. Високі сосни підіймалися чорними силуетами, закриваючи рідкі зірки. Здавалося, повітря стало густішим, а нічна траса тягнулася нескінченною стрічкою. Його телефон показував майже північ. Машина рівно шуміла по асфальту, її фари вихоплювали з темряви дорожні знаки й зрідка – відблиски очей диких тварин.

Кирило відчував дивну напругу, хоча сам не міг пояснити, звідки вона взялася.

Раптом, далеко попереду, він помітив слабке миготіння світла. Аварійні вогні. Він примружився, намагаючись роздивитися, що відбувається, але вогні то з’являлися, то зникали за поворотом дороги.

Кирило зменшив швидкість. «Мабуть, хтось потрапив у аварію», – подумав він. Лісова траса була безлюдною, і ймовірність того, що допомога вже на місці, була мізерною.

Коли він наблизився, то побачив розбиту машину. Її передній бампер виглядав так, ніби в нього врізалися на повній швидкості. Пил і бруд вкривали номерні знаки, бічні двері були трохи прочинені.

Кирило зупинив машину за кілька метрів від аварійної, заглушив двигун і вийшов. Холодне нічне повітря відразу вдарило в обличчя, змусивши його здригнутися.

– Гей! Тут є хтось? – вигукнув він у бік машини.

У відповідь – лише тиша. Тільки нічний вітер пробігав лісом, ворушачи верхівки дерев.

Кирило підійшов ближче, намагаючись не наступати на скалки скла, які блищали у світлі фар. Заглянув усередину. Салон був порожнім. На сидінні водія лежала шапка, на підлозі – розлита пляшка води. Кирило озирнувся довкола, намагаючись побачити хоч якісь сліди.

– Може, вони пішли по допомогу? – пробурмотів він собі під ніс, але сумніви все ж залишалися.

Ліс навколо був непривітним, але манив до себе. Гілки дерев тяглися до дороги, ніби намагалися схопити будь-кого, хто наважиться порушити їхній спокій. Кирило стояв, слухаючи нічні звуки. Десь далеко ухнув пугач, почувся тріск сухої гілки.

Він повернувся до своєї машини, дістав із багажника ліхтарик і знову підійшов до розбитої машини. Зосередившись, Кирило почав світити на землю довкола. Біля дверей водія він помітив сліди. Спершу вони були ледь помітними, але далі ставали чіткішими. Це були відбитки чобіт, що йшли в бік лісу.

– І хто при здоровому глузді пішов би туди вночі? – пробурмотів він, увімкнувши ліхтарик на максимум.

Щось у ньому підказувало не йти за слідами. «Це не твоя справа», – ніби шепотіло його свідомість. Але в грудях щеміло дивне відчуття – а раптом хтось справді потребує допомоги?

Він ступив за узбіччя, відчуваючи, як під ногами хрумтять трава та опале листя.

– Гей! Тут є хтось? Усе гаразд? – знову покликав він, але у відповідь була лише тиша.

Крок за кроком він заглиблювався в ліс. Світло ліхтарика вихоплювало лише найближчі дерева і кущі, за межами його променя все тонуло в суцільній темряві.

– Якщо це жарт, то дуже дурний, – сказав Кирило вголос, щоб хоч трохи заспокоїти себе.

І раптом він почув. Ледь чутний, майже нечутний шелест. Десь зовсім поруч.

– Хто там? – голос Кирила звучав напружено.

Шелест повторився, цього разу голосніше. Ліхтарик вихопив із темряви кущі, які трохи погойдувалися.

Кирило підійшов ближче, намагаючись не шуміти. Серце билося, як шалене. Він підняв ліхтарик вище і направив на кущі.

Нічого. Порожньо.

– Прокляття, – видихнув він, відчуваючи, як холодний піт стікає спиною.

На мить Кирило задумався. Зупинився, дивлячись у темряву, де тіні дерев зливалися з нічним небом. Може, просто залишити все як є? Розвернутися і піти, ніби нічого не чув? Але дивне відчуття тривоги не відпускало.

Звук повторився. Ледь чутний, мов далекий шепіт чи стриманий плач. Кирило насупився, намагаючись зрозуміти, чи не привиділося йому. Але ні. Слабкий, майже невловимий звук знову прорізав нічну тишу.

– Є тут хтось живий? – покликав він, напружуючи голос, який несподівано затремтів.

Відповіді не було. Тільки легкий подув вітру пронісся повз, похитуючи гілки.

Кирило зробив крок назад, відчуваючи, як холод проникає крізь куртку. Раптом тишу розірвав короткий, різкий крик. Звук був таким несподіваним, що у Кирила похололи пальці. Тепер це було абсолютно точно – не вітер і не випадковий шум.

Перед ним стояв ліс. Темні, високі дерева вимальовувалися чіткими силуетами, їх оголені гілки нагадували пазурі, готові схопити будь-кого, хто насмілиться ступити всередину. Здавалося, навіть земля там була іншою – сирою, покритою туманом.

Кирило ковтнув слину, швидко витягнув телефон і увімкнув ліхтарик. Вузький промінь світла тремтів у його руці, вихоплюючи з темряви корчі, мертве листя і тріщини на корі дерев.

«Нічого страшного. Просто хтось загубився. Це нормально», – повторював він собі, як мантру.

Зробивши крок уперед, він почув під ногами хруст снігу. Занадто гучний у цій лякаючій тиші. Кирило озирнувся назад, наче шукаючи підтримки у звичному міському світлі, але ліхтарі залишилися далеко. Тепер він був сам на сам із цим лісом.

Промінь ліхтаря ковзав по землі, освітлюючи мертву траву й уламки гілок. Кожен крок давався важко – не через перешкоди, а через гнітюче відчуття невідомості.

– Гей! – знову покликав він, сподіваючись, що той, хто кричав, відповість. Але у відповідь прозвучало лише жалібне завивання вітру.

Кирило завмер. Його дихання стало частим, а серце глухо билося в грудях. Він намагався переконати себе, що нічого страшного тут немає. Але щось у цьому лісі викликало незрозуміле, липке відчуття тривоги.

І все ж він зробив ще один крок. Потім іще один.

Крик повторився, цього разу гучніше й різкіше. Кирило нервово ковтнув, відчувши, як холодний піт виступає на лобі. Йому здавалося, що темні дерева з кожною секундою стають ближчими, а їх покручені гілки – все більше схожими на чиїсь пальці.

Він ішов на звук, намагаючись дивитися лише вперед. «Не дивись по сторонах, просто йди», – твердив він собі. Хруст снігу під ногами був єдиним звуком, який порушував моторошну тишу. Але чим ближче він підходив, тим чіткішим ставав дивний шум – шелестіння, слабкі стогони і цей тривожний крик.

За кілька хвилин він натрапив на дивне місце. Чагарник, наче зламаний, лежав у снігу, ніби хтось наскрізь продерся через нього. Сніг був розкиданий в боки, а довкола виднілися сліди – неглибокі, але очевидно свідчили про те, що тут була боротьба чи падіння.

Кирило зупинився, розглядаючи великі камені, вкриті товстим шаром моху. Камені стояли нерівно, ніби самі по собі склалися в хаотичний бар’єр. Він присів, намагаючись краще роздивитися, що приховано за ними.

– Тут! Допоможіть! – голос долинув прямо перед ним. Жіночий голос.

Кирило завмер. Звук ішов звідкись між камінням. Він насилу підвівся, намагаючись утримати телефон у руках. Серце калатало так, що в голові лунали глухі удари. Кирило нахилився, посвятив ліхтариком у вузький прохід між валунами.

І тут він її побачив.

Жінка. Вона була затиснута між двома масивними каменями. Її одяг був порваний, по обличчю текла тонка цівка крові, а руки тремтіли, ніби від холоду чи шоку. Очі дивилися прямо на нього – налякані, благальні, але в них ще жевріла надія.

– Будь ласка… допоможіть, – сказала вона, з трудом піднімаючи руку.

Кирило ковтнув, придушуючи страх.

– Не бійтеся, я зараз допоможу, – вимовив він, намагаючись говорити якомога спокійніше, хоча голос ледь тремтів.

Він обійшов камені, намагаючись знайти зручніший підхід. Ліхтарик вихоплював деталі: подряпини на її руках, залишки тканини, застряглі в гострих краях валунів. У повітрі висів важкий запах мокрого моху й землі.

– Як ви тут опинилися? – запитав він, простягаючи руку.

– Я… впала. Підковзнулася. Думала, виберуся, але мене притиснуло… – її голос слабшав.

Кирило подивився на камені. Вони здавалися масивними й непідйомними. Але він знав одне: не залишить її тут.

Жінка розповіла, що вже кілька днів не може вибратися. Вона пішла в ліс після аварії, сподіваючись знайти допомогу, але збилася зі шляху і впала у розколину. Її ногу затисло між двома каменями, і, хоча вона намагалася звільнитися, усе було марно.

Кирило оглянув місце, намагаючись оцінити, як можна їй допомогти. Камінь виглядав масивним, і, хоча жінка намагалася поворушити ногою, усе було безрезультатно. Він обережно підійшов і, присівши навпочіпки, уперся руками в валун, намагаючись зрушити його. Але камінь навіть не поворухнувся.

– Так, – сказав він, переводячи подих. – Спробуймо по-іншому.

Він швидко оглянувся навколо, вдивляючись у темряву, освітлену слабким світлом його ліхтаря. За кілька кроків він помітив товсту, міцну гілку, що лежала біля коренів старого дерева. Кирило схопив її й повернувся до розколини.

– Зараз спробуємо використати це як важіль, – пояснив він, хоча більше говорив, щоб заспокоїти себе.

Жінка тихо кивнула, спостерігаючи за його діями з надією і тривогою.

Кирило вставив гілку під основу каменя й зусиллям почав тиснути на інший її кінець. Спершу камінь навіть не піддався. Чоло Кирила вкрили краплі поту, але він не зупинявся.

– Давай же… – прошепотів він, відчуваючи, як напружуються всі м’язи.

І раптом камінь трохи посунувся. Потім ще. За кілька секунд нога жінки опинилася вільною.

– Все, все, ви вільні, – видихнув він, відкидаючи гілку вбік.

Він простягнув їй руку, допомагаючи піднятися. Жінка насилу сперлася на ноги. Вони тремтіли, ніби ось-ось могли підкоситися. Кирило встиг вчасно, підтримуючи її за плечі.

– Тихо, тихо… Тримайтеся за мене, – сказав він.

Вона не могла приховати полегшення, але все ще виглядала виснаженою. Кирило вирішив, що потрібно якнайшвидше винести її до дороги.

На узбіччі дороги він посадив її на невеликий пень, який здався більш-менш зручним. Жінка все ще важко дихала, але її губи здригнулися у слабкій усмішці.

– Дякую… – тільки й змогла вимовити вона.

Кирило відразу зателефонував до швидкої, описавши місце, де вони знаходилися. Потім зняв свою куртку й акуратно накинув її на плечі жінки.

– Так буде тепліше, – пояснив він, сідаючи поруч.

Вона дивилася на нього блискучими від сліз очима.

– Я загубилася три дні тому… Я вже думала, що це кінець… – її голос затремтів. – Якби не ви…

Кирило лагідно усміхнувся.

– Все добре. Ви сильна, раз змогли витримати. Тепер усе буде гаразд.

Вони чекали на швидку, слухаючи, як нічний ліс поступово затихав. Кирило намагався жартувати, щоб відволікти її, але бачив, що її думки все ще повертаються до пережитого.

– Я вже не сподівалася… – сказала вона раптом, стискаючи в руках край куртки. – Думала, ніхто мене не знайде.

– Бачите? Світ не такий вже й великий, – відповів Кирило. – Головне, що ви тепер у безпеці.

Коли фари швидкої з’явилися вдалині, жінка слабко усміхнулася, а Кирило відчув, як тягар відповідальності починає спадати з його плечей. Але в цей момент він зрозумів, що зробив щось більше, ніж просто допоміг. Він врятував чиєсь життя.

Після цього випадку Кирило не міг думати, як раніше. Усе, що раніше здавалося простим і зрозумілим, змінилося. Він згадував, як часто проходив повз чужі негаразди, вважаючи, що це не його справа. «У кожного свої проблеми», – так він виправдовувався перед собою. Але тепер усе було інакше.

Перед очима стояв той момент, коли він побачив жінку. Її обличчя – налякане, змучене. Той вечір залишився в його пам’яті назавжди.

Він не міг не думати: що було б, якби він просто пройшов повз? Як часто люди відвертаються, вважаючи, що їхня допомога нічого не змінить? Цей випадок показав йому: іноді навіть найменший вчинок може врятувати життя.

Через кілька днів після події йому зателефонували. Кирило не впізнав номер, але все ж відповів.

– Добрий день, це Кирило? – пролунав знайомий, але трохи тремтячий голос.

– Так, це я, – відповів він, відчуваючи, як щось стискається всередині.

– Це… це я, та жінка… яку ви врятували. Я просто хотіла… – Вона зробила паузу, ніби збиралася з духом. – Хотіла ще раз сказати вам дякую.

Кирило завмер, не знаючи, що сказати.

– Ви змінили моє життя, – продовжила вона. У її голосі відчувалася щира вдячність. – Я навіть не уявляю, як би все склалося, якби вас не було поруч.

Він мовчав, відчуваючи, як тепло розливається по тілу.

– Нема за що, – нарешті промовив він. – Я просто зробив те, що мав зробити.