— Ти ж не плануєш, що мій Нікіта буде піклуватиметься про чужу дитину? — Світлана Петрівна обережно поставила фарфорову чашку на блюдце. — Хлопець уже дорослий, йому буде корисно набути самостійності.
Ірина відчула, як повітря в кімнаті застигло. Бездоганні сріблясті кучері свекрухи, дорогий манікюр, прикраси — все набуло якогось чужого, загрозливого відтінку.
За посмішкою на тонких губах ховалося щось хиже, небезпечне.
Марк прокинувся рано, як завжди. Ірина вже стояла біля плити, помішуючи яєчню дерев’яною лопаткою.
Запах щойно завареного трав’яного чаю наповнював їхню нову кухню. За два тижні після весілля вона ще не звикла називати цей будинок своїм. Все здавалося тимчасовим, наче вона і син — лише гості в просторому котеджі Нікіти.
— Мамо, ти не бачила мого синього светра? — Марк з’явився у дверях кухні, тримаючи купу підручників.
— У твоїй шафі, на верхній полиці, — Ірина посміхнулась, розглядаючи сина. У чотирнадцять він уже майже дорівнював їй на зріст. Риси обличчя ставали чіткішими, нагадуючи батька. — Причешися, схожий на кульбабу.
Марк пирхнув, але слухняно пригладив темне волосся. Ірина поставила перед ним тарілку.
— Більше ніяких переїздів? — тихо спитав він, дивлячись у тарілку.
— Більше ніяких, — Ірина легко торкнулася його плеча. — Тепер у нас є дім.
Нікіта спустився, коли Марк доїдав сніданок. Високий, із теплими карими очима, він виглядав трохи пом’ятим зі сну. Поцілував Ірину в щоку, розкуйовдив волосся Марку:
— Як іспити, друже?
— Нормально, — знизав плечима Марк, але Ірина помітила, як він крадькома усміхнувся. За пів року знайомства хлопець поступово відтаював поруч із вітчимом.
Стукіт у двері перервав сніданок. Світлана Петрівна зайшла без запрошення, усміхаючись своєю фірмовою посмішкою — ввічливою і холодною водночас.
— Доброго ранку, родино! — Вона поцілувала сина в лоба, кивнула Ірині. Марка ніби не помітила. — Нікіто, ти забув у мене документи на авто. Я їх привезла.
Поки Нікіта переглядав папери, Світлана Петрівна уважно вивчала кухню, відзначаючи кожну деталь.
Ірина відчула, як напружуються плечі. З першої зустрічі вона відчувала цей оцінюючий погляд, від якого хотілося згорнутись.
— Ірино, ти сьогодні вільна після обіду? — раптом спитала свекруха. — Завітала б до мене на чай. По-жіночому побалакали б, ближче познайомилися.
— Звісно, — кивнула Ірина. — Із задоволенням.
Марк з недовірою поглянув на матір. Він завжди відчував фальш. Світлана Петрівна усміхнулася ще ширше, але очі лишилися крижаними.
— Ото й добре. Чекаю на тебе о третій.
Коли за свекрухою зачинилися двері, Ірина видихнула. Незрозуміле тривожне відчуття оселилося під ребрами. Нікіта, помітивши її стан, обійняв за плечі:
— Вона просто старається. Як уміє.
— Авжеж, — Ірина усміхнулась, не вірячи власним словам.
***
О третій вона стояла перед дзеркалом у передпокої, поправляючи комір блузки. Марк, збираючись на гурток математики, спостерігав за її нервовими рухами.
— Вона тебе не любить, — раптом сказав він. — І мене теж.
— Не говори дурниць, — Ірина легенько погладила сина по щоці. — Їй просто треба час.
— Ніколи не розумів, навіщо дорослі вдають, — знизав плечима Марк. — Вона дивиться на нас, як на щось брудне.
Ірина не знайшла, що відповісти. Світлана Петрівна жила буквально поруч, у сусідньому будинку котеджного містечка. Двері відчинилися одразу, ніби свекруха чатувала на неї.
— Заходь, люба. Чайник уже на плиті.
Вітальня сяяла чистотою. Антикварні меблі, картини в дорогих рамах, колекція порцеляни — все промовляло про статус і добробут господині.
Ірина сіла на край дивана, склавши руки на колінах. Світлана Петрівна розлила чай у порцелянові чашки, дістала зі срібного блюда тістечка.
— Ти ж хочеш, щоб Нікіта був щасливим? — раптом запитала вона, розмішуючи цукор у чашці.
Розмова почалася з цієї фрази, і всередині Ірини щось стиснулося в передчутті біди.
— Звісно, хочу, — обережно відповіла Ірина, відчуваючи, як серце пришвидшує ритм. — Ми всі хочемо, щоб наші близькі були щасливі.
Світлана Петрівна відламала шматочок тістечка срібною виделкою, поклала до рота й повільно пережувала.
Крапелька крему залишилася в куточку губ. Вона промокнула її серветкою й подивилась на Ірину пронизливим поглядом.
— Мій син заслуговує на справжню родину, — промовила вона, не відводячи очей. — Ти симпатична, господарська. Але є проблема.
Свекруха поставила чашку на блюдце. Фарфор дзенькнув, відгукнувшись у середині Ірини тремтінням.
— Дитину віддаси в інтернат, бо він не від мого сина! — посміхаючись, сказала свекруха так буденно, ніби запропонувала збігати по хліб. — Я все дізналася.
Є чудовий закритий навчальний заклад. Престижний. Найкращі викладачі, відмінна програма.
Ірина застигла, не вірячи власним вухам. У голові не вкладалося, що ця жінка з ідеальною поставою та манерами говорить таке про живу людину. Про її сина. Про Марка.
— Світлано Петрівно, ви жартуєте? — ледве чутно запитала Ірина.
— Анітрохи, дорога. — Свекруха підсунула до неї глянцевий буклет, що лежав на столі. — Хлопчику вже чотирнадцять.
Чотири роки пролетять непомітно. Нікіті потрібна своя сім’я, свої діти. А твій… хлопець, він же не його кров. — Вона зморщилася, ніби вимовила щось непристойне. — Я готова оплатити всі витрати. Це буде мій подарунок.
Ірина дивилась на усміхнене обличчя Світлани Петрівни й бачила за ним порожнечу. Абсолютну відсутність людяності. Вона підвелася, відчуваючи, як тремтять коліна.
— Мій син нікуди не поїде, — сказала вона тихо, але твердо. — Він — частина мого життя. Частина мене.
— Не драматизуй, — свекруха зморщила лоб. — Ти ж розумна жінка. Подумай про майбутнє. Про кар’єру Нікіти. Про вашу пару. Хлопчик лише заважатиме.
— Його звати Марк, — Ірина стиснула кулаки. — І він — моя сім’я. Якщо ваш син цього не розуміє…
— Мій син поки багато чого не розуміє, — перебила Світлана Петрівна. — Але рано чи пізно зрозуміє, що чужа дитина — це тягар. Особливо підліток-хлопець. У нього з Нікітою немає і не може бути справжнього зв’язку.
Ірина відчула, як до горла підступає нудота. Вона різко встала, розливши чай на скатертину.
— Вибачте, мені пора.
Вона вибігла з дому, не чуючи, що кричала їй услід свекруха. Сльози пекли очі. Всередині все кипіло від образи й люті.
Як ця жінка могла запропонувати таке? Як могла говорити про живу дитину як про перешкоду? Нестерпний біль пронизав серце — Ірина раптом усвідомила, що Нікіта, можливо, розділяє погляди матері. Інакше чому та була настільки впевнена у своїй пропозиції?
Вдома вона впала на ліжко, давши волю сльозам. Коли повернувся Нікіта, вона, захлинаючись словами, розповіла йому про розмову.
— Не може бути, — похитав головою він. — Ти щось не так зрозуміла. Мама б ніколи…
— Подзвони їй, — голос Ірини тремтів. — Запитай сам. Просто зараз.
Нікіта неохоче набрав номер і увімкнув гучний зв’язок.
— Мамо, Ірина розповіла мені про вашу розмову. Це якесь непорозуміння?
Світлана Петрівна зітхнула в слухавку:
— Сину, це розмова для дорослих. Я лише запропонувала розумне рішення. Хлопчику буде краще в спеціалізованому закладі. А ви зможете побудувати справжню сім’ю…
— Господи, — прошепотів Нікіта, бліднучи. — Ти справді це сказала?
— Звісно, сказала! І я маю рацію! — У голосі свекрухи прозвучала жорсткість. — Цей хлопчисько вам не рідний! Навіщо витрачати на нього своє життя? — Невже ти серйозно збираєшся витратити життя на виховання чужого підлітка? — в її голосі звучало щире здивування.
Нікіта помовчав мить, збираючись з думками. Коли заговорив, голос його був тихим, але твердим:
— Марк перестав бути чужим у ту мить, коли я обрав Ірину. Це важливо, розумієш? Якщо любиш жінку — приймаєш і її дитину.
— Романтична нісенітниця! — роздратовано закричала свекруха. — Зараз ти осліплений закоханістю, але через рік-другий схаменешся і зрозумієш…
— Досить, — обірвав її Нікіта, і Ірина вперше побачила в ньому стрижень, про існування якого навіть не здогадувалася. — Проблема не в моєму розумінні, а у твоєму.
Марк — частина моєї родини. І якщо для тебе це непереборна перепона, то, мабуть, нам справді краще зробити паузу в спілкуванні.
— Не смій так зі мною розмовляти! — заверещала свекруха. — Я твоя мати! Я все життя поклала…
— Ти моя мати, але не господиня мого життя, — Нікіта говорив спокійно, але Ірина бачила, як він увесь напружений. — І якщо ти ще хоч раз запропонуєш позбутися Марка — я порву з тобою всі зв’язки. Це моє останнє слово.
У слухавці запанувала тиша, потім пролунали короткі гудки.
— Пробач, — Нікіта сів на край ліжка, закривши обличчя руками. — Я не знав… не думав, що вона на таке здатна.
Ірина мовчки сіла поруч, не знаходячи слів.
— Думаєш, вона вгамувалась? — запитала нарешті.
Нікіта підняв на неї очі, повні болю:
— Ні. Це тільки початок.
***
Три дні минули в гнітючій тиші. Світлана Петрівна не з’являлася, не телефонувала. Нікіта був схожий на натягнуту струну — розсіяний на роботі, мовчазний удома.
Ірина ловила на собі його винуваті погляди, намагалася запевнити, що все налагодиться, але всередині росла тривога.
У четвер пролунав дзвінок. Ірина здригнулася, побачивши на екрані номер свекрухи.
— Нам потрібно поговорити, — сухо сказала Світлана Петрівна. — Утрьох. Сьогодні ввечері.
— Я не думаю, що це гарна ідея, — почала Ірина, але свекруха перебила:
— Дівчинко, йдеться про майбутнє мого сина. Або ви приходите о сьомій, або я сама приїду. Обирай.
Нікіта повернувся з роботи раніше, ніж зазвичай. Обличчя осунулося, під очима залягли тіні.
— Дзвонила твоя мама, — тихо сказала Ірина. — Хоче зустрітися.
Нікіта кивнув:
— Я знаю. Вона й мені дзвонила. Каже, що передумала. Що прийняла нашу сім’ю.
— Ти їй віриш? — Ірина уважно подивилася на чоловіка.
— Ні, — похитав головою він. — Але я маю спробувати все виправити.
— Я боюсь за Марка, — прошепотіла Ірина. — Він не повинен чути… таке.
Нікіта обійняв її:
— Все буде добре, він нічого не дізнається.
О сьомій вечора вони стояли перед дверима Світлани Петрівни. Свекруха відчинила одразу — елегантна, у дорогому костюмі. Ніщо не видавало недавнього скандалу.
— Проходьте, — її голос звучав незвично м’яко. — Я замовила вечерю.
Стіл був сервірований як на прийом. Кришталь, срібло, вино у графині. Світлана Петрівна розклала їжу по тарілках, сіла навпроти.
— Я погарячкувала, — сказала вона, дивлячись на сина. — Материнське занепокоєння іноді змушує говорити жахливі речі. — Вона повернулася до Ірини: — Пробач мені, люба. Я була неправа.
Ірина мовчки кивнула, не вірячи жодному слову. Очі свекрухи залишались холодними, розважливими.
— Тому, — продовжила Світлана Петрівна, — я хочу виправити свою помилку. Нікіто, пам’ятаєш, я говорила про спадщину? Про квартиру в центрі, дачу, заощадження?
Нікіта насупився:
— Мамо, давай не зараз.
— Ні-ні, саме зараз, — вона підняла руку. — Я хочу переписати заповіт. На тебе й твоїх майбутніх дітей. Справжніх дітей. — Останні слова Світлана Петрівна вимовила з наголосом, не зводячи очей з Ірини.
— І натомість прошу лише про одне — візьми розум до рук. Хлопець може жити з вами, якщо хочеш. Але не дозволяй йому називати тебе татом. Не витрачай на нього свої ресурси, свою увагу. Він тобі ніхто.
Нікіта повільно поклав виделку. В кімнаті, здавалося, стало холодніше.
— Тобто, ти не змінила своєї думки, — тихо промовив він.
— Я лише пропоную компроміс, — знизала плечима Світлана Петрівна. — Хлопець живе з вами, але ти не витрачаєш на нього свої сили й кошти. Усе логічно.
Ірина відчула, як у середині підіймається пекуча лють. Пальці мимоволі стиснулися до болю. Але перш ніж вона встигла щось сказати — Нікіта вже підвівся.
— Знаєш що, — промовив він тоном раптового прозріння, — я все життя звіряв кожен свій крок, аби відповідати твоїм очікуванням. Престижна освіта, кар’єра, гроші…
Він відвернувся до вікна.
— Але тепер я розумію: я був не сином, а твоїм проєктом. І якщо прийму твої умови — ніколи не стану справжнім батьком.
— Про що ти говориш? — насупилась Світлана Петрівна. — Я дбаю про твоє майбутнє!
— Ні, — похитав головою Нікіта. — Ти дбаєш про свої фантазії. А моя родина — це Ірина і Марк. І це мій вибір.
Світлана Петрівна зблідла:
— Ти пошкодуєш про це! Жодної спадщини! Нічого! Усе, що я для тебе підготувала…
— Залиши собі, — Нікіта взяв Ірину за руку. — Ми впораємось.
Вони вийшли, не озираючись, під вигуки й прокльони Світлани Петрівни. На вулиці Ірина розплакалася — не від болю, а від полегшення.
— Ти впевнений? — спитала вона, дивлячись на чоловіка. — Це ж великі гроші, твоє майбутнє…
— Моє майбутнє — це ви, — він стиснув її долоню. — Усе інше я зароблю сам.
Через тиждень Нікіта забрав Марка після математичного гуртка. Уперше сам, без Ірини. Хлопець вийшов зі школи, насторожено дивлячись на вітчима.
— Мама зайнята? — спитав він, сідаючи на переднє сидіння.
— Ні, — Нікіта завів мотор. — Просто я хотів поговорити з тобою. Тільки ми, чоловіки.
Він привіз Марка в парк. Вафельні ріжки холодили долоні, поки вони влаштовувались на лавці біля озера.
Білі трикутники вітрил ковзали по воді, залишаючи за собою розбіжні кола.
Марк лизнув кульку ванільного морозива, потім, не підводячи очей, мовив:
— Про бабусин ультиматум я знаю. — Помовчав. — У нашому будинку стіни як з паперу. Навушники не рятують.
Нікіта кивнув:
— І що ти думаєш?
— Думаю, ти обрав нас замість грошей, — знизав плечима хлопець. — Це… дивно.
— Чому?
— Зазвичай дорослі обирають гроші, — Марк дивився на воду, уникаючи погляду вітчима.
— Знаєш, — Нікіта сперся на спинку лавки, — я все життя був сином своєї матері. Тепер хочу спробувати бути батьком. Якщо ти не проти.
Марк довго мовчав. Сонце золотило воду, вітер шелестів листям.
— Вона може передумати, — нарешті сказав хлопець. — Повернути тобі спадщину, якщо ти від нас відмовишся.
— Я знаю, — кивнув Нікіта. — Але батько — це не той, хто тебе народив. Це той, хто залишився поруч, незважаючи ні на що.
Вони мовчали, розділені невидимою межею. Чоловік із першими срібними пасмами на скронях і підліток із незграбно довгими руками — кожен зі своєю історією втрат і самотності, кожен зі своїми незагоєними шрамами.
Марк ковзнув поглядом по своїх кросівках, на мить прикусив губу, потім видихнув тихо, ніби пірнаючи в холодну воду:
— Виходить… дякую, тату. — Останнє слово він вимовив із ледь вловимою паузою, наче приміряючи його на себе.
Нікіта проковтнув клубок у горлі й поклав руку на плече хлопцеві:
— Ходімо додому, сину. Мама хвилюватиметься.
Того вечора вони готували вечерю втрьох. Нарізали овочі, сміялися з незграбних спроб Нікіти приготувати соус.
Марк розповідав про олімпіаду, Ірина — про нову роботу, Нікіта — про плани на відпустку. Звичайний родинний вечір.
Поки родина будувала свій маленький світ, у маєтку за живоплотом Світлана Петрівна завмерла перед антикварним дзеркалом у позолоченій рамі.
Келих дорогого вина тремтів у витончених пальцях. Її відображення було бездоганним — кожен локон на місці, зморшки ретельно замасковані, сапфіри в сережках мерехтіли холодним блиском.
Лише очі видавали правду — два промерзлі колодязі, на дні яких не лишилось нічого, крім порожньої тиші поразки. Вперше гроші програли теплу сердець.
Вона не могла передбачити, що через рік Нікіта прийде сам — не за спадком, а зі словами: «Ми готові тебе прийняти, якщо ти готова прийняти нас».
Не знала, що навчиться називати Марка онуком — спершу крізь зуби, згодом — із неохочою гордістю.
Але все це чекало попереду. А поки на кухні, наповненій ароматом базиліку й свіжого хліба, троє людей вчилися бути тим, що сильніше за кров і гроші — справжньою родиною.
Такий смачний салат, що зупинитися неможливо: смачніший за олів’є, але готується значно простіше.