Чоловік із братом за дверима обговорювали, як поділити мою спадщину

— Ну що, ти її вже обробив? — спитав Пашко, набивши рот чипсами. — Коли будуть гроші? Треба терміново! Ми й так довго чекали, поки її бабуся відійде.

— Та я ж тобі вже казав, — відповів Стас втомленим голосом. — Вона тримає їх на депозиті. Наївна! Все думає, що відсотки накопичує. Але ти не переймайся, брате, все під контролем.

Олена сиділа на кухні, обхопивши долонями чашку з холодною водою. У голові було порожньо. Ще вчора поховали бабусю. Будинок, який та заповіла їй, Олена бачила лише один-єдиний раз у дитинстві — невеликий, масивний, але міцний, з пічкою і яблунями за хатою.

Село далеко, роботи там немає, та й транспорту теж. Жити там — не варіант. Але всередині все одно щось стискалося, коли вона підписувала папери на продаж. Чоловік Стас переконав Олену, що будинок треба продавати, та ще й терміново, поки з села остаточно всі не виїхали. Тим більше зараз там розгортається велика ферма, і її власник скуповує в мешканців ділянки.

— Все правильно робимо, — переконував дружину Стас. — Що з нього толку? Продамо — і, нарешті, внесемо перший внесок за квартиру. Вистачить уже по зйомних тягатись.

Олена тоді кивнула. Вона ж і справді давно мріяла про власну квартиру, а тут така можливість. Та й батьки підтримували задум Олени.

— Чоловік тобі все правильно каже. Пора б уже й діток народжувати, а ви все в орендованій квартирі, — кивала Анастасія Вікторівна. — Будинок у свекрухи все одно старий і їздити туди ніхто не буде. А вам буде підмога! — додала мати.

Олена отримала гроші й поки що поклала їх на депозит, щоб отримати відсотки. Раптом розмови про квартиру з боку Стаса стали рідкісними і якимись… розмитими.

— Треба почекати, — говорив він. — Зараз ринок не той. І взагалі, ти ж не хочеш лізти в іпотеку з боргами, правда? Треба спочатку кредит за холодильник погасити. Може, ти цим і займешся?

А вчора він сказав:

— Слухай, я тут подумав. Мій брат Пашко казав, що можна вигідно вкласти гроші під відсотки. Якийсь проєкт намічається. Як дізнаюсь — усе тобі розповім.

Олена скептично подивилась на Стаса, але лише кивнула. Занадто добре знала: якщо почне сперечатись, розмова швидко перейде в докори, потім у крик, а закінчиться тим, що він образиться й піде в бар із друзями. Тому вона просто мовчки прибрала тарілку в мийку й пішла в кімнату.

День видався важким, і Олена сподівалася виспатись, але не тут-то було. Майже об 11 вечора пролунав різкий дзвінок у двері. На порозі стояв Пашко — той самий брат, з вічно підпитими очима, нахабною усмішкою й гидкою звичкою приходити пізно вночі без попередження. Його хода вже натякала, що він «прийняв на груди» ще до приходу в їхню квартиру.

— Привіт! А ти, Оленко, з кожним днем усе красивіша, — з фальшивою усмішкою промовив він, ввалюючись у коридор.

Олена стрималась. Лише глухо пробурмотіла:

— Сидіть на кухні тихо, а я пішла спати. Мені завтра на роботу.

— Яка вона в тебе серйозна, прямо професор, — засміявся Павло, коли вони з братом залишилися самі на кухні.

Олена пішла в кімнату, наївно сподіваючись, що розмови стихнуть після опівночі. Але пройшла година з половиною — чоловічі балачки ставали лише гучнішими. Олена крутилася в ліжку, притискала подушку до вуха, але сон не йшов. Серце калатало швидко, в голові крутилися думки про той самий «проєкт».

Вона встала й тихенько пройшла коридором. Вирішила випити води з валер’янкою, щоб хоч трохи заспокоїтись і нарешті заснути. Підійшла до дверей кухні — і завмерла, почувши розмову.

— Ну що, ти її вже обробив? — спитав Пашко, набивши рот чипсами. — Коли будуть гроші? Треба терміново! Ми й так довго чекали, поки її бабуся відійде.

— Та я ж тобі вже казав, — відповів Стас втомленим голосом. — Вона тримає їх на депозиті. Наївна! Все думає, що відсотки накопичує. Але ти не переймайся, брате, все під контролем. Тільки не хочу зараз квапити — вона останнім часом якась напружена. Та й зняти гроші так просто не вийде. Я вже дізнався, що Оленка поклала їх під найвигідніший відсоток. Це значить, що ні покласти більше, ні зняти їх не можна, поки строк не вийде. Місяць, як мінімум, доведеться чекати.

— Місяць, не місяць, а ти не тягни. Гроші лежать — дурість! Треба запускати, поки все не здулось. Тобі ж відсоток обіцяний, якщо проєкт злетить. Гроші забереш — і можеш бути вільний. Що тобі з нею возитися. Тебе давно Лариса чекає. Все чекає й чекає, коли ти нарешті розлучишся. І ти мені винен, брате. Не забудь.

— Пам’ятаю, — глухо відповів Стас. — Розберемося.

Олена повільно відступила в темряву коридору. Вона швидко розвернулася й навшпиньки пішла назад до кімнати. Там Олена сіла на ліжко й стиснула долоні.

Наступного ранку Олена прокинулась раніше будильника. У голові шуміло, бо всю ніч не спала. Вона ледь пам’ятала, як під ранок провалилася в важкий, тривожний сон. Поруч у ліжку хропів Стас, не підозрюючи, що його життя от-от зміниться.

Олена не стала шуміти. Вона подзвонила на роботу й сказала, що захворіла. Потім швидко вдяглась, обережно склала речі у валізу й зателефонувала матері.

— Мамо, ми потроху почали збиратися зі Стасом, я привезу тобі свої зимові речі, щоб не заважали. Як тільки переїдемо, обіцяю все забрати назад.

— Звісно, моя дорога. Але хіба тобі не треба на роботу? — спитала Анастасія Вікторівна.

— Я помінялась із колегою. Вийду за неї завтра, в неї дитина захворіла. А вона сьогодні за мене, бо в неї мама може посидіти з сином.

Стас досі спав, коли Олена вийшла з квартири, зачинивши двері за собою. Таксі під’їхало, і вона вирушила до матері, а звідти — на вокзал, до найкращої подруги, з якою не бачились уже кілька місяців.

Світлана відчинила двері з округлим животиком і радісною усмішкою, але не встигла нічого сказати, як Олена розридалася прямо на порозі.

— Пробач… — схлипувала вона, уткнувшись подрузі в плече. — Я не знала, куди ще йти…

Світлана міцно обійняла її, як рідну сестру.

— Тшш. Все добре. Ти правильно зробила, що приїхала до нас. Я ж давно тебе кликала. Заходь. Зараз зроблю чаю. А ще я приготувала твій улюблений торт із шоколадними трояндами.

Олена зайшла всередину, досі схлипуючи. Квартира Світлани була затишною, аромат цитрусових змішувався з ваніллю.

— У вас так красиво… і дуже приємно пахне. Що це?

Світлана усміхнулася:

— Он, подивись, — вона показала в бік полички на кухні. — Це новий дифузор. Щойно відкрила сьогодні. Я знала, що тобі сподобається, тому купила тобі такий самий!

Світлана виглядала такою умиротвореною: вся сяюча, в’язана сукня, животик і очі, повні спокою й любові. Вона поставила чайник і обернулась.

— Я толком нічого не зрозуміла… Розкажеш, що все ж сталося у вас зі Стасом?

Олена присіла на м’який куточок і підтягнула коліна під себе. Вона більше була схожа на мокрого, побитого й голодного горобчика, ніж на людину. І почала:

— Ти розумієш… він чекав, поки помре бабуся… Чекав із самого початку. Лише через два роки я зрозуміла, чому у нас не було розкішного весілля. Чому не було дітей і власної квартири. Стас просто чекав, коли я отримаю спадщину. А потім ще й сидів із братом на нашій кухні й обговорював, як поділити мою спадщину. Я все чула. Все! У нього навіть якась Лариса давно чекає… просто бабуся жила довше, ніж Стас розраховував.

Вона плакала, не перестаючи, поки розповідала. А тоді Світлана сіла поруч і взяла подругу за руку.

— Олено. Він покидьок. Ти правильно зробила, що пішла — це головне. У тебе є гроші, є робота, ти — розумниця. Ти просто… була не з тією людиною. Таке трапляється. Головне — тепер ти вільна. І в тебе все буде. Знаєш чому?

Олена підняла очі, червоні від сліз.

— Чому?

— Тому що ти вже обрала себе. А це багато чого варте.

Дні у Світлани промайнули швидко. Вони пекли оладки, гуляли в парку, дивились фільми — як раніше, до всіх тих Стасів і Ларис. Олена засинала без валер’янки й уперше за довгий час відчувала… спокій у собі.

Але тиждень закінчився, і настав час повертатися. І раптом Світлана спитала:

— Може, переїдеш сюди? Ми з Вітею знайдемо тобі, де жити.

— Переїхати… Але тоді доведеться змінювати роботу…

— Це легко. Скоро я піду в декрет, і моє місце звільниться. Я порекомендую тебе — ти ж швидко вчишся. Тим паче в себе вдома займалась майже тим самим.

Через годину Олена стояла на вокзалі без валізи. Її рішення було водночас таким легким і таким складним — усе лишити й почати з початку. Олена повернулась у рідне місто того ж дня. Спочатку — до відділу кадрів. Вона подала довідку про хворобу та офіційний лікарняний, який допомогла оформити подруга Світлани — фельдшерка.

Потім написала заяву на звільнення. Різко, без пояснень. Її навіть не намагалися втримати — видно було по обличчях колег, що ніхто не здивувався. Мовчки прийняли заяву й побажали успіху.

Коли Олена вийшла з офісу, на годиннику було без п’ятнадцяти одинадцять. Телефон, який увесь цей час був вимкнений, нарешті увімкнувся. Екран заблимав, і на ньому з’явилися десятки сповіщень: двадцять два пропущені від Стаса, шість повідомлень від матері. Серце кольнуло — не від страху. Від якогось гіркого осаду. Вона зітхнула й вирішила: з матір’ю все ж треба поговорити.

Анастасія Вікторівна зустріла доньку в сірому халаті й зі зібраним у шпильки волоссям. Побачивши Олену, ахнула й кинулась обіймати.

— Де ж ти була, Оленко! Я мало не збожеволіла! Стас приходив — шукав тебе, кричав, навіть ледь двері не виламав!

— Стас? — спокійно уточнила Олена, заходячи в дім. — Це так на нього схоже… Пробач, я не подумала, що він буде лізти до вас.

— Я так злякалась. Батька ще, як на зло, вдома не було. Стас приїхав на якійсь машині, вся в тонуванні — ні в нього, ні в Павла я такої раніше не бачила. Очі злі… Питав, де ти. А я й справді не знала. Він так гримнув дверима, що бабусин портрет зі стіни впав!

Олена важко зітхнула. Вона розповіла матері все, без прикрас. Про спадщину, про Ларису, про розмову, яку підслухала біля кухонних дверей. Мати ахкала, охкала, хрестилася й нарешті сказала:

— Подай на розлучення. Негайно. Не можна жити з такою людиною під одним дахом.

Олена подала заяву на розлучення.

Увесь цей час вона відпрацьовувала два тижні на своїй посаді, як належить. І щодня її зустрічав і проводжав батько — Григорій Петрович. Стас намагався приходити на роботу, шле погрози, писав, що «вб’є, якщо не віддасть гроші», й лякав усіма можливими способами. Олена дуже боялася, тому завжди була з кимось і не виходила з дому сама.

У суді Стас показав своє справжнє обличчя: скаржився на «моральну травму», вимагав половину спадщини, заявляв, що його «використали й викинули». Суддя слухав мовчки, з втомленим поглядом.

А коли дійшло до поділу майна, Стас опустився ще нижче. Зрозумівши, що зі спадщини Олени йому нічого не світить, він вирішив претендувати на ті 75 тисяч гривень, що дружина накопичила за два роки шлюбу.

Суд визнав їх спільно нажитим майном. Довелося поділити навпіл. Олена була розчарована, але дуже хотіла, щоб це все якнайшвидше закінчилося.

Через місяць Олена повернулася до Світлани. Оформила іпотеку на невеличку студію в тому ж районі, влаштувалась на роботу в ту саму компанію, де раніше працювала подруга. Колектив виявився приємним, а умови — прозорими.

Невдовзі Світлана народила хлопчика. Олена не лише часто сиділа з ним і допомагала подрузі, а й стала хрещеною мамою. Іноді вечорами вона згадувала минуле. Але тепер Олені було байдуже. Її життя стало кращим, а розлучення — найкращим рішенням у її житті.

А попереду — тільки краще!