Повернення зниклого безвісти

Чим ближче наближалося весілля, тим похмурішим ставав Ілля. Міла не могла зрозуміти — що з ним сталося? Можливо, він передумав і, як і вона, став відчувати провину перед своїм другом? Він був ніжним із нею, дбав про Ваню, зовні все було добре. Але Міла відчувала — щось гризе його зсередини.

— Ілля, — не витримала вона. — Що тебе так турбує? Щось сталося?

Серце у Міли раптово стислося.

— Невже є якісь новини про Ваню?

Ілля опустив очі й глухо промовив:

— Я думав зберігати цю таємницю вічно, але розумію, що не можу так із тобою вчинити. Після того, що ти зараз почуєш, ти не захочеш бути моєю дружиною. Але я все одно скажу. Ваня живий. Він живе у рідному місті.

— Що ти таке говориш? — по щоках Міли покотилися сльози. — Коли ти про це дізнався? Чому не сказав мені? Він що, поранений? — раптом злякалася Міла і, здається, все зрозуміла. — Він залишився інвалідом, так? Не хоче бути для мене тягарем? Я негайно поїду до нього!

Вона кинулася до шафи й почала висувати шухляди, щось там шукати, ніби справді збиралася просто зараз складати валізу в дорогу.

Ілля схопив її за руку.

— Зачекай, Міло. З Ванею все гаразд. Він тоді повернувся разом зі мною. Це він попросив сказати, що зник безвісти. Розумієш, він хотів залишити собі можливість повернутися до тебе.

Міла слухала Іллю й не розуміла, що він говорить.

— Ваня зустрів іншу. Своє перше кохання. Вона старша за нього на десять років і завжди його відштовхувала, а востаннє, коли він приїжджав до батьків, у них нарешті все закрутилося, ну і… Він вирішив спробувати з нею, а якщо не вийде — повернутися до тебе.

— Ти брешеш! — закричала Міла. — Ти все вигадуєш! Навіщо ти говориш ці жорстокі слова?

— Міло, пробач мені, — видихнув він. — Я кохаю тебе й не можу більше брехати, навіть знаючи, що правда завдасть тобі такого болю.

Міла витерла сльози й сказала:

— Іди. Я не хочу тебе бачити. Ніколи, чуєш?

— Я знав, що так буде, — кивнув він. — Ти права — я на це заслуговую. Не треба було підігравати йому, треба було з самого початку сказати тобі правду. Якщо чесно, я сподівався, що він зрозуміє, що кращої за тебе немає, і повернеться до вас із Ванькою. Тому й мовчав. А потім я закохався в тебе і не хотів завдавати болю. Пробач мені ще раз.

Він потягнувся до неї, щоб обійняти, але відразу ж зупинився сам, опустив руки, постояв так, згорблений і нещасний, а потім пішов.

Міла більше не хотіла плакати. У грудях застряг якийсь крижаний клубок, що не випускав сльози назовні. У глибині душі вона вже знала — все, що сказав Ілля, правда. Але вона хотіла переконатися в цьому сама. Міла зібрала Ваню, купила квиток на літак. Адреса у неї була — на тому самому конверті, в якому був лист від матері Івана. Міла не знала, що скаже, вирішила, що головне — дістатися, а там буде видно.

Двері їй відчинила літня жінка в барвистій сукні та довгому хутряному жилеті. Вона перевела погляд з Міли на її сина й хмуро сказала:

— Викапаний Ванька в дитинстві. А він казав, що ти все вигадуєш. Заходь.

Міла зайшла в кімнату, присіла. Ваня знітився і притиснувся до матері.

— Ну, чого приїхала? — спитала мати Івана. — Тобі його адреса потрібна, чи що?

Міла кивнула.

— Я зараз йому зателефоную, — сказала вона. — У нього дружина ревнива до неможливості.

— Дружина? — перепитала Міла.

Коли вона побачила Івана, першим поривом було кинутись йому на шию. Але вона натрапила на його холодний погляд, який лише мигцем ковзнув по їхньому синові, і завмерла.

Мати Івана взяла онука за руку й повела на кухню. Міла й Іван залишилися наодинці.

— Ти хоч уявляєш, що я пережила? — тихо спитала Міла.

— Ну, врешті-решт усе ж якось влаштувалося? Чув, ти заміж виходиш, ні? — у голосі Івана звучала незнайома Мілі агресія. Наче це вона його зрадила.

— Уже не виходжу, — гірко відповіла вона.

— Ну, то вже ваше діло, — знизав він плечима. — Кажи швидше, що тобі потрібно. Алла може будь-якої миті зателефонувати.

До Міли раптом нарешті дійшло: того Івана, якого вона знала й кохала, більше немає. Він любить іншу жінку, видно, щасливий із нею, терпить її ревнощі й навіть зараз, вперше побачивши свого сина, думає тільки про те, що може зателефонувати його дружина.

Міла підвелася й сказала:

— Уже нічого. Хоча… У мене тільки одне запитання: тобі що, зовсім не цікаво було побачити сина?

— Ілля надсилав мені фотографії, — відповів він. — Розповідав, як ви там. Я пропонував йому грошей, щоб міг вам допомагати, але він відмовився. Тож я тут ні до чого.

Він постояв ще трохи й спитав:

— Ну, я піду?

Міла кивнула. Що тут ще скажеш?

Вона вже збиралась іти, але мати Івана її зупинила.

— Дай, хоч нагодую вас. Та й дитині спати треба, ти взагалі за режимом стежиш?

— Стежу, — з викликом відповіла Міла.

— Ну от і добре, тоді пообідаєте й покладеш його спати.

Міла й сама не зрозуміла, як усе так вийшло, але поки Ванечко спав, вона розповіла цій жінці все. Як була щаслива з її сином, як вони збирали на дім і весілля, як вона чекала його і не вірила, що Ваня зник безвісти.

— От пройдисвіт, — неохоче вилаяла сина мати.

На прощання вона сказала Мілі:

— Алла в нас дівка гонориста, ти краще сюди не приїжджай. Я сама постараюся до вас приїхати, все ж рідна кровинка. Ти на мене не сердься, звідки ж мені було знати, що це Ванін син. А про Іллю… Хороший він хлопець, такими не розкидаються. Ну, зробив помилку, вирішив допомогти другу. Ти прости його, він же як краще хотів.

Міла невизначено махнула рукою.

Іллю вона пробачила, але не одразу. У цьому їй допоміг Ванечко, який плакав і вередував, сумував за Іллею, що вже давно став для нього як тато.

— Мамо, а де дядько Ілля? — питав він. — Він нас більше не любить?

І тоді Міла здалася. Зрештою, пробачити можна кожного. Тим паче коли кохаєш.