Житлове питання
Олеся стояла в коридорі, не вірячи своїм вухам. Її свекруха, Світлана Сергіївна, щойно заявила, що квартира покійної бабусі Зої дістанеться не їй, а Олені — дружині молодшого сина.
— Світлано Сергіївно, але ж ви обіцяли, — голос Олесі тремтів від образи. — Ви самі казали: якщо я доглядатиму бабусю Зою до самого кінця, квартира буде наша з Мишком.
Свекруха стиснула губи й відвела погляд. На її обличчі не було ані тіні сорому — лише холодна рішучість.
— Обставини змінилися, Олесю, — відрубала вона. — Ця квартира дістанеться Олені з Борисом. У них друга дитина народилася, їм більше потрібно. А ви з Мишком якось обійдетеся.
— Обійдемося? — Олеся відчула, як кров кинулася в обличчя. — Світлано Сергіївно, я два роки була поруч із вашою матір’ю! Два роки — судна, уколи, перетерті супчики…
— І що з того? — свекруха знизала плечима. — Олена теж би доглядала, якби я попросила. Але в неї маленькі діти, не могла вона. А ти — бездітна, часу повно. Що тобі коштувало супчик старенькій зварити?
Слово «бездітна» вдарило, як ножем. Світлана Сергіївна чудово знала, що в Олесі з Мишком уже три роки не виходить завести дитину, і вдарила в найболючіше.
— Тобто я два роки витратила дарма? — Олеся ледь стримувала сльози. — А як же ваші обіцянки?
— Люба, — свекруха підійшла ближче, і від її показної ніжності стало ще гидкіше, — я ж нічого письмового не обіцяла. А на словах… Та мало що говориться. Ти ж доросла жінка, повинна розуміти.
У цей момент вхідні двері відчинилися, і у квартиру зайшла Олена — дружина Бориса, молодшого сина Світлани Сергіївни. Фарбована блондинка в дорогій шубі оглянула Олесю зневажливим поглядом.
— Мамо, ну що, вже можна речі перевозити? — защебетала вона. — Борис внизу з вантажниками чекає.
— Почекай, Оленочко, — Світлана Сергіївна кинула погляд на Олесю. — Тут твоя зовиця істерику влаштовує.
— А, ця? — Олена фиркнула. — Мамо, а чого з нею панькатися? Нехай іде до свого Мишка плакатися. Хоча що з того — він же мамин синочок, слова поперек не скаже.
— Не смій так говорити про мого чоловіка! — спалахнула Олеся.
— А що, неправда, чи що? — Олена самовдоволено усміхнулася. — Всі знають, що Мишко без матусі й кроку не ступить. От Борис — інша справа. Справжній чоловік, сам рішення приймає.
— Оленочка права, — підтримала невістку Світлана Сергіївна. — Борис у мене молодець, бізнес свій відкрив, двох діток має. А Мишко? У тридцять п’ять років усе на ставці сидить. Навіть дитину дружині зробити не може.
— Світлано Сергіївно! — Олеся аж задихнулася від обурення. — Як ви можете таке говорити?
— А що? Правду кажу, — свекруха знизала плечима. — Якби у вас були діти, я б іще подумала. А так — навіщо вам квартира? Усе одно нікому буде успадковувати.
— От саме! — підхопила Олена. — У нас Машенька і Сашко ростуть, їм простір потрібен. А ви з Мишком і у своїй однокімнатці вміститесь. Вас же всього двоє.
Олеся глибоко зітхнула, намагаючись заспокоїтися. Вона полізла до сумочки й дістала акуратно складені документи.
— Світлано Сергіївно, Олено, — її голос звучав на диво спокійно. — Боюся, вам доведеться змінити плани. Ось, ознайомтеся.
— Що це? — свекруха неохоче взяла папери.
— Заповіт бабусі Зої. Вона залишила квартиру мені. Особисто мені, навіть не Мишкові — мені.
Світлана Сергіївна зблідла, пробігаючи очима рядки. Олена зазирнула їй через плече — і зойкнула:
— Не може бути! Це підробка!
— Заповіт завірений нотаріусом, — спокійно відповіла Олеся. — Бабуся Зоя склала його за місяць до смерті. Вона все розуміла, бачила, що відбувається. І вирішила мене захистити. Від вас.
— Ах ти, змія! — Олена кинулася до Олесі. — Ти обдурила стару! Втерлася в довіру!
— Ні, — Олеся відступила на крок. — Я просто доглядала за нею. А вона це оцінила. На відміну від деяких.
— Та як ти смієш! — завила Олена. — Мамо, скажіть їй!
Світлана Сергіївна мовчала, перечитуючи заповіт знову й знову. Нарешті вона підняла очі на невістку:
— Ти… ти спеціально це підлаштувала. Знала, що мати написала заповіт, і мовчала!
— А що я мала зробити? — Олеся знизала плечима. — Розповісти вам, щоб ви почали тиснути на хвору стареньку? Змусити її переписати заповіт?
— Та я тобі зараз покажу! — Олена замахнулась, але Світлана Сергіївна її втримала.
— Спокійно, Оленочко. Ми це так не залишимо. Оскаржимо заповіт. Доведемо, що мати була недієздатна.
— Спробуйте, — кивнула Олеся. — У мене є довідки від трьох лікарів, що бабуся Зоя була при здоровому глузді й твердій пам’яті. І свідки є — сусіди, медсестра з поліклініки.
— Ах ти, гадюка! — Олена вирвалась із рук свекрухи. — Ти в нас по світу підеш! Борис тебе засудить! У нього зв’язки!
— У вашого Бориса будуть проблеми зі своїм бізнесом, якщо він спробує, — спокійно парирувала Олеся. — Я працюю в податковій, пам’ятаєте? І дещо знаю про його справи.
— Ти… ти нас шантажувати зібралася? — Світлана Сергіївна схопилася за серце.
— Ні. Я просто хочу, щоб мене залишили в спокої. Квартира належить мені за законом. Крапка.
— Мишко про це знає? — примружилась свекруха.
— Дізнається, коли повернеться з роботи.
— Він тобі цього не пробачить! — радісно вигукнула Олена. — Мишко маму обожнює! Він тебе кине!
— Це вже наші з ним справи, — Олеся пішла до дверей.
— Стій! — свекруха перегородила їй шлях. — Ти куди?
— Додому. У свою квартиру.
— Це ми ще побачимо, чия вона! — заверещала Олена. — Мамо, не пускайте її!
— А ви спробуйте мене затримати, — в голосі Олесі з’явилася сталь. — Я поліцію викличу. За незаконне утримання. І за погрози теж.
Світлана Сергіївна неохоче відступила. Олеся вийшла на сходовий майданчик, але обернулась:
— І ще, Світлано Сергіївно. Коли будете скаржитись Мишкові, не забудьте розповісти, як називали його невдахою. І як сміялися з того, що в нас немає дітей. Упевнена, йому буде цікаво.
— Ти не посмієш! — зблідла свекруха.
— А от це ми ще побачимо.
Олеся спустилася на два поверхи нижче. Біля дверей квартири бабусі Зої — тепер уже її квартири — стояв Борис із двома вантажниками.
— А, зовиця! — усміхнувся він. — Відчиняй давай, нема коли.
— Квартира моя, Борисе. За заповітом. Можеш у дружини спитати — вона нагорі, з твоєю мамою.
— Що? — обличчя Бориса витягнулося. — Ти що несеш?
— Правду несу. Забирай вантажників, не ганьбися.
— Та я тебе!.. — Борис зробив крок до неї, але Олеся вже набирала номер на телефоні.
— Поліція? Доброго дня. На мене напали…
— Добре, добре! — Борис відступив. — Але це ще не кінець! Ми вас із Мишком так не залишимо!
— Валяйте, — Олеся знизала плечима й відкрила двері своїм ключем.
Квартира зустріла її тишею й запахом ліків, який досі не вивітрився. Олеся пройшла в кімнату, сіла на диван, де ще місяць тому лежала бабуся Зоя.
«Не дай їм себе скривдити, дівчинко, — згадалися останні слова старенької. — Свєтка зла, Оленка жадібна. А ти хороша. Заслужила ти цю квартиру. Документи в тумбочці, пам’ятай.»
Телефон задзвонив. Мишко.
— Олесю, що відбувається? Мама дзвонить, плаче, каже, ти її образила…
— Мишко, — перебила його Олеся. — Приїжджай у квартиру бабусі Зої. Нам треба поговорити.
— Але мама сказала…
— Мишко. Приїжджай. І виріши нарешті — ти зі мною чи з мамою.
Вона вимкнула телефон. Що буде далі — невідомо. Але одне Олеся знала точно: більше вона не дозволить свекрусі витирати об себе ноги. Досить.
У двері загупали. Голос Олени верещав:
— Відчиняй, стерво! Це наша квартира!
Олеся підійшла до дверей:
— Олена, у мене всі розмови записані на диктофон. І як ви мене ображали, і як погрожували. Ще один вереск — і я запис у поліцію віднесу. За погрози й наклеп.
За дверима запанувала тиша. Потім почулися віддалені кроки й бурмотіння Світлани Сергіївни: «Залиш, Оленочко, потім розберемось…»
Олеся повернулась на диван. У сумочці лежав диктофон — вимкнений. Вона й не збиралася нічого записувати. Але блеф спрацював.
За годину приїхав Мишко. Блідий, розгублений. Сів навпроти дружини.
— Олесю… Мама сказала, ти забрала квартиру бабусі?
— Не забрала. Отримала за заповітом. — Вона простягнула йому документи. — Читай.
Мишко пробіг очима текст. Підняв погляд:
— Чому ти мені не сказала?
— Бо знала — ти побіжиш до мами. А вона почне тиснути, вимагати відмовитися. Хіба не так?
Мишко мовчав. Олеся продовжила:
— Твоя мама два роки обіцяла нам цю квартиру. А потім вирішила віддати Олені з Борисом. Бо в них діти є, а в нас — ні. І знаєш, як вона це пояснила? Що ти невдаха, який навіть дитину зробити не може.
— Мама такого не говорила! — спалахнув Мишко.
— Говорила. При Олені. Можеш у неї спитати — вона з радістю підтвердить.
Мишко опустив голову. Олеся сіла поруч, взяла його за руку:
— Миш, я тебе люблю. Але я більше не можу терпіти приниження від твоєї матері. Вона нас за людей не вважає. Тільки Борис з Оленою для неї — справжні діти.
— Чого ти хочеш від мене? — глухо спитав він.
— Щоб ти обрав. Або ми живемо окремо, своєю родиною. Або… Або я піду. Тут, у цій квартирі. Сама.
— Ти мені ультиматум ставиш?
— Називай як хочеш. Але я більше не буду жити під каблуком у твоєї матері. Не буду терпіти, як вона називає мене «бездітною». Як з Оленою знущаються з мене.
Мишко довго мовчав. Потім підняв голову:
— А якщо мама образиться? Перестане спілкуватися?
— Миш, тобі тридцять п’ять років. Може, вже час перестати боятися, що матуся образиться?
Він здригнувся, наче від удару. Підвівся, пройшовся кімнатою. Зупинився біля вікна.
— Знаєш, що мама сказала, коли я йшов? Що ти мене зачарувала. Що нормальна дружина ніколи не пішла б проти свекрухи.
— А нормальна свекруха не забрала б те, що обіцяла, — відповіла Олеся.
Мишко обернувся:
— Гаразд. Давай спробуємо. Жити окремо.
— Справді? — Олеся не повірила своїм вухам.
— Так. Мені теж набридло. Що мама вічно лізе в наше життя. Що Бориса ставить у приклад. Що Оленка єхидничає.
Олеся кинулась до чоловіка, обійняла. Він пригорнув її:
— Тільки… Давай ремонт зробимо? А то тут усе бабусею пахне.
— Авжеж! — Олеся засміялась крізь сльози. — Все переробимо. Це ж тепер наш дім.
У двері знову постукали. Обережно, майже несміливо.
— Хто там? — гукнув Мишко.
— Це я, синочку. Відчини.
Мишко поглянув на дружину. Олеся кивнула. Він відчинив двері. На порозі стояла Світлана Сергіївна — вже без Олени, одна. Очі червоні, видно — плакала.
— Мишко, сину, ну не можна ж так. Ти рідну матір кидаєш?
— Мамо, я нікого не кидаю, — втомлено відповів Мишко. — Просто ми будемо жити окремо. Як усі нормальні сім’ї.
— Це вона тебе навчила! — свекруха тицьнула пальцем в Олесю. — Налаштувала проти матері!
— Мамо, досить. Квартира за законом Олесина. І ми в ній житимемо.
— А як же Олена з Борисом? Їм же ніде…
— У них трикімнатна квартира, мамо. Місця вистачає.
— Але ж я обіцяла…
— А мені ви два роки обіцяли, — втрутилась Олеся. — Світлано Сергіївно, давайте так. Ми не будемо чіпати минуле. Просто кожен залишиться при своєму.
— Ах ти… — свекруха замовкла під поглядом сина. — Мишко, невже ти дозволиш їй так зі мною говорити?
— Мамо, йди додому, — Мишко м’яко, але наполегливо почав відтісняти матір до дверей. — Заспокойся. Потім поговоримо.
— Сину! Мишко! Ти ще пожалкуєш! Вона тобі ще покаже своє справжнє обличчя!
Двері зачинились. Мишко притулився до них спиною, видихнув:
— Фух. Уперше в житті заперечив мамі.
— І як почуття? — усміхнулась Олеся.
— Дивні. Але… хороші. Наче гора з плечей злетіла.
Вони обійнялися посеред передпокою. Олеся знала — ще буде багато скандалів, сліз, спроб свекрухи повернути все назад. Але головне вже сталося — Мишко обрав її, свою сім’ю.
А квартира… Що ж, спасибі бабусі Зої. Вона виявилась мудрішою за всіх.
— Твоя премія дуже доречна, сестрі треба оплатити квартиру на пів року наперед, — наказала мати