— Лізо, люба, не відмов у проханні, хай моя Катруся у вас місяць поживе — просила тітка

Коли я побачила номер Людмили Петрівни на екрані телефону, серце стиснулося — і точно не від радості. Передчуття лиха виявилося пророчим — за п’ять хвилин розмови наша спокійна літня ідилія розлетілася, як картковий будиночок. А ми ж з Максимом так мріяли про поїздку до моря з нашою чотирирічною Машенькою…

Родичі чоловіка завжди були для мене загадкою. Це галаслива зграя регулярно накидалася на нас зі своїми проблемами: комусь було потрібне лікування в київських клініках, хтось шукав тимчасового прихистку для вирішення важливих справ, а тепер ще й підлітків почали підкидати. Максим усе це терпів мовчки — родинні зв’язки для нього багато важили. А я скреготіла зубами, розуміючи, що вибрала цю людину з усім її багажем.

— Лізо, люба, не відмов у проханні, хай моя Катруся у вас місяць поживе — просила тітка.

Чоловік спочатку намагався відбитися, посилаючись на плани на відпустку, але Людмила Петрівна була невблаганною. Її доньці належало вступати до кулінарного фахового коледжу, і наше місто здавалося їй ідеальним плацдармом для цього. Максим капітулював і приніс мені сумну звістку.

Ми сперечалися дві доби. Я обурювалась, поступово здаючи позиції перед щирим каяттям чоловіка. Любов перемагала здоровий глузд — така вже жіноча доля.

За вісім років шлюбу ми притерлися один до одного, як два річкові камінці. Максим займав солідну посаду провідного розробника у великій компанії. Золоті гори нам не світили, але на спокійне життя вистачало. Народження Машеньки зробило чоловіка найщасливішим у світі. Він одразу придбав авто, щоб полегшити мені материнські турботи, возив нас на дачу й у невеликі мандрівки.

Але роки летіли непомітно. Після декрету часу на розваги майже не залишилось. П’ять років ми не виїжджали далі за дачну ділянку. А який там відпочинок? Суцільна праця: прополювання бур’янів, збирання врожаю, війна з колорадськими жуками за картоплю.

Цього літа я мріяла про море. Машенька вже достатньо підросла для дальньої дороги, ми з Максимом заслужили відпочинок під південним сонцем. І тут, як грім серед ясного неба — дзвінок Людмили Петрівни з проханням прихистити племінницю.

Особисто проти Каті я нічого не мала — просто не знала її. Її матір бачила лише кілька разів на сімейних заходах. Запам’яталась мені ця жінка як кремезна, грубувата особа невизначеного віку з хімічно-фіолетовим волоссям, безглуздими пластмасовими прикрасами й масивними перснями на пухких пальцях. Їла вона з апетитом, сміялася голосно й справила на мене гнітюче враження.

Максим погодився на місячне перебування дівчини в нас. За цей час вона мала владнати свої навчальні справи й отримати місце в гуртожитку. Мати пообіцяла, що потім донька з’їде. Думаючи про те, що колись і мені, можливо, доведеться просити допомоги для підрослої Машеньки, я важко, але погодилася на небажану гостю.

Катя прибула в суботній вечір із потертою валізкою. Худенька шістнадцятирічна дівчинка з попелястим волоссям і вражаючими смарагдовими очима привітно з нами познайомилась. Звичайно, після дороги ми посадили її до столу. Апетит у цього тростинового створіння був вовчий — вона з’їла стільки, скільки ми з чоловіком разом не здолали б. Я була здивована таким парадоксом, але посміхалася гостинно. Молодість починає свій шлях, і обов’язок старших — допомогти їй.

Перші дні Катя відсипалася після дорожніх хвилювань і нещодавніх іспитів. Та споживала їжу в таких обсягах, що моя кухня перетворилася на справжній харчовий цех. Не те щоб мені було шкода продуктів, але втома накопичувалась — бо ще й робота. Відпустку довелося терміново переносити на липень через нав’язаних родичів. Максим теж мав конфлікт із керівництвом, але зсунув відпочинок на кінець місяця.

На третій день присутність сторонньої людини в домі стала відчуватися особливо гостро.

— Катрусю, прибери трохи в кімнаті, — попросила я якнайм’якше.

Дівчина послухалась, хоч і скривилась незадоволено.

— Добре, тітко Лізо.

— Коли тобі в технікум іти?

— У п’ятницю. Там якісь документи треба оформити й з викладачами поговорити.

— Зрозуміло. Хвилюєшся?

— Та не дуже. Іспити нормально склала. Спершу відучусь на фахівця, а потім, може, і в університет вступлю на того ж кухаря, щоб більше заробляти.

Розмовляючи з Катею, я бачила в ній звичайну підліткову дівчину — трохи неохайну, замкнену, невпевнену в собі. Ми всі були такими в її віці. Щось материнське прокидалося в мені, коли я дивилася на цю худеньку дівчинку з надзвичайними очима.

Людмила Петрівна дзвінками не надокучала. Зате Максим почав непокоїтись:

— Слухай, а Катька не казала, мама їй дала грошей на життя тут?

— Не питала. Думала, що дала. А що, не дала?

— Схоже, що ні. Виходить, ми місяць утримуватимемо чужу дитину за власний рахунок!

— Максе, я на це не розраховувала. У нас є власна донька. Чому ми маємо годувати чужу? Переговори з Людмилою Петрівною.

Але тітонька ніби відчувала недобре. Подзвонила сама ввечері:

— Лізочко, привіт! Ну як там мій скарб?

— Все добре, Людмило Петрівно. Відпочиває, готується до вступу. Максима покликати? Він щойно з душу вийшов.

— Так, дай мені Максимчика! А Катюші привіт передай! Завтра їй обов’язково зателефоную!

Скривившись, я простягнула слухавку чоловікові.

— Тітко Людо, добрий вечір! А ви Катьці якісь гроші переказували? Ні? Якось незручно виходить — ми не планували повністю її утримувати.

— Максимчику, та все я розумію, але менший сильно захворів. Трохи згодом перекину, домовились? Невже шкода на племінницю, золотий мій? Ти ж завжди був такий чуйний. Увійди в становище.

Максим увійшов у становище. Щоправда, ненадовго. Я продовжувала м’яко, але наполегливо тиснути на чоловіка, і він регулярно дзвонив тітці, натякаючи на необхідність фінансової підтримки. Диво сталося в середу — на рахунок Максима надійшла тисяча гривень. Мабуть, на проїзд. А на їжу, на одяг? У дівчинки навіть зубної щітки своєї не було — довелося купувати. Дві майки, шорти, джинси та поношені кросівки — весь гардероб. Звичайно, літо надворі, але такий убогий набір явно не годився для місячного перебування в чужому місті.

— Ну ти б свого сина відправив без копійки до чужих людей? — дорікала я чоловікові, а він важко зітхав і відводив погляд.

У четвер зранку тітка знову зателефонувала Максиму:

— Племінничку, будь здоров! Трошки вчора скинула. Зарплата тільки в понеділок буде. Хотіла по-сімейному попросити. Катюша так бідненько вдягнена, ми не встигли як слід зібрати. Не могли б ви з Лізою поїхати в магазин і мою ластівку трохи приодягти? Не шкодуйте, от-от отримаю відпускні, все до копійки поверну. Додому вона вже не вернеться, а в технікумі треба виглядати гідно. Зробите? У Лізи такий вишуканий смак, допоможе з вибором.

Максим подивився на мене, кивнув і погодився:

— Гаразд, тітко Людо.

Я трохи заспокоїлась — раз обіцяють повернути, то можна пережити. Шопінг я обожнювала. Та й день на роботі видався коротким, забрала Машеньку з садочка, прихопила Катю — й поїхали штурмувати торговий центр. Накупили всього з надлишком. На струнку фігурку дівчини чудово сіли три пари джинсів, кілька суконь і сарафанів, туфлі, сандалії, нові кросівки. Придбали рушники, засоби гігієни, навіть подушку для майбутнього гуртожитку. Щаслива дівчина щебетала від радості й бавилася з Машенькою. Донечка захотіла кулю з принцесою і солодку вату. Вдалий шопінг відзначили в кафе — з’їли цілу піцу, випили молочні коктейлі з кольоровими кульками. Додому поверталися в чудовому настрої. Катя повела Машеньку гуляти, а я насолоджувалась тишею. Чоловік, повернувшись із роботи, поцікавився результатами й сумою витрат. Усі чеки я зберегла — для звіту перед Людмилою Петрівною.

У п’ятницю, в обновках, Катя з’їздила до технікуму, подала документи. Повернулася лише ввечері — вивчала місто. Вихідні провели всі разом: відвідали виставку в художньому музеї, знову перекусили в кафе. Усе складалося чудово, і ніщо не віщувало понеділкових неприємностей.

Настав вечір, а Людмила Петрівна так і не спромоглася ні зателефонувати, ні переказати обіцяні гроші. Я потроху закипала, Максим теж втрачав терпіння.

— Ми вже витратили понад п’ятнадцять тисяч гривень. Я не жмикрут, і дитина не винна, але Людмила — доросла жінка. Має розуміти елементарні правила пристойності.

Вівторок минув у тому ж мовчанні. У середу чоловік не витримав:

— Людмило Петрівно, доброго дня! Хотіли б дізнатися, коли ви перекажете гроші за перебування Каті. Одягли її, годуємо, прихистили. Можу надіслати чеки — дружина все зберегла для звітності…

— Максиме, ну що ти за скупердяй, чесне слово! — тітка репетувала так голосно, що я все чула, — Прямо надірвешся, якщо витратиш зайву копійку на племінницю! Що ті ваші п’ятнадцять тисяч — дрібниці. Ви ж у столиці живете, багаті! А ми тут у провінції ледве зводимо кінці з кінцями.

— Людмило Петрівно, не випробовуйте моє терпіння, воно вже на межі…

На щастя, Катя пішла на прогулянку. Машенька спала після насиченого дня. Дівчатка не чули цієї неприємної сварки.

Я завжди вважала, що діти не мають бути свідками дорослих розбірок, і раділа, що їх не було поруч.

— Отже, дорога тітонько, завтра збираємо речі вашої Каті й відправляємо додому. Не наші це клопоти, що їй потрібно вступати. У нас своя родина й своє життя. Ви остаточно втратили совість, так нахабно підкинувши нам свою дитину на місяць!

Максим кинув слухавку і подивився на мене. Я схвально кивнула. Звісно, тітка була неправа. Нас цікавили не лише гроші — ми були готові допомагати безкорисливо. Але, наскільки мені було відомо, сім’я Людмили Петрівни жила цілком пристойно, а її бажання перекласти дитину на чужі плечі було проявом банальної жадібності та нахабства.

Коли Катя повернулася, я покликала її на кухню:

— Катю, завтра відправимо тебе до мами, гаразд?

— Чому? Що сталося?

— Ми з твоєю мамою посварились, розумієш? Вона тобі все пояснить, але я теж скажу, що думаю. Відправила тебе до нас із жалюгідною валізкою, де три ганчірки. Ні подушки, ні зубної щітки. Вирішила, що ми все купимо і повністю тебе утримуватимемо. Розумієш, нам не шкода, ми раді допомогти, щиро. Але твоя мама вчинила некрасиво. Ти сама це розумієш?

Катя опустила очі й почервоніла до самих коренів волосся. Вона все розуміла. Їй явно було соромно за скупу матір, яка дійсно відправила її в чуже місто до майже незнайомих людей без грошей і необхідних речей.

— А покупки, які ми робили? За них теж не заплатила?

Я похитала головою, розуміючи, що саме хоче спитати Катя:

— Це все твоє, ти ні в чому не винна. Все забереш додому. Просто ми не можемо, розумієш, лишити тебе тут. У нас своє життя, маленька Машенька. Носи на здоров’я — такі гарні речі, тобі дуже пасують! Справжня красуня, якщо приодягти! Упевнена, мама тебе любить і знайде спосіб влаштувати в технікум. Але ми з нею більше не спілкуємося. Не хочемо сварок, ми надто різні люди.

— Тітко Лізо, я розумію. Вибачте за маму і… дуже дякую!

Розставалися з Катрусею тепло. Відвезли на вокзал, купили морозиво. Дівчинці справді дуже личила ніжно-блакитна нова сукня і відповідні босоніжки на витонченому підборі. Вона сіла в потяг і довго махала нам із вікна, кривляючись і смішачи Машеньку. Гарна дівчинка. Якщо мати не налаштує її проти нас, я буду рада зустрітися з нею знову, коли вона стане на ноги. Удачі тобі, диво зі смарагдовими очима!