Катерина Павлівна поставила чайник і сіла за стіл. Руки тремтіли. Сьогодні сороковий день після смерті Михайла. Прийдуть його діти. А вона навіть не знала, як їх тепер називати – падчерка і пасинок? Вона прожила з Мішею лише п’ять років, але для неї це були найщасливіші роки в житті.
Дзвінок у двері пролунав рівно о другій. Катерина здригнулася, поправила кофту й пішла відкривати.
– Привіт, Кате, – Юлія стояла на порозі з кам’яним обличчям. За нею маячив Олексій.
– Юлю, Льошо, заходьте.
Вони зайшли, не знімаючи взуття, й одразу попрямували на кухню. Катерина скривилась – Міша завжди вимагав вдома капці. Але промовчала. Не сьогодні.
– Будете чай?
– Ні, – відрізала Юлія. Вона сіла за стіл і відкрила сумку. – У нас небагато часу. Треба обговорити справи.
Олексій мовчки сів поруч із сестрою й кивнув.
– Які справи? – Катерина застигла з чашкою в руках.
– Квартирні, – Юлія дістала блокнот. – Тато, звісно, був щедрою людиною, але треба вирішувати, що далі.
– А що вирішувати? – голос Катерини став тихішим.
– Кать, ти ж розумієш, – вперше заговорив Олексій, – ця квартира – татова. Він усе життя її будував, ремонтував. Це наше дитинство.
– І?
– І ми хочемо знати твої плани, – Юлія постукала ручкою по столу. – Коли ти думаєш виїжджати?
Чашка ледь не випала з рук Катерини.
– Виїжджати? Куди?
– Ну, в тебе ж була своя квартира до тата? – Юлія говорила так, ніби пояснювала очевидне дитині.
– Я її продала. Ми з Мішею вклали гроші в ремонт цієї.
– Дуже шкода. Але ти зрозумій, це татова квартира. Ми його діти. І за законом…
– За яким законом? – Катерина відчула, як кров приливає до обличчя. – Я його дружина!
– Була дружиною, – поправила Юлія. – П’ять років. А ми з Льошею – діти. Тридцять і тридцять три роки відповідно.
Катерина подивилася на Олексія. Той розглядав свої нігті.
– Міша ніколи б…
– Тато був занадто добрий, – перебила Юлія. – І не завжди думав про наслідки. Гаразд, даємо тобі час. Місяць-два, розберешся з речами. А потім вирішимо, що з квартирою. Ми з Льошею, скоріш за все, будемо її продавати.
– Ви з глузду з’їхали? – Катерина встала. – Це мій дім! Ми з Мішею…
– Вас із татом більше немає, – відрізала Юлія. – Є ти і є ми. І ми маємо право на спадщину.
Катерина стояла, вчепившись у спинку стільця. Що відбувається? Вони вирішили викинути її на вулицю? Одразу після похорону?
– У неділю прийде нотаріус, – Юлія встала. – Обговоримо деталі офіційно. І ще, Кать… Не вдавай, що не розуміла, до чого все йде. Тато помер. Ти молода, знайдеш собі іншого чоловіка.
– Юлю! – Катерина не вірила своїм вухам.
– Що? Це життя. Льошо, ходімо.
Олексій підвівся, уникаючи дивитися Катерині в очі.
– Бувай, Кать. До неділі.
Коли двері за ними зачинились, Катерина впала на стілець. Що це було? Жахіття? Вона озирнулася на кухню. Ці шпалери вони з Мішею клеїли разом. Сміялися, коли вона забруднила ніс у клеї. А тепер… тепер її просто виганяють? І куди їй йти?
Вона підійшла до вікна. У дворі Юлія щось гаряче говорила братові, розмахуючи руками. Той кивав. Вони будували плани. На її квартиру. На її дім.
Телефон задзвонив так несподівано, що Катерина здригнулася.
– Катю, це Валя знизу. Як ти там? Вони пішли?
– Пішли.
– І що?
– Вони хочуть забрати квартиру, Валь.
– От гадини! Я так і знала! Тримайся, я зараз піднімуся!
Валентина сиділа на кухні вже другу годину. Катерина розповіла все до найменших дрібниць і тепер чекала поради. Або хоча б підтримки.
– Ні, це просто в голові не вкладається! – Валя вдарила кулаком по столу. – Міша тільки-но помер, а вони вже ділять шкуру невбитого ведмедя! Називаються діти!
– Я не знаю, що робити, – Катерина витирала сльози. – Може, вони мають рацію? Я ж справді тільки п’ять років була з Мішею…
– Кать, ти що? З глузду з’їхала? Це твій дім! Ти дружина Михайла! Офіційна! А ці… ці… У них свої родини є, свої квартири!
– Юля сказала, що за законом…
– Закон закону різниця! А заповіт Міша залишив?
Катерина розгублено знизала плечима.
– Не знаю. Він ніколи про це не говорив.
– Так! – Валя рішуче підвелася. – Зараз ти припиняєш ревіти. Іди вмийся. І давай думати.
Коли Катерина повернулася з ванної, Валентина вже щось набирала в телефоні.
– От що, подруго. У мене племінник працює в юридичній фірмі. Я йому написала, чекаю відповіді. А поки збери всі документи – свідоцтво про шлюб, документи на квартиру. Усе, що маєш.
– Вони в шафі, в кабінеті.
– От і неси!
Наступні дні Юлія дзвонила двічі. Обидва рази розмова була короткою й неприємною.
– Кать, ти почала збирати речі? Ми з Льошею знайшли рієлтора, він хоче подивитись квартиру.
– Юлю, я нікуди не збираюся переїжджати. Це мій дім.
– Кать, не ускладнюй. Ми все одно вирішимо це питання.
У суботу Юлія й Олексій приїхали без попередження. З ними був чоловік у костюмі.
– Познайомся, Віктор, рієлтор, – Юлія зайшла у квартиру без дозволу. – Ми оглянемо кімнати, добре?
– Ні, – Катерина почала злитися. А колись же боялася… – Ви не маєте права ходити по моїй квартирі з чужими людьми.
– Кать, не починай, – Олексій скривився. – Давай без сцен. Усі знають, що це татова квартира.
– Я його дружина. І я тут живу.
– Тимчасово, – Юлія посміхнулася рієлтору. – Сімейні нюанси, самі розумієте.
Вони обійшли всю квартиру. Катерина ходила за ними по п’ятах, почуваючись привидом у власному домі. Юлія відкривала шафи, заглядала в тумбочки.
– Тут явно потрібен ремонт. Шпалери старі, плитка у ванній тріснула.
– Ці шпалери ми з Мішею клеїли рік тому! – не витримала Катерина.
– Та невже? – Юлія пирхнула. – Мені здається, їм років з десять. Гаразд, Вікторе, як думаєте, скільки можна виручити?
Рієлтор назвав суму. У Катерини запаморочилося в голові.
– А хіба не потрібна моя згода на продаж?
– Це залежить від документів, – ухильно відповів рієлтор.
Коли вони пішли, Катерина подзвонила Валі.
– Валь, вони приходили з рієлтором. Уже обговорюють ціну.
– От мерзота! Не хвилюйся, Мишко б ніколи не допустив такого. Завтра ж нотаріус, так? Я піду з тобою.
– А раптом вони мають рацію? Раптом я справді не маю жодних прав?
– Ти що, віриш цим стерв’ятникам? Тримайся, Катю. Завтра все з’ясується.
Ніч Катерина не спала. В голові крутилися уривки фраз. «З’їжджай», «татова квартира», «новий чоловік». Юлія її ніколи не любила, але щоб ось так… Вранці вона насилу підвелася з ліжка. У двері подзвонили рівно о десятій.
Катерина відчинила. На порозі стояла Юлія з літнім чоловіком у костюмі. За ними маячив Олексій.
– Привіт, – сухо кинула Юлія. – Це Сергій Іванович, нотаріус. Можна зайти?
– Так, проходьте, – Катерина відступила вбік.
– А Валентина Сергіївна ще не прийшла? – запитав нотаріус.
– Ні, а ви її знаєте?
– Ми домовились зустрітись тут, – він глянув на годинник. – Ну, почнемо без неї.
Юлія зиркнула на Катерину з невдоволенням. У цей момент пролунав дзвінок – прийшла Валя.
– Усім добрий день! – рішуче зайшла вона в кімнату. – Я не запізнилася?
– Ні-ні, тільки починаємо, – нотаріус дістав теку з документами.
Усі сіли за стіл. Юлія нервово стукала нігтями по полірованій поверхні.
– Так, – нотаріус прокашлявся, – зібралися ми через заповіт Михайла Петровича Соколенка, який помер… – він назвав дату.
– Який заповіт? – Юлія подалася вперед. – Тато нічого не залишав!
– Взагалі-то залишав, – нотаріус поправив окуляри. – Його було оформлено три роки тому, у моїй нотаріальній конторі.
– Тут щось не те, – Олексій похитав головою. – Тато б нам сказав.
– Не факт, – нотаріус розкрив теку. – Можу продовжувати?
Юлія неохоче кивнула. Катерина сиділа, стиснувши руки під столом. Міша залишив заповіт? І не сказав їй?
– Я, Соколенко Михайло Петрович, у здоровому глузді та при ясній пам’яті… – нотаріус читав офіційний текст. Катерина майже не слухала, аж поки не почула своє ім’я. – …віддаю все своє майно, включаючи трикімнатну квартиру за адресою… своїй дружині, Соколенко Катерині Павлівні.
У кімнаті запанувала мертва тиша.
– Що?! – Юлія аж підскочила. – Не може бути!
– Ще і як може, – спокійно відповів нотаріус. – Заповіт оформлений згідно з усіма нормами. Ось, дивіться самі.
Він простягнув документ. Юлія схопила його тремтячими руками й пробіглася очима.
– Але як же… Це несправедливо! Ми ж його діти!
– Юль, – Олексій поклав руку сестрі на плече. – Якщо тато так вирішив…
– Ні! – вона скинула його руку. – Я не вірю! Це вона його змусила! – Юлія ткнула пальцем у Катерину. – Вона п’ять років крутила ним як хотіла!
– Юліє Михайлівно, – нотаріус скривився. – Давайте без істерик. Ваш батько все вирішив сам. Я з ним особисто розмовляв.
– Я подаватиму в суд! – Юлія підскочила. – Це… це просто зухвалість! Тато цю квартиру будував, коли її ще й не було на світі!
– Ваше право, – нотаріус знизав плечима. – Але попереджаю – шансів майже немає. Заповіт бездоганний.
Катерина сиділа, наче громом вражена. Міша все продумав. Захистив її.
– Кать, – Валя штовхнула її ліктем. – Ти чого мовчиш?
– Я… я не знала про заповіт.
– Звісно, не знала! – отруйно кинула Юлія. – А то давно б нам ним у лице тикала!
– Юль! – Олексій підвівся. – Досить. Пішли звідси.
– Куди? Ти здаєшся? Ця… ця мисливиця за спадком хапнула татову квартиру, а ти просто йдеш?
– Так, йду. Бо тато так вирішив. І ми маємо це поважати.
Юлія дивилася на брата з люттю.
– Зрадник! – вона схопила сумку. – Це ще не кінець!
Двері за нею грюкнули так, що посуд у серванті задзвенів.
– Перепрошую, – Олексій ніяково знизав плечима. – Вона заспокоїться.
– Ти теж думаєш, що я… полювала на спадок? – тихо запитала Катерина.
– Ні, – він похитав головою. – Тато з тобою був щасливий. Я ж бачив.
– Дякую, Льошо, – Катерина відчула, як до очей підступають сльози.
Олексій кивнув і теж пішов. Нотаріус зібрав документи.
– Катерино Павлівно, ось копія заповіту. Зберігайте її. І ось моя візитка – якщо будуть питання, дзвоніть.
Коли всі пішли, Валя витягла з сумки пляшку вина.
– Ну що, подруго, відсвяткуємо перемогу?
– Валь, ще й десятої нема.
– Ну і що? Такий привід! Я ж казала, що Мишко тебе не залишить!
Вони сиділи на кухні, і Катерина все не могла повірити в те, що сталося.
– Знаєш, я ж уже змирилась. Думала – куди піду, що робитиму…
– А тепер що думаєш?
– Не знаю. Юля так розлютилась. Льоша наче спокійно відреагував, але, мабуть, теж образився.
– І чорт з ними! – Валя махнула рукою. – Егоїсти! Ти Мишку останні роки життя зробила щасливими, а вони що? Раз на місяць заходили, та й то з кислими обличчями.
– Все одно вони його діти.
– Ага, «дітки». Сорокарічні стерв’ятники. Міша все правильно зробив. Він же не дурень був – бачив, які в нього дітки виросли.
Валя пішла після обіду. Катерина залишилася сама в тихій квартирі. Вона повільно обійшла всі кімнати, наче знайомилась із ними наново. Її дім. Тепер офіційно – її.
Увечері подзвонила Юлія.
– Задоволена? – її голос звучав глухо.
– Юлю, я не знала про заповіт.
– Звісно. Ти взагалі ні при чому, так? Просто так вийшло – бідна вдова залишилась із квартирою, а рідні діти – без спадщини.
– У вас є свої квартири. А в мене нічого немає, крім цієї.
– Не вдавай із себе жертву! Тобі що – сорок? Знайдеш собі ще якогось папіка з квартирою!
– Юлю, припини!
– Ні, це ти припини! Думаєш, усе скінчилося? Я подам до суду! Доведу, що ти маніпулювала батьком!
Катерина втомлено зітхнула.
– Роби, що хочеш. Але Міша сам вирішив. Він нічого тобі не був винен.
– Зручно влаштувалась! – у голосі Юлії дзвеніли сльози. – П’ять років шлюбу – й трьошка в центрі!
– Я кохала твого батька.
– Кому ти це розповідаєш? Усе й так ясно!
Юлія кинула слухавку. Катерина довго сиділа з телефоном у руках. Потім написала Олексію: «Льошо, давай не сваритись. Заходь у гості, коли захочеш». Відповіді не було.
Наступні тижні минули в тиші. Ні Юлія, ні Олексій не дзвонили й не приходили. Катерина поступово звикала до нового життя – життя самотньої жінки. Вона склала речі Міші до шафи, перефарбувала стіни у спальні, купила нові штори.
Якось, проходячи повз зоомагазин, вона зайшла всередину й вийшла з переноскою, у якій сидів рудий кошеня. Міша завжди мріяв про кота, але мав алергію.
– Будеш Рудиком, – сказала вона кошеняті, коли вони прийшли додому. – Ім’я не дуже оригінальне, зате чесне.
Кіт швидко освоївся й заповнив квартиру своєю присутністю. З ним стало не так самотньо.
Через кілька місяців несподівано подзвонив Олексій.
– Кать, як ти?
– Нормально, Льошо. А ти?
– Теж. Слухай… можна я зайду? Поговоримо?
Він прийшов увечері з тортом. Ніяково тупцював у передпокої.
– Проходь, – Катерина усміхнулась. – Чаю будеш?
– Буду.
Вони сиділи на кухні, пили чай. Олексій гладив Рудика й розповідав про роботу, про дітей. Потім раптом сказав:
– Кать, пробач за той цирк. І за Юльку. Вона завжди була… складною.
– Все нормально.
– Ні, не нормально. Ми поводилися як… неважливо. Тато був правий. Це твій дім.
Катерина усміхнулась і знизала плечима.
– Дякую, Льошо.
Коли він пішов, вона підійшла до вікна й довго дивилась на вечірнє місто. Рудик терся об ноги, вимагаючи уваги. За вікном падав перший сніг. Її перша зима без Міші, але в їхньому домі. У її домі.
«Дякую тобі, Мішо», – прошепотіла вона. – «За все дякую».
А потім обернулась, взяла кота на руки й пішла на кухню – заварювати свіжий чай. Життя тривало, і тепер вона точно знала, що впорається. Разом із цією впевненістю прийшов і спокій. І ще дещо нове – відчуття сили. Вона більше не жертва обставин. Тепер вона – господиня свого життя.
— Мамі не подобається твоя рідня! — почав чоловік. Добре. Тоді хай більше не бачить і мене! — відрізала Яна