Моя мама завжди була людиною складною та специфічною, інакше й не скажеш. Вибачте, але я просто не можу по-іншому. З дитинства вона ставилася до мене скоріше не як до доньки, а як до якоїсь іграшки чи знайомої.
Її зовсім не хвилювало моє навчання, оцінки чи захоплення. Якщо приносила додому відмінні оцінки, максимум, що чула від неї – «угу, молодець». Зате мама постійно була зайнята пошуками нового чоловіка.
Про батька я знала небагато. Від мами чула лише, що він пияк і гуляка. Вона говорила, що він залишив нас, коли мені було два роки, і відтоді навіть не телефонував. Ще з малечку я чула від мами, як вона називає його останніми словами. Це було боляче слухати, але я мовчала.
А потім мама взагалі поїхала на заробітки до Італії. Хоча, якщо чесно, у нас не було гострої потреби в грошах – вона мала нормальну роботу. Та одного дня вона просто зібрала валізи, документи, поцілувала мене на прощання і зникла. Мене залишили на бабусю Марину, яка замінила мені маму.
Саме завдяки бабусі я змогла закінчити школу із золотою медаллю та вступити до хорошого університету. А мама навіть не приїхала на мій випускний. Її, здається, зовсім не цікавило моє життя.
Пройшло понад десять років. Я встигла вийти заміж, народити дітей, але маму бачила лише раз – на похороні бабусі в 2021 році.
Ми з чоловіком живемо в невеликій квартирі, яка дісталася йому від бабусі. Ремонт там ще радянський, меблі старі, і кімнат усього дві. Жити важко, але ми стараємося.
Я була в декреті з першою дитиною, коли дізналася, що знову вагітна – цього разу двійнятами. Наш бюджет не дозволяє купувати дорогий одяг чи взуття, тому ми часто обираємо речі в секонд-хенді. Продукти нам передають свекри з села, за що я їм дуже вдячна.
І от, уявіть собі, недавно мама згадала про моє існування. Вона приїхала з Італії разом із новим чоловіком, якимось Маріо чи як його там звати.
Ми зустріли їх на вокзалі. Я сподівалася, що, можливо, мама нарешті схаменеться, захоче бути частиною нашого життя, стати бабусею для моїх дітей. Але, як виявилося, я дарма чекала цього.
Вона дала мені 50 євро і три шоколадки для дітей. Це все, що вона вважала за потрібне зробити для нас за всі ці роки. Я дивилася на ті гроші й думала, чи це такий жарт.
Після цього ми приїхали додому, і мама почала довго розповідати про своє життя в Італії: як вона познайомилася з Маріо, які у них були романтичні пригоди. А я помітила, що її валізи забиті продуктами, вином, сиром і солодощами. Очевидно, це було не для нас.
Весь цей час мама гуляла з Маріо містом, не згадуючи про мене і дітей. І ось, за кілька днів до Різдва, вона зателефонувала:
– Я не зможу сама приготувати кутю й пампушки, ще й рибу треба зробити. У мене буде ікра і камамбер, – сказала вона.
– І що ти хочеш від мене? – запитала я.
– Ну, прийди допоможи. Ми ж одна родина, треба свято разом зустріти. Маріо дуже хоче.
– Мамо, мені байдуже, чого хочеш ти чи твій новий чоловік. Роками ти не згадувала ні про мене, ні про онуків. А зараз вирішила, що ми одна сім’я?
– Я важко працювала за кордоном, знала б ти, як складно було, – відповіла вона.
– Де ті гроші, мамо? Немає їх. І ти хочеш, щоб я раділа? Онуки навіть не сприймають тебе як бабусю.
Після цього я просто припинила розмову, заблокувала її номер і вирішила більше ніколи не сидіти з нею за одним столом. Для мене вона більше не існує. Згадати про доньку лише через те, що скоро свято? Це занадто.
Соковиті чебуреки 🤤