Алевтина Петрівна незмінно з’являлася в магазині рівно о сьомій ранку. Цілодобовий «Продукти 24 години» на той час зазвичай був порожній — лише нічні працівники та випадкові безсонні перехожі заходили всередину. Її потерте сіре пальто й вицвіла хустка давно стали знайомими для персоналу. Бабуся приходила двічі на тиждень, точно за графіком — у вівторок і п’ятницю.
— Знову наша бабуся завітала, — позіхнула Ніна, касирка з обличчям, застиглим у виразі вічної втоми. До кінця її нічної зміни залишалась година, і вона мріяла лише про теплу ванну й м’яке ліжко.
— І що? — спитав Сергій, новий вантажник, широкоплечий хлопець з ластовинням, який пропрацював тут лише два тижні. Рутина ще не встигла стерти в ньому людяність.
— Та нічого, — байдуже клацнула жуйкою Ніна. — Зараз пів години дивитиметься на цінники, потім візьме пів буханця хліба. Іноді ще чай, якщо гроші залишились. Таких тут повно.
Лютневий ранок видався особливо холодним і туманним. Ліхтарі на вулиці ледь пробивалися крізь щільну пелену, перетворюючись на розмиті жовті плями. Алевтина Петрівна, кутаючись у старе пальто, повільно пересувалась між полицями. Її висохлі пальці, викривлені артритом, перебирали монети в пошарпаному гаманці з облізлою шкірою. Вона перераховувала їх тричі, ворушачи губами, наче боялася помилитись.
Біля молочного відділу вона затрималась довше, ніж зазвичай. Дивилась на пляшки з молоком, йогурти, сир, але так і не простягнула руку.
— Щось шукаєте? — запитав Сергій, якому набридло розставляти консерви.
Алевтина Петрівна здригнулася, обернулась. Її вицвілі, але все ще ясні очі дивились з легкою тривогою.
— Та от, синочку, дивлюсь… — зам’ялася вона, стискаючи в руках старий гаманець. — Ціни ж які… Давно молока не брала. Думала, може, сьогодні… — вона не договорила, махнула рукою й попрямувала до відділу з хлібом.
Сергій провів її поглядом. Щось стиснуло всередині — то чи жаль, чи сором за цей жаль.
До каси бабуся підійшла з пів буханцем хліба. Довго порпалася в гаманці, відраховуючи дріб’язок. На потрісканих губах блукала винувата посмішка.
— Доню, — звернулась вона до Ніни, раптом наважившись. — Купи мені молочка… Нема за що більше… Пенсію затримали, обіцяли переказати в понеділок. Я віддам, обов’язково віддам…
Ніна навіть не глянула на неї. Пробила хліб, змітала монети в касу.
— У нас тут не благодійний фонд, — холодно відрізала вона. — Щодня чуємо такі історії. То пенсію не дали, то картку загубили. Йдіть уже.
Плечі бабусі згорбились ще більше. Вона забрала хліб і повільно попрямувала до виходу.
У цей момент до каси підійшла рудоволоса дівчина в яскраво-червоній куртці. Варя — так було написано на її бейджику — працювала у фотостудії навпроти. В магазин вона заходила щоранку, купуючи каву і щось перекусити.
— Я заплачу за молоко, — сказала вона, поклавши на прилавок п’ятсот гривень. — І додайте булочку для бабусі. Свіжу, будь ласка.
Ніна зітхнула, але сперечатися не стала. Пробила товар.
— Бабусю! — гукнула вона Алевтину Петрівну. — Поверніться, вам купили молоко.
Старенька обернулась, здивовано кліпаючи. Коли вона зрозуміла, що сталося, сплеснула руками:
— Що ти, люба, не треба… Я просто так сказала, не подумала… Я віддам, як тільки пенсію отримаю!
— Нічого не хочу слухати, — усміхнулася Варя. — До речі, мене Варею звати. А вас?
— Алевтина Петрівна, — представилася бабуся, приймаючи пакет з молоком і булочкою. — Дякую тобі, доню… Дай Боже здоров’я.
— Ще раз дякую тобі, — сказала Алевтина Петрівна, коли вони вийшли на холодну вулицю. — Ти не подумай, я не якась там прохачка. Просто зараз зовсім сутужно з грошима…
Варя знизала плечима, усміхнувшись:
— Та годі, дурниці. У житті всяке буває.
— Буває, — зітхнула бабуся. — От я шістдесят п’ять років прожила, а такого, як зараз, не пригадую. Навіть у дев’яностих легше було.
— Куди вам іти? — запитала Варя, глянувши на годинник. До роботи залишалося ще пів години. — Давайте проведу.
— Та що ти, люба! Тобі ж на роботу треба.
— У мене є час. Куди вам?
— На Зарічну, 15. Там, де будівництво було…
— Так нам по дорозі! — зраділа Варя. — Я живу на Зарічній, 7.
Вони йшли поруч — молода рудоволоса дівчина з веснянками на кирпатому носі й згорблена бабуся, чиї кроки були такими дрібними, що Варі доводилось постійно стримуватись, аби не йти занадто швидко.
Дорогою Алевтина Петрівна розповіла, що живе сама — чоловік помер десять років тому, син із родиною в Івано-Франківську.
— Дзвонять щотижня, іноді гроші надсилають, — казала вона. — Але в них своїх клопотів повно. Невістка восени втратила роботу, онука готується вступати до університету. Не хочу бути зайвим тягарем. Справлялися самі — й далі справимось.
Та по голосу було чути, що «справлятись» дедалі важче.
— Останній місяць зовсім важко стало, — зізналася бабуся. — У підвалі трубу прорвало, нас затопило. Підлога здулася, шпалери повідставали. Смердить — неможливо спати. А компанія, що управляє, тільки руками розводить — грошей нема, чекайте. Я їм щодня телефоную, а сенсу… А тут ще й пенсію затримали.
— А син знає? — спитала Варя.
— Та що ти! — сплеснула руками Алевтина Петрівна. — Навіщо його турбувати? У них свої проблеми. Як дізнається — одразу гроші пришле. А їм же кожна копійка потрібна. Я ж мати, я маю допомагати, а не тягнути з них останнє.
Вони дійшли до обшарпаного п’ятиповерхового будинку з облупленою штукатуркою. Біля під’їзду Алевтина Петрівна несподівано запропонувала:
— Може, зайдеш? Чаю поп’ємо? У мене варення є, смородинове. Сама варила минулого літа.
Варя подивилась на годинник. До початку робочого дня залишалось двадцять хвилин, фотостудія — за два кроки.
— Давайте на п’ять хвилин, — погодилась вона. — Тільки подзвоню, попереджу, що трохи затримаюсь.
Квартира виявилася маленькою, але неймовірно затишною. Старі радянські меблі, мереживні серветки, в’язані подушки на дивані. В кутку кімнати стояли відра, на підлозі — ганчірки: сліди нещодавньої аварії. Пахло сирістю й чомусь яблуками.
— Сідай, — забігала господиня. — Зараз чайник поставлю. Який ти чай любиш? У мене і чорний є, і зелений.
— Чорний, будь ласка, — усміхнулася Варя.
Поки Алевтина Петрівна поралась із чашками на кухні, Варя уважно оглядала кімнату. Її погляд упав на відкритий конверт із квитанцією, що лежав на столі. Вона мимоволі прочитала зазначену суму.
— Це за опалення? — здивовано вигукнула вона, коли бабуся повернулась із чаєм. — Десять тисяч?!
— Помилка вийшла, — махнула рукою Алевтина Петрівна. — Телефонувала до керуючої компанії, кажуть, щось наплутали з лічильником. Обіцяли виправити, але поки треба сплатити, а потім зроблять перерахунок. От і доводиться економити на всьому.
— А сантехніки вже приходили? Що з підлогою?
— На понеділок обіцяли. Але зазвичай як: обіцяють, а потім забувають. Уже два тижні дзвоню щодня.
— Вам треба наполягати, — порадила Варя. — Мій дід завжди казав: якщо хочеш результату — не клади слухавку, поки не отримаєш чітку відповідь.
— Та я вже і так, і сяк намагалась. Кажуть, черга велика, матеріалів нема, працівників не вистачає. А в мене тут біда: сиро, холодно, підлога провалюється. І світло тепер дорожче — обігрівач увесь час працює.
Що більше Варя слухала, то ясніше розуміла: справа не лише у грошах. Бабусі бракує підтримки — людини, яка вислухає й допоможе розібратись із бюрократією.
— Алевтино Петрівно, — наважилася Варя, — давайте я вам допоможу. Я раніше працювала в газеті й знаю, як можна натиснути на керуючі компанії.
— Та що ти, доню, — замахала руками бабуся. — У тебе ж своїх справ повно. Я якось сама…
— Ні, — твердо сказала Варя. — Сьогодні ввечері ми підемо у вашу керуючу компанію. Якщо черговий буде — вимагатимемо негайно надіслати сантехніка. Якщо ні — залишимо заяву директору з копією в житлову інспекцію.
Алевтина Петрівна дивилася на дівчину з подивом і легкою тривогою:
— А можна так робити? Там же серйозні люди, зайняті. Хто я така, щоб їх турбувати?
— Ви — людина, яка сплачує за комунальні послуги, — впевнено відповіла Варя. — І маєте повне право вимагати якісного обслуговування. Домовились?
У керуючій компанії їх зустріла байдужа жінка в суворому костюмі.
— Прийом закінчено, — кинула вона, не відриваючись від комп’ютера.
— Ми не на прийом, — усміхнулася Варя. — У нас питання аварійної ситуації. Затоплення квартири на Зарічній, 15. Уже два тижні чекають сантехніка.
— Заявку зареєстровано, — байдужим тоном відповіла жінка. — Бригада приїде в понеділок.
— У понеділок? — перепитала Варя. — Тобто людина два тижні живе у вологій квартирі з зіпсованою підлогою — і це нормально?
— Послухайте, дівчино, — почала дратуватись працівниця, — у нас десятки таких заявок. Усі хочуть терміново. А бригада одна.
— А якщо стеля обвалиться? — не відступала Варя. — Ви бачили стан перекриттів? Ваша компанія ризикує отримати позов за шкоду здоров’ю.
— А ви взагалі хто? — запитала жінка, нарешті відірвавшись від екрана. — Родичка? Представниця? Ні? Тоді на якій підставі ви тут?
— На підставі закону про захист прав споживачів, — парирувала Варя. — Якщо не вирішите проблему, завтра звернуся до житлової інспекції та прокуратури. І викладу фото квартири в соцмережі. Як гадаєте, скільки це набере лайків?
В очах працівниці майнув переляк.
— Не треба нічого писати, — швидко сказала вона. — Зараз подзвоню бригадиру, дізнаюсь, що можна зробити.
Вона набрала номер і за п’ять хвилин повернулась до них.
— Бригада зможе приїхати сьогодні після шостої. Усунуть протікання, оглянуть підлогу. Але матеріалів у нас зараз нема. Лінолеум доведеться купувати самостійно.
— А компенсація за зіпсоване майно? — одразу запитала Варя.
— Пишіть заяву, будемо розглядати, — зітхнула жінка. — Але врахуйте: будинок старий, аварія через зношеність труб…
— Мені компенсація не потрібна, — втрутилась Алевтина Петрівна. — Лише б підлогу полагодили та було сухо.
Дорогою додому бабуся довго мовчала, а потім тихо сказала:
— Дякую тобі, доню. Я б сама ніколи на таке не наважилася… Ми звикли терпіти. Син мій такий самий — ніколи ні на що не скаржиться.
— Є різниця між ниттям і захистом своїх прав, — зауважила Варя. — І ще ми розберемось із квитанцією. Не можна змушувати вас платити за помилкові нарахування.
З квитанцією справді розібралися — це була помилка, яку пообіцяли виправити протягом тижня. Але Варю зачепило інше: чому пенсіонерів змушують спершу платити, а потім чекати повернення? Адже це незаконно.
— Багато хто просто не знає своїх прав, — пояснювала вона Алевтині Петрівні. — Кожен може перевірити правильність нарахувань. І затримка пенсії — не причина, щоб ви голодували.
— Я вже звикла, — зітхнула бабуся. — Коли живеш одна, сил на боротьбу нема. Наче й освіта є, а як до справи — гублюся.
Сантехніки приїхали рівно о шостій вечора. Варя повернулась із роботи трохи раніше, щоб допомогти Алевтині Петрівні розібрати речі, що постраждали від води.
— А ви їй хто? — недовірливо спитав бригадир, кремезний чоловік років п’ятдесяти з похмурим обличчям.
— Просто людина, — знизала плечима Варя.
Бригадир хмикнув, але більше не питав. Під час роботи зав’язалась розмова. Виявилось, що чоловік знав Алевтину Петрівну ще з радянських часів.
— Моя мама з нею на хлібозаводі працювала, — розповідав він, лагодячи труби. — Ех, Петрівно, якби знав, що це ваша квартира, давно б усе полагодив. Чому не подзвонили?
— Та незручно, — зніяковіла бабуся. — У всіх своїх справ повно.
— От покоління, — похитав головою бригадир, звертаючись до Варі. — Краще мовчки сидітимуть у затопленій квартирі, ніж попросять про допомогу. А мій батько добре знав її чоловіка Івана. Разом вoювaлu.
— На віŭні? — здивувалась Варя.
— В Афганістані, — коротко відповів бригадир. — Петрівно, а ваш син де зараз?
— У Франківську, — зітхнула бабуся. — Працює інженером. Тяжко, звісно, але тримається. Онука до університету вступає…
До дев’ятої вечора з трубами впорались. Протікання усунули, а найбільш пошкоджені ділянки підлоги тимчасово укріпили. Але питання з лінолеумом залишилось.
— Я в суботу заїду, — запропонував бригадир. — Привезу обрізки з іншого об’єкта — все одно викидати. Може, й мій син під’їде, він добре вміє стелити підлогу.
— Як же вас віддячити? — зворушено мовила Алевтина Петрівна. — У мене ж і грошей…
— Та годі вам! — відмахнувся бригадир. — Які можуть бути рахунки між своїми? Ваш Іван для мого батька стільки зробив…
Коли сантехніки пішли, Алевтина Петрівна довго сиділа мовчки.
— Знаєш, — нарешті сказала вона Варі, — я думала, всі забули. А виходить, пам’ятають. І про Івана пам’ятають, і про мене…
— Інколи спільна історія важливіша за родинні зв’язки, — зауважила Варя.
— Дякую тобі, доню, — тихо сказала Алевтина Петрівна. — Якби не ти… — вона не договорила, але в очах її стояли сльози.
У суботу Варя прийшла допомагати з ремонтом. Вона принесла старі шпалери, які залишилися після ремонту в її квартирі. І була не сама — з нею прийшов Сергій із магазину, який зголосився допомогти.
— Я вмію стелити підлогу, — заявив він, оглядаючи роботу. — Батько був столяром, навчив.
Сергій виявився небагатослівним, але працьовитим. Поки Михайлович із сином Костею закінчували роботу з трубами, Варя й Сергій взялися за підлогу і стіни. До вечора кімната змінилась до невпізнання: від сирості й плісняви не залишилось сліду, на підлозі лежав новий лінолеум (хай і з кількох шматків), а стіни були обклеєні свіжими шпалерами.
— Яка краса! — захоплювалась Алевтина Петрівна, дивлячись на оновлене помешкання. — Просто як нова! Навіть краще, ніж було! Як же вас віддячити?
— Чаєм із варенням, — усміхнувся Сергій. — Більше нічого не треба.
За чаєм Сергій несподівано запропонував:
— Алевтино Петрівно, а хочете підробіток у нашому магазині? Нам якраз потрібна людина для прийому товару й перевірки накладних. Усього кілька годин на день, зате буде надбавка до пенсії.
— Невже правда? — зраділа бабуся. — Я ж усе життя з документами працювала! І з накладними вмію, і з паперами…
— От і добре, — кивнув Сергій. — Приходьте в понеділок, обговоримо з директором. Він давно шукає досвідчену людину, а з молоддю — то прийшов, то звільнився.
Варя здивовано подивилась на Сергія — вона й не підозрювала, що за його мовчазністю ховається таке чуйне серце.
Коли всі розійшлись, Алевтина Петрівна дістала зі старого серванта потерту дерев’яну скриньку і витягла з неї антикварну срібну брошку з блакитним каменем.
— Це мені ще бабуся передала, — сказала вона, простягаючи прикрасу Варі. — Родинна річ, дуже давня. Хочу, щоб вона була в тебе.
— Та що ви, Алевтино Петрівно! — злякалась Варя. — Я не можу прийняти таку цінність! Це ж пам’ять, сімейна реліквія…
— Саме тому й дарую, — м’яко усміхнулася бабуся. — За ці дні ти стала мені ріднішою за багатьох. Знаєш, у мене колись була донька… Вона померла в дитинстві від скарлатини. А ти чимось на неї схожа — така ж руденька копиця волосся, веснянки, і характер — вперта, справедлива.
Вона поклала брошку в долоню Варі:
— Візьми. Мені буде спокійніше, якщо вона буде в тебе. Може, потім передаси своїй донечці.
Варя стисла холодний метал у руці й раптом несподівано для себе розплакалась — не від жалю, а від якогось світлого почуття, ніби сталося щось важливе й значуще. Ніби замкнулося коло.
Минуло пів року. Життя Алевтини Петрівни змінилося до невпізнання. Тепер вона тричі на тиждень працювала в магазині — перевіряла накладні й допомагала з обліком товару. Колеги цінували її за уважність і досвід, а директор не раз хвалив Сергія за ідею взяти на роботу пенсіонерку.
Варя приходила в гості щонеділі — іноді сама, іноді з Сергієм, з яким за цей час у неї зав’язалися стосунки. Сергій виявився не тільки приємним, а й напрочуд турботливим та надійним чоловіком.
— Ніколи б не подумала, що зустріну таку людину в магазині, — якось зізналась Варя Алевтині Петрівні. — Він же не тільки гарний, а ще й надійний. Як у старих книжках пишуть: «За ним, як за кам’яною стіною».
— А я відразу це зрозуміла, — кивнула бабуся. — У нього добрі очі. Зараз таких людей рідко зустрінеш.
Квартира Алевтини Петрівни з часом перетворилась на місце, де збиралася ціла компанія: Михайлович із дружиною Тамарою, Костя з дівчиною, Дімка з фотостудії, де працювала Варя, сусідка з п’ятого поверху зі своїм онуком-студентом. Навіть Ніна з магазину іноді забігала на чай.
— Звідки ти така взялася? — жартував Михайлович, звертаючись до Варі. — Була тиха заводь, а стала бурхлива течія.
Але всі розуміли: саме завдяки цій «бурхливій течії» їхні життя стали яскравішими та насиченішими.
У квітні син Алевтини Петрівни приїхав у відрядження з Франківська і був вражений змінами в житті матері.
— Вона ніби світиться зсередини, — сказав він Варі. — Давно такою її не бачив. Дякую тобі.
— Та що ви, — зніяковіла дівчина. — Я просто була поруч.
— У цьому й весь секрет, — усміхнувся він. — Іноді просто бути поруч — найважливіше.
Перед від’їздом син залишив мамі гроші на новий холодильник і пообіцяв, що влітку вони приїдуть усією родиною.
А в травні сталося маленьке диво — Алевтина Петрівна отримала листа від давньої подруги, з якою не бачилась понад двадцять років. Валентина, яка колись працювала з нею в бухгалтерії, переїхала до передмістя, але раптом вирішила розшукати старих знайомих.
— Треба ж, — хитала головою бабуся, перечитуючи листа. — Думала, всі забули, а вона пам’ятає. І про Івана питає, і про сина… Треба відповісти.
Листування з подругою стало ще одним штрихом до нового життя. Тепер вечорами Алевтина Петрівна сідала за стіл і докладно описувала свої дні, нових друзів, роботу. А заодно допомагала сусідському хлопчику з математикою — виявилось, пам’ять на цифри в неї досі гостра.
В одну з неділь, коли всі, як завжди, зібралися на чай, Алевтина Петрівна раптом сказала:
— Хто б міг подумати, — вона обвела поглядом гостей, — що все так складеться. А ж як соромно було тоді в магазині просити: «Доню, купи молочка мені»…
— А мені здається, це були найважливіші слова, — усміхнулася Варя, поправляючи на блузці срібну брошку з блакитним камінцем. — Іноді треба просто не боятися попросити про допомогу.
— І не побоятись цю допомогу надати, — додав Сергій, обіймаючи Варю за плечі.
Теплий весняний вітер вривався у відкрите вікно, приносячи запах бузку й голоси дітей, що гралися у дворі. Варя дивилася на кімнату, де за пів року відбулося стільки змін: новий лінолеум і шпалери, свіжі фіранки, подаровані Михайловичем світильники, фотографії на стінах — багато з яких зробила вона сама.
Але головна зміна сталася в самій Алевтині Петрівні. В її очах більше не було самотності, а зморшки навколо очей тепер збирались не від тривоги, а від посмішки.
— Знаєш, — якось сказала Варя Сергію, — раніше я думала, що доброта — це коли віддаєш частину себе іншим. А тепер розумію: справжня доброта повертається до тебе сторицею.
Того дня, накриваючи стіл до приходу гостей, Алевтина Петрівна думала про те, як одна випадкова зустріч змінила її життя. Але справа була не в полагодженій трубі чи новому лінолеумі. Її світ наповнився людьми — живими, справжніми, готовими допомогти й просто побути поруч.
А головне — зникла та глуха туга, яка роками стискала її серце. І щоразу, бачачи у дверях рудоволосу дівчину, бабуся подумки дякувала долі за те лютневе ранкове знайомство і за те, що тоді зуміла вимовити ті прості, але такі важкі слова: «Доню, купи мені молочка, ні на що не вистачає…»
Наречений за день до весілля дізнався справжній вік своєї коханої: скільки їй років (фото)