— Коля, синочку, приїжджай скоріше! Благаю тебе, рідненький! Усі справи кидай і приїжджай. Біда в мене! — зателефонувала сину Зоя Олексіївна.
Мама плакала в трубку, і серце Миколи здригнулося. Він уже збирався, як зазвичай, відмовити матері, пославшись на справи й турботи. Відмовити та не приїхати. Ніколи йому. Ну що це таке, справді? Які ще поїздки! До відпустки два місяці. От тоді й приїду.
Але зараз щось защеміло в грудях, затремтіло, як у дитинстві, коли він скаржився мамі на сусідських хуліганів, що побили його. Микола навіть фізично відчув, як мама гладить його по гулі й подряпинах, і біль минає…
— Що сталося? Мамо, ти здорова? — запитав він і злякався.
А раптом захворіла? Адже Микола навіть не думав, що мама може тяжко занедужати, що її колись може не стати…
— Ні, синочку, не хворію я. Тут справа гірша. Благаю тебе, приїжджай. І Машеньку захопи з собою. У мене до вас дуже серйозна розмова буде.
— Добре, мамо. На вихідних приїдемо разом з Машею. Все, заспокойся, а то серце схопить. Не хвилюйся, все владнаємо, немає таких проблем, які не можна було б вирішити.
Микола справді так вважав. Досягнувши високої посади, він знав, якою ціною вона йому дісталася, скільки треба було працювати, викладатися по повній. І зараз, сидячи в кріслі генерального директора підприємства, він звик до того, що всі його проблеми вирішуються. Хай навіть не одразу.
— Маша, в тебе планів на вихідні нема? Треба в суботу до мами їхати. Щось там у них трапилось. Напевно, Людка знову щось утнула. Як була лихою в молодості, так і залишилась такою ж — людина не змінюється.
— Так, сестричка в тебе ще та особа, заради своєї вигоди на все піде! Поїдемо обов’язково, — відповіла дружина.
У суботу подружжя поїхало в рідне село Миколи, що розташоване серед мальовничих густих лісів, за триста кілометрів від їхнього міста.
Наближаючись до своєї малої батьківщини, Микола знову розчулився. Приємно щеміло в серці. Згадалося босоноге дитинство, безтурботна і радісна юність.
— Коліньку, синочку, Машенько! Приїхали, мої золоті! — Зоя Олексіївна кинулася обіймати бажаних гостей.
Микола побачив, як вона змінилася, змарніла. І голова стала зовсім білою. Роки безжальні до нас. Особливо — до стареньких. У них це особливо помітно.
— Мамо, як ви тут? Не хворієте, все у вас гаразд? А то мене Коля налякав, каже — маму хтось образив, — почала розпитувати Зою Олексіївну невістка.
— Ой, Машенько, тут таке трапилось. Навіть не знаю, як розповісти… Але це все потім, ходімо до столу. Помийтеся з дороги — і обідати. Всі розмови після.
Після ситного обіду Зоя Олексіївна розповіла сину й невістці про свою біду.
— Людка зовсім з глузду з’їхала. Озвіріла просто — таке матері пропонувати! І як це їй в голову прийшло? Це Федько її збив з пантелику. П’яничка безпросвітна. Працювати не хоче, а пити ж треба за щось. От він і підмовив її на це брудне діло.
— Мамо, ти головне — не хвилюйся. Поясни мені, що Людмила від тебе хоче? — заспокоював матір Микола.
Зоя Олексіївна заплакала.
— Який сором, синочку! І як їй перед людьми не совісно? Та ж це гріх — рідну матір у притулок здавати!
— Що ти сказала? — Микола розгубився.
Чого завгодно він міг чекати від своєї впертої сестриці, але тільки не цього.
— Так, днями прийшла до мене й каже: збирайся, мамо, поїдеш у будинок для літніх. А хату ми будемо продавати. Дарчу, каже, оформиш на мене — і поїдеш. Колі хата все одно не треба. Він у грошах купається, йому твоя розвалюха ні до чого. На мою користь давно вже від неї відмовився. Так мені й сказала, безстидна, навіть оком не змигнула. Матері таке сказати — це як?
Зоя Олексіївна витирала гіркі сльози, не могла впоратися з болем і образою. Маша обійняла свекруху, намагаючись заспокоїти її.
— Не плачте, мамо. Не треба. Все владнається. Не плачте.
— Та як же не плакати, Машенько? Адже вона мені рідна дочка! Дочка, ти розумієш? А поводиться, як чужа людина, як ворог!
— Це ж треба таке вигадати, мерзота! Як їй на таке вистачило розуму? — Микола розгнівався.
— Ти ж їй завжди казав, що не будеш претендувати на хату, Коля. От вона й надумала матір виставити, а хату продати, не чекаючи моєї смерті.
— Та я ж як краще хотів! — у серцях сказав син. — Я живу в достатку, а Людка перебивається, вічно без грошей зі своїм п’яницею. От я й подумав, що так буде правильно, по-справедливому. А вона от що вигадала, гадюка підколодна!
— Коля, поговори з нею. Вона ж від свого не відступиться. Так і буде до мене ходити, поки я не згоджуся. Ще й того Федька приведе з собою. А той не церемонитиметься, може й ударити. Йому це — раз плюнути, він вічно під градусом.
— Мамо, поїхали до нас. Хата в нас велика. Усім місця вистачить, — запропонувала Маша. — Ми ж вас не раз кликали, а ви все не погоджувались. Може, зараз саме час поїхати звідси?
— Дякую тобі, Машенько, золота ти душа! Та тільки я зі своєї хати нікуди не хочу виїжджати.
— Ні, мамо, серйозно! Поїхали до нас. Людка ж не відчепиться від тебе, — сказав Микола.
— Ні, синочку. Не поїду. Не ображайтесь на мене, стару. У нас, старих, свої причуди. У своїй хаті хочу померти. Серед рідних стін. Ти, синочку, з Людкою поговори, вгамуй її. І досить.
Микола вийшов з хати, сів на лавку біля двору, замислився. Треба було щось придумати. Зробити так, щоб врахувати бажання матері, не забирати її з рідного дому й водночас провчити зарозумілу сестру. Її, звісно, треба було серйозно поставити на місце за таку підлість.
Поступово в голові Миколи вже складався приблизний план дій.
— Мамо, я до Людмили заїду, поговорю з нею, розуму навчу, — зайшов у хату Микола.
Він з радістю помітив, що мама трохи заспокоїлась. Вони з Машею мирно розмовляли, та показувала їй фотографії з телефона — онуків і правнука Матвійка, якого нещодавно народила їхня старша донька.
Взявши ключі від машини, Микола вийшов з рідної хати, поїхав до сестри.
Та зустріла його непривітно, як і слід було очікувати.
— Що, вже нажалілася стара? Примчав, синочку, захищати?
— Ти що робиш, безсовісна? Де твій розум — рідну матір у будинок для літніх? Зовсім не шкода? Чи ти ніколи не знала, що таке совість і жалість?
— А ти не кричи тут! Добре тобі міркувати — з такими грошима. А нам що робити? Ми, от, по вуха в боргах і кредитах. Чимось же треба розраховуватись. А мамі вже все одно, де доживати!
— А працювати не пробували? Морди роз’їли, сидите вдома, нероби! Горілку жерете. Борги, кажеш? Самі залізли — самі й виплутуйтесь. Причому тут мати?
— А ти тут не розпоряджайся. Командуй на своїй фірмі, а тут не треба. Ти ж сам від хати відмовився — була така розмова? Ну, от і все. Хата моя — оформлю й продам. Я б і до себе маму забрала, та Федько не хоче, — холодно відрубала Людка, ніби про чужу людину мова.
— Відмовився, було діло. Але ніколи не думав, що ти втратиш совість настільки, що виженеш матір зі свого дому. Тому зараз я все вирішу інакше, — різко сказав Микола.
— От і забирай маму до себе. І всі проблеми вирішаться, — з викликом відповіла сестра.
— Я б із радістю забрав. Але наша мама хоче доживати у своєму домі. А тобі байдуже на бажання найріднішої людини. Для тебе чужий п’яниця став ближчим за матір!
— Не чіпай мого чоловіка!
— Та не треба ви мені обидва. Живіть, як хочете. Але я своє рішення вже прийняв. Прийшов лише одне в тебе уточнити. Все… Дізнався.
— І яке ж це рішення? Не будеш більше відмовлятись від частки в маминій хаті?
— Ні. Тепер зроблю все по-іншому. Тобі від цієї хати не дістанеться нічого!
— Це як?! Ти що надумав, зрадник! — закричала Людмила, відчувши, що пахне смаженим.
— Я врахував бажання мами дожити у своєму будинку. Для мене це святе. Але й від вас, ледарів, я її захищу.
— Це як же?
— Хату вона подарує мені. Просто зараз їдемо до нотаріуса в райцентр і оформляємо дарчу на мене.
— Що?! Та як ти посмів до такого додуматися! Не роби цього! Тобі що, своїх статків мало?
— Колись я думав, що чиню правильно, пообіцявши не претендувати на спадщину. Хотів як краще. Але таких підлих, як ти, треба вчити. Ось і отримаєш по заслузі.
— Ти не посмієш! Це несправедливо! — верещала Людка.
— А матір у будинок для літніх — це, по-твоєму, справедливо? Знайшлася праведниця.
І ще одне. Якщо ти чи твій Федько ще раз спробуєте матір образити — матимете справу з поліцією. Я вже поговорив із дільничним. Та й сам буду частіше навідуватись — перевіряти, як у мами справи і як стоїть мій дім.
Микола повернувся до матері.
— Збирайся, мамо. Їдемо до нотаріуса. Оформимо дарчу на мене, і будеш жити спокійно у своєму домі. Я вже точно тебе нікуди не вижену й не виганю зі стін, де ти життя прожила.
— Як гарно ти вигадав, синочку. А Людка? Не буде ображати? А то мені страшно…
— Не буде. А якщо що — ось телефон дільничного. Подзвониш йому. І мені. Я приїду й швидко поставлю їй клепку в голову.
Ось так завершилася ще одна історія, пов’язана з батьківською спадщиною.
— Матусю, у мене будуть двійнята. Без тебе я зовсім не впораюсь…