Мариш, як добре, що ти вже у відпустці. Тут таке діло…
Чоловік трохи зам’явся. Він завжди поводився так, коли хотів про щось попросити дружину. Прекрасно знав її непростий характер. Тому не завжди вистачало духу одразу пояснити суть прохання. Як і зараз.
— Що в нас іще трапилось? Ну кажи вже, не томи. І до чого тут моя відпустка? — невдоволено спитала дружина.
— Учора мені подзвонила Оксана. Річ у тім, що… загалом, вони з чоловіком приїжджають у наше місто на кілька днів. Їх запросила на ювілей давня подруга сестри. Так от, вони хочуть зупинитися в нас. Ти ж не проти?
— Проти, звісно! Знаю я свою зовицю. Привалить і буде валятись на дивані, а я їх усіх обслуговуй! — швидко зреагувала Марина. — Я проти, от і знай!
— Та який диван, ну що ти! Їм ніколи буде. Вони тільки ночувати збираються. Дві-три ночі, не більше, так сестра пояснила.
— Міш, ну ти що, хочеш зіпсувати мені відпустку? Ти ж знаєш, як я на неї чекала, зморилась на цій роботі, як собака. А тут твої родичі без церемоній заявляться! Нехай у готелі ночують. Грошей у них вистачає.
— Ну ти загнула! А ти подумала, що потім батьки мені скажуть? А тобі? Оксана ж одразу мамі наскаржиться, — засмутився Михайло. — Наговорить про нас купу всього, я ж її знаю. Розмалює все в кольорах. Що ми рідню прийняти не захотіли. А мені потім цілий рік слухати докори від батьків. Воно мені треба?
— Кам’яний вік якийсь! Усі нормальні люди вже давно селяться в готелях або в орендованих квартирах. А не набридають родичам, у яких своїх справ і так повно. І які, між іншим, не в царських палатах живуть.
— Та перестань, нормальна в нас квартира. То що? Повністю відмовляєш? Навіть зустрітись із ними не хочеш? — гнув свою лінію чоловік.
— Чому? Ми можемо з ними зустрітись, посидіти за столом годинку-дві. Я ж розумію, що рідню треба зустріти, за стіл посадити. І все, на цьому кінець. Так і передай Оксані, — суворо наказала чоловікові Марина. — А живуть хай в іншому місці. До мене мама обіцяла днями приїхати. І вона ще не визначилась, у який саме день.
— Теща до нас збирається? — здивувався Михайло й одразу повеселішав. — Ну от, у тебе, виявляється, теж гості намічаються.
— Ні, ну ти порівняв — мою маму і твою сестру з якимсь абсолютно чужим для нас дядьком!
— Який же він чужий, це мій шваґро.
Що саме сказав сестрі Михайло — невідомо, але через два дні вони з чоловіком таки прибули до них. З дорожніми сумками, що явно свідчило про те, що селитися вони таки збираються у брата і невістки.
— Привіт, Мариш! Рада тебе бачити, дорога! Виглядаєш, як завжди, на всі сто! Слухай, так вдало, що ти у відпустці, — щебетала Оксана, обіймаючи невістку.
— Та невже? І чим же це так добре? Саме для вас? — здивувалась Марина.
— Та що ти! Одне діло, коли господиня вдома, і зовсім інше — коли доводиться в чужій квартирі самій щось готувати. Ти ж знаєш, у мене принцип — я ніколи не господарюю на чужій кухні. Навіть не заходжу туди. Не маю такої звички. Знаю, як це не подобається жодній господині.
— Та вже ж, у цьому ти маєш рацію, — невесело промовила Марина, накриваючи на стіл. — Кому ж це сподобається?
— От тому й добре, що ці дні ти будеш вдома. Готувати та сервірувати нам будеш ти сама, — безапеляційно видала нахабна зовиця, широко усміхаючись при цьому.
— Ага, щас! Розбіглась! — прошепотіла про себе Марина.
Але подальші події внесли деякі корективи в її плани.
Наступного дня зовиця з чоловіком прокинулися вже ближче до обіду. Підвівшись, вони подалися на кухню, де зібралися смачно поснідати. А заодно й пообідати, раз так співпало по часу.
Та там було тихо й стерильно чисто. Крім того, вдома теж нікого не було. Куди поділася господиня, яка мала б зараз бути у відпустці й з радісною усмішкою чекати гостей на кухні з накритим столом — було незрозуміло.
— Мариш, а ти де? У магазин, чи що, вискочила? — спитала здивована Оксана, набравши номер невістки.
— Ні. У мене справи, я поїхала. Самі там, самі давайте господарюйте.
Оксані, яка була вкрай незадоволена таким розвитком подій, довелося поставити чайник і знайти в холодильнику залишки вечері. Вони з чоловіком змушені були вдовольнитися розігрітою вчорашньою їжею.
Увечері планувався банкет у ресторані, заради якого вони, власне, й приїхали. Тому Оксана не дуже засмутилася відсутністю вдома Марини, знаючи, що вечеря в них буде щедра. Полежавши ще з годинку після ситного перекусу, вони з чоловіком почали збиратися на ювілей до подруги.
Марина ж у цей час поїхала на ринок. Треба було купити дещо з продуктів до приїзду мами. А потім заскочила в гості до своєї колежанки — щоби не обслуговувати вдома гостей.
— От хай самі там і крутяться. А то подивіться на неї — «я не господарюю на чужій кухні». Принцеса якась! А Марина хай їх обслуговує — готує, сервірує, миє. Ага, щас! Не на ту напали, — ділилася з колежанкою обурена Марина.
— Ні, ну твоя зовиця нахабна, без питань. Моя коли приїжджає — то ми разом усе готуємо. І на стіл разом накриваємо. І посуд вона завжди миє, каже — посидь, відпочинь, я все сама. А твоя, прям, царської крові. Пані якась! — підтримала подругу колежанка.
Повернувшись додому, Марина застала в раковині гору немитого посуду, а на столі й на підлозі кухні — крихти й сміття.
— Ясно. Все з холодильника з’їли, а помити за собою — гордість не дозволяє! — обурювалась господиня, оглядаючи безлад на кухні.
Зовиця з чоловіком повернулися з банкету вже ближче до ночі. Підпиті й розпалені веселощами, вони намагались продовжити спілкування з братом і невісткою, але ті вже спали. Гості довго й гучно щось обговорювали, щедро приправляючи нетверезу мову розкотистим сміхом.
Мішаня, Маришо, ну давайте посидимо, вип’ємо, заспіваємо! Чого ви такі нудні? — гукала напідпитку Оксана. — Встигнете ще виспатися!
Нарешті безцеремонні гості якось вгамувалися й поснули.
Вранці приїхала мама Марини — Віра Леонідівна.
Гості, що прокинулися ближче до одинадцятої, звернулися до господарів із проханням про сніданок.
— А нормальні люди снідають вранці. І саме тоді, коли господарі накривають на стіл. А не ближче до полудня. Чи взагалі — коли заманеться. Ви ж не в готелі. І це повна відсутність виховання — так себе поводити! — суворо мовила Віра Леонідівна. — Запізнилися на сніданок — отож тепер самі. І посуд за собою не забудьте помити! Я проконтролюю.
Поснідавши самостійно й з явним незадоволенням помивши за собою посуд, зовиця з чоловіком зібралися у справах.
— Майте на увазі: якщо плануєте вечеряти тут, приходьте завчасно. Треба буде картоплі начистити, цибулі, моркви. І так — по дрібницях мені допомогти. Не забудьте купити доброго м’яса для печені, овочів і фруктів. Ви ж не в готелі живете, щоб за вами прислуговували, — суворо попередила Віра Леонідівна. — Все зрозуміло?
Оксана зробила кисле обличчя. Якась чужа тітка буде нею командувати? Оце ще треба! Та ще й вони ж у гостях. Які ще вказівки? Нахабство просто.
— Так, забула ще одне. Сьогодні після вечері — миття кухні також на вас, — додала Віра Леонідівна до Оксани, що вже виходила. — Марина казала, що вчора ви після себе бедлам залишили. Ну, це ж не діло! Так не можна, друзі мої. Приїхали в гості — поводьтесь як люди, а не як дикуни. Соромно за вас. Усі дорослі, а пояснювати треба, як малим.
Віра Леонідівна продовжувала свою промову, ігноруючи незадоволений вираз на обличчі Оксани. Літня жінка точно знала: на нахабство треба відповідати жорстко.
— Е-е… Ми ще подумаємо. Може, й не повернемося сюди ночувати. Річ у тім, що нас учора в гості кликала моя подруга. Мабуть, ми приймемо її запрошення. Влад! Владику, ти де? Забери наші сумки — про всяк випадок, — наказала Оксана чоловікові, який уже вийшов із квартири. — А Михайлові передайте від нас гарячий привіт.
— От і все! А ти казала, що я з ними не впораюся, — сказала доньці Віра Леонідівна. — Ще й не таких ставила на місце. Як згадаю, скільки суперниць я з дистанції зняла — ого-го! А ваша ситуація — це дрібниця. Це тобі, доню, незручно їй щось сказати, а мені байдуже — я ж для неї чужа людина!
— Так, мамо, ти молодець. Пишаюсь тобою. Я ж одразу попередила Мішу — передай їм, щоб жили не тут, а в готелі. А вони — нахрапом увірвались і почали нахабніти, — ділилася Марина з матір’ю.
— Ну що, я до вас на тиждень. Витримаєте мене?
— Мам, ти нам рідна людина. Звісно, витримаємо. Про що ти?
— Ну, тоді я на кухню. Обід готувати, — бадьоро промовила Віра Леонідівна.
Увечері гості, як і очікувалось, не повернулися. Ситуація з приїздом матері Марини змінила все кардинально. І це дуже не сподобалося нахабнуватим родичам.
Допоможіть… Благаю… Лікаря, — шепотіла вона, не знаючи, що страшне вже сталося