— У вас тут… непогано, — відповіла Людмила Вікторівна, стоячи посеред кімнати з валізою, що виглядала доволі пошарпаною. — Місця багато.
Катя обернулася до чоловіка, і він лише здивовано знизав плечима. Щось у цьому всьому було явно неприродним. Жінка, яка завжди знаходила причини для критики їхнього житла, раптом мовчить про свої зауваження? Свекруха, яка зазвичай обурювалася через будь-яку дрібницю — від шпалер до планування кімнат, тепер нічого не каже?
— Мамо, ти можеш пояснити, що відбувається? — запитав Андрій, вмощуючись на підлокітнику дивана. — Ти дзвониш на світанку, просиш зустріти тебе… Щось трапилося?
— Що тут пояснювати? — спробувала усміхнутися Людмила Вікторівна, але її посмішка виглядала доволі невпевнено. — Квартиру я продала. Вирішила, що досить жити самій. Район став не таким спокійним, як раніше.
— Район? — Андрій здивовано підняв брови. — Але ти ж завжди казала, що там ідеальне місце, де всі сусіди як родина…
— Мало що я казала, — відмахнулася вона, знизуючи плечима. — Просто подумала, що поживу у вас трохи. Тиждень-два, поки не знайду щось нове.
Катя відчула, як у грудях все стислося. «Тиждень-два» у виконанні свекрухи зазвичай означало «назавжди».
— А гроші з продажу? — обережно запитав Андрій.
Людмила Вікторівна раптово зблідла, ніби втратила кілька років за одну мить.
— Гроші? Були. Я їх інвестувала… У надійний проєкт, — промовила вона, ледве не пошепки.
— І що це за проєкт? — Андрій не збирався поступатися.
— Я ж сказала — потім усе поясню! — в голосі свекрухи прозвучала нотка роздратування. — У вас тут що, місця мало? Три кімнати стоять порожніми…
— Вони не порожні, — спокійно відповіла Катя. — Там наш кабінет і…
— Кабінет! — з притаманною їй різкістю перебила свекруха. — Так важливо…
У цей момент у кишені Людмили Вікторівни задзвонив телефон. Вона заметушилася й поспішила скинути виклик.
— Хто це дзвонить? — запитав Андрій.
— Та ніхто. Реклама, — швидко відмахнулася вона, відвертаючись до вікна. Катя тим часом помітила, як тремтять руки свекрухи.
— А речі куди поставити? — швидко змінила тему Людмила Вікторівна.
— У вітальню, — Катя кивнула у бік кабінету. — Але там…
— Прекрасно! — Людмила схопила валізу й квапливо вибігла з кімнати.
— Щось тут не так, — пробурмотів Андрій, дивлячись у двері, що зачинилися за його матір’ю.
— «Не так» — це ще м’яко сказано, — відказала Катя, склавши руки на грудях. — Твоя мама, яка носилася зі своєю квартирою, раптом її продає? Без попередження? І з’являється тут лише з однією валізою?
— А меблі? Де її речі? Той сервіз, який їй дісталися від бабусі? — раптом запитав Андрій.
З кімнати, де оселилася свекруха, почувся стукіт і ледь чутний вигук.
— Мамо, ти впорядку? — схопився Андрій і кинувся до дверей.
— Так, усе гаразд! — відповіла вона занадто швидко, щоб це було правдою. — Просто зачепилася за валізу.
Телефон у кишені Людмили Вікторівни знову задзвонив. Цього разу вона навіть не намагалася приховати звук, але й слухавку не брала.
— Мамо, підніми слухавку, — запропонував Андрій. — Раптом це щось важливе?
— Кажу ж — реклама! — відмахнулася вона, але на обличчі було видно тривогу.
— З яких це пір реклама надходить із підписаного номера? — Катя нахилилася ближче, помітивши ім’я «Лєна» на екрані телефону.
— Ух ти, яка спостережлива, — пробурмотіла свекруха з ноткою роздратування.
— Лєна? Це ж… — Андрій скривився. — Вона знає, що ти тут?
Обличчя Людмили Вікторівни стало блідим.
— Звісно, знає, — сухо відповіла вона, намагаючись заховати погляд.
— Тоді чому вона дзвонить? — Андрій настирливо продовжував.
— Все, досить питань! — несподівано різко сказала свекруха. Її очі блиснули чи то гнівом, чи то страхом. — Я ж не питаю, чому у вас досі такі жахливі шпалери! Або чому штори, як ганчірки!
— Починається, — тихо сказала Катя, закотивши очі.
— Що знову за докори? — зірвалася свекруха, схрестивши руки на грудях і важко зітхнувши. — Ви думаєте, я не помічаю ваших поглядів? Як ви перекидаєтеся натяками? Можливо, ви взагалі не хочете мене бачити тут? Може…
Вона раптово замовкла, а її очі на мить стали такими відчайдушними, що Катя, не стримавшись, зробила крок уперед:
— Людмило Вікторівно, будь ласка, скажіть, що сталося?
— Нічого не сталося! — відрізала свекруха, схопила сумку і рішуче направилася до виходу. — Піду до магазину. Напевно, ваш холодильник порожній. У вас завжди лише йогурти!
Вона вийшла з такою силою, що двері гримнули, а люстра на стелі ледь не впала.
— Думаю, нам слід зателефонувати Лені, — задумливо сказав Андрій, дивлячись на двері.
Лена, однак, не відповідала. Її телефон мовчав як на перший, так і на п’ятий дзвінок.
— Щось тут не так, — Андрій знервовано затер долоні. — Зазвичай вона одразу бере слухавку.
— Можливо, зайнята, — Катя спробувала знайти пояснення, хоч і сама в це не вірила.
Людмила Вікторівна повернулася через годину, тягнучи п’ять важких пакетів із продуктами, ніби збиралася годувати армію. Розклавши покупки на кухонний стіл, вона вийшла на балкон із телефоном у руках.
— Галю, я не знаю, як їм це сказати… — її голос ледь чутно лунав через двері. — Ні, не можу… Все вже зроблено. Грошей немає, і повернути їх теж нереально…
Катя притулилася до балконних дверей, прислухаючись. Андрій стояв поруч, здавлений тривогою.
— Андрій… Він цього не пробачить… — свекруха зробила паузу й тихо схлипнула. — Ні, я не можу зараз поїхати до тебе. Ти ж знаєш, у тебе своїх турбот вистачає. Якось викручусь… поки поживу тут.
Закінчивши розмову, Людмила Вікторівна повільно вимкнула телефон і шумно висякалася.
— Мамо, — голос Андрія прозвучав раптом із-за її спини.
Свекруха здригнулася й різко обернулася:
— Ой, ти мене налякав… А я тут… дихала повітрям.
— Що відбувається? — Андрій уважно дивився їй у вічі. — У що ти вплуталася?
— У нічого! — вона намагалася здаватися впевненою, але голос зрадливо тремтів. — Просто квартиру продала…
— А гроші? Де вони? — Андрій не зупинявся.
— Сказала ж, що вклала… — відвернулася вона, ніби милуючись видом із балкона.
— У що, мамо? Що це за вкладення? — Андрій наполягав.
— Потім, синку. Усе розповім потім, — ледь чутно прошепотіла вона й повернулася до квартири.
Наступні кілька днів Людмила поводилася дивно: то несамовито мила підлогу й полиці, то сиділа в кріслі, вдивляючись у стелю. Її телефон залишався вимкненим, а будь-які згадки про Лену вона ігнорувала.
— Катю, щось тут явно не так, — сказав Андрій, сидячи на кухні з чашкою чаю. — Я ще раз подзвоню Лені.
— Я пробувала вже кілька разів, — відповіла Катя. — Але навіть Віталік не відповідає.
На четвертий день мовчанки свекруха раптом почала заговорювати про ремонт:
— Тут би стіни освіжити. І штори змінити. Все в цьому будинку старе.
— Людмило Вікторівно, — Катя ледь стримувалася. — Ми домовлялися…
— Домовлялися? — свекруха підняла очі. — Про що саме? Що я маю сидіти тихо, як миша, і не висловлюватися?
— Ні, про те, що… — Катя облизнула губи, намагаючись знайти слова. — Чому я маю жити у своєму домі за вашими правилами?
Людмила Вікторівна застигла, а її обличчя наповнилося болем.
— Так, ваш дім… А я тут… — її голос тремтів. — Я прогуляюсь. Подумаю, куди подітися.
— Куди це ви посеред ночі? — здивувався Андрій, але вона не відповіла, швидко зникнувши у ванній.
Щойно двері зачинилися, у двері квартири подзвонили. На порозі стояла літня жінка із втомленим обличчям.
— Люда вдома? — запитала вона.
— Вона у ванній. Ви хто? — Катя здивовано втупилася в незнайомку.
— Я Галина, її подруга, — пояснила жінка. — Маю вам щось розповісти, поки вона не вийшла.
— Що сталося? — насторожено запитав Андрій, підходячи ближче.
— Лена з чоловіком вирішили купити простору квартиру, значно більшу за попередню. Щоб переконати твою матір продати своє житло, вони сказали, що їй буде комфортніше жити з ними, бо самій так багато місця не потрібно. І знаєш, вона повірила їм. Продала квартиру, віддала всі отримані гроші, щоб вони закрили іпотеку, — Галина говорила тихо, але кожне слово було, як удар.
— І що сталося далі? — Андрій подався вперед, намагаючись осмислити почуте.
— А те, що після завершення угоди Віталік різко змінив ставлення, — Галина похитала головою з гіркою усмішкою. — Він заявив: або твоя мати забирається звідси, або він піде. А твоя сестра, знаєш, що зробила? Просто мовчала. Навіть не спробувала захистити свою матір.
— Це неможливо… — Андрій почав бліднути, а його руки тремтіли від напруги. — Лена не здатна на таке.
— Ще й як здатна, — Галина сумно посміхнулася. — Я довго вмовляла її сказати матері правду. Але вона постійно відкладала: «Пізніше», «Зараз не час». А коли настав момент, уже було пізно. Гроші витрачені, документи підписані.
— Це жахливо… — Андрій стиснув кулаки так, що кісточки побіліли. — Вони… вони ж негідники!
— Тихіше, — застерегла Галина, кидаючи острашливий погляд на двері ванної кімнати. — Ваша мати не хоче, щоб ви це знали. Їй дуже соромно. Уявляєте? Вони її обдурили, а їй соромно говорити про це вам.
— І що в неї залишилося? — голос Каті був наповнений сумішшю гніву та відчаю. — Її речі, меблі?
— Усе перевезли до мене в гараж, — зітхнула Галина. — Вона планує потихеньку продавати їх, щоб хоч якось звести кінці з кінцями.
— Боже мій… — Катя закрила обличчя руками, хитаючи головою. — І вона мовчала весь цей час…
— А що їй казати? — Галина підвелася, пригладжуючи складки на своїй сукні. — Що її рідна дочка вигнала її на вулицю? Що чоловік сестри виставив її, як непотріб?
З ванної кімнати стих звук води.
— Мені час іти, — Галина поспішно схопила сумку. — Не кажіть їй, що я приходила. Вона не пробачить, якщо дізнається. Але я більше не могла мовчати.
Як тільки Людмила Вікторівна повернулася до передпокою, там уже нікого не було. Лише Катя стояла біля вікна, витираючи очі.
— Що сталося? — запитала свекруха з ноткою тривоги.
— Та нічого, — швидко відповіла Катя, намагаючись приховати свої емоції. — Цибулю різала.
— Яку ще цибулю? — запитала Людмила Вікторівна, підозріло дивлячись на невістку. — Ти ж біля вікна стоїш.
Катя зробила глибокий вдих, потім рішуче заявила:
— Завтра ми їдемо забирати ваші речі.
— Які речі? — свекруха напружилася, її погляд став настороженим.
— Ті, що в гаражі у Галини, — відповіла Катя, глянувши просто у вічі.
Людмила Вікторівна поблідла, а її руки мимоволі стиснули край кофти:
— Вона була тут? Ох, яка ж вона зрадниця…
— Ні, не зрадниця, а справжня подруга, — у кімнату увійшов Андрій. Його голос був твердим. — На відміну від твоєї доньки.
— Сину… — прошепотіла мати.
— Чому ти мовчала? — Андрій сів поруч і взяв її руку. — Чому не розповіла все одразу?
— А що я могла сказати? — вона опустила очі. — Що моя донька залишила мене без даху над головою? Що я тепер без квартири, без грошей… без усього.
— Мамо, припини! — Андрій ляснув рукою по столу. — Ти — не тягар. Ти все життя працювала заради нас, і це… це так вони віддячили тобі?
— Так, усе життя, — вона гірко всміхнулася. — А тепер що? Тепер я тягар для всіх. Лені чоловік дорожчий за мене, а ти…
— Що я? — Андрій нахилився ближче.
— Ти теж не радий моїй присутності, — вона глянула на Катю. — Невістка вже втомилася від мене. Її дратують мої зауваження, мої поради…
— Людмило Вікторівно, — Катя взяла її за руку, — ви не зрозуміли мене правильно. Просто…
— Не треба мене заспокоювати, — мати махнула рукою, намагаючись стримати сльози. — Я стара, прискіплива, вимоглива… Думаєте, я цього не розумію? Але де мені ще подітися?
— Нікуди, — твердо сказав Андрій. — Ви залишаєтеся тут.
— Але…
— Без «але», — він обернувся до дружини. — Правда ж, Катю?
Катя кивнула після короткої паузи:
— Правда. Але давайте домовимося: у нас в родині має бути чесність. Ви маєте говорити про те, що вас турбує.
Людмила Вікторівна опустила голову:
— Чесно? Я боюся. І мені соромно. Бо я втратила все, і тепер я для вас, можливо, тільки зайвий тягар.
Катя взяла її за руку:
— Ви — не тягар. Ви мати. І бабуся наших майбутніх дітей. І ми разом знайдемо вихід.
— Яких дітей? — Людмила Вікторівна здивовано подивилася на Катю, її голос ледь чутно затремтів.
Катя застигла, Андрій затамував подих, дивлячись на дружину:
— Ти хочеш сказати, що…?
— Ну… — Катя трохи знітилася, її щоки зашарілися. — Я планувала сказати трохи пізніше, коли все стане спокійніше.
— Боже, — прошепотіла Людмила Вікторівна. — То ти… А я тут зі своїми проблемами… Як же я могла бути такою сліпою?
— Так, саме так, — Катя сіла ближче, її голос став м’якшим. — У нас буде дитина. І їй потрібна бабуся. Така бабуся, яка зможе і насварити, і обійняти, яка навчить випікати пасочки, шити й доглядати квіти.
— Але зачекай, — перебила її Людмила Вікторівна, усе ще дивлячись на невістку з недовірою. — А як же твої правила? Твій розклад? Ти ж завжди дотримувалася порядку…
— Забудьте про всі ці правила, — відказала Катя з теплою усмішкою. — Ми житимемо, як це роблять справжні сім’ї. Ми будемо сперечатися, миритися, інколи дратувати одне одного, але разом долатимемо всі труднощі. Ви бурчатимете на мої йогурти в холодильнику, а я буду закочувати очі на ваші поради. Але головне — ми будемо поруч одне з одним.
Людмила Вікторівна дивилася на Катю, ніби бачила її вперше:
— І ти… ти справді не проти? Ти хочеш, щоб я залишилася?
— Звісно, що так, — Катя поклала руку на живіт. — Мені й самій дуже страшно. Перша дитина — це стільки нового і незнайомого. Але я знаю, що ви поруч. Ви — мудра, досвідчена, і я точно знаю, що можу розраховувати на вашу підтримку.
— Мудра, кажеш… — Людмила Вікторівна зітхнула й сумно посміхнулася. — А я такої дурості наробила з квартирою…
— Ви не винні в цьому, — втрутився Андрій. Його голос звучав суворо. — Це Лена і її чоловік. Вони зрадили вас. І знаєте що…
— Ні, сину! — мати схопила його за руку, зупинивши. — Не треба нічого робити. Не дзвоніть їм, не сваріться. Нехай живуть, як хочуть. Головне, щоб ви не втратили свій спокій.
— А як щодо грошей? — Андрій похмуро зітхнув. — Ви думаєте, вони їх повернуть?
— До біса гроші, — Андрій махнув рукою. — Ми почнемо все з чистого аркуша. Разом.
Уперше за довгі місяці Людмила Вікторівна випростала спину. На її обличчі з’явився вираз полегшення й тепла:
— Головне, що я маю вас. І… — вона обережно поглянула на Катин живіт, — і майбутнього онука.
— Або онуку, — засміялася Катя.
— Або онуку, — повторила Людмила Вікторівна, уперше за довгий час щиро усміхаючись. — До речі, у мене десь є ковдрочка для немовляти. Заговорена, до речі. На щастя.
— І не кажіть, що вона в гаражі у Галини! — Катя засміялася, склавши руки на животі.
— Саме там! — засміялася свекруха у відповідь. Цього разу її сміх був легким, справжнім і теплим.
Епілог
Минуло пів року. У Лени й Віталія почалися складнощі. Іпотека виявилася надто великою ношею, фінансові труднощі ставали все серйознішими. Згодом у їхніх стосунках теж настала криза. З’явилася недовіра, сварки та звинувачення.
Лена кілька разів намагалася додзвонитися до матері, але слухавку незмінно брала Катя:
— Вибачте, але мама зараз зайнята. У неї важливі справи — вона готується стати бабусею.
Коли в Каті й Андрія народилася маленька Машенька, Лена зібрала всю свою сміливість і прийшла до пологового будинку. Вона стояла в коридорі, дивлячись, як її мати тримає на руках новонароджену внучку. Як ніжно торкається її маленьких пальчиків, як посміхається крізь сльози радості.
Людмила Вікторівна помітила доньку, але не підійшла. Замість цього вона спокійно вийшла в коридор і, глянувши Лені просто в очі, сказала:
— Знаєш, доню, зрадити легко. Але повернути довіру — це вже праця.
Після цих слів вона повернулася до палати, залишивши Лену саму зі своїми помилками, з провиною, яка важким тягарем лежала на її плечах.
А вдома на Людмилу Вікторівну чекала справжня родина. Катя, Андрій і маленька Машенька. Її справжня сім’я. Бо справжня сім’я — це не ті, хто завжди ідеально слідують правилам. Це ті, хто залишаються разом, попри все.
Мені 30, чоловікові — 40. Ми одружилися нещодавно і живемо разом. Невдовзі після весілля чоловік запропонував розділити наш сімейний бюджет