– Ти взяла ті вітаміни, що мама купила?
– Я взяла свої. Мамині — залишила про всяк випадок.
Маргарита сиділа за столом у читальній залі районної бібліотеки, де працювала вже шостий рік. У цей час, ближче до закриття, тут зазвичай панувала майже монастирська тиша. Але сьогодні, навіть серед шелесту сторінок і ритмічного клацання клавіш, вона ніяк не могла зосередитися. Перед нею лежав каталог нових надходжень, але погляд увесь час перескакував до відкритої вкладки з сайтом жіночої консультації на вулиці Калиновій. Ця клініка була зовсім поруч з будинком — зі скромною вивіскою, чуйними лікарями й без черг. Її подруга Оля, з якою вони дружили ще з дев’ятого класу, народжувала там торік і залишилася задоволена. Маргариті теж хотілося туди. Спокійно, без зайвого пафосу. Без VIP-палат, без золотих ліфтів і персикового шампуню в пологовій.
Вона глянула на годинник і, щойно пробило восьму, закрила вкладку. Їй потрібно було встигнути додому до приходу свекрухи.
Квартира на першому поверсі п’ятиповерхівки була куплена нещодавно, у кредит, і ще пахла свіжою фарбою та меблями з IKEA. Маргарита відчинила двері й мало не перечепилася об дві коробки біля порога. Через них був перекинутий шарф — свекрушин. У квартирі вже було чутно її кроки.
Ольга В’ячеславівна, мати Германа, була з тих жінок, що виглядають молодшими не через салони краси чи модні зачіски, а тому що тримають спину рівно, говорять впевнено й дивляться прямо в очі. Лікарка з сорокарічним стажем, колишня завідувачка відділення, авторитет у родині та серед знайомих — вона не ставила питань, вона говорила, як треба.
– Маргарито, люба, я все купила, – долинуло з кухні. – Рибу, свіжі овочі, твою кашу, хоча, якщо чесно, вважаю, що тобі зараз потрібен білок, а не пусті вуглеводи.
Маргарита зайшла на кухню, зняла пальто і повісила його на спинку стільця. Свекруха вже розкладала продукти по холодильнику. На столі лежав роздрукований список — вітаміни з позначками на полях.
– Це тобі, – сказала Ольга В’ячеславівна, не озираючись. – Я порадилась із Лідією Михайлівною, вона досі приймає пацієнтів. Сказала, що твоя доза фолієвої кислоти замала. Я написала, що саме купити.
Маргарита взяла аркуш, але не стала його читати. Натомість повернулася до свекрухи.
– Я думала стати на облік у консультацію на Калиновій. Там хороші відгуки, і це близько. Мені зручно буде ходити.
Свекруха зачинила дверцята холодильника й обернулась. Погляд став трохи м’якшим, але тон залишився незмінним.
– Ти ж розумієш, я лікар. Я не можу дозволити тобі народжувати де-небудь. Світлана Вікторівна — перевірена людина, ми багато років разом працювали. Вона тебе прийме. У неї є окремий вхід, палата на двох. Там усе під контролем.
Маргарита не стала сперечатись. У цій кухні — з її білими стінами, скляною люстрою і занадто яскравим світлом — сперечатись з Ольгою В’ячеславівною було так само марно, як намагатися переконати стіл стати м’якішим. Вона просто кивнула, хоча всередині щось повільно підіймалось — як вода в забитій раковині.
У коридорі задзвеніли ключі. Герман прийшов з роботи. Високий, вічно розтріпане волосся, рюкзак через плече — з’явився у дверях кухні з усмішкою.
– Моя улюблена жінка і моя улюблена мама — і обидві на кухні. Значить, буде вечеря?
– Авжеж, – відповіла Ольга В’ячеславівна, вже дістаючи сковорідку. – Сьогодні готую індичку. Маргариті зараз потрібно правильне харчування.
Герман поцілував дружину в щоку й відійшов убік, перевіряючи пошту на телефоні. Маргарита дивилася на нього й розуміла, що він навіть не відчув напруги, яка висіла між двома жінками в кімнаті.
За двадцять хвилин вони вже сиділи у столовій зоні. За скляною перегородкою виднілася вітальня, де стояв дитячий комод — поки ще порожній. Ольга В’ячеславівна розклала вечерю по тарілках і перейшла до наступної теми.
— Я записала тебе до Світлани Вікторівни на понеділок. На одинадцяту. У тебе ж вихідний?
Маргарита не відповіла одразу. Вона подивилася на Германа. Він жував, дивився в телефон, відсторонено кивнув.
— Так, вихідний, — повільно вимовила вона. — Але я все ж думаю піти в ту, що поруч із домом. Там зручніше, і мені якось спокійніше…
Свекруха перебила її, навіть не підвищуючи голосу.
— Я розумію, ти хочеш спростити. Але йдеться про здоров’я дитини. Я не дозволю недбалості. Повір мені, я знаю, як буває.
Маргарита раптом усвідомила, що з самого початку вона нікого ні про що не просила. Її просто оточили турботою, від якої не можна було відмовитися. І кожен наступний крок робився не з її волі, а тому що «так правильно». Тому що «вона знає краще».
Коли вечеря закінчилась і Ольга В’ячеславівна пішла, пообіцявши зайти «на пів годинки зранку», Маргарита залишилася сидіти за столом. Герман вже пішов у спальню доробляти звіт. У будинку знову стало тихо, тільки гудів холодильник. Вона подивилася на телефон, потім взяла його в руки й відкрила сайт тієї самої консультації.
Кнопка «Записатися на прийом» світилася синім. Вона натиснула її.
Наступного дня Маргарита вийшла з бібліотеки раніше, ніж зазвичай. Цілий день вона то перекладала картки, то виставляла новинки на полиці, але жодної хвилини не могла забути про майбутній візит у консультацію. Вибір вона вже зробила, але говорити про це вголос здавалося поки передчасним. Вона не хотіла нової дискусії, особливо такої, в якій її думка знову потоне в досвідченій наполегливості Ольги В’ячеславівни.
Коли вона йшла доріжкою до аптеки «Будь здоровий», навпроти скверу, їй зателефонував Герман. Він працював в офісі за містом, займався логістичними проєктами й зазвичай дзвонив у обід, але зараз у його голосі було щось нове.
— Привіт. Мама дзвонила. Сказала, ти не пішла до Світлани Вікторівни. Це правда?
Маргарита зупинилася на тротуарі, пропускаючи літню пару з собакою. Потім, тримаючи телефон ближче до вуха, кивнула, хоча він цього не міг бачити.
— Я була в консультації на Калиновій. Мені сподобалося. Там спокійно, без пафосу. Мені так легше.
На іншому кінці повисла пауза. Потім він сказав м’яко, майже винувато:
— Просто вона хвилюється. Ти ж знаєш, мама все життя в медицині. Їй важливо, щоб ти була під наглядом.
Маргарита не сперечалася. Вона відчула, як ця фраза — «під наглядом» — звучить як пароль від чужої території. Вона знала, що йому легше погодитись, ніж ставити межі. Але це не скасовувало її бажання нарешті відстояти хоча б одне власне рішення.
В аптеці було тепло, пахло м’ятою та чимось стерильним. Біля каси стояла жінка в пуховику й сперечалася щодо цін на вітаміни. Маргарита терпляче чекала, переглядаючи в телефоні список, який склала напередодні. У ньому були прості пункти — магній, фолієва кислота, олія для живота.
Вона вже підійшла до віконця й відкрила рота, щоб назвати потрібне, коли почула знайомий голос при вході:
— Марусю, люба, ти якраз вчасно. Я вже все купила, бери краще це.
Ольга В’ячеславівна з’явилася, немов за сценарієм, із сумкою з міцної тканини, з якої чітко стирчав пакет із написом «NutriLife». На її обличчі був вираз втомленого терпіння — мовляв, знову доводиться брати все у свої руки, бо інакше знову буде «як завжди».
Маргарита повільно обернулась, глянувши на неї. Черга звернула увагу — не грубо, просто з тією самою всюдисущою цікавістю, яка витає в таких місцях. Вона подивилась на фармацевтку, але не встигла нічого сказати — свекруха вже викладала з сумки банку за банкою.
— Це вітаміни для другого триместру. Оці — для профілактики судом. А це — імунна підтримка, без побічних ефектів. Я все перевірила, я ж не просто так обираю. Забереш, удома поясню, як приймати.
Маргарита стояла з витягнутими руками, ніби їй вручали щось чуже і важке. Вона спробувала було заперечити, але фармацевтка вже почала пробивати товар. Покупка оформлювалась не на неї, а на свекруху. Все виглядало як очевидний факт — без потреби щось пояснювати.
На виході Ольга В’ячеславівна крокувала впевнено, розповідаючи, як у неї на роботі приймали жінку з подібними симптомами, і як важливо «не розслаблятися». Маргарита йшла трохи позаду, стискаючи пальцями ручку пакета.
Вони дійшли до скверу й сіли на лавку біля дитячого майданчика. Навколо бігали діти, хтось кричав, здалеку чувся гавкіт собак. Повітря було свіже, пахло весною і мокрим асфальтом. Свекруха дістала пляшку води й простягнула Маргариті.
— Випий. Кажуть, вода з магнієм допомагає від напруги. Я теж спершу не вірила, а потім перевірила на собі. Ти ж розумієш, я тільки хочу, щоб тобі було краще.
Маргарита взяла пляшку, але не відкрила її. Вона подивилась на Ольгу В’ячеславівну — жінку, яка справді знала багато, справді допомагала людям, але водночас не бачила в ній дорослу людину. Лише пацієнтку. Об’єкт турботи. Контролю.
— Я розумію, — сказала вона спокійно. — Але мені б хотілося обирати самій. Навіть якщо я помилюсь. Я не проти допомоги. Я проти того, щоб за мене все вирішували.
Свекруха на мить замовкла, трохи насупила брови. Схоже, не звикла до такого тону від Маргарити. Але замість різкості лише кивнула:
— Добре. Тоді скажи, що тобі потрібно. Я ж не ворог. Просто в тебе це вперше, а я через це пройшла тричі. Я не втручаюся — я просто поруч.
Ці слова звучали майже мирно. Майже.
Коли Маргарита повернулась додому, Герман уже сидів із ноутбуком у спальні, оточений схемами й таблицями. Вона поклала на стіл два пакети — свій і свекрушин — і мовчки розклала вміст. Потім більшість прибрала в шухляду.
Він обернувся до неї, помітивши рух.
— Ти взяла ті вітаміни, що мама купила?
Маргарита не відповіла одразу. Вона акуратно склала свій список на папері, поклала його поруч і сказала:
— Я взяла свої. Мамині — залишила на всяк випадок.
Він кивнув, ніби не одразу вловив різницю. Потім знову втупився в екран.
Зранку Маргарита їхала в маршрутці, стискаючи в руці медичну картку. На ній була синя гумка, що перетиснула папери до м’якої вм’ятини. Вона не любила діставатися до клініки громадським транспортом, особливо в годину пік, але сьогодні вирішила — хай буде так. Це була частина її рішення, її маршруту, її кроку до самостійності.
У реєстратурі її впізнали. Жінка із золотими сережками й вигорілим волоссям кивнула їй, простягнула талон і сказала, що лікар трохи затримується. Маргарита сіла на м’який диван під вікном. Крізь тьмяне скло вона дивилась на подвір’я, де двоє чоловіків порались біля машини. Один — у халаті, інший — у костюмі. І обидва виглядали впевнено, ніби точно знали, що роблять.
Коли дійшла її черга, вона зайшла до кабінету. Світлана Львівна, дільнична гінекологиня — повна, енергійна, в окулярах із рожевою оправою — усміхнулась, запросила присісти й поцікавилася, як вона себе почуває. Це була перша лікарка, яка не починала прийом словами «треба».
Через десять хвилин, коли вони обговорювали аналізи, двері розчинилися без стуку. Ольга В’ячеславівна з’явилася, як завжди — зібрана, з пакетом у руці й тоном, що не терпить заперечень. У руках вона тримала результати УЗД, які, за її словами, «вирвала у знайомої» в сусідньому центрі, щоб «перевірити ще раз».
— Маргарито, ти забула, що я просила тебе перездати кров? Це важливо, твій феритин нижче норми. Світлано Львівно, ви ж подивитесь?
Лікарка на мить розгубилася, але швидко повернула спокійний професійний вигляд.
— Перепрошую, але в мене індивідуальний прийом. Я веду пацієнтку за власним планом. У неї все в нормі, показники в межах допустимого.
Свекруха зробила крок уперед, ніби нічого не почула. Вона заговорила про ризик прееклампсії, про випадок із її колегою, про важливість спостереження в третьому триместрі.
Маргарита, сидячи на стільці біля столу, відчула, як у грудях підіймається неприємне тепло. Це було не схоже на злість — скоріше як тягар, який більше неможливо нести самотужки.
— Мамо, — сказала вона рівно, не підвищуючи голосу. — Будь ласка, вийди. Я тут не одна. Я доросла. І це мій прийом. Ти не лікар мені. Ти свекруха. І я дуже прошу — дозволь мені самій вирішувати, кому довірити своє тіло.
Світлана Львівна ледь підняла брови, але більше нічого не сказала. Ольга В’ячеславівна стояла, стиснувши пакет, і виглядала розгублено. У її погляді було не обурення, а зростаюча, погано прихована образа.
— Я ж хотіла як краще. Я ж не ворог тобі, Маргарито.
— Я знаю. Але я теж не пацієнтка відділення, мамо. Я твоя невістка. І мати твого онука.
Ольга В’ячеславівна вийшла, не грюкнувши дверима, не сказавши ані слова. Просто повільно розвернулася, залишивши на підлозі свою тінь і тишу.
Після прийому Маргарита зайшла до аптеки поруч із клінікою. Цього разу — сама. Купила лише те, що вважала за потрібне. Потім вийшла до скверу, який починався просто за будівлею, сіла на низьку дерев’яну лавку між двома кленами й дістала телефон.
Вона не хотіла скаржитись. Просто хотіла, щоб Герман знав. Не з чужих вуст, не з натяків, не з маминих повідомлень. Вона подзвонила і, коли він підняв слухавку, одразу перейшла до суті:
— Сьогодні мама прийшла на мій прийом. Без попередження. Почала втручатися, сперечатися з лікарем. Я попросила її вийти. Я не кричала, просто сказала, що мені це не підходить.
На тому кінці було довге мовчання. Потім Герман важко зітхнув.
— Вона казала, що в неї були сумніви щодо аналізів. Пробач. Я не думав, що вона може просто так прийти в кабінет. Це вже… перебір.
— Це вже не просто перебір. Це мій простір. Я не хочу, щоб хтось туди заходив, навіть із найкращими намірами.
— Я зрозумів, Марго. Я з нею поговорю.
Маргарита поклала телефон на коліна, відчувши, як у пальцях знову з’явилася легкість. Вона дивилась на клени, на людей, що проходили повз, на жінку з візочком, яка щось наспівувала дитині.
На третій день після тієї сцени в кабінеті лікаря Маргарита повернулася з роботи трохи раніше, ніж зазвичай. У бібліотеці вимкнули опалення, і завгосп відпустив усіх по домівках, щоб не сиділи в пальтах між стелажами. По дорозі вона зайшла до пекарні навпроти дому, купила м’який кукурудзяний хліб, який Герман любив намазувати маслом зранку, і піднялася на свій поверх.
У передпокої пахло сушеними травами. Ольга В’ячеславівна залишила біля дверей букет лаванди, перев’язаний мотузкою. Без записки. Без дзвінка. Просто так. Маргарита підняла його, потримала в руках і поставила у вузьку вазу на комод, не сказавши ні слова.
Увечері Герман повернувся з роботи пізніше, ніж зазвичай. Втомлений, мовчазний, він перевзувся, поставив сумку в коридорі й сів на пуф. Маргарита спостерігала за ним збоку — так дивляться на людину, з якою довго йшли поруч, але раптом усвідомили: він не завжди розуміє, куди веде шлях. І все ж не хочеться втрачати цей ритм кроків.
Першим порушив тишу він. Підвів голову й сказав тихо, з зусиллям:
— Я говорив із мамою. Довго. Вона не хотіла слухати. Казала, що ти невдячна. Що все робить із любові. Що ти її відштовхуєш. Але потім… потім замовкла.
Маргарита присіла навпроти, схрестивши руки на животі.
— Я не хочу відштовхувати. Я просто хочу, щоб нас було троє. А не троє і мама.
Герман кивнув. Він розумів. Або принаймні хотів це показати.
— Вона просила зустрітись. Не для пояснень. Просто… просто поговорити.
Наступного ранку Маргарита приїхала в поліклініку здавати аналізи. Все було як завжди: номерки, шарудіння курток, очікування в коридорі під тьмяною лампою. Але всередині вона відчувала дивний спокій. Наче напруга останніх місяців почала розплутуватись — не сама, не магічно, а тому що хтось нарешті відпустив край мотузки.
Після процедур вона вийшла до парку поруч із лікарнею. Весна вже пахла свіжістю, але по доріжках ще лежав крихкий наліт інею. На лавці під старим кленом, у найдальшому куточку, де не було галасливих мам і дитячих самокатів, сиділа Ольга В’ячеславівна.
Вона була в темно-синьому пальті, волосся зібране в тугий пучок, обличчя спокійне, але втомлене. Побачивши Маргариту, вона не встала — лише посунулася, звільнивши місце поруч.
— Я пам’ятаю, як уперше приймала пологи, — сказала вона, коли Маргарита сіла. — Тоді мені здавалося, що я все знаю. Усі книжки прочитані, всі семінари пройдені. А потім жінка, яку я вела дев’ять місяців, раптом сказала мені в обличчя, що не довіряє. Що хоче іншу акушерку. Я тоді навіть заплакала. Мені було двадцять сім. Я думала, якщо ти лікар — тебе мають слухатись. А виявилося — ні. Ти маєш бути поруч. Просто поруч.
Маргарита не перебивала. Вона відчувала: зараз слова важливіші за образи й претензії.
— Я все робила по звичці, — продовжила свекруха. — Думала, що так правильно. Що ти ще маленька, нічого не розумієш. Але ти — не маленька. І не дурна. Просто не я. І це… нормально.
Кілька секунд вони мовчали. Потім Ольга В’ячеславівна повернулась до неї, подивилась прямо — без тиску, без очікувань.
— Я хотіла сказати… Я тебе чую.
Маргарита кивнула. Не на знак перемоги. Просто тому, що ці слова були важливі. І вони прозвучали.
Пізніше, коли вона повернулася додому, Герман збирав у спальні комод для малюка. Він сидів на підлозі, оточений інструкціями й кріпленнями. Маргарита стала у дверях і сперлася на одвірок.
— У нас буде син, — сказала вона.
Він підвів очі й усміхнувся. В цій усмішці було не лише щастя. У ній було щось нове. Щось, що повільно зростало всередині них обох — не одразу, але вже міцно.
Він підвівся, підійшов до неї, обійняв і поклав долоню на живіт.
— Я поруч, — сказав він. — Просто поруч.
І цього разу вона йому повірила.
— Машина тепер у моєї сестри. Ти ж не панянка — доїдеш маршруткою! — сказав чоловік