Ігор сидів у своєму кабінеті, занурений у важку, майже фізично відчутну тишу. Здавалося, навіть годинник на стіні боявся відміряти час — його стрілки застигли, ніби не наважувались порушити мовчазну скорботу, що зависла в повітрі. Він дивився в одну точку, на кут дорогого столу з темного дерева, але нічого не бачив. Його погляд був спрямований всередину — туди, де боліла душа, роз’їдена докорами та думками про дім, про спальню, де, як йому здавалося, повільно згасала його дружина Христина.
У двері обережно постукали. Не голосно, не наполегливо — так, наче хтось боявся потривожити його самотність. У прорізі з’явилась Ольга, його заступниця і, як він відчував, єдина причина, чому він ще не зійшов з розуму. Вона увійшла — і кабінет, здавалося, наповнився світлом. Але на її обличчі не було звичної теплої усмішки. Вона підійшла до столу і мовчки поклала перед ним складений удвоє аркуш паперу. Заява на звільнення.
— Олю, що це? — голос Ігоря затнувся, перетворившись на хрип. Він відчув, як усередині щось тріснуло.
— Так буде краще, Ігорю. Для всіх, — тихо відповіла вона, не підводячи очей. — Я вже знайшла роботу. В іншому місті.
Біль — тупий і гострий одночасно — пронизав його. Він підхопився, обійшов стіл і взяв її за руки. Вони були холодні, як зимовий вітер, що задуває крізь щілини старих вікон.
— Не йди. Будь ласка, — вимовив він, як молитву.
— Я не можу залишитись. Ти потрібен їй, — в її голосі дзвеніли не пролиті сльози. — Ти повинен бути з нею.
— Це я винен! – майже закричав Ігор, його голос зривався. – Це через мене вона захворіла! Мій гріх, мій роман із тобою вбиває її!
— Перестань, — Ольга нарешті подивилась на нього, і в її очах він побачив таку саму біль. – Ти ні в чому не винен. Відпусти себе.
Але він не міг. У його голові металися картини минулого, ніби пам’ять навмисне підкидала спогади, щоб сильніше поранити. Їхній шлюб із Христиною був укладений батьками, які вважали, що діти повинні слідувати сімейним традиціям і вигідним зв’язкам. Він пам’ятав її холодність, майже огиду до його спроб зблизитися, її вічне невдоволення. Вона не хотіла дітей, називаючи їх «тягарем» і «кінцем для фігури». Її світом були світські раути, дорогі вбрання й блиск чужих діамантів, у якому вона мріяла сяяти яскравіше за всіх. А він був для неї лише гаманцем і статусною річчю.
А потім у його житті з’явилась Ольга. І він уперше зрозумів, що таке тепло, турбота і любов. Вона нічого не вимагала навзаєм. Просто була поруч. Підтримувала. Слухала. Обіймала. Цілувала так, ніби знала кожну його думку. Найболючішим було останнє спогад. Він, вирішивши бути чесним до кінця, прийшов до Христини, щоб попросити розлучення. Хотів сказати їй правду про свої почуття до Ольги. У відповідь була не просто істерика. Це був спектакль. Вона кричала, била посуд, а потім схопилась за серце і впала на килим. З того дня вона «злягла» з загадковою хворобою, яку не міг діагностувати жоден лікар.
Повернення додому стало тортурами. Похмура, гнітюча атмосфера тиснула ще з порога. Христина лежала у своїй кімнаті, обкладена подушками, і зустрічала його слабким, але сповненим докору голосом:
— Ти знову пізно… Тобі зовсім на мене начхати. А я, може, до ранку не доживу.
Ігор мовчки ковтав клубок у горлі й сідав у крісло біля її ліжка, відчуваючи, як вина з’їдає його зсередини. Він був готовий на все, аби тільки вона вижила, аби тільки міг спокутати свій гріх. Тому, коли вона заявила, що знайшла «світило медицини», яке може їй допомогти, він без заперечень погодився. Дорогий професор з доглянутими руками й самовдоволеною усмішкою приїздив двічі на день, робив якісь уколи й виставляв Ігореві шалені рахунки. Ігор платив, не ставлячи запитань.
Того вечора він під’їхав до кованих воріт свого дому й заглушив мотор. Не міг змусити себе вийти з машини. Ще хоча б п’ять хвилин. П’ять хвилин тиші перед тим, як знову зануритися в це пекло з докорів, зітхань і запаху ліків.
У бокове скло постукали. Біля машини стояла маленька дівчинка років десяти, худенька, в потертій курточці. У руках вона тримала відро з каламутною водою й ганчірку. Він бачив її вже кілька разів у цьому районі — вона завжди крутилася біля дороги, пропонуючи машинам, що проїжджали повз, помити фари.
— Дядьку, фари помити? — дзвінко спитала вона.
Ігор кивнув, дістав з кишені купюру, значно більшу за вартість послуги, й простягнув їй. Дівчинка швидко протерла скло фар, схопила гроші й уже було побігла, але раптом озирнулась.
— А ви занадто пізно приїжджаєте, – випалила вона. – Спробуйте приїхати раніше.
І, не чекаючи відповіді, зникла в темряві. Ігор залишився сидіти в машині, повний здивування. Що це за дивні слова?
Ранок почався як завжди. Христина зустріла його стогоном і новою порцією докорів:
— Не чіпай мене, – відсмикнула руку, коли він спробував поправити їй подушку. – Скоро прийде доглядальниця, вона все зробить. Їдь на свою роботу, раз вона тобі дорожча за вмираючу дружину.
Ігор з полегшенням вислизнув із дому. Але й на роботі було не краще. Вдень, виглянувши у вікно свого кабінету, він побачив те, чого боявся найбільше. Ольга йшла до своєї машини, несучи в руках картонну коробку зі своїми речами. Вона поставила її на заднє сидіння, сіла за кермо й поїхала. Назавжди.
Хвиля відчаю, змішаного з глухою злістю на себе самого й на все це несправедливе життя, накрила його з головою. Він втратив її. Сам віддав. Продав за почуття провини перед жінкою, яку ніколи не любив. Він сів у крісло й закрив обличчя руками. Все скінчено.
У потоці цих рваних, болісних думок раптом, як спалах, промайнула постать дівчинки біля воріт і її дивні слова: «Спробуйте приїхати раніше».
Навіщо вона це сказала? Що це означає? Думка була шаленою, ірраціональною, але єдиною зачіпкою в цьому океані безвиході. Рішення прийшло миттєво, імпульсивно. Не даючи собі часу передумати, Ігор схопив куртку, вибіг із кабінету, кинувши приголомшеній секретарці: «Мене не буде», і зірвався з місця. Він їхав додому. Просто зараз, серед робочого дня.
Під’їжджаючи до дому, він побачив біля воріт знайомий чорний «Мерседес» «світила медицини». Тривога холодною голкою пройшла крізь серце. Що він тут робить удень? Його візити були чітко зранку й увечері. Ігор вискочив із машини, ривком відчинив хвіртку й влетів до будинку. І завмер. Зі спальні Христини долинала музика і… гучний, розкотистий, абсолютно здоровий сміх його «вмираючої» дружини.
На негнучких, ватяних ногах він підійшов до дверей її спальні. Сміх і музика стали голоснішими. Він штовхнув двері — і застиг на порозі, не в змозі повірити своїм очам.
На їхньому подружньому ліжку, розвалившись, сидів абсолютно голий «доктор». А перед ним, у прозорому пеньюарі, пританцьовувала його «вмираюча» дружина Христина. В одній руці вона тримала келих із шампанським, а іншою робила грайливі рухи в повітрі. Вона була повна життя, енергії та здоров’я.
Вони помітили його не одразу. Першим обернувся «доктор». Його обличчя витягнулось, усмішка сповзла. Христина застигла з піднятим келихом, її очі широко розкрились від жаху.
— Ігор! – зойкнула вона. – Це не те, що ти подумав! Це був його план! Він казав, що це така терапія!
— Що?! – почервонів «доктор», підскакуючи з ліжка й намагаючись прикритись простирадлом. – Ти з глузду з’їхала, стерво?! Це був твій план від самого початку! А половину грошей за «лікування» ти забирала собі!
Ігор затремтів. Але це була не слабкість. Це була лють. Чорна, крижана лють, що випалювала зсередини весь біль і провину. Він мовчки розвернувся, вийшов із кімнати, дійшов до свого кабінету й зняв зі стіни важкий мисливський карабін — подарунок батька. Повернувся до спальні. Погляд коханців, сповнений тваринного жаху, був прикутий до зброї в його руках.
Пролунав постріл. Куля увійшла в дорогий паркет за сантиметр від ноги «доктора».
— П’ять секунд, – крижаним голосом промовив Ігор. – Щоб ви обидва забралися з мого дому і з мого життя. П’ять… чотири…
Більше їм не знадобилось. Спотикаючись, штовхаючи одне одного, натягуючи одяг на ходу, вони вилетіли з кімнати, а потім і з будинку. За мить почувся вереск шин автомобіля, що зник у нічній темряві.
Ігор залишився сам посеред кімнати, просякнутої чужими парфумами й брехнею. Шок поступово відступав, і його місце займало єдине всепоглинаюче усвідомлення. Ольга. Він мусив знайти Ольгу.
Він вибіг із дому, заскочив у машину й рвонув до її орендованої квартири. Двері відчинила сусідка — літня жінка.
— Немає її, синку. Поїхала. Щойно мені ключі занесла й на вокзал подалась. Сказала, потяг у неї за годину.
Гонитва. Божевільна гонитва містом, що перетворилось на смугу перешкод. Ігор мчав, не зважаючи на знаки й світлофори. Маневрував у потоці, зрізав повороти, виїжджав на зустрічну. За ним уже гналися дві поліцейські машини, їхні сирени розривали повітря.
Він не чув наказів зупинитись. У голові стукала лише одна думка: «Встигнути!». Знаючи місто з дитинства, він звернув у непомітний провулок, пробрався крізь кущі, вискочив на службову дорогу, що вела просто до залізничних колій, і, знісши кволий шлагбаум, вилетів просто на перон.
Він вистрибнув із машини. Навколо була юрба. Сотні людей із валізами, дітьми, сумками. Шум, оголошення диктора, гудки потягів. Знайти її тут було неможливо. Відчай знову підступав до горла.
Погляд вихопив із натовпу дівчину в яскравій накидці з мікрофоном у руках. Промоутер, що закликав на якусь акцію. Ігор підбіг до неї, вихопив із кишені всі наявні гроші й простяг ошелешеній дівчині.
— Будь ласка, дайте на хвилину! Дуже треба!
Він вихопив у неї мікрофон, підніс до губ — і його посилений голос пролунав над усім пероном:
— Ольга! Олю, якщо ти мене чуєш — будь ласка, не їдь! Я благаю тебе, зупинись! Все не так, як ти думаєш! Я не можу без тебе! Я дуже тебе люблю!
Він кричав це знову і знову, повертаючись у різні боки, намагаючись заглянути в кожне обличчя. До нього вже пробиралися крізь натовп двоє поліцейських.
— Ольга! Кохана!
— А як же хвора Христина? — долинув тихий голос зовсім поруч.
Ігор різко обернувся. Перед ним стояла Ольга. Її обличчя було мокрим від сліз, а в руці вона стискала квиток. Він випустив мікрофон із рук і впав перед нею на коліна, просто на брудний асфальт перону.
— Її хвороби ніколи не було! — задихаючись, випалив він. — Це був обман. Вистава, щоб утримати мене. Я все дізнався. Пробач, що я був таким сліпим ідіотом! Пробач мені!
— Громадянине, пройдіть із нами, — поліцейські схопили його за плечі.
Але натовп, що став свідком цієї сцени, раптом загув.
— Та відпустіть ви його!
— Не бачите — людина кохання повертає!
— Совісті у вас немає!
Ольга опустилася на коліна поруч з Ігорем, обняла його. Вони обидва плакали, не ховаючи сліз, посеред гучного вокзалу. Поліцейські розгублено переглянулись, потім один з них махнув рукою, і вони, розвернувшись, пішли геть, розчинившись у натовпі.
Через дві години Ігор привіз Ольгу до себе додому. У будинку було тихо й порожньо. Він вибачився, що не встиг сьогодні знайти їй житло, і мовчки почав виносити речі Христини зі спальні, скидаючи їх у мішки для сміття. У якийсь момент він зупинився й подивився на Ольгу, яка тихо сиділа в кріслі.
— Олю, а чому ти так поспішала? Ти ж навіть роботу толком не знайшла, я знаю. Навіщо було ось так, в один день, їхати?
Ольга підвела на нього очі, повні сліз, і тихо схлипнула.
— Я боялась… Боялась усе тобі розповісти й поставити тебе в зовсім безвихідне становище.
Ігор насупився.
— Що може бути гірше, ніж було?
Вона глибоко вдихнула, і її голос прозвучав майже пошепки:
— Розповісти, що я вагітна.
Ігор завмер. Час зупинився. Він дивився на неї, на її заплакане обличчя, на руки, які вона інстинктивно поклала на живіт — і до нього повільно доходив сенс сказаного. А потім світ вибухнув феєрверком чистого, оглушливого щастя. Він підхопив її на руки, закрутив по кімнаті, сміючись і повторюючи знову й знову, як мантру:
— Я люблю тебе! Чуєш? Я люблю тебе! І наше дитя! Я вас нікому не віддам!
Рік потому. Ігор і Ольга стояли на терасі свого дому й дивилися, як у саду в колясці спить їхня тримісячна донечка. Все, що було пов’язано з Христиною та її батьками, залишилось позаду — суди, скандали, наклепи, тяжби. Він віддав колишній дружині рівно стільки, скільки належало за законом, і назавжди викреслив її зі свого життя.
А біля дороги більше не стояла маленька дівчинка з відром. Ігор знайшов її того ж вечора після вокзалу. Виявилось, її мати тяжко хворіла, а батько втратив роботу. Тепер її тато працював у фірмі Ігоря, а мама проходила лікування в найкращій клініці. Іноді дівчинка приходила до них у гості, і вони втрьох пили чай із пирогом.
Ігор дивився на свою сплячу доньку, обіймав за плечі кохану жінку й розумів, що пройшов через пекло лише для того, щоб нарешті знайти свій власний, справжній рай.
Чоловік подарував на Новий рік колишній дружині путівку, а мені — стародавню м’ясорубку