Дивне прохання колишнього чоловіка

Вероніка прокинулась від дитячого плачу.

Вона підвелась, не задумуючись, хоча сама була ледве жива: минуло лише три дні з моменту виписки після важких пологів. Тіло здавалося чужим. Але плач доньки підняв би її, здавалося, навіть з того світу.

— Тихо, доню… Тихо… — вона увімкнула нічник, взяла малечу на руки й одразу зрозуміла: у дитини жар. Чоловік спав у сусідній кімнаті, але сама Вероніка не впорається — потрібно було діяти негайно.

— Гошо, — покликала вона. — Гошо, прокинься! Ліза захворіла!

Жодної відповіді. Лише дитячий плач.

— Гошо! Вставай! — Вероніка намагалася зберігати спокій. Вона пішла в іншу кімнату й виявила, що диван, де мав спати чоловік, був порожній. У кімнаті теж — ані душі. — Гошо? Ти на кухні? У ванній? — Вероніка почала панікувати. Вона могла б подумати що завгодно… але Гоші ніде не було. Як і його речей.

На кухні, поруч із брудною чашкою після чаю, лежав аркуш паперу. Вона розгорнула його.

«Я пішов. Пробач. Я не готовий бути батьком».

— Куди пішов? — перечитавши записку, Вероніка похолола.

Дитина почала плакати ще сильніше, і Вероніка зрозуміла: треба дзвонити мамі. Голова не працювала. Липкий страх проникав під шкіру. Їй здавалося, що найстрашніше — це пологи. Але ні. Страшніше — коли новонароджена дитина починає хворіти. Коли чекаєш підтримки — а поруч нікого.

Мама не відповідала. Напевно, спала.

«Швидка», — майнула думка. Вероніка набрала номер і викликала лікаря. Далі все було, наче в тумані: лікар, запитання, огляд і вердикт:

— Одягайтесь, потрібно везти до лікарні. Ви, мама, поїдете з нами.

Вероніка дивом утрималась на ногах, зібрала речі й вирушила за медиками.

Мама зателефонувала зранку. Ніхто не знав, як важко минула ця ніч для Вероніки.

— А я тебе попереджала! Казала ж, що цей твій… Гоша! Не готовий до дітей! — замість підтримки мама почала повчати.

— Слухай, мамо… Я цілу ніч не спала, в мене все болить, я ледь сиджу…

— Треба було головою думати!

Вероніка глянула на телефон і скинула дзвінок. Вона вирішила: повчання їй зараз ні до чого. Саме тоді вона зрозуміла — розраховувати можна лише на себе.

А починалось усе, як у казці…

Два роки тому

— Пощастило тобі, Вероніко! За такого хлопця заміж вийшла! — зітхали подруги, розглядаючи весільні фото Ніки.

— Красеня «вполювала», молодець!

— Дітки у вас будуть такі гарні… — мрійливо сказала одна з подруг. Вона сама вийшла заміж «по зальоту» й дуже заздрила Вероніці, бо її чоловік не був ані таким гарним, ані перспективним.

— Які діти? Ви що? Я хочу хоча б років п’ять для себе пожити. Кар’єру побудувати, підготуватися до материнства. — Відмахнулась Вероніка. Вона й уявити не могла, що вже в медовий місяць Гоша почне її «обробляти» й наполягати, що страшенно хоче дитину.

— Давай ти перестанеш пити таблетки, га? Ми ж одружені, нащо тягнути?

— Гошо, я поки не готова.

— А тобі й не треба бути готовою. Просто народи, а вже я про все подбаю. Мама допоможе, я скоро зароблятиму більше — няню візьмемо. Та й сам я дітей люблю. Буду з малечею бавитись.

Його слова звучали дуже переконливо. Але Вероніка трималась цілий рік. І все ж вона здалася, коли до них у гості прийшла та сама подруга з чотирирічним сином. Ну а Гоша себе проявив:

— Дівчата, ідіть у SPA. А я з пацаном пограюсь, побуду, — сказав Гоша. Ба більше, він дав грошей на салон дружині та її подрузі, бо та мала фінансові труднощі.

Лежачи на масажі, подруга сказала Вероніці:

— І ти все ще вагаєшся? Народжуй від нього! Якщо від таких, як твій Гоша, не народжувати — то від кого тоді?

І Вероніка зрозуміла, що подруга має рацію. Повернувшись додому, вони застали цілком задоволену дитину й Гошу, який дивився з ним мультики.

Тоді Вероніка вирішила, що чоловік справді готовий. Дім цілий, дитина жива й здорова, чоловік спокійний і не рве на собі волосся, не дзвонить їй, поки вона на масажі, і не вимагає повернутись.

Того ж вечора Гоша знову підняв тему дитини, і Вероніка погодилася. Вона не подумала, що не можна порівнювати новонародженого і чотирирічного малюка. Це зовсім різне. І чотири роки — це шлях, який витримують не всі батьки. Гоші вистачило на три ночі й два вихідних, коли дівчинка безперервно плакала й не давала молодим батькам ані хвилини спокою. Як виявилося пізніше — з пологового принесли якусь інфекцію, і в дитини піднялася температура.

А далі… записка, лікарня, розмова з мамою і молитви до Всевишнього, щоб усе минуло.

На третю добу, коли температура почала спадати, Вероніці написала подруга.

«Слухай, у вас усе нормально? Я твого бачила в клубі. З якимись бабами. Усміхався мені, мабуть, не впізнав, намагався склеїти… прийшов без обручки. Ось відео».

Вероніка натиснула на зображення, і навіть при тьмяному світлі бару побачила достатньо.

Вона вимкнула телефон. Їй було нестерпно гірко. Гоша виявився звичайним боягузом, ніженькою й брехуном. Вона не хотіла мати з ним нічого спільного й просто заблокувала його номер.

Через два тижні маму з донькою виписали додому. Батько так і не з’явився.

***

Донька була неспокійна: капризувала, але це були дрібниці порівняно з тією страшною ніччю. Вероніка не дзвонила матері, та, мабуть, образилася через скинутий дзвінок. Прийшла тільки через два дні. Привезла якісь речі, знову почала повчати.

Від втоми не хотілося ні їсти, ні говорити. Хотілося зникнути хоча б на кілька годин — просто провалитись крізь землю, щоб навколо нічого не було. Тиша й спокій.

Так із головними болями та безсонними ночами почались будні Вероніки в статусі «мами».

Годування, дзвінки до педіатрів, суміші, пошуки дитячих товарів і косметики, спроби прибратися у квартирі, і, як вишенька на торті… прогулянка. Не зумівши спустити візок із п’ятого поверху без ліфта, Вероніка вирішила, що буде «гуляти» з донькою на балконі.

Вона не скаржилася. Просто жила, як могла.

За кілька тижнів приїхала свекруха.

Виявилось, вона не знала, що сталося з Гошею.

— Ну і негідник! І жодного слова мені не сказав! Живе, мабуть, десь у зйомній квартирі, гуляє! Мені не дзвонить! — обурювалась мати чоловіка. — Нічого, я з ним поговорю. Знайду й втовчу, що до чого.

— Знаєте… Не треба. Він уже показав, хто він є. Я не хочу ще раз переживати стрес, якщо він прийде, пробуде день-два і знову щезне вночі.

Свекруха пообіцяла допомогу й пішла. Вона таки додзвонилась до сина й провела з ним серйозну розмову.

Перші «лайки» та коментарі від Гоші Вероніка помітила через місяць після візиту свекрухи. Фото доньки з соскою — лайк. Її маленька ручка — лайк. Під одним із дописів Вероніки він написав: «Моя донечка». Потім ще один коментар: «Моя бусинка. Сумую за нею».

Вероніка читала це з подивом. Хотілось відповісти, і вона написала йому: «Сумуєш?! А де ти був, коли ми лежали в лікарні? У барі з тьолками. Чудовий батько!»

Гоша нічого не відповів, але продовжував ставити лайки на дописи й стежити за сторінкою Вероніки. А ще через кілька днів у гості знову прийшла свекруха.

— Вероніко… не відмовляй одразу, прошу тебе. Може, даси йому шанс? Я знаю, він повівся, як нікчемний чолов’яга. Але він усе усвідомив. Урешті-решт, він — батько.

— Батько — лише на словах і біологічно.

— Гоша злякався. Потім знову струсив. Намагався втекти від себе, бо самому від себе було гидко… А потім зрозумів, що не втечеш. Я з ним поговорила. Каже, що хоче бачити доньку, спілкуватися з нею.

— Мені треба подумати.

— Я знала, що ти розумна дівчинка.

Вероніка погодилася. Вона розуміла, що в її ситуації не до ультиматумів. Хотілося хоча б трохи перепочити, а допомагали їй тільки свекруха, яка зрідка приходила, та дві подруги, що забігали на пів години. Тому вона таки дозволила Гоші забирати Лізу на прогулянки.

— Нехай приїздить після роботи, бере коляску і гуляє в парку дві години, — сказала вона свекрусі.

— Добре. Дякую, що мене почула. Я буду поруч. Не хвилюйся.

Перший тиждень Вероніка нервувала, була, як на голках. Але, звикнувши до «розкоші» у вигляді двох годин сну або часу для себе, вона трохи розслабилась. Гоша не ліз до неї, не намагався поговорити, що дивувало Вероніку, але водночас вона раділа — зайвої драми в їхні дивні стосунки не додавалося. Вона вже вирішила подавати на розлучення — просто чекала, поки донька трохи підросте, щоб усе пройшло без зайвих ускладнень.

Про це вона й сказала свекрусі у відповідь на питання, коли ж Вероніка прийме Гошу назад.

— У нас усе скінчено. Нехай гуляє з донечкою й платить аліменти. Мені більшого не треба.

Минули дні, Ліза росла, і Вероніка почала звикати до свого нового побуту. Вона чекала вечорів, щоб раз на тиждень вийти з подругою в кафе, поки Гоша або свекруха гуляють із малечею. І саме в один із таких вечорів сталося те, що вивело Вероніку з себе.

— Дорога, уяви, я зареєструвалась на новому сайті знайомств і… прикинь, хто там?

— Хто?

— Твій чоловік, — хихикаючи, простягнула телефон подруга.

«Самотній тато. Шукаю жінку, яка прийме мою доньку як рідну», — писав Гоша в описі. Там були фото: він один, він з коляскою, з дитиною на руках…

А далі — фото її доньки крупним планом. З особистого альбому. Без дозволу!

Вероніка розлютилася.

— Ти куди? — здивувалася подруга.

— Їду до самотнього тата! Поясню, що фото моєї дитини — це не візитівка для сайту знайомств!

Гоша повернувся рівно о 9-й. Вона зустріла його у дверях і прямо спитала:

— Ти що собі дозволяєш?

— В сенсі?

— Ти викладаєш фото моєї доньки на сайті знайомств. Без дозволу. Використовуєш її обличчя як доказ того, що ти відповідальний, самотній тато?!

Він знітився.

— Та я… хотів показати, що з дитиною. Що в мене важливі цінності…

— Ага. Такі ж самі, як у ту ніч, коли я прокинулась від крику хворої дитини й знайшла твою записку?

Гоша мовчав.

— Ти використовуєш її обличчя як рекламу! Зображаєш героя! А насправді використовуєш малечу як наживку для наївних дурненьких, які не знають, що в підгузках і кольках немає нічого романтичного! Усе це — на мамі, поки тато «будує життя»!

Гоша відкрив рота, ніби хотів щось сказати, але Вероніка вже забрала коляску й виставила його за двері.

— Все. Я не даю згоду на публікацію фото моєї доньки.

— Тоді й ти прибери їх зі своїх соцмереж.

— Без проблем! Чекай на повідомлення про розлучення.

— Чудово. Я вимагатиму спілкування з дитиною.

— Тепер — тільки при мені.

Вона зачинила двері й зрозуміла: більше шансів йому не дасть.

На певний час Гоша знову зник. Їх офіційно розлучили, суд призначив непогані аліменти — їх вистачало, щоб кілька разів на тиждень наймати няню. Ба більше — мати, якій набридло злитися, згадала про онуку. Дитина вже не була зовсім малою, з нею стало легше. І, попри розлучення, життя Вероніки почало налагоджуватись. Як, зрештою, і в Гоші.

Як Вероніка дізналась згодом, Гоша познайомився з дівчиною і закохався в неї.

— Син у мене зовсім голову втратив, — розповіла свекруха, приїхавши побачити онуку. — І пів року після розлучення не минуло, а він уже з цією Марфушею заяву до РАЦСу подав.

— Ви жартуєте?! — підняла брови Вероніка.

— Та ні, кажу ж! По вуха закохався.

— Зрозуміло… — в грудях у Вероніки защеміло. Напевно, тому, що їй було прикро: з народженням доньки в житті її колишнього чоловіка, схоже, нічого не змінилось. Навпаки — все стало ще кращим (як казала свекруха).

Вероніка вирішила не думати про це. Бог йому суддя… І можливо, все й справді йшло до щастя: нова дружина, черговий медовий місяць, умовляння подарувати йому дитину, бо «цього разу він точно буде хорошим татом, адже усе усвідомив»… Але в його нареченої був один «пунктик», який вона хотіла закрити ще до весілля. І Гоші довелося зателефонувати колишній.

— Нік, справа така… Я розумію, що винен і все таке… Але мені дуже потрібно, щоб ти зробила мені послугу.

Після розлучення Гоша 9 місяців не брав участі в житті дитини чи дружини. Просто зник з дому, коли малечу привезли з пологового, залишивши записку про те, що не готовий до відповідальності.

І ось, горе-татусь знову з’явився. Не пройшло й року…

— Ти повинна зробити мені послугу, Ніка. Я одружуюсь.

— Та не кажи? І яку ж саме послугу я можу для тебе зробити? — Вероніка не приховувала сарказму, коли колишній чоловік прийшов і почав просити щось дивне. — Прийти на твоє весілля в ролі подружки нареченої? Чи друга нареченого вдавати?

— Та кинь. Це не жарти. Цього разу все серйозно. Я дуже люблю Марфу.

— То це не жарт? Твоя мама не вигадала? І цю щасливицю справді звати Марфа? — Вероніка аж забула, що злилася — розсміялася.

— Ну так… Старовинне ім’я. Гарне.

— Дуже! Марфушенька — душенька. Така ж, як у казці? З накладною косою і буряковими щоками?

— Досить, Ніка! Коротше, вона налаштована серйозно. Хоче познайомитися з моєю донькою. Це ж логічно — буде мачухою. Коли мала підросте, ми братимемо її на вихідні… Коли в нас будуть свої діти…

— Досить, Гоша. — перебила Вероніка. — Якщо це і є твоє прохання, то я не проти. Приходьте. Але тільки до мене додому, під моїм контролем.

— Якщо немає інших варіантів… то гаразд, — зітхнув він.

У суботу ввечері Гоша привів до колишньої дружини ту саму Марфу.

Дівчині було років двадцять на вигляд. Довгі нарощені нігті, накачані губи. Прийшла в короткому платті й на підборах. На порозі ніяково простягнула коробку з якимись дитячими іграшками й сказала:

— Я ось… вирішила взяти щось для вашого сина. Сподіваюся, підійде.

— У нас донька.

— Ой, точно. Вибачте. Забула.

Вероніка взяла коробку й впустила «гостей» у квартиру. Донька, Ліза, саме сиділа в манежі. Вероніка підійшла, взяла малу на руки й подала Гоші. Той узяв дитину, зробивши найбезтурботніше обличчя — мовляв, усе життя няньчив малюків у яслах.

— Ліза сьогодні не в гуморі. Вночі ліз зуб, майже не спали. Але ви ж хотіли познайомитися — будь ласка.

Марфа спробувала усміхнутися, але її погляд став напруженим.

— Така мила дівчинка… Скільки їй?

— Дев’ять місяців. Стільки ж, скільки Гоша був відсутній.

Він почервонів. Марфа кинула на нього погляд.

— Так, — сказала Вероніка, — він пішов, коли доньці було кілька днів від народження. Сказав, що не готовий бути татом. Пішов шукати інше життя — по клубах, нових жінок. Жодного підгузка не змінив, жодного разу не встав до неї вночі. Але тепер все усвідомив. Одружується. Напевно, подорослішав. До речі. Ось підгузки, ось зціджене молоко, а тут — якщо буде нежить — спеціальний прилад, щоб висмоктати з носика. Ходімо, покажу, — Вероніка спеціально обрала найнеприємніші речі. — Ідіть ближче. Та не бійтеся, це ж усього лиш соплі!

Марфа зробила крок назад, її усмішка зів’яла.

— Я… ні… Не можу. Ви самі краще. Або він, — вона кивнула на зблідлого тата.

— Гоша нічого не вміє. Ви, мабуть, думали, що він герой — сам виховує доньку. Ну, він справді викладав фото з нею. Але тільки для сайтів знайомств. З підписом: «Шукаю маму для своєї бусинки». І ось вона, — Вероніка кивнула на доньку, — бусинка. Тільки ця бусинка — не лялька. Вона теж бруднить штанці й може зіпсувати вам сукню. До речі, про сукню. Мені час. — Вероніка глянула на годинник і вислизнула з кімнати.

— Нік, а ти куди? Ти що, залишиш нас?! — перелякався Гоша. Донька в нього на руках почала скиглити, і він не міг її заспокоїти. Зазвичай, коли він гуляв із нею, поруч була його мама…

— Я йду в клуб. Не тобі ж одному відпочивати по барах! — крикнула вона. — У мене сьогодні побачення.

Гоша намагався щось сказати, але Вероніка не дала:

— І якщо ви, Марфо, серйозно ставитеся до всього цього… Врахуйте: дитина — це велика відповідальність. Плач, температура, зубки, коліки. І ні, на допомогу Гоші розраховувати не варто: він і тоді не впорався. Просто втік, залишивши мене серед ночі з запискою.

Марфа слухала мовчки, стиснувши губи.

— Ну все, я пішла. Гарного вечора, голубки. — Донька вже голосно ревіла, приводячи в жах тата і його нову обраницю. Вероніці дуже хотілося забрати доньку, зачинити двері й забути про цей вечір назавжди. Але вона впевнено рушила до виходу.

— Нік, здається… вона забруднила підгузок! Такий запах… Ой… Ніко, зачекай! — вигукнув Гоша, не приховуючи відрази.

Його наречена дивилася на «батька» своїх майбутніх дітей і робила висновки. Цей вечір усе розставив по місцях. Вона зрозуміла, що Гоша — брехун і марнослов.

— На, ти ж баба, зроби щось, щоб не кричала, — Гоша сунув Марфі доньку.

Але Марфа не збиралася міняти підгузки. Вона повернула йому дитину й заявила:

— Знаєш… Я, мабуть, піду. Нам не варто одружуватись.

Не чекаючи відповіді, вона розвернулася й швидко вийшла з квартири. Гоша залишився сам, з кричущою дитиною й ненавистю до колишньої дружини, яка стояла на сходах і рахувала до ста. На 75-й секунді з квартири вибігла Марфа.

Гоша залишився у дверях. Жалюгідний, розгублений і злий. Вероніка злякалася, що він просто кине дитину й побіжить за коханкою, тож поспішила вийти з-за рогу.

— Не думав, що ти така відьма! — прошипів він.

— Мені, власне, байдуже. І так буде з усіма, кого ти приведеш «знайомитися» з моєю донькою.

Гоша пішов, не попрощавшись. А Вероніці його прощання було ні до чого. Їй узагалі нічого від нього не треба. Тільки аліменти — і щоб більше не порушував їхній маленький, затишний світ.

Весілля з Марфою зірвалося. Більше Гоша не водив до Вероніки своїх дівчат і одружуватись не поспішав. А може, просто не знайшов наївну простачку, яка повірила б у його легенду про самотнього, нещасного батька з колишньою мегерою.