Пророцтво

— Ти що, вагітна?! Збираєшся народжувати?! Ні, цього не станеться! — вигукнула свекруха, її очі округлилися від жаху, коли вона побачила округлий живіт Карини, який та ретельно ховала шість місяців.

— Алло Петрівно, це мій вибір, і він вас абсолютно не стосується, — намагаючись зберегти спокій, відповіла Карина.

— Як це не стосується?! Це має безпосереднє відношення до мене! — Алла Петрівна зробила різкий крок уперед, її очі, сповнені паніки та злості, були прикуті до живота невістки.

— Мамо, припини! Це наше життя, і я не дозволю тобі втручатися! — голос чоловіка Карини, Колі, пролунав із коридору. Якби він знав, що мати прийде з таким візитом, він би сам відчинив двері й не допустив цього… Але вже було запізно. Алла Петрівна все зрозуміла, і, схоже, її єдиним бажанням зараз було піти.

— Бабусю, привіт! — пролунав дзвінкий голосок. Трирічна Настя, нічого не розуміючи, вискочила в коридор. Вона любила Аллу Петрівну й щиро раділа її приходу. — Мамо, а чому бабуся йде?

Очі дитини враз наповнилися слізьми.

— Це я щось зробила не так?

— Ні, люба. Ти ні в чому не винна, — заспокоїла її Карина, обережно беручи за руку. — Просто бабуся згадала, що вдома залишила увімкнену плиту. Ходімо.

Жінка завела доньку в кімнату, а вони з Колею удали, що все добре. Але коли Настя заснула, Карина більше не могла стримуватися.

— Твоя мати з глузду з’їхала. Я боюся її. Боюся за себе й за життя нашого майбутнього сина.

— Карин, ти впевнена, що у нас хлопчик? — обережно запитав Микола.

— Ти серйозно?! Ти теж починаєш?! Ми ж разом були на УЗД! — Карина відсахнулася від чоловіка, інстинктивно прикривши живіт рукою.

— Любов моя, ти мене не так зрозуміла… Я зовсім не підтримую маминих забобонів! Я щасливий, що у нас буде син. Але так само щасливий би був, якби народилася донечка. Знаєш, УЗД інколи може помилятися…

Його слова прозвучали невпевнено, і Карина вийшла з кімнати, не бажаючи продовжувати розмову. Вона відчувала, що має побути наодинці. Чоловік у цю мить здавався їй чужим.

Алла Петрівна поверталася додому, ледь пересуваючи ноги. Вона не могла повірити в те, що тільки-но відбулося. Як вона могла допустити це?! Як Коля міг, так її підвести?! Вона ж наказувала йому підмішувати дружині таблетки! Вони не мали зберігати цю вагітність!

Навіщо їм ще одна дитина?! Адже вже є Настя – її єдина радість, її промінчик сонця… Саме до онуки вона йшла того дня, хотіла обійняти її, погратися з нею.

Але натомість отримала жорстокий удар.

Вагітність. І головне — прихована!

Жінка намацала у кишені ключі, руки тремтіли. Відчинивши двері, вона побачила свою вірну дворнягу Боню, яка миттєво підбігла до неї, облизуючи руки.

— Тільки ти мене любиш… Тільки ти мене розумієш… — простогнала Алла, опустившись на коліна перед собакою. І сльози, які вона досі стримувала, хлинули потоком.

Боня уважно подивилася на господиню й раптом завила.

«Недобрий знак… Потрібно йти до Галини», — подумала Алла Петрівна, витираючи обличчя.

Галина мешкала на самому краї міста, у маленькому дерев’яному будиночку.

— Ну, говори, що треба, — зустріла її знахарка, вп’явшись у неї своїми чорними, ніби бездонними очима.

Аллі перехопило подих.

— Вона знову вагітна…

— Хто?

— Карина. Термін уже значний, звичайними методами позбутися не вдасться… — видихнула вона, повільно опускаючись на стілець.

— Дай подивлюся, — Галина запалила свічку й почала щось шепотіти. — Так, усе ясно. Часу вже багато. Буде хлопчик. Серце його сильно б’ється…

— Що мені робити?! — у паніці вигукнула Алла.

— Живи, як жила. Від долі не сховаєшся. Вона вже написана, — тихо промовила знахарка.

— Я не хочу! Я ще жива, а він… він навіть ще не народився! — схлипнула вона. — Допоможи! Дай мені якийсь засіб. Він не має з’явитися на цей світ!

— Ти хочеш занапастити невинну душу? Розумієш, що це страшний гріх?

— Він просто клітина! Ще не людина! — Алла сама злякалася своїх слів.

— У ньому твоя кров… Це твій рідний онук, Алло… І марно ти це робиш…

— Не моралі мені читай, Галино! Я не за цим прийшла! Я плачу не за поради! Мені циганка сказала! Я їй вірю! Ця дитина не повинна народитися!

— Що ж… Вибір зроблено. Але гріх залишиться на тобі… — знахарка прошепотіла якісь слова, підпалила траву й загорнула попіл у невеличкий мішечок. — Ось. Передаси невістці.

— Вона навіть близько мене не підпустить…

— Отже, діятимеш сама. Я більше не втручатимусь. Іди геть. Більше не приходь. Твоя душа стала чорною, і назад дороги немає… — останні слова Галина вимовила вже в спину Аллі Петрівні.

Жінка міцно стиснула мішечок у руці, швидко кинула на стіл гроші й вийшла, навіть не прощаючись.

Вона не придумала нічого кращого, ніж підкласти цей таємничий оберіг онуці. Вирушивши до дитячого садка, вона терпляче чекала, коли Настенька вийде на вулицю разом із вихователькою.

— Я сьогодні заберу онуку раніше, — спокійно повідомила Алла.

— Добре, Алло Петрівно, — усміхнулася вихователька, адже бабуся Насті приходила часто й завжди забирала дівчинку без жодних проблем.

— Бабусю! А ти встигла тоді вимкнути плиту? — запитала Настя, схопившись за її руку.

— Встигла, моє сонечко, — зітхнула Алла. — Ось тобі морозиво і нова лялечка. А ще дещо для мами. Занесеш їй у кімнату. Якщо запитає, скажи, що це від бабусі… — промовила вона, ховаючи в рюкзак дівчинки невелику картину.

— Дякую, бабусю! Ти така добра! Я тебе дуже люблю! — Настенька кинулася їй в обійми, і Алла ледь стримала сльози.

— Чому ти плачеш?

— Це просто алергія… Я не плачу, — швидко відповіла вона, витираючи очі.

Вони трохи погуляли, а потім Алла Петрівна відвела онуку до сина на роботу.

— Мамо… Карина знає, що ти забрала Настю? — підозріло примружився Микола.

— Ні. Подзвони їй, щоб не хвилювалася. Вона мене зараз бачити не хоче… — тихо відповіла Алла.

— Мамо, наступного разу попереджай.

— Добре. Я піду.

— Іди…

Микола негайно набрав дружину, щоб запевнити її, що все в порядку.

— Настя зі мною, не хвилюйся. Скоро будемо вдома.

Донька весело гралася лялькою, навіть не згадуючи про загадкову картину в рюкзаку. Її знайшли лише через кілька днів, коли Насті раптово стало зле.

— Симптоми дуже схожі на гострий апендицит. Терміново викликайте швидку! — занепокоєно сказала медсестра в садку.

Дитину одразу забрали до лікарні, де її готували до операції.

— Ось рюкзак. Тримайтеся… — співчутливо передала його Карині одна з працівниць медзакладу.

— Давай мені, — мовив Микола, взявши рюкзак у руки. — А ти поки що посидь. Я зателефоную мамі…

— Не треба! — Карина різко заперечила. — Я не хочу, щоб вона тут з’явилася!

— Вона ж любить онуку… Вона має знати, — відповів чоловік. — Ой, у мене телефон розрядився. Дай свій.

— Ні.

— Тоді я подзвоню з Настиного.

Він заліз у рюкзак і дістав дитячий кнопковий телефон, який доньці дали для екстреного зв’язку. Але щось інше привернуло його увагу.

— Що це?

— Не знаю… — Карина з підозрою глянула на невелику рамку з картиною. Полотно було закріплене неакуратно, наче всередині щось заховали.

— Може, Настя малювала?

— У садку? У свої три роки? Коля, вона нещодавно малювала кота, і він виглядав, як шматок хліба! А тут — справжній Чеширський Кіт! — Карина взяла картину в руки, і їй стало зле.

Рамка вислизнула з пальців і тріснула, випустивши невеликий мішечок із сухими травами.

— Це… твоя мати… — ледь встигла прошепотіти Карина перед тим, як знепритомніла.

На щастя, вона перебувала у лікарні, і лікарі швидко надали їй допомогу. Микола, не роздумуючи, викинув і картину, і мішечок. Він ніколи не вірив у магію, але навіть у нього по спині пробіг холодок.

Настав час серйозної розмови з матір’ю.

— Мамо! — він подзвонив, щойно зміг. — Настя в лікарні! Її забрали прямо із садочка! Стан важкий!

— Господи… Я негайно приїду! — в паніці вигукнула Алла Петрівна. Вона не хотіла нашкодити дитині! Вона навіть не підозрювала, що все може зайти так далеко!

— Не приїжджай, — холодно відповів син. — Через тебе Карина ледь не втратила дитину. Вона не хоче тебе бачити.

— Але ж це моя онука! Я маю право її побачити! Я їду!

— Ні. Краще помолися за неї. Вона у важкому стані… І ще ця дивна картина… Звідки вона взялася, мамо? Ти ж нічого їй не давала, окрім ляльки?

— Н-ні… — голос Алли затремтів. Раптом їй стало моторошно.

— Мені ніколи. Сподіваюся, що все обійдеться…

Алла Петрівна метушливо натягнула пальто, похапцем викликала таксі й уже через двадцять хвилин стояла перед знайомими дверима. Вона несамовито стукала, але відповідь не змусила себе чекати.

— Я ж сказала тобі більше не приходити! — глухо долинув голос із-за дверей.

— Галинко, благаю! Я заплачу скільки хочеш! Лише допоможи врятувати Настю! Ця трава… хай їй грець, вона вплинула не на того!

Знахарка мовчки відчинила двері.

— Сідай і не говори. Зніматиму змову. Добре, що лікарі встигли вчасно, — буркнула вона, зосереджено запалюючи свічку.

Алла не витримала — сльози хлинули самі по собі. Вона усвідомлювала, яку страшну помилку вчинила, і з цього моменту лише щиро каялася.

— Все. Тепер можеш іти. Втомилася я, — сухо сказала знахарка через деякий час. — Онука житиме.

— А дитина? — ледь чутно спитала Алла, затамувавши подих.

Галина лише важко глянула на неї, і в цю мить серце Алли затремтіло. Вона не почула відповіді. Лише мовчазний жест у бік дверей.

Це була їхня остання зустріч.

Того дня все завершилося добре. Операція минула успішно, і вже за кілька днів Настя повернулася додому. Карину ж лікарі залишили під наглядом, а пізніше вона, щоб уникнути стресу, разом із донькою вирушила до родичів у інше місто.

Микола майже не підтримував контактів із матір’ю. Особливо після одного випадку.

— Ой, бабуся ж просила передати мамі картину! А я забула! — якось пробурмотіла Настя, гортаючи альбом із малюнками.

— Не хвилюйся, люба, нічого страшного, — м’яко сказав Микола, погладжуючи її по голівці. — Просто не говори мамі, що це від бабусі. Так буде краще.

— Добре, татку!

Після цього більше нічого дивного не траплялося. Життя повернулося у звичне русло.

Карина у визначений термін народила хлопчика. Дитина була здоровою, і вже через кілька днів її виписали додому.

Але Аллу Петрівну на виписку не запросили.

Вона про це навіть не дізналася.

Минув рік.

Перший день народження синочка відзначали у вузькому сімейному колі.

— Доню, а може, покличеш Аллу Петрівну? Вона ж бабуся, — несміливо запропонувала мати Карини напередодні свята. — Я так і не зрозуміла, що між вами сталося.

— Мамо, не втручайся.

— Але ти можеш мені розповісти. Я тебе вислухаю.

— Добре. Якщо ти хочеш знати правду… Вона божевільна, — жорстко відповіла Карина.

— Справді? Але ж на вашому весіллі вона здавалася адекватною…

— Так думала і я. Але це був лише фасад. Одразу після народження Насті вона сказала мені: «Одна дитина є — і вистачить». А коли я згадала, що ми з Колею плануємо ще одну, вона вибухнула!

— І що вона казала?

— Що вона цього не дозволить! Що Коля мав мене попередити!

— Попередити про що? — матір Карини нервово стиснула браслет на зап’ясті.

— Про те, що над нею прокляття. У дитинстві якась циганка напророчила їй біду…

Жінка здивовано зітхнула.

— Вона повірила якимось балачкам?

— Ще і як! Вона переконана, що другий хлопчик має стати її карою! Коля зізнався, що в тій ворожбі говорилося: другий онук зробить її прикутою до ліжка!

— Боже… — мати Карини перехрестилася.

— Ти б бачила її обличчя, коли вона дізналася, що в нас буде син. А потім цей «апендицит» у Насті… Я впевнена, що це її рук справа! Я знайшла в Насті підклад…

— Тепер усе зрозуміло, — похитала головою жінка. — От чому Ваня так часто хворіє… Правильно, що ти відгородила родину від неї.

Алла Петрівна теж не поспішала бачитися з сином та його сім’єю.

Її охопив страх.

Щоранку вона прокидалася з відчуттям тривоги.

Вона обійшла безліч знахарок, ворожок і провидиць у спробі знайти порятунок, але всюди чула лише загальні фрази.

— Ти сама винна… — бурмотіла якась жінка в тюрбані, пильно вдивляючись у кришталеву кулю.

— Ви маєте на увазі… що хлопчик не мій онук?! — в очах Алли промайнуло щось схоже на надію.

— Що за дурниці! Він твій кровний родич! Але ти не бачиш усього. Якби я була на твоєму місці, я б не дозволила народжувати.

— Та вже народився!

— Так?.. Ну що ж… Бувають випадки, коли навіть я не можу чітко все побачити. Ситуація дуже складна…

— Що мені робити?!

— Консультація коштує 15 тисяч, — не піднімаючи очей, промовила ворожка.

— Що?! Чому так дорого?!

— Бо випадок особливий. І дуже небезпечний…

— Але ж ви мені не допомогли, — розгублено мовила Алла Петрівна, не зводячи погляду з ворожки.

— Я дала тобі знання. А хто попереджений — той захищений. Йди геть, — сухо відповіла жінка, навіть не підводячи очей.

Алла поверталася додому, ніби втративши ґрунт під ногами. Її життя втратило зміст. З онукою бачитися вона не могла, а єдина розрада — її вірна дворняжка Боня — теж підвела.

Якось вона зірвалася з повідка й утекла. Алла вже втратила надію знайти її, коли через три тижні сусідка привела додому змарнілу, брудну тварину.

Так промайнула весна, а разом із нею прийшло спекотне літо. Щоб відволіктися від тяжких думок, Алла поїхала на дачу, прихопивши із собою Боню.

Саме там собака народила трьох цуценят. І жінка прив’язалася до них, як до власних дітей. Вони заповнили порожнечу, яку залишила самотність.

Знову з’явився сенс жити.

Та коли цуценята підросли, стало зрозуміло, що їм потрібні нові домівки. Алла наважилася подзвонити синові.

— Мамо, ми не можемо взяти собаку, — одразу відповів Микола. — Ваня ще маленький, Карина переживає, що він може нашкодити собі.

— А друзів запитай. Вони ростуть не по днях, а по годинах! Скоро більшими за матір стануть. Видно, що в батька пішли — може, в ньому кров добермана чи дога. Я не можу тримати їх усіх… Два хлопчики та дівчинка.

— Гаразд, мамо, дізнаюся.

Попрощавшись, Алла взяла повідки й вирушила на прогулянку з цуценятами.

Вона так хвилювалася за них, що придбала нашийники та повідці для кожного.

Йшла, немов упряжка: кожне тягло у свій бік.

І ось в один нещасливий день, побачивши щось на іншому боці дороги, вони рвонули вперед.

Алла спробувала стримати собак, але вони виявилися надто сильними.

Один із них — найбільший — різко смикнувся, і вона втратила рівновагу.

Собаки потягли її за собою просто під колеса мотоцикла.

Удар. Біль. Темрява.

— Стій! Зачекай! — кричала вона, побачивши вдалині знайому постать у яскравій спідниці.

Та сама циганка, що колись напророчила їй біду.

Алла побігла за нею, та ноги стали важкими, як свинець.

— Зупинися!

Жінка нарешті обернулася.

— Що тобі потрібно?

— Чому ти тоді сказала мені про прокляття?! Це твоя провина!

Циганка лише розсміялася.

— Моя?

— Так! Через тебе я все життя жила в страху! Я так і не побачила свого онука!

— Ой, дурна жінка… Боятися потрібно було не його. Ти б краще стежила за своїми собаками, — спокійно мовила циганка.

— Що? Причому тут мої собаки?! — розгублено вигукнула Алла.

Але відповідь так і не пролунала.

Циганка зникла разом зі сном.

Алла повільно приходила до тями.

Її тіло нестерпно боліло. Вона намагалася щось сказати, покликати когось, але язик її не слухався.

Лише важке дихання виривалося з її грудей.

— Лікарю, вона житиме? — голос Миколи лунав здалеку, ніби крізь воду.

— Так. Але рухатися вона більше не зможе. І, швидше за все, не говоритиме. Вам доведеться доглядати за нею самостійно або найняти доглядальницю, — монотонно відповів лікар.

Микола тяжко зітхнув, затиснувши голову руками.

Минуло кілька днів.

— Бабусю, мені тебе так шкода… — прошепотіла Настя, ніжно стискаючи її нерухому руку. — Ось, тримай мою улюблену лялечку! А це тобі Ваня передав, ми з ним разом малювали…

Та Алла не могла відповісти.

Лежала, ніби кам’яна статуя.

І тільки одна сльоза скотилася її щокою.

Ванюшка. Настенька…

Річ була зовсім не в них.

Вона зрозуміла це тільки зараз.

Але вже надто пізно.