Ляля

Світлана хотіла зробити сюрприз.

Місяць тому Сергій дав їй ключі від своєї квартири, сказав: нехай будуть… Квартира нова, як зрозуміла Світлана, жив він більшість часу у батьків.

Сьогодні Світлана вирішила зробити коханому сюрприз — прийти раніше й приготувати смачну вечерю.

Сергій повертається з роботи, а там вона — Світланка, в затишному халаті й домашніх капцях, і неймовірний аромат на всю квартиру…

Наспівуючи, Світлана піднялася на п’ятий поверх, вставила ключ, тихенько відчинила двері, ступила в передпокій — і завмерла…

Світлана почула голоси…

— Ну заспокойся, заспокойся, маленька, адже я з тобою… Ну, що ти, нам більше ніхто не потрібен, ми з тобою вдвох… Ну… заспокойся, я тебе люблю понад усе, ти ж знаєш це, і ніколи-ніколи тебе не покину…

Такого ніжного голосу від Сергія Світлана ще ніколи не чула, таких інтонацій…

— Ти ж моя ляля…

Це добило Світлану. Вона зазирнула, навіщо — сама не знала, у велику кімнату. Там у кріслі сидів Сергій і гойдав на руках заплакану дівчину, яка зручно вмостилася в нього на колінах…

— Свєта… — Сергій трохи зніяковів, але продовжував сидіти в кріслі, машинально похитуючи дівчину. Та повернула до Світлани заплакане обличчя…

Красива, — машинально відзначила Світлана, — і молода…

Світлана розвернулася, і не промовивши ані слова, поклала ключі на тумбу й пішла вниз…

— Свєта, ну почекай…

Вона обернулась і побачила трохи розгубленого, але чомусь усміхненого Сергія…

— Свєт, ну почекай… Ми тобі все пояснимо…

Ми…

Світлана похитала головою й пішла… Як же їй було боляче, боляче й прикро…

«От дурепа», — вела вона внутрішній монолог, — «розкатала губи, ну-ну, ще б пак, подумати тільки — красивий, не бідний, молодий чоловік тридцяти років сидить монахом і чекає на неї, Свєточку, яка на добрий десяток років старша за ту, що на колінах… Ляля…» — з відчаєм подумала Свєта, — «звісно, Ляля…»

Дізналася, мабуть, що Сергій проводить час з якоюсь «тьоткою» й пустила в хід головну жіночу зброю — сльози… Боже, як банально…

Як вона взагалі втрапила в таке? Фу, як гидко…

Усі вихідні Світлана проридала, все одно сподівалася, що Сергій подзвонить, почне виправдовуватися, щось скаже… Але ні, тиша…

У понеділок прийшло смс із номера Сергія:

«Потрібно поговорити. Адреса і час…»

Як завжди, точно, чітко і по суті, — усміхнулася й внутрішньо стиснулася Світлана. Ну от і все… Подякує за проведений час, скаже, щоб більше не турбувала, чи як там у них…

Може, не йти? Ні, піду! — рішуче сказала собі Світлана. — Піду!

Вона знала це кафе, недалеко від роботи, до речі, не з дешевеньких. Ну й гаразд, за чашку кави Світланка й сама заплатить…

Тиха музика, безшумні, як тіні, офіціанти проводять до столика, за яким сидить молода дівчина, віддалено знайома…

Так, це вона — та сама Ляля. Як же Свєта так попалась… Розвернутись і піти? Ні, вона не дозволить нікому сміятись із себе…

— Добрий вечір.

— Доброго дня, — дівчина не виглядала грубою чи пихатою, але відверто розглядала Світлану. — Це я вам надіслала смс.

— Та вже зрозуміла. Навіщо?

— Я ж написала — треба поговорити…

— Про що? Я не претендую на Сергія, все чудово розумію. Він вас кохає, і…

— Мене звати Оля, — дівчина дивилась не моргаючи. — Сідайте, розмова буде довгою… Ви були заміжньою?

— Так.

— Діти є?

— Ні, не сталося. А до чого це? Що за допит?

— Я хочу розповісти вам історію, а ви просто послухайте. Він казав, що ви розумна, добра і красива. Поки що бачу лише те, що ви — красива…

«Вона щойно назвала мене красивою?» — щиро здивувалася Світлана…

— Я слухаю вас…

***

Дашка була шибайголовою — грала у футбол із хлопцями, носилася з ними по гаражах, билася. У десять років почала курити, у дванадцять напилася — алкоголь їй не сподобався…

Сергій був із благополучної сім’ї. Відмінник, навчався в школі з математичним ухилом і поглибленим вивченням англійської, жодної вільної хвилини. І як тільки вони перетнулися…

Спочатку ніхто не знав про їхню дружбу — бачились уривками.

Мамина подруга дитинства була вчителькою фізики в школі, де навчалася Дашка. Саме вона якось сказала мамі під час зустрічі, що Сергій благотворно впливає на дівчину. Мовляв, гарна дівчинка, та й загалом…

Мама не надала особливого значення словам подруги. А дарма…

Дитяча дружба переросла у щось більше, значно більше, ніж могла уявити собі мама Сергія. А мамі Дашки було, як би це м’якше сказати… байдуже.

Сергій з дитинства вирізнявся відповідальністю та педантичністю. А ще він, коли був малим, мріяв про братика або хоча б сестричку. Але мрія не здійснилася.

Мама вважала, що борг перед суспільством і чоловіком вона виконала, народивши сина, і може жити так, як вважає за потрібне.

Батько Сергія був далекий від усього цього — просто заробляв гроші й теж вважав, що може жити так, як хоче…

Можливо, саме тому ці двоє потягнулися один до одного, попри різницю в соціальному середовищі.

Спочатку вони розгубилися — все ж таки не кожен чотирнадцятирічний підліток знає, як діяти в такій ситуації. Тут і дорослі розгублюються і витворяють невідомо що, а вже вчорашні діти, які з цікавості роблять такі речі — тим паче… Зараз усе можна дізнатися в інтернеті…

У школі забили на сполох, коли худенька Дашка почала перетворюватися на «бомбочку» на тоненьких ніжках. Були комісії, якісь розслідування.

І що дуже дивно — жодного разу не зачепили Сергія. Наче його взагалі не існувало. Наче Даша сама якимось чином усе це провернула. Та й він якось не заглиблювався — задовольнявся тим, що розповідала йому Дашка.

А вчителька фізики, мамина подруга, на той час уже звільнилася і поїхала…

На п’ятнадцятий день народження, о шостій ранку, зателефонувала Дашка і безбарвним голосом привітала з народженням дитини.

Сергій подякував і ліг спати далі. Вдень йому було якось не до того, а тільки ввечері згадав, що, здається, телефонувала Дашка. Набрав її — почув схлипи… Вона в лікарні, і в них народилася дитина.

Сергій поїхав за адресою, яку вказала Дашка, привіз усе, що вона просила. Вона стояла у вікні — маленька, худа, безбарвна і якась загадкова…

Він приходив до них, коли мав змогу. У грошах не був обмежений, тому міг купувати різні речі — одяг, кіндери й усіляку дрібницю…

Сергій усе не наважувався сказати батькам, що вони стали бабусею й дідусем. Але якось, сонячного ранку, що було рідкістю, уся родина була вдома — у двері подзвонили…

На порозі стояла мати Дашки, тримаючи на руках заплакану, брудну дитину…

— Ну, до вас не доберешся, окопались, буржуї кляті… А он ти де, татуся, — останнє слово мати Дашки з ненавистю виплюнула в бік Сергія, — забирай своє багатство… Та вертихвістка десь ділася, а я що — державна?

Нічого не розуміючи, батьки дивилися на жінку, на дитину і переводили погляд на Сергія.

Він мовчки взяв дитину на руки й пішов до кімнати. Відчувши та впізнавши рідну людину, дитина почала заспокоюватися…

У дверях з’явилися батьки. Мати, тримаючи якісь папери, була бліда, як крейда… Батько — навпаки, червоний, як буряк. Обоє хотіли пояснень.

Сергій, тримаючи дитину на руках, спокійно пояснив, що вже вісім місяців як тато…

Мати почала кричати, що вона не вірить, що це якесь безглуздя, почала плакати, комусь телефонувати. Зрештою сказала, що вона не готова і не хоче бути бабусею…

Батько вигнав її з кімнати й наказав синові розповісти ВСЕ…

Батько влаштував експертизу. Звісно, дитина була Сергієва.

Мати ридала, ламала руки, шукала способи приховати «ганьбу», доки не приїхала бабуся Сергія — мамина мати. Вона швидко все розставила по місцях і дуже допомогла Сергієві з Олечкою…

Дашка іноді з’являлася — у неї було своє, веселе життя, в якому для Сергія й Олечки не було місця. А потім вона зовсім зникла…

— Тато закінчив школу, вступив до університету, бабуся змирилася з тим, що вона бабуся, і полюбила мене. Дідусь — теж.

У тата гарна освіта, непогана робота, тільки немає особистого життя. Звісно, жінки у нього були, але або вони самі йшли, або він ішов. Я не знаю, може, він якось вибирає однакових, але всі вони, варто було їм трохи відчути владу, намагалися позбутися мене.

Ні, не в прямому сенсі, без криміналу. Я не вередлива, Світлано, ви не подумайте…

І от я поставила собі за мету знайти маму. Думала, а раптом вона мене любить, прийме мене, і татові буде легше — не маячитиме доросла дочка на горизонті…

Того вечора… я татові не сказала, що знайшла її. Вона, власне, і не губилась, живе за сорок кілометрів… Я з’їздила.

Вона відчинила мені двері, до квартири не запросила. Живе добре, хоч, дякувати Богу, не спилася…

Спитала, чого я хочу… Знаєте, поки ми стояли у дверях, звідкись із глибини квартири виїхала дівчинка на велосипеді, років трьох… У них відбулася розмова, наслідки якого ви й застали, Світлано…

— Мамцю, — покликала дівчинка, — хто там?

— Донечко, їдь до няні, матуся зараз…

Я стояла і дивилась на дівчинку. Це моя сестра, я це розуміла… рідна… А ця красива молода жінка — моя мама…

— Це ваша донька?

— Бачиш же. Чого ти хотіла? Не думаю, що твої бабуся з дідусем збанкрутували, і ти доїдаєш останній шматок хліба…

— Просто хотіла подивитись на вас…

— Для чого? Я не збираюся просити в тебе пробачення за те, що кинула тоді. Я не хотіла повторити долю своєї матері, а твій тато так і не наважився б сказати своїм батькам про тебе, про нас… Я все прорахувала, так що ти маєш бути мені вдячна, що я так тебе «влаштувала»…

— А якби ваша мама не віднесла мене до тата?

— Та ну… Я ж з нею йшла, обіцяла їй гроші, батько твій приносив, а я відкладала — на втечу… Ну, і коли вона вийшла, я дала їй трохи й пішла… Що ти ще хочеш від мене почути? Ти навчаєшся? Хлопець є? Он яка, красуня, хлопці, мабуть, шиї собі вивертають… Дивись, не будь дурною… Гаразд, вибач, мені треба йти… І це — не приходь сюди більше, не треба…

Ти, мабуть, усе ж пробач мені, що я не змогла стати тобі матір’ю…

Я йшла, як у сні. Я ж ночами мріяла маленькою, що мамуся моя десь є, чекає на мене, любить. Ні, мені вистачало любові, звісно…

Я приїхала в місто, подзвонила татові, а він тут, у квартирі… Побачила його, хотіла все приховати, та не змогла, от і розплакалась, а тут ви… Збіг обставин.

Загалом, вам вирішувати, потрібен вам такий чоловік? Знаєте, чому він вам не дзвонив усі вихідні? Я не дозволила, сказала, що ви повинні охолонути, і краще я спершу поговорю.

Отже, от… Ви подумайте. Номер тата ви знаєте. Сто разів подумайте. Я нікуди не дінусь — це теж варто враховувати… Щоб потім не було… боляче.

***

Через рік, гуляючи з візочком, Лялька зустріла її — матір. Та приїхала ховати свою матір, бабусю Олі.

— Добрий день.

— Привіт, — протягнула мати. — Та вже… яблучко від яблуньки…

— Ви про себе? Дивлюсь, до пляшки тягне…

— А ти, бачу, дотепна, в мене, мабуть… тільки от…

— Що? Ах, це…

— Тато, мамо, ми тут… Це мій братик, ми гуляємо, поки батьки пішли в магазин…

— Прощавайте, Даріє Андріївно. Не пийте багато. Самі розумієте — яблучко від яблуньки…