Заколочки

— Мамо, — повернувшись із магазину, донька поставила на стілець торбу з продуктами, — у кіоску біля «Преси» такі заколочки… Там такі помаранчеві намистинки, як ікринки, так блищать! Можна мені їх купити? Вони недорогі — вісімдесят копійок за пару.

— Багато ти розумієш! Недорогі! — мати сплеснула руками. — Тобі треба думати, як трійку з математики виправити, а не про якісь там… заколочки!

Мати не балувала Варю, і та, хоч раніше й просила щось, швидко зрозуміла: у мами завжди напоготові відповідь — «не потрібно», «у мене в дитинстві такого не було» або просто «відчепись зі своїми дурницями».

Гроші матері давалися важко. Вісім годин, не рахуючи обідньої перерви, вона стояла за ткацьким верстатом. Через постійний шум у цеху в неї знизився слух, і вона не говорила — кричала. Варя звикла і не ображалась.

Але ці бурштинові заколочки снилися їй уві сні. Кожного разу, проходячи повз кіоск, вона заглядала, чи не купив їх хтось.

Одного разу її помітив чоловік із хлопчиком. Чоловік купував газету, а хлопчику стало цікаво, на що так дивиться дівчинка з косичками.

— Що це ти там виглядаєш, дівчинко? — запитав чоловік, думаючи, що Варя дивиться на журнал з якоюсь актрисою на обкладинці. Багато дівчат тоді мріяли про кіно і хотіли стати артистками.

Варя знітилась, засунула руки в кишені й хитнула головою:

— Та нічого.

— Та на заколки вона дивиться, — відповіла замість неї продавчиня з кіоску, — щодня зупиняється!

— Які ще заколки? — чоловікові нічого не залишалося, як купити їх, інакше запитання не мало сенсу. Він заплатив, а потім попросив сина наздогнати дівчинку й віддати їй заколочки.

— Дякую, але я не можу їх узяти, — опустила очі Варя, — мама не дозволяє брати від чужих.

— Ну куди мені їх тепер, самому хіба що надіти? — сказав чоловік, який щойно підійшов. — Бери.

Дівчинка уявила, як смішно виглядатиме цей високий, вусатий чоловік із заколками, й усміхнувшись — взяла.

Удома вона дізналася багато нових слів, з яких «п о в і я» було найцензурнішим. Завдяки маминій звичці висловлюватися криком, епітети, якими вона обсипала дочку, чув увесь під’їзд.

Образами справа не обмежилася — мати схопила скакалку й почала лупцювати нею Варю, примовляючи:

— Ось тобі заколки! Ось!

— Маааа-ааа! — ревла Варя, здригаючись від ударів. — Не требаааа! Я їх поверну… поверну назад!

— Веди мене до нього! — важко дихаючи, зажадала жінка й відкинула скакалку.

— До кого? Я його не знаю… — налякано відповіла дівчинка. — Він мені їх біля кіоску купив, і все… я не знаю, хто він…

Мати подивилася на побиту доньку, на відкриті ділянки шкіри, де від ударів уже виступили багряні смуги, і до неї дійшов весь жах вчиненого. Заплакавши, вона обняла Варю:

— Пробач мені… пробач!

Урок дівчинка засвоїла надовго. Ніколи нічого не брати — навіть у дуже приємних людей. Щось у ній зламалося. Їй навіть не було шкода заколок, які мати кудись викинула — очевидно, щоб не залишати жодних слідів своєї екзекуції над дитиною.

Коли дівчинка виросла, заколки й будь-яка біжутерія вже не були рідкістю. Чого тільки не продавали! Варвара непогано заробляла й могла дозволити собі будь-які прикраси. Тільки от… вони їй уже були ні до чого — у неї було тонке й м’яке волосся, через яке вона змушена була носити коротку стрижку.

Чоловікам вона подобалась, але стосунки закінчувалися, навіть не розпочавшись: щойно молодий чоловік приходив на побачення з букетом квітів чи, що ще гірше — з подарунком, вона змінювалась в обличчі, посилалась на термінові справи й ішла.

— Я хвора! — жалілася вона телефоном подрузі. — Ще щойно він мені подобався, як раптом… я чую, як вона мене обзиває…

— Варюсь, та що з тобою! — у голосі подруги чулося співчуття. — Тобі до психолога треба, — так ти до старості сама залишишся.

— Не залишуся, — витирала сльози Варя, — у мене є ти. І мама.

Мама лежала з прикритими очима й не одразу озвалася, коли Варвара повернулась додому. Вона здавалася такою маленькою, сухенькою… жалюгідною.

Її зламала грошова реформа. Нова країна, нові реалії. Коли трудові гривні, які вона все життя ретельно складала на безбідну старість для себе та прекрасне майбутнє для єдиної доньки, перетворились на копійки — вона ніби збожеволіла.

Спершу намагалася повернути гроші, писала у всі інстанції, навіть президентові. Але, усвідомивши всю марність своїх зусиль, лягла. «Вони не гроші знецінили — вони життя моє знецінили», — тільки й сказала. І склала руки на грудях, як покійниця.

Перший час Варварі було дуже важко — мама відмовлялася їсти. Згодом стало трохи легше, але повністю вона так і не оговталась.

— Підійди, — спробувала вона відвести руку від ковдри. Це їй вдалося, але ненадовго. — Здається, я вмира…

— Мамо, прошу тебе! — опустилась навколішки перед ліжком Варя. — Зараз усе лікується, тебе вилікують!

— Моя мила, — губи матері смикнулись у посмішці, — добра… Без мене, дурної, жадібної старої тобі буде легше. Я знаю… Пробач мені за ті заколки. Пробач, доню.

— Мамо, прошу, не треба! — заплакала Варвара. — Я давно забула.

— А я — ні. В серванті, дістань, там усе, що мені вдалося зберегти… хочу, щоб ти дістала…

Варвара відкрила барний відсік у серванті й дістала невеличку шкатулку.

— Оце? — показала вона мамі.

— Так… Відкрий.

У шкатулці лежала бирка з пологового з написом: «Цвєткова Тетяна Сергіївна, дівчинка, 3450», кілька золотих дрібничок і… ті самі заколки. Вони потемніли від часу.

Варвара взяла їх до рук і усміхнулася, пообіцявши собі зберегти їх поряд із маминими коштовностями. Мама зберегла їх. Відтоді вона ніколи її не сварила — навіть коли було за що. Завжди намагалася пояснити по-доброму.

— Я хотіла віддати їх тобі, але не змогла, — сказала жінка. — Вони б нагадували мені, що я найгірша мати на світі. Але я тебе любила, відкладала гроші, як тоді казали — «на придане»… Тепер розумію, що все це… Пробач. Не треба було тоді…

— Мамо, я вже давно тебе простила. І ти пробач собі. Я тебе люблю, мамо.

— Добре… Я теж тебе… люблю.

Жінка заплющила очі й задрімала. Вранці вона померла.

Минув рік. Варвара познайомилася з чоловіком, і той повів її знайомитися з батьками.

— Ось, знайомтесь — це Варенька, — представив він її матері й батькові. — А це моя мама, Галина Миколаївна, і тато — Олександр Андрійович.

— Дуже приємно, — сказав чоловік, і Варя уважніше до нього придивилася… ні, здалося. Ніби незнайомі.

— Ти дуже сподобалась моїм батькам, — сказав їй наступного дня наречений.

Навесні вони одружились. Варвара переїхала до чоловіка і, окрім улюблених речей, привезла й мамину шкатулку.

— Що там? — запитав чоловік.

— Моє придане! — усміхнулася вона й відкрила її. Зверху маминих прикрас лежали ті самі заколки. Варвара як могла їх почистила, та подекуди залишилася темнота, і вони мали вінтажний вигляд. Пластик із помаранчевого став блідо-жовтим.

Чоловік узяв заколки до рук і дивно глянув на неї.

— У тебе в дитинстві були кіски?

— Це ти?.. Твій тато мені їх купив?.. — прошепотіла вона.

На мить перед очима виник капловухий хлопчина, який простягав їй заколки.

***

Цю сімейну історію Варя розповіла своїй невістці — як приклад того, що у цьому житті нічого не буває випадковим: через дитячу травму, пов’язану із заколками, вона довго не могла вийти заміж. А потім зустріла сина того, хто їх їй колись подарував.