Невже я стара?

Вона відчувала, що набридла всім — і синові, і онукові з онукою. Знала, що всі підлеглі у її великому офісі називають її не інакше, як «стара». Мимоволі підійшла до дзеркала:

«Невже я стара? Нехай сімдесят, але виглядаю чудово, — покрутилась, ще раз розглядаючи себе з усіх боків. — І фігура в порядку, і обличчя красиве. Мій лікар на мені вже на хорошу машину заробив.

Чоловіки на мене вже не звертають уваги. Цілими днями сиплють компліментами, яка я гарна, а в очах — жодної іскри захоплення, не кажучи вже про любов. Мій Федір помер чверть століття тому. Він був старший за мене на п’ятнадцять років. Мені тоді було двадцять, а йому — тридцять п’ять. Я тоді працювала в нього і мріяла зробити кар’єру, але й гадки не мала, що стану його дружиною. Минуло вже п’ятдесят років з того часу, і двадцять п’ять — як він пішов із життя. І вдруге я так заміж і не вийшла.

Перед смертю він був щасливий, хоча знав, що живе останні дні. У нього тоді з’явився онук. Усе переписав на мене й наказав зберігати його справу, поки син і онук не стануть гідними спадкоємцями. Ось і зберігаю досі. І навіть примножую бізнес. Син трохи сердиться, що я досі всім керую. Вони з онуком, звісно, й без мене впораються. Тільки от окрім цієї справи в мене вже нічого в житті й не залишилось.

Все, поїду додому. Не в котедж, а у свою однокімнатну квартиру — вона мені пам’ять про молодість».

— Анно Володимирівно, — пролунав голос секретарки з домофона. — До вас Бондаренко.

— Нехай заходить.

Пролунав легкий стукіт у двері, й увійшов один з керівників:

— Анно Володимирівно, ви просто прекрасно виглядаєте! — промовив рівним тоном, зобразивши на обличчі захоплення. — Ось тут прийшли документи від замовника…

— Іди до Валерія Федоровича! — роздратовано махнула рукою. — Нехай він вирішує.

— Добре, — і зник за дверима.

«Все, завтра субота. Скажу синові, що на вихідні мене не існує».

Взяла телефон і зателефонувала синові:

— Валеро, я на вихідні зникаю.

— В сенсі?

— Я маю право хоча б два дні пожити для себе?

— Мамо, ти що надумала? — у голосі сина прозвучали теплі нотки.

— Валеро, я просто відпочину. Телефон вимикаю.

— Мамо…

— Сину, все буде гаразд!

***

— Вільний до понеділка! — наказала вона водієві.

Взяла пакет із продуктами й попрямувала до під’їзду.

Піднялась на другий поверх, відкрила ключем двері своєї однокімнатної квартири, у якій жила в молодості. Раз на рік вона приходила сюди. За п’ятдесят років кілька разів робила тут ремонт, але навіть після цього все нагадувало про юність. Навіть одяг у шафі залишився з тих часів — у стилі її молодості. Раз на місяць приходила жінка, щоб перевірити, чи все в порядку.

Розклала продукти в холодильнику, заварила чай і зробила бутерброди.

Потім вимилась у звичайній ванні. І лягла спати. Хто сказав, що багаті не втомлюються? Ще і як втомлюються.

***

Вранці прокинулась, усміхнулась, знову згадавши свою молодість. Випила каву і почала збиратись.

Відчинила шафу. Там висіли сукні, які їй колись подобались. Нехай недорогі, немодні — зате улюблені. Одяглась. Золоті прикраси залишились на тумбочці. Усміхнулася у дзеркало:

«Я зовсім не схожа на грізну керівницю. Піду просто прогуляюсь. Так хочеться, щоб хтось подивився на мене не як на начальницю, а як на жінку. І нехай мені сімдесят! У душі все одно вісімнадцять…, — невимушено засміялась. – Ну, не вісімнадцять — сорок п’ять».

***

Гуляти вона пішла не в центр, а туди, де ходила в молодості. Сюди вона, якщо й навідувалась, то тільки проїздом — між однією з її компаній і другою, все бачила лише з вікна авто, одночасно говорячи телефоном.

Дійшла до парку. Пригадала, як у юності часто гуляла тут з однокласниками, а пізніше — з хлопцями старшими. Їли морозиво…

Озирнулася й побачила лоток. Підійшла, стала розглядати:

«Ой, ой, ой! Видно, гарного морозива тут немає. Яке ж вибрати?»

— Дайте два морозива! — пролунав поруч чоловічий голос.

— Вам яке?

— Яке найсмачніше?

— Оце, — показала продавчиня. — Але воно дороге.

— Давайте!

Продавчиня дала решту і подала два ріжки.

— Дякую! — промовив чоловік і… простягнув один Анні. — Пригощайтеся!

Анна Володимирівна цілу хвилину розглядала чоловіка з чисто професійним інтересом — ніби кандидата на високу посаду в її корпорації:

«На вигляд шістдесят, може трохи менше — років на десять молодший за мене. Не особливо вродливий. Видно, на керівних посадах не працював, напевно, звичайний токар або фрезерувальник. Не одружений. Одружені не пригощають морозивом незнайомих жінок на вулиці… — трохи зібралася з думками. — Але ж я й хотіла якогось пригодницького настрою…»

— Дякую! Моє улюблене, — усміхнулась Анна. — Але воно ж дороге.

— Я достатньо заробляю, щоб пригостити гарну жінку, — і раптом запитав: — А як вас звати?

— Анна.

— А мене — Борис. Ти не поспішаєш?

— Ні. А чому питаєш?

— Цілий день — робота, робота…

— У мене теж, — кивнула Анна.

— То, може, можемо ми в суботу просто погуляти, поїсти морозива?

— Можемо.

— Тоді переходимо на «ти»? — якось по-доброму сказав Борис.

Вони йшли, їли морозиво, яке Анні насправді не дуже подобалося — занадто солодке для її віку. Їла маленькими кусочками. Виручила спека — морозиво почало танути.

— Ой, розтануло! Зараз вся вимажусь! — вигукнула вона й викинула ріжок у смітник.

Чоловік, відкусивши ще шматок, теж відправив залишки в урну, й щоб зняти напруження, запитав:

— Аню, а де ти працюєш?

«От і все — почалося! — подумки зойкнула жінка. Вона була не готова до цього питання. — Схоже, він вважає, що я молодша за нього. Що ж мовчати, треба щось правдоподібне сказати. Так і скажу — правдоподібне. В нашому офісі працює понад тисячу людей.»

— В офісі нашої компанії.

— У тієї «старої»?

— У якої «старої»? — Анна не одразу зрозуміла, про кого мова.

— Та ж компанією керує старша жінка, дружина Карпова.

— А, так, — відповіла, хоча всередині хотілося крикнути: «Яка ж я тобі стара?!»

— Коли він помер, вона все взяла у свої руки. Взагалі-то, керує грамотно. Син допомагає.

— Борисе, вона не така вже й стара, — і, щоб змінити тему, спитала: — А ти де працюєш?

— На металовиробах, фрезерувальником. Завод теж їй належить, — чомусь додав. — Я вже старий. Через рік шістдесят буде. Думав, у шістдесят на пенсію піду, але нам «молодість подовжили» — ще шість років працювати.

— А з дружиною що?

— Був одружений двічі. Діти від першого шлюбу вже дорослі, а я зараз сам. Квартира хоч і однокімнатна, але своя. Машина є — «сімка», хоч і стара, але їздить.

— У мене теж однокімнатна, — сказала вона, щоб остаточно відвести розмову від небезпечної теми.

— Пішли по шашлику з’їмо, — кивнув на шашличників. — Тут смачні.

«О, Боже! Він що, буде пропонувати мені все, що мені не можна їсти…»

— Борисе, я жирне м’ясо не їм.

— Тоді просто прогуляємось, — простяг напівзігнуту руку. — По дорозі зайдемо в якесь кафе.

— Ходімо, — взяла його під руку, — тільки десь подалі від усіх цих кафе.

***

Анна йшла, не боячись того, що йде під руку з абсолютно незнайомим чоловіком. А чого боятись, коли тобі сімдесят? На душі було легко. Лише одна думка трохи затьмарювала настрій:

«Це, напевно, моя остання любовна пригода. І скінчиться воно тоді, коли він дізнається, скільки мені років. Або коли дізнається, яке я займаю становище в суспільстві — подумає, що я його купила.»

Він щось розповідав про свою роботу. Анна із задоволенням слухала, кивала й боялася, що він зупиниться, і доведеться вже їй щось розповідати про себе, а так не хотілося брехати.

Вона ще помітила, що її супутник усе частіше поглядав на вивіски з їжею. Нарешті не витримав і запропонував:

— Аню, ходімо кудись перекусимо! — сказано це було так просто, але водночас зворушливо — ніби поряд був чоловік, з яким вона прожила все життя.

— Борисе, я тут недалеко живу! Ходімо до мене! Зараз щось замовлю, і пообідаємо.

— Гаразд, — одразу погодився і з гордістю додав: — Аню, замовляй, що хочеш! У мене гроші є.

— Добре! — вона дістала телефон. — Тільки ти не дивись, що я обираю.

І вона замовила їжу й напої в найкращому ресторані — не дивлячись на ціни. Вона й ніколи не звертала на них увагу.

— Привезуть не пізніше, ніж за годину! — і взявши його під руку, додала: — Ходімо швидше, вони зазвичай раніше приїжджають.

***

Зайшли у квартиру.

— Проходь на кухню! Ванна — праворуч!

Сказала Анна майже на одному диханні й кинулась до кімнати. Засунула до шафи свій дорогий костюм, що зовсім не пасував до її скромного образу сьогодні. Схопила всі золоті прикраси, закинула в сумочку, а сумочку — у шафу.

Продзвонив домофон — замовлення вже привезли.

Разом почали розкладати й сервірувати стіл. Борис із задоволенням усвідомив, що сьогодні додому не потрапить. Та й самому несамовито хотілося залишитись до ранку з цією загадковою жінкою в простенькій сукні, яка зробила замовлення на суму, порівнянну з його місячною зарплатнею.

— Аню, давай я перекину тобі гроші за це, — кивнув на стіл.

— А з тебе — тістечко на сніданок, — без вагань сказала жінка.

— Домовились.

***

Чого вони чекали від цих вихідних? Романтики? Вони її отримали сповна. Але в душі в обох почало проростати щось більше, ніж просто романтичний настрій.

Вихідні скінчилися, час було прощатись.

— Аню, — рішуче сказав її новий знайомий. — Виходь за мене заміж. Будемо жити разом. Заробляю я добре, машина є. Проживемо!

— Борисе, я не можу дати тобі відповідь одразу, — а в очах з’явилися сльози.

— Я розумію. Давай усе добре обдумаємо. У суботу прийду.

— Гаразд.

Він пішов, а Анна Володимирівна впала на ліжко і заплакала:

— Догралась! Закохалась! Що я наробила? Що я йому скажу? Я та сама «старуха», мені сімдесят років. Коли він піде на пенсію, мені буде майже вісімдесят. Звичайно, я можу заплатити йому за любов, але я цього не хочу.

***

Минув тиждень.

Анна Володимирівна твердо вирішила, що більше ніколи не зустрінеться з Борисом. Але доручила жінці, яка наглядала за квартирою, бути там зранку.

Вона чекала дзвінка. Молилася, щоб Борис не прийшов. Щоб усе це залишилося просто дивною пригодою без продовження.

Зазвучала мелодія на телефоні. Вхопила слухавку:

— Так?

— Анно Володимирівно, він прийшов із квітами. Я сказала йому, як ви просили: що ви просите вибачення і щоб він більше не приходив. Він кивнув і пішов. Такий сумний був…

— Дякую! — вимкнула телефон, і сльози мимоволі бризнули з очей.

***

Майстер роздав розрахункові листи. Борис подивився — здивовано похитав головою:

«Знову зарплата вдвічі більша, ніж зазвичай. Уже третій місяць так. Незручно перед хлопцями. Уся хороша робота — мені. Нормувальники наче забули про мій відділ. Раніше, коли робив на 200%, бурчали. Тепер — на 400%, а вони ніби не помічають. Піду до начальника цеху, спитаю.»

— Сергію Петровичу, дякую, звичайно, за таку зарплату! Але що тут відбувається?

— Борисе, я й сам до кінця не розумію. Хотів дізнатись у керівництва — кажуть, усе правильно. — Начальник цеху хитро всміхнувся. — Схоже, про тебе дбає «старенька».

— Яка ще старенька?

— Та яка, Анна Володимирівна Карпова, — усміхнувся і дружньо поплескав по плечу. — Так що все в порядку.

Борис розгублено дивився йому вслід:

— Анна Володимирівна… Аня…

***

Секретарка відчинила двері до кабінету й здивовано сказала:

— Анно Володимирівно, вам передали квіти, — і подала букет білих троянд.

— Хто передав?

— Охорона сказала — якийсь чоловік. І відразу пішов.

Вона здивовано знизала плечима, припускаючи, хто б це міг бути. І тут помітила записку. Серце застукало сильніше. Відкрила:

«Аню, нам потрібно зустрітись і поговорити. Ти так і не відповіла на мою пропозицію. Борис».